Бонус 10 000 грн Український журналіст, який писав для France Football, починаючи із 1980-х, близько знався із Лобановським, сприяв першим трансферам радянських футболістів закордон, записав останнє прижиттєве інтерв’ю з Левом Яшиним, зрештою, підштовхнув культовий гурт "Брати Гадюкіни" до великого повернення на сцену, живе зараз у власне задоволення. Розмовляти із Овдієм Піналовим можна годинами. Йому є про що розповісти.
"Лобановський не любив непрофесіоналів – совіцьких журналістів"
– Пане Овдію, із France Football ви пішли, якщо не помиляюся, ще наприкінці 90-х. Чим зараз займаєтеся?
– Не так. Мій останній матеріал у France Football був опублікований у 2015-му. Тема – футбол під час війни. У 2005-му мене запросили до Парижу на ювілейний, 50-й "Золотий м’яч" – із Блохіним, Бєлановим і Шевченком. У 2006-му відпрацював на чемпіонаті світу у Німеччині. З того ж року я, здебільшого, не в Україні. Працював у Бразилії, Болівії, Мексиці, Перу, тож трохи було не до France Football. Важко писати про Україну, коли ти від неї на відстані 10 тисяч кілометрів. Тому поступово, крок за кроком, я віддалився від цього престижного видання. Але мій загальний стаж у France Football – 29 років.
– Як розпочиналася ваша співпраця?
– У France Football я прийшов із вулиці. Точніше, не з вулиці, а з київського Динамо. Річ у тому, що я розпочав перекладати France Football для Лобановського у 1976 році. Динамо передплачувало це видання, тож щотижня у мене було багато роботи – перекласти для Валерія Васильовича 20-25 сторінок. Його цікавили статті Жака Феррана, Жака Тібера – це головні редактори France Football, тактичні розбори Жана-Філіпa Ретакера, авторитетні думки Рінуса Міхелса, Браяна Клафа, Сесара Менотті, Мішеля Платіні. Вся робота виконувалася на голому ентузіазмі. Я перекладав заради того, щоб і самому мати змогу читати France Football.
Читайте также: Александр Заваров: "Динамо" будет сложно с "Лацио", но может задор и молодость побьют класс?"Французькою розмовляв з дитинства. Маю такий рівень володіння цією мовою, що й зараз мене плутають з бельгійцями, швейцарцями. У моїй сім’ї розмовляли трьома, а то й чотирма мовами, зокрема французькою – от і я підхопив. У 19-річному віці почав працювати в Інституті науково-технічної інформації, де функціонував відділ перекладів. Заходив почитати France Football, і через годинки дві повертав. "Навіщо ти дарма читаєш? – запитали мене якось. – Он хлопці з Динамо приходять і просять, щоб їм переклали. Давай ти на них попрацюєш". Я познайомився з Михайлом Ошемковим, шефом інформаційної служби, який невдовзі став моїм "духовним батьком".
Згодом Динамо розжилося грошима і почало платити мені за переклади. Мене стали залучати до роботи із суддями і делегатами УЄФА на міжнародних матчах. Вони зазвичай зупинялися у готелі "Русь". Одного разу ми з делегатом трохи випили. Повертаюсь у такому хорошому настрої. Наздоганяє адміністратор готелю: "Французькі журналісти хочуть поспілкуватися з кимось із Динамо. Ви ж із Динамо?" Прийшов до них на морально-вольових, як то кажуть (Усміхається). Сіли вечеряти. Слово за слово, і я їм кажу: "У вашому France Football щось таке пишуть про радянський футбол, що соромно читати. Якісь суцільні переклади із "Комсомольської правди". А вони такі: "Чому б тобі не писати для нас?"
Через півроку заступник редактора France Football приїхав робити матеріал про Заварова, Балтачу і Бєланова. Пригадую, замовили мені текст: "Як буде сприйнятий "Золотий м’яч", який, можливо, прийде у Динамо?" Оскільки київський клуб був дуже популярний, французів цікавило буквально все. Два чи три рази вони приїжджали робити інтерв’ю із Лобановським і, можна сказати, пропагували те, що Васильович робив у клубі. Відтепер я працював на France Football практично щотижня і писав великі матеріали.
– Якщо правильно розумію, у розмовах французьких журналістів із Лобановським саме ви виконували обов’язки перекладача?
– Так, і не один раз.
– Як Валерій Васильович спілкувався із французами? Адже відомо, що він до журналістів ставився достатньо суворо і вимогливо…
– Лобановський був дуже відкритим, відвертим. Сміявся. Він узагалі був надзвичайно цікавою та глибокою людиною. Демонстрував усе відкрито. Я не можу назвати Лобановського суворим – це чоловік із гумором. Але він не любив непрофесіоналів – совіцьких журналістів. Особливо тих, хто не мав моральних ресурсів, щоб писати про нього чесно. Було лише два журналісти з Москви, з якими Васильович спілкувався відверто і професійно: покійний Валерій Березовський і Олександр Горбунов.
– Яку особисту неформальну розмову із Метром будете пам’ятати завжди?
– Я сидів із ним в одному офісі. Не маю на увазі офіс у класичному розумінні – це були три кімнатки на стадіоні "Динамо". Перша кімнатка – його, друга – Олександра Федоровича Чубарова, а у третій сиділи Анатолій Андрійович Сучков і я. Розмов було дуже багато. Що можна пригадати? Лобановський – глиба. Багато маленьких історій залишилося в пам’яті. Він був майстром короткої фрази і короткого жесту, після яких хотілося плакати і сміятись. Назавжди запам’яталося, що коли Лобановський хотів когось образити, він казав: "Я думав, ти професіонал, а ти – уболівальник".
"Бєланов не вірив, що отримає "Золотий м'яч"
– Якою вам пригадується та атомна команда Динамо 80-х?
– Це просто казкова команда! Блохін? Блохін був зіркою. Але не такою, якою здається зараз. Я Олега трохи знаю… Він – зірка від народження, у нього є отой чемпіонський склад характеру. Блохін завжди добре знав, як йому тренуватися, що варто робити, а що – ні. Товаришував із Леонідом Буряком.
Всі хлопці у команді були хорошими. Чудове враження залишив Паша Яковенко, ми разом багато чого пройшли – його травму, операцію, консультації у Франції. Потоваришували сім’ями. Вважаю Яковенка добрим і дуже розумним хлопцем. Таким самим був Вадим Євтушенко. А Вася Рац? Золотий хлопець! Команда вже в автобусі, ти його про щось запитуєш і він терпляче відповідає.
Цікаво було спостерігати, як жартують Блохін із Бєлановим, коли Ігор отримав "Золотий м’яч". Олег радить: "Ти давай спочатку у футбол навчися грати". Ігор парирує: "Мій "Золотий м’яч" у два рази більший, ніж твій" (Усміхається).
– "Золотий м’яч" Бєланова. Як це було?
– Я йому зателефонував і повідомив приємну новину. Він не вірив: "Якщо так станеться, то з мене – шампанське". Ігор – дуже скромний хлопець. У душі він значно скромніший від того, що демонстрував на полі. Йому важко сказати: "Ось це – моє". Але, як і Блохін, Бєланов мав чемпіонський потенціал.
– Обіцянки дотримав? Шампанське подарував?
– Послухайте, ми з ним стільки всього випили (Усміхається). Ігор дуже добре приймав французьких журналістів, які приїжджали до нього робити два великі репортажі. Один із цих репортажів – для великого альбому з нагоди 50-го "Золотого м’яча". Гостювали у його Старих Маяках, Бєланов співав караоке, чого там тільки не було. Французи поверталися додому в абсолютному захопленні: "Вперше в житті нас так приймав володар "Золотого м’яча".
Перед фіналом Кубка кубків-1986 у вас роботи побільшало?
– Роботи завжди було багато. Зріст навантаження я відчув вже після фіналу на "Жерлані", коли пішли справжні розбори гри, коментарі. Яковенка, наприклад, називали "Платіні-Тігана" – саме так, через дефіс. Розбирали, як грає динамівський ромб у центрі поля, і як він змінює свою конфігурацію. Лобановському було дуже приємно читати компліменти західних експертів, адже вдома його принижували. Натомість Європа встала і скинула капелюха.
– Васильовича принижували через прагматичну "виїзну модель" – перемога вдома, нічия на виїзді?
– Через усе на світі! Виїзна модель, "це не футбол, це – антифутбол", стільки всього довелося наслухатись!
– А особисто у вас не було проблем із КДБ? Вас же могли запідозрити у роботі на західні спецслужби…
– Я так розумію, Валерій Васильович був дуже зацікавлений, щоб я співпрацював із Західною Європою. Він потребував гарної преси. Я знав, що у мене за спиною було Динамо (Київ), клуб МВС та КДБ, і знав наших кураторів. Це не секрет, що коли команда летіла , наприклад, на збори в Руйт, то у делегації завжди була людина з комітету. Але все відбувалося дуже спортивно, якщо можна так сказати. Від українського КДБ у мене залишилися непогані спогади – хлопці, які працювали з Динамо, були нормальними.
У 1988 році, при підтримці Лобановського, я отримав офіційну акредитацію в Москві, у департаменті інформації Міністерства закордонних справ, як французький журналіст. З того часу взагалі все було дуже просто. Ще один важливий момент. Наприкінці 80-х ми забрали в московської номенклатури голосування від СРСР за "Золотий м‘яч". Воно більше не погоджувалося із відділом пропаганди ЦК КПРС.
"Перекладач Заварова виглядав, як маленький мафіозо"
– Із Динамо ви співпрацювали доти, поки там залишався Лобановський?
– Я ще пробув якийсь період, коли команду очолив Анатолій Пузач. Але насправді після відходу Васильовича залишилося дуже багато вільного місця, яке всі хотіли зайняти, проте не могли. Клуб трохи розвалився зсередини. Президент Віктор Безверхий, царство йому небесне, був хорошим хлопцем, як для комсомольця, але Динамо – не його масштаб.
Я перейшов у жіночий баскетбольний клуб Динамо. Там – олімпійські чемпіонки, виступаємо у Кубку чемпіонів. Початок 90-х: грошей нема, екіпірування нема. А я вже був доволі знаним у Європі журналістом. Взяв власну кредитну картку, на якій лежали гроші з гонорарів France Football, і поїхав шукати спонсорів для клубу – зрештою, знайшов таки. Пізніше Reebok дав добро на постачання своєї форми у наш клуб. На такому піднесенні баскетболістки Динамо стали другими в Європі. Через рік Reebok приїхав в Україну і запропонував мені бути представником їхньої компанії.
– Ще наприкінці 80-х ви опановуєте ази агентської професії, допомагаючи футболістам із СРСР облаштуватися закордоном.
– Спершу були поодинокі переходи – Заваров, Блохін. Починаючи з 1990-го – як посипалося. Я взяв активну участь у переходах Протасова та Литовченка в Олімпіакос. На той час Блохін вже був тренером цього грецького суперклубу. Спершу в Пірей поїхав Протасов, а через деякий час мені сказали, що потрібно продати кудись ще й Литовченка. Їду в Європу – поспілкуватись із друзями. Грецький кореспондент France Football мені порадив варіант з Олімпіакосом. Геннадію там спершу не дуже сподобалося, але загалом їм із Протасовим у Греції гріх було нарікати.
Трохи займався переходом Євтушенка у Швецію, а також Віті Чанова в Ізраїль. Жодного відсотка із цих угод я не отримував. Не заробляв зовсім, адже був представником клубу. При цьому жив небідно, як на 90-й рік. Написав 4 статті за місяць у France Football – отримав 400 доларів. Із такими грошима почувався королем.
– Перші трансфери, напевно, були відверто смішними з точки зору цивілізованого футбольного бізнесу. Суми за зірок із Союзу пропонувалися невеликі, часто картину доповнював якийсь бартер – автомобіль, автобус…
– Справді, за Заварова отримали клубний автобус "Івеко". Ще був мікроавтобус "Фіат Дукато" – адміністратори ним розпоряджалися. І "Lancia" – представницька іномарка персонально для Лобановського, але він нею ніколи не користувався, їздив на білій "Волзі" 30-92 КИР. Тому "Лянча" також пішла на благо клубу.
– А ще ви співпрацювали з Едуардом Соном, форвардом Дніпра. Він розповідав, що після переговорів з Аяччо ви здивувалися: "Це ж треба: все, що я просив, вони дали. Це або серйозний клуб, або аферисти". Таки аферисти?
– Так, так (Сміється). Розповім вам історію, як Едик потрапив у Францію.
У Заварова в Нансі був перекладач – Саша Каваллі. Він наполовину росіянин (ще з тієї, першої еміграції), наполовину корсиканець. Дуже смішний хлопець, що виглядав як маленький мафіозо, який при цьому розмовляв вишуканою емігрантською російською. І тут – Заваров, простий луганський хлопець. Така картина: Заваров ганяє перекладача матюками, а той викликає його на дуель (Сміється). Одного разу Заваров взяв свого тезку за шкірку і потрусив, як маріонетку. Той верещав: "Я викличу його на дуель. Буду з ним стрілятися".
Корсиканці – це не нація, це родина. Якийсь із кузенів перекладача Сашка працював головним тренером Аяччо. Сашко йому про мене розповів: мовляв, хлопець має контакти у футболі. Тренер зателефонував мені: "Нам потрібен нападник". Я мав нормальні стосунки із Кучеревським – свого часу допоміг йому матеріалами про Бордо. Познайомився з братами Шохами – Рохусом та Антоном. Набираю Дніпропетровськ. "Є у нас потрібна кандидатура, є. Едік Сон", – відповіли.
Ми, як клоуни, прилетіли у Марсель без візи. Через аферистів з Аяччо нам таки вдалося отримати дозвіл, щоб потрапити на територію Франції. До Корсики нас доставили на приватному літаку. Аферисти, справжні аферисти. Наскільки мені відомо, через деякий час віце-президента клубу застрелили. Але для Корсики – це нормально, так буває.
"Не на диктофон я спілкувався із Платіні і навіть Ді Стефано!"
– Ваш найпам’ятніший матеріал для France Football?
– Пригадую, у Парижі робив телефонне інтерв’ю із Вагізом Хідіятулліним, який тільки-но прибув до Тулузи. Ми розмовляли 4 години! У France Football вийшло колосальне інтерв’ю на три розвороти, на обкладинці – красиве фото Вагіза. Просто епохальне інтерв’ю – пік моєї роботи.
Чи траплялися складні випадки? Не пригадую. France Football – це такі магічні слова, чуючи які, всі готові до співпраці. Напевно єдиний, хто негативно відреагував, – це Шенол Гюнеш, тодішній наставник збірної Туреччини. Його команда програла Латвії у стиковому матчі за путівку на Євро-2004, і французи попросили мене зробити коротке інтерв’ю, щоправда, я трішки некоректно розпочав розмову. Гюнеш скаржився буквально на все – на погоду, на суперників, на поле, на суддю. Вислухав, потім запитую: "А щось хороше було?" До того ж, мав необережність перекласти те, що сказав головний тренер Латвії. А Старковс сказав таке: "Якщо турки – треті у світі, то тепер ми – другі, оскільки їх обіграли". Шенол як спалахне!
Я не працював із суперзірками. Моя цінність для France Football полягала в тому, що я мав підхід до футболістів із пострадянських країн. Блохін, Заваров, Яковенко, Михайличенко, Бєланов, СаШо, Дасаєв, Сімонян, Старостін – ось це були найвидатніші гравці, з якими робив інтерв’ю. Не на диктофон спілкувався із багатьма, з Платіні, з Рошто, із Жюстом Фонтеном і навіть Альфредо ді Стефано.
– Неймовірно!
– Я відчував, що переді мною сидить людина-епоха. Ді Стефано – це не футболіст. Це – футбольний бог! Від нього така енергетика виходила. До речі, зробив останнє прижиттєве інтерв’ю із Яшиним.
– Розповідайте.
– Ми поспілкувалися за тиждень до його смерті. Яшин здався мені дуже доброю людиною, у якої накопичилося багато гіркоти на серці. Він не міг забути те, як його гнобила преса після чемпіонату світу в Чилі. А ще він не міг забути, що з ним були несправедливі у Москві. Яшин дуже ображався через те, що відбулося на цьому матчі ветеранів, переймався тим, що залишився без ноги.
Я прийшов до нього із добрими намірами – не хотів тягнути з нього негатив. Ми говорили про "Золотий м’яч". І Яшин розпустився, як квіточка. Сказав, що для нього цей трофей був величезною підтримкою – коли всі були проти нього, а France Football сказав, що він – найкращий у Європі. Інтерв’ю опублікували в один час із звісткою, що Лев Яшин помер.
"Найдурніші живуть у Росії. Всі вони йдуть в казино за мільйоном"
– На початку розмови ви згадували свій вояж Латинською Америкою. Що ви там робили? Виконували редакційні завдання France Football?
– Ні, Боже збав (Усміхається). Після прощання із Динамо футбольним, а потім і баскетбольним, я став представником Reebok в Україні. Відкривав фірмові магазини спочатку у Києві, потім у 25 інших містах України. Упродовж року працював у Москві генеральним директором Reebok на території СНД. Зав’язав із цим ділом, повернувся до Києва і став займатися дуже некатолицьким бізнесом. "Метро-Джекпот" пам’ятаєте?
Мені зателефонував голландець, який був босом цієї гральної компанії в Україні. "Ми тебе знаємо. Хочеш займатися таким бізнесом?" – запитав. Я відмовився, бо Лобановський мене б не зрозумів. Але так сталося, що доля закинула мене в Новосибірськ. Вересень. Росіяни тільки-но збили літак з Ізраїлю над Чорним морем під час спільних з Україною військових навчань. Тобто, з українським паспортом у Новосибірську на вулицю краще не виходити, бо вб’ють.
Отож, сиджу в новосибірському готелі, навпроти – залізничний вокзал. Визираю із 12 чи 13 поверху. Падає сніг… Раптом – дзвінок із Києва: "Чим займаєшся?" Розповідаю. А вони: "Бовдуре! Ми зараз на природі, тут шашлички, все за найвищим розрядом". "Мать вашу за ногу! Повертаюся!" Завершив справи, приїхав додому і зайнявся гральним бізнесом.
За 10 років зробив велику компанію, яка володіла 110-ма гральними салонами, 10-ма казино. Щоб багато не розповідати: у 2008 році обсяг нашого бізнесу становив 220 мільйонів доларів, з яких ми платили податки. Бо за три роки до цього я вивів компанію "в біле", тобто, працювали абсолютно легально.
Оскільки я все робив добре і швидко, мене залишили головою ради директорів цієї компанії в Україні, і я поїхав розвивати інші країни – спершу Бразилію, потім Болівію, Мексику, Перу. Це тривало з 2006 по 2013 рік.
– Де мешкають найазартніші люди?
– Ви будете плакати. У Південній Америці 75-80 відсотків гравців – це жінки. Тобто, азарту немає жодного. У неї в гаманці – 20 доларів, які сьогодні можна витратити. Якщо виграє, то покладе ці гроші в ту ж частину гаманця, щоб прийти завтра. Якщо ж не виграє – прийде післязавтра. Головне для неї – трохи розважитися. Їй дадуть поїсти, випити, вона поспілкується із друзями, розповість про сім’ю, песика, котика. Словом, за свої 20 баксів вона отримає максимум задоволення. І це дуже правильно: вона знає, скільки може програти, отже, ми такого гравця не втратимо.
Найдурніші живуть у Росії. Всі вони йдуть у казино за мільйоном. Якщо він не виграв мільйон, то дуже засмучений та обурений. Якщо програв 10 мільйонів, прагне відіграти 20. Дуже жадібні люди. Гратимуть до останньої нитки, бо не можуть примиритися з думкою, що гроші вже пішли. Головна порада для тих, хто вирушає в казино: не бути жлобом!
– Ви, пане Овдію, надзвичайно багатогранна людина! А ще ж посприяли об’єднанню культової групи "Брати Гадюкіни" у 2006-му. Як відбулося ваше знайомство із Кузею і Ко?
– Про "Гадюкіних" вперше почув у Динамо. У Віті Безверхого був товариш, український письменник на прізвисько "Хонекер" (Усміхається). Він дав мені касету із словами про дуже сильну українську групу: "Це бомба!" Я послухав. По-перше, це був неякісний запис. По-друге, це була не моя музика. Але згодом, не можу сказати чому, проте мене пробило на "Гадюкіних".
Із Кузею ми познайомилися, коли я працював у Reebok. Тоді багато хто до нас звертався, бо ми підтримували українську культуру. "Гадюкіни" просили про допомогу у фінансуванні їхнього альбому "Було не любити". "В кожній хаті електрика, ще й музика грає, фірма Reebok в Україні квітне, розквітає".
Кузя – такий як я. Тільки він – геній, а я – ні. Можна сказати, що я особисто знав трьох геніїв. Лобановський – звичайно, Кузя – звичайно, а ще – Подерв’янський. Перший альбом Леся під назвою "Цікаві досліди" робив я спільно із Юрком Герасименком, моїм приятелем, друкували його у Франції.
А Кузя підсадив мене на електронну музику, яку грав у Москві, коли група припинила існування. Він – непростий чоловік, але дуже хороший. Мудрий. Зібрати "Гадюкіних" докупи було метою мого життя. Кузя не хотів, але, щоб від*блися від нього, назвав суму – 100 тисяч доларів. Я запевнив, що знайду. За допомоги "Метро-Джекпоту" обіцянки дотримав, і ми зробили це!
Трагедія в тому, що коли група давала перший концерт після свого возз’єднання, я перебував у Перу. Увесь виступ слухав по мобільному телефону. Вайберів і скайпів тоді ще не було, тож мені довелося викласти за дзвінок чималу купу грошей. З телефона перла така енергія, що я не міг йти – стояв посеред вулиці і насолоджувався.
– У чому геніальність Подерв’янського?
– Все дуже просто – Україна розмовляє його цитатами, а він цитує нас! У 1984 році я мав нещастя потрапити у дуже сильну аварію. Їхав у таксі на Подолі і в нас врізалася вантажівка. У мене – 12 зламаних ребер, однієї легені немає, дихати неможливо: сантиметр туди – сантиметр сюди… Лікарі сказали: "Не будеш дихати – помреш". А біль такий, що очі на лоба вилазять.
Але я мав маленький плеєр, у який поставив касету, яку мені принесли друзі, із "Гамлетом" та іншими п’єсами Митця. Слухав, починав сміятися, втрачав свідомість, приходив до тями і знову слухав. Завдяки таким вправам – роздихався. І коли одужав, постановив собі: "Я цього чувака знайду – він врятував мені життя". Минуло років 10 – і я його таки знайшов! Більше того, переконав записати аудіо. "Та в мене процент матюків на один квадратний сантиметр очень большой", – віджартовувався Подерв’янський. Але нічого – зробили.
Що він пише? Перший шар – суржик та матюки. Другий – сюжет, в основі якого лежить класика. Третій шар – високого рівня проповідь, притча. Я бачив живопис Подерв’янського. Великий клас. А от те, що він пише, – це геніально. Лесь оцінює наше життя з дуже високої точки, він бачить нас, як Деміург.
– Як вам живеться у Камбоджі? Кхмерську мову вже вивчили?
– Тут для спілкування достатньо англійської. Французькою майже ніхто не розмовляє, хоча це була колонія свого часу. Країна дуже комфортна. Вдень тут плюс 30, увечері – 25. Дуже спокійно, всі усміхаються і на позитиві. Чим я займаюся? Пишу книгу. Тему сформулюю дуже загально: 1930-ті роки, Друга світова, початок 1950-х. Після того, як Берію замочать, то усе закінчиться. Це, зокрема, життя моїх батьків – хочу продемонструвати, як ця ідеологія їх скалічила. Всьо буде чотко.
Сподіваюся, те, що я напишу, не сподобається багатьом, хто любить цей період історії. Пишу, п’ю чай, їм фрукти. Коли вже зовсім сумно, то можна сісти на літачок за 100 доларів, і полетіти на море. Воно тут дуже красиве.
