Руслан Любарський: "Потроху починаю забувати рідну мову"

Руслан Любарський: "Потроху починаю забувати рідну мову"

158
Руслан Любарський: "Потроху починаю забувати рідну мову"

Екс-півзахисник запорізького «Металурга» розповів про своє життя та кар’єру у Словацькій республіці.

В Україні Руслан Любарський насамперед відомий своїми виступами в запорізькому «Металурзі», кольори якого захищав упродовж чотирьох сезонів. Однак найбільш славетні його часи пройшли у словацькому «Кошице» та ізраїльському «Маккабі» із Нетанії. У 2008 році український півзахисник переїхав до Словаччини виступати за друголігівський «Гуменне», в якому нині є граючим тренером. Кореспондет «УФ» зустрів нашого легіонера на церемонії нагородження премії «Голеадор», на якій він перебував у якості номінанта, адже за свою кар’єру йому вдалося поцілити у ворота суперників сто сім разів.

— Пане Руслане, ви вже достатньо давно мешкаєте у Словаччині, звідки дізналися про премію «Голеадор»?

— Мені зателефонував Олександр Гливинський (прес-аташе збірної України. — Р. К.), який, власне, й повідомив про цю премію та запросив приїхати на вручення. Я, у свою чергу, запрошення сприйняв з радістю, адже, чесно кажучи, навіть не очікував, що увійшов до числа кращих форвардів України. Відразу зібрався й прилетів до Києва. Заодно ще й близьких відвідав, адже в мене у столиці живе рідна сестра, відтак дуже радий повернутися на Батьківщину.

— А ви самі здогадувалися, що забили більше ста м’ячів?

— У принципі, здогадувався, що лік моїх забитих м’ячів перевалив за сотню, однак точно не рахував, тому не був упевнений.

— Наразі ви обіймаєте посаду граючого тренера в команді другої ліги Словаччини «Гуменне». Як почуваєтеся в новому для себе амплуа?

— Ви знаєте, з одного боку — це плюс, а з іншого — мінус. Наче ще й футболіст, проте одночасно вже й наставник. Скажу, що непросто поєднувати дві професії, але потроху звикаю до цього, намагаюся поступово осягнути усі тонкощі тренерської діяльності й у той же час допомогти команді на футбольному полі. Виходить з перемінним успіхом (посміхається).

— На врученні премії «Голеадор» вам випала можливість зустрітися з колегами, товаришами. Тож які відчуття вас захоплювали?

— Звичайно, мені дуже приємно бути серед своїх знайомих, з якими разом грав. Також зустрів хлопців старших, за грою яких я ще в юності по телевізору спостерігав, вони були для мене взірцем. Тому перебувати тут та ще й отримати нагороду — почесно.

— Чемпіонат Словаччини чимось схожий на українську прем’єр-лігу?

— Важко мені зараз проводити якісь аналогії, адже на сьогоднішній день я працюю в другій лізі, до вищого дивізіону практично не маю ніякого відношення. Тому дати якусь оцінку мені складно.

— А підготовка молодих футболістів у цих двох країнах серйозно відрізняється?

— Що стосується виховання молоді, то вона практично нічим не відрізняється. Наразі глобалізаційні процеси настільки поглинули світ, що тепер усі тренери підлаштовуються під певні міжнародні стандарти. Погляньте хоча б на словацьку збірну, яка доволі непогано виступила на останньому чемпіонаті світу в ПАР, вийшовши до чвертьфіналу змагань. Як на мене, у Словаччині більше роблять ставку на дисципліну та тактичний вишкіл футболістів.

— Судячи з вашої невиразної вимови, здається, що ви трохи підзабули рідну мову?

— Ви маєте рацію. Я дійсно потроху починаю забувати рідну мову, адже понад 20 років перебуваю за межами України. Коли випадає нагода, буває, заїжджаю до Києва. А так практично увесь час проводжу у Словаччині, де також разом зі мною й моя сім’я.

— Відомо, що у вас двоє дітей. Скільки їм років та чим займаються?

— Син у мене вже дорослий, йому вісімнадцять років, а доньці три. Хлопець навчається, закінчив місцеву школу.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров