Сергій Старенький: "Найпам’ятніший свій гол забив Рибці"

Після кількох поразок на одного із фаворитів сезону – ПФК Олександрія – посипалось чимало критики. Команда не могла забити три матчі, натомість у кожному з них пропускала, і після невдалого відрізку навіть поступилася другим місцем алчевцям. За таких обставин матч проти Сталі мав стати для команди Шарана одним із найголовніших у сезоні. І Олександрія зібралася, видавши свій найкращий матч за досить довгий період. Героєм важливого протистояння став напівоборонець ПФК Олександрія Сергій Старенький. У його активі – два голи у матчі з безпосередніми конкурентами у боротьбі за медалі, а також – цілком заслужене звання героя 25 туру.

– Ніякого особливого секрету нема. Просто у нас так склалася турнірна ситуація, що іншого виходу не було. Треба було обов’язково перегравати Сталь.

– Все-таки був якийсь нефарт: моменти команда створювала, але голів усе не було. Та й те, що ми кілька разів оступилися, тиснуло на гравців. Усі хотіли пошвидше перервати цю невелику серію невдач.

– Як кажуть, удома й стіни допомагають:) На рідному стадіоні грати особливо приємно, і коли глядачі добре підтримують – хочеться старатися забити більше й більше.

– Та ні, не вважаю, що те, що у нас з’явилася по сусідству іще одна хороша команда – це погано. Зате для глядачів щотижня свято: то ми на олександрійському стадіоні домашній матч проводимо, то наші сусіди.

– Важке запитання. Мені до душі обидві ці команди. Та була хороша, а у цієї попереду, вірю, хороше майбутнє.

– Дійсно, я родом із Вишгородського району. Тут починав грати футбол у складі аматорських команд Чайка та Діназ. Мій перший тренер – місцевий спеціаліст Микола Олександрович Король, і перші кроки в футболі я зробив саме у рідному районі. У Діназі довелося пограти й із Ярославом Москаленком, котрий нині є народним депутатом України. Зараз Діназ – відома уже команда, у неї чудовий стадіон, є і штучні, і натуральні поля. Не забуваю, що саме звідти починалася моя кар’єра у футболі.

– Річ у тім, що коли я навчався в Аграрному університеті, на наш матч проти ДЮСШ-19 прибули білоруські селекціонери. Не знаю, кого саме вони збиралися переглядати, але я у тому матчі відзначився чотирма голами. Тож після матчу скаути зайшли до роздягальні і запропонували мені поїхати у сусідню країну на перегляд.

У мене був вибір: я якраз тренувався із київським ЦСКА під керівництвом Василя Євсєєва (царство йому небесне), але білоруси пропонували відразу вищу лігу, тож я погодився. Уже через місяць став гравцем жодинського Торпедо.

– Ні, такого не було, але Жодино дуже гордиться своїми автомобілями. У місті усі знають, що їхній завод – найбільший у світі, як, власне, і машини. Власне, Жодино знаходиться поруч із Борисовом, тож між Торпедо і БАТЕ було своєрідне дербі. Та й Мінськ неподалік від цих міст.

– З українців у Білорусі я встиг пограти із земляком Пономаренком, вихованцем луганського футболу Барановим, Старовиком, Белмохтаром, багатьма іншими. Хто із білорусів був найвідомішим? Ну, до прикладу, нападник Родіонов – він зараз грає у БАТЕ та збірній своєї країни. Хороший футболіст, цікава людина. Ще із Шитовим грав – тим, що пізніше виступав у БАТЕ і московському Динамо.

– Ліга – непогана, на той час БАТЕ уже виділявся з-поміж інших, але середнячки також були бойові. Торпедо у першому моєму сезоні посіло четверте місце в лізі, проте наступного уже опустилося в низи турнірної таблиці.

– Не зовсім. Виступаючи за Торпедо, я отримав пропозицію від Олександра Заварова – спробувати сили в Арсеналі. Київський клуб виступав в українській вищій лізі, і мені дуже хотілося пограти вдома, у такому сильному турнірі. Але на той час у мене ще був контракт із жодинцями, тож перейти в Арсенал не вдалося.

А тут якраз Георгій Кондратьєв запропонував перейти у Сморгонь. Команда у нас була хороша, головний тренер – авторитетний фахівець, якого шанували ще й як відомого у минулому гравця (Кондратьєв був чемпіоном СРСР, грав за першу збірну). До речі, після успішної роботи у цьому клубі йому запропонували очолити молодіжну збірну Білорусі. Далі він вивів білорусів на лондонську Олімпіаду, а зараз Георгій Петрович очолює національну команду своєї країни.

– Ні, я хотів пограти саме в Україні. І коли трапився варіант – відразу погодився. Тим паче, запрошувала мене першолігова Десна, яка на той час ставила перед собою високі завдання і мала великі амбіції.

– Це про той, де гравці Десни знялися із вітчизняною співачкою? Ні, коли я тільки прибув у цю команду. Але період був справді пам’ятний і колоритний. Очолював команду тоді Кучеренко, а президентом був Савченко.

– Бував! Коли він у Олександрію приїжджав, я вибрався подивитися його виступ.

– Зустрілися, привіталися. Він здивувався: «Що ти тут робиш?» «А я по всій Україні на ваші концерти їжджу», – відповідаю.

– Треба віддати Савченку належне – він нормально із командою розстався. Що мав виконати – виконав.

– Треба було грати – якщо навіть без високої турнірної мети, то просто – щоб «засвітитися», заявити про себе. Тим більше, що до команди прийшов новий наставник – Олександр Рябоконь. Мене він пам’ятав, бо я забивав його черкаському Дніпру. Разом із ним я і в ФК Львів перейшов.

– Шкода, тим більше, що якби не фінансові труднощі – тим складом ми спокійно вийшли б до Прем’єр-ліги.

– Ні. Я ж на той час з Олександрією у Прем’єр-лігу виходив. У нас був чудовий колектив.

– Кожен матч запам’ятався. Різниця між Прем’єр-лігою і першим дивізіоном відчутна: в еліті по-своєму навіть легше, бо команди грають самі й дають грати іншим. Хоча часу на роздуми опоненти залишають ще менше, ніж у першій лізі, зате є місце комбінаційній грі, роботі з м’ячем.

– Ну, відчувається, що на нас налаштовуються особливо. У нас хороший склад, інфраструктура на рівні, клуб недавно був у Прем’єр-лізі. Тож це закономірно.

– Так. Про це свідчить і те, що в турнірній таблиці між більшістю команд всього по кілька очок різниці. Грати дуже нелегко, і не буває такого, щоб когось можна було обіграти на одній нозі. Будь це лідер чи аутсайдер.

– Ну чому ж. Рівень непоганий, як ніколи, напружена боротьба. Просто дійсно усі рівні. І з тими ж середняками грати ніяк не легше, ніж із тими, кого називають фаворитами.

– Не можу сказати за Олімпік, бо з їхньою інфраструктурою ще не встиг ознайомитися, але у інших такого точно немає. Мені дуже приємно, що в Олександрії на такому високому рівні організація футбольної справи. Можу сказати, що й багато вищолігових клубів могли б позаздрити таким умовам роботи.

– У нас є завдання – вигравати в кожному матчі, набирати очки по максимуму до кінця сезону, а там – хай керівництво вирішує, як скаже – так і буде.

– Хочеться саме з Олександрією туди вийти, тим більше, що колектив підібрався хороший, і хлопці також про це мріють.

– У мене нема такого, щоб я за якусь іншу збірну особливо переживав. За іспанців уже нецікаво, тож буду вболівати просто за хороший футбол.

– Назву Тьєрі Анрі.

– У ворота донецького Шахтаря (на відео). Тоді ще Рибка їх захищав.

– Та ні, я з самого початку знав, що буду займатися саме футболом. Пробував себе у ЦСКА, бориспільському Борисфені (там не вийшло, бо команда тоді уже була у тому стані, що от-от мала знятися з турніру). Потім поїхав за кордон, побачив світ. Знаєте, хтось любить те, що після футболу. А мені футбольне життя цікаве завжди – переїзди, емоції, нові знайомства… Тож не жалкую, що став футболістом. Можна сказати, мрія моя здійснилася, тепер хочу на хорошому рівні пограти, проти найсильніших суперників.

– Медаль за вихід до Прем’єр-ліги з Олександрією. Сподіваюся, їх у мене скоро стане більше:)