Бонус 10 000 грн
Український легіонер Станіслав Штаненко, який цієї зими перейшов у Заврч й наразі очікує дебюту за свою нову команду, розповів про перші враження від словенського футболу й цілі, котрі стоятимуть перед ним і його новою командою.
Наразі лише у вищих лігах світових чемпіонатів задіяно більше ста наших легіонерів, і деякі з них з’являються в країнах, де ніколи раніше або дуже давно не ступала бутса українців. Так, чемпіонат Словенії ніколи не був особливо популярним серед наших легіонерів, і відразу пригадується хіба нападник Владислав Франко, який у 90-х зіграв 31 матч (2 голи) за місцевий клуб Белтинці.
Однак цієї зими в Словенії з’явилося відразу кілька наших земляків. Ми поспілкувалися з найвідомішим серед них, Станіславом Штаненком – бронзовим призером юнацької першості Прем’єр-ліги, котрий провів 40 матчів у складі збірних нашої країни, а після розставання з львівськими Карпатами став гравцем словенського Заврча.
«У Заврчі розминулися з Ґлавіною та Рієрою-старшим»
– Станіславе, як почуваєтеся у Словенії? Уже відчуваєте себе повноцінним гравцем Заврча? Коли очікувати вашого дебюту?
– Адаптацію прийшов, все нормально. Перебуваю тут другий місяць, пройшов з командою збори на Мальті. Встиг зіграти контрольні матчі з польською Легією та російським Тереком. У команді хлопці прийняли мене добре. Офіційний мій дебют, сподіваюся, відбудеться найближчим часом – зараз мені роблять усі необхідні документи, після чого зможу вийти на поле.
– Українців у словенському футболі зустрінеш нечасто. Як у вас з’явився такий екзотичний варіант?
– Після того, як я розірвав контракт з Карпатами, я поїхав у хожувський Рух. Однак з поляками через певні обставини підписати контракт не вийшло, і буквально через кілька днів менеджер Антон Астафьєв відправив мене у Словенію. Він має контакти з тутешніми клубами, тож зміг влаштувати мене у Заврч.
– Восени Україна та Словенія змагалися в плей-оф за вихід на чемпіонат Європи. Напевно, у розмові з вами, українським легіонером, ця тема обов’язково згадувалася?
– Ясна річ. Обговорювали ці матчі, жартували – я їх «протравлював», запитуючи, як зіграли.
– Цікаву історію повідомляють словенські колеги – мовляв, ваша нова команда всього за п’ять років подолала шлях із шостої ліги (регіональні змагання) до першої (найвищий рівень). Яка нині роль Заврча у словенські «Првій лізі»? Це «гроза авторитетів», «постачальник очок-середняк» чи, можливо, клуб, який буде претендувати на медалі?
– Надіюся, що прогрес буде. Президент робить усе можливе, вкладає гроші у Заврч, відвідує кожне тренування. Він хоче, щоб команда була в трійці найкращих. І, на мою думку, вона цього заслуговує. Тут зараз молода команда – влітку пішли з команди четверо основних гравців, які мали досвід виступів на міжнародному рівні й у зарубіжних чемпіонатах (останніми роками тут грали футболісти, які пройшли школу Ювентуса, Парми, Удінезе, Торіно, а також екс-ворсклянин Ґлавіна та брат колишнього гравця Чорноморця, колишній іспанський збірник Альберт Рієра, – прим.). Але при цьому тут добротний склад, і, за моїми враженнями, цій команді до снаги боротися не тільки за п’яте місце, на якому вона наразі знаходиться. Це підтверджує й яскрава виїзна нічия з одним із конкурентів – Горицею, коли моя команда навіть вела в рахунку (у підсумку 2:2).
– Яким буде ваше місце у словенському колективі? Доведеться демонструвати універсалізм, чи зіграєте на звичній позиції лівого захисника?
– Так, награють мене зліва в захисті. Щоправда, маю серйозного конкурента – земляка головного тренера, однак постараюся своєю працею довести, що гідний гри в основі.
– Що цікавого встигли зауважити в побуті Заврча, в навчально-тренувальному процесі?
– Колектив тут хороший, злагоджений. Подобається, що будь-яку дію гравця – хорошу чи погану – намагаються підтримати добрим словом.
– Вам, можливо, буде легше, адже з вами в одній команді земляк – Петро Намуйлик…
– Так, ми п’ять років провели пліч-о-пліч у Карпатах, і тут, у Заврчі, також проживаємо разом і призвичаємося до тутешнього життя.
– І як справи іще одного екс-карпатівця?
– Нормально. Тренер награє його на позиції опорника.
«У Словенії тренуються за тими ж стандартами, що й у Карпатах часів Йовичевича»
– Є два стереотипи відносно балканського футболу: один, поширеніший, каже, що місцеві футболісти на диво технічні й грають у заледве не латиноамериканський футбол. А ось Іззет Білялов розповідав мені, що ще не бачив, щоб футболісти так «рубалися», як у Чорногорії… Як вам здалося там, у Словенії?
– Ні, навпаки! Ми з України приїхали, і нам у кожному ігровому моменті кажуть – «легше-легше». Я особисто такий гравець, який любить зіграти жорстко, але тренер мене постійно призупиняє й пропонує зайвий раз не іти в підкат. Вони тут не розуміють такої гри, і на їхньому фоні наші досвідчені захисники – це просто «професура».
– На що я звернув увагу, так це на те, що у Заврчі півкоманди – хорвати. Вам з Намуйликом, випадково, ліміт на легіонерів у зв’язку з цим не загрожує?
– Наскільки знаю, такого правила нема. Звісно, як я говорив, головний тренер Івиця Соломун – земляк мого конкурента, але я вважаю, що треба працювати й доводити свій рівень, а інше – неважливо.
– Що цікаво, у Карпатах ви працювали з іншим хорватом – Ігорем Йовичевичем. Він, випадково, не знайомий з Соломуном? Мали з паном Ігорем бесіду напередодні переїзду в Словенію?
– Ні, не мав з ним щодо цього ніякої розмови. З Йовичевичем я працював ще навіть в U-19 – це хороший фахівець, який багато мене навчив. Пізніше він очолив основну команду, а я перейшов у дубль. З першим складом тренувався, але в основу Карпат я так і не пройшов.
– Але уроки Йовичевича були корисними?
– Звичайно. Навіть більше скажу – приїхавши сюди, побачив, що й вони працюють за тими вправами, які я вже проходив з Йовичевичем, і для мене великий плюс, що я це вже знаю.
– А у плані навантажень український і словенський футбол дуже різняться?
– Ну, тут багато залежить від тренера. Зараз у нас у Заврчі хороші, цікаві тренування, і навантаження попервах на зборах були досить солідні. А зараз, коли почався чемпіонат, уже працюємо у штатному режимі.
– Великий плюс Йовичевича – він, прибувши в Україну, одним із небагатьох опанував нашу мову. А ви збираєтеся вивчати словенську?
– Коли ми з Петром прибули сюди, нам роздрукували листок з найнеобхіднішими словенськими футбольними словами. Ми їх вже майже всі вивчили, і цього досить, щоб спілкуватися з товаришами на полі. А в побуті, впевнений, ми швидко порозуміємося. Уже зараз можемо з одноклубниками перекинутися кількома словами й зрозуміти, чого від нас хочуть.
– Що цікаво, наші легіонери – навіть російськомовні – кажуть, що балканські мови дуже схожі на українську…
– Дійсно, так і є! Тому в спілкуванні не маємо особливих труднощів.
– Якщо говорити особисто про вас, на який термін ви уклали контракт?
– На три роки.
– Уже маєте свій особистий ігровий номер?
– Так, обрав футболку із №44.
«Є надія у плані клубної кар’єри піти шляхом словенських збірників»
– Словенська ліга, якщо чесно, не є топ-чемпіонатом. У чому ваша мотивація – чим керувалися при переході в Заврч?
– Особисто я давно вже хотів грати на рівні вищої ліги. З радістю дебютував би у Карпатах – але в рідній команді цього не вдалося зробити. Тож, раз не було можливості грати у Львові, я вирішив спробувати сили за кордоном. Хочу пограти кілька років тут, а якщо заслужу інтерес до себе з провідних європейських ліг – то постараюся проявити себе й там.
– Що кажуть місцеві – наскільки ретельно європейські скаути передивляються матчі місцевого чемпіонату?
– На кожен не лише офіційний, а навіть товариський матч приїздять люди, котрі працюють на зарубіжні клуби. Недарма ж у тій же збірній Словенії абсолютна більшість гравців – легіонери, до того ж, багато з них представляють чемпіонати Італії, Іспанії, Німеччини і так далі.
– Є щось таке у побуті Заврча, що здивувало б вас після Карпат?
– Є такі речі, які можна порівняти з дитячим футболом. Приміром, перед тренуванням користуватися телефоном не можна. Приходиш – ховаєш «мобільника» в кишеню, увімкнути його й поговорити можна буде лише після закінчення роботи.
– Паралельно з вами й Намуйликом у Словенію прибув колишній дублер Чорноморця Ілля Марковський, котрий опинився у Рударі…
– Чув про нього. Чесно кажучи, ми не знайомі і ще не спілкувалися, Можливо, коли Заврч перетнеться з його клубом, вдасться перекинутися кількома словами.
– Колись за Карпати грав словенський збірник Сенад Тігань – учасник чемпіонату світу 2002 року. Хоч трохи пам’ятаєте його?
– Ні, коли він був у Карпатах, я ще тільки в школу починав ходити…
– А якщо говорити про сучасну словенську збірну, хто вам у її складі сподобався?
– Мені сподобався представник Байєра Кампль – досить технічний гравець. Але коли дивився цей матч, то мало дивився на суперника, а вболівав тільки за рідну збірну. Я – українець, і коли бачу рідну національну команду, то вболіваю за неї всім серцем.
– До слова, у вас досить великий стаж виступів за юнацькі збірні України. Нині, коли ваш давній наставник Олександр Головко очолив молодіжну збірну України, сподіваєтеся, що він продовжить стежити за вами навіть у Словенії?
– Дійсно, під керівництвом Олександра Борисовича я пропрацював 3-4 роки, тому він добре знає мої можливості. Вважаю, що моя справа – регулярно грати в основному складі своєї команди, прогресувати. А якщо він буде потребувати мене у збірній – то, думаю, врахує мої поточні клубні справи.
– Община Заврч зовсім крихітна, за українськими мірками – це невеличке містечко, сказати б, село, яке живе за рахунок виноградарства. Як обжилися тут? Не нудьгуєте?
– Чесно кажучи, часу нема нудьгувати. У нас по два тренування на день, а якщо випадає вільний час – можемо з одноклубниками сходити на каву чи на піцу, або ж з’їздити у Марибор чи навіть Загреб (ми на кордоні з Хорватією, тож їхати недалеко).
– Що каже ваш агент Антон Астафьєв щодо перспектив? Є шанс, що Словенія допоможе вам прогресувати й переїхати, скажімо, у Італію чи Німеччину, як це вдається провідним місцевим футболістам?
– Так, дійсно. Це залежить від нашої з Петром роботи. Сподіваюся, якомога швидше вдасться вийти на поле, і уже за тиждень-другий зможу дебютувати.
– А як ваші рідні сприйняли ваш переїзд у Словенію?
– Нормально. Я ж давно займаюся футболом, і вони звикли до думки, що я буду працювати у тій команді, в якій зможу розвиватися й прогресувати. Зв’язок з ними постійно тримаю, сподіваюся, вони з часом зможуть приїхати до мене в гості, та й я при нагоді з’їжджу у відпустку додому. Користуючись нагодою, передаю привіт усім близьким та рідним. Хай всі будуть здорові, а їхні мрії щоб здійснювалися!
Артур Валерко
