Борис Тащі: "В багатьох є образа за мій перехід у "Динамо"

Борис Тащі: "В багатьох є образа за мій перехід у "Динамо"

209
Борис Тащі: "В багатьох є образа за мій перехід у "Динамо"

Півзахисник «Штуттгарта» розповів про перехід до московського «Динамо», невдалу оренду у «Чорноморець» і «Говерлу», непрості стосунки з Романом Григорчуком і В’ячеславом Грозним та як опинився в Німеччині.

Піт і труд — усе перетруть, або як поєднувати футбол та навчання

— Борисе, попри юні роки, ви вже встигли залишити слід в українському футболі, запам’ятавшись хит­ромудрим переходом у московське «Динамо» та невдалим поверненням у «Чорноморець». Хотів би дізнатися, коли у вас виникла любов до гри мільйонів?

— Любов до футболу мені прищепив мій дядько, який сам дуже любить футбол, отож ми з ним часто виходили грати разом у дворі. Саме від нього я й дізнався про цей чудовий вид спорту, й почав ним займатися. У віці семи-восьми років у школі я записався до футбольної секції, й моїм першим тренером був тоді ще дев’ятнадцятирічний Сергій Володимирович Зайков. Це була його перша група, він нас зібрав, і відтоді, власне, розпочалися мої перші кроки у футболі.

— Ваш дядько професійно займався футболом?

— Ні, на професійному рівні він не грав. Скоріше був фанатом футболу, ніж його активним учасником. Любив із друзями побігати, подивитися по телевізору, але професійно не займався.

— У дитячі роки батьки, зазвичай, намагаються урізноманітнити світогляд дітей, побачити, що для них більше підходить, отож записують їх до різних секцій. Окрім футболу, ще чимось займалися?

— Трохи займався карате, ходив на бокс, навіть якось шахами зацікавився. Але все це якось було по-дитячому, несерйозно. Коли почав серйозно займатися футболом, плідно вивчав англійську, французьку мови. Узагалі в дитячі роки мама велику увагу приділяла моєму навчанню, й десь до класу 10-го — 11-го в пріоритеті було саме навчання. А вже після того, як потрапив у дубль «Чорноморця», звісно, ставлення до навчання дещо змінилося, й мати дозволила зосереди­тися на спортивній кар’єрі. А до цього було так: учився добре — ходив на тренування, ні — сидів вдома, шліфував знання з різних предметів.

— Борисе, наскільки відомо, ви ж не зразу потрапили до академії «Чорноморця», хоча вважаєтеся вихованцем цього клубу. Де ви займалися до того, як потрапили до табору «моряків»?

— Я взагалі не вихованець «Чорноморця»! Я займався в ДЮСШ 11 — Чорноморець — це приватна футбольна школа Кривенка, й ніякого відношення до «Чорноморця» вона не має.

— Тоді як розуміти той факт, що ви спершу грали за «Чорноморець», а вже потім опинилися в ДЮСШ 11?

— Справа в тому, що тоді скаути «Чорноморця» їздили по різних школах міста й відбирали хлопчаків до своєї команди. Так, мене та ще кількох хлопців, серед яких був і нинішній гравець «Шахтаря» Загорулько, забрали до себе «моряки». І якось так склалося, що мені не зовсім там сподобалося, й після чотирьох місяців перебування в дитячо-юнацькій школі «Чорноморця» повернувся в ДЮСШ 11.

— Потім ви знову вирушили до «Чорноморця», проте вже в дуб­люючий склад. Чому вирішили стати частиною головної команди Одеси, а не спробувати сили в іншому ФК?

— Велика заслуга у цьому головного тренера дубля Костянтина Фролова, який мене й запросив до команди. Якщо відверто, в мене ніколи не було особливого бажання виступати за «Чорноморець». Так, я був прихильником одеської команди, але не більше. Але доля розпорядилася таким чином, що Костянтин Вікторович змінив мою думку. Він дуже талановитий тренер, у нього цікавий тренувальний процес, і я отримував задоволення від спільної роботи. Спершу я поєднував заняття в ДЮСШ 11 та дублі, однак згодом Костянтин Вікторович запропонував підписати повноцінний контракт із «Чорноморцем». Ні хвилини не сумнівався, зразу погодився, адже відчував довіру з боку тренерського штабу, що для мене дуже важливо.

— Судячи по дебютному сезону в молодіжному складі «Чорноморця» (Борис у 18 поєдинках забив 6 м’ячів. — прим.), вибір ви зробили правильний?

— Безперечно. Якщо не помиляюся, дебютував у 16 років у матчі з «Іллічівцем». Тоді, до речі, мені поталанило ще й відзначитися дублем. Поступово адаптувався в команді, в мене все складалося, йшла гра. Тренер використовував мене на позиції піднападника, була певна свобода дій на футбольному полі. Окрім того, тоді в нас склався чудовий колектив, команда була дуже сильною. Ми перемагали «Динамо» й інших фаворитів, а в підсумку, закінчили першість на четвертій сходинці.

— Зрештою, ваші успішні виступи в дублі привернули увагу й тренерського штабу першої команди «Чорноморця». Вас запросили до основи зразу після закінчення сезону. Для вас особисто перехід із юнацького футболу в дорослий не став чимось надскладним?

— Певне, мені у цьому плані дещо пощастило. І Костянтин Вікторович Фролов, а потім і Роман Йосипович Григорчук не боялися мені довіряти, давали можливість грати. Отож, доб­ряче загартувавшись у дублі, звикнути до вимог у першій команді було не так складно. Виокремив би також і вже спочилого Андрія Михайловича Баля, під керівництвом якого мені пощастило попрацювати. Прикро, що Андрій Михайлович так рано пішов із життя. Він був чудовим тренером і міг іще багато зробити для українського футболу. Отож момент переходу з юнацького футболу в дорослий я практично не помітив.

— Пам’ятаєте дебют за першу команду «Чорноморця»? Якогось хвилювання, часом, не відчували?

— Звісно, пам’ятаю. Це був поєдинок у першій лізі проти алчевської «Сталі». Я вийшов наприкінці зустрічі, зіграв якихось 8–10 хвилин, але мені було дуже приємно дебютувати за головну команду Одеси у сімнадцятирічному віці. Щодо мандражу, то він був, поки я сидів на лаві запасних. Коли ж вступив у гру, хвилювання розвіялися.

— Борисе, ви двічі працювали під керівництвом Романа Григорчука. Розкажіть, у чому феномен цього фахівця, адже під його орудою «чорно-сині» досягли вагомих результатів як у внутрішній першості, так і на міжнародній арені.

— Із особистих якостей відзначив би те, що він дуже сильний тренер. Для нього на першому місці стоїть дисципліна, як на футбольному полі, так і за його межами. Багато уваги приділяє теорії, має безліч різноманітних напрацювань. Також Григорчук скрупульозно ставиться до деталей, бо, як відомо, у футболі дрібниць не буває. Отож усе це в сукупності й характеризує Григорчука як висококваліфікованого спеціаліста.

— За підсумками сезону-2010/11 «моряки» вийшли до прем’єр-ліги, а до вас, за чутками, серйозний інтерес проявляли «Манчестер Юнайтед», київське «Динамо», донецький «Шахтар» і московський «Спартак». Із вами особисто хтось зв’язувався?

— Загалом, перемовини вів мій агент — Андрій Білейчук, хоча представники різних клубів на мене також виходили.

— А хто саме виходив?

— Якщо відверто, не хотілося би ворушити минуле, проте можу сказати, що серед зацікавлених клубів були «Дніпро», «Динамо» та «Шахтар». Однак їхній інтерес у якусь конкретну пропозицію не переріс.

А як щодо зацікавленості «Манчестер Юнайтед»? Подейкують, що трансфер до англійського гранда зірвався через ваше неповноліття?

— Особисто на мене представники «Манчестер Юнайтед» не виходили. Більше про цю ситуацію знає мій агент, який, власне, й контактував із англійцями. Та, відверто кажучи, особливих ілюзій щодо переходу в табір «манкуніанців» не плекав. Чого не скажеш про московське «Динамо», котре справді мало конкретну пропозицію й всерйоз було зацікавлене в моєму трансфері.

— Ваш перехід до «Динамо» відбувався за доволі хитромудрою схемою: всі розуміли, що ви переїжджаєте до Москви, однак не безпосередньо з Одеси, а транзитом через латвійський клуб «Олімп». Навіщо було влаштовувати такі «каруселі»?

— Мали місце певні нюанси, й усі сторони про це знали, в тому числі і «Чорноморець». Просто наразі мені не хочеться про цю історію публічно розповідати. Дякуючи Богу, цей період я вже пережив, устиг кілька разів перехреститися й забути. Тому повертатися до цієї теми не маю ніякого бажання. Лише скажу, що без транзиту до «Олімпу» мій трансфер до московського «Динамо» унеможливлювався.

Москва сльозам не вірить

— Із «біло-синіми» ви уклали угоду на п’ять років, однак за увесь час змогли взяти участь усього у восьми поєдинках за дублюючий склад. Коли переходили в «Динамо», що вам обіцяли?

— Ніхто нічого не обіцяв. Пот­рібно розуміти, що московське «Динамо» — це сильний клуб, і місце у стартовому складі тут нікому не гарантоване, тим паче, молодому гравцеві. Особисто для мене переїзд до Москви — нелегкий крок. Ми довго думали з батьками, але такі запрошення надходять не щодня. Зрештою, я хотів щось змінити, хотів професіо­нально зростати, тому й вирішив піти на цей крок. Я ризикнув і, мабуть, програв. Перейшовши до «Динамо», перестав грати в основній команді, перевели в дубль, що негативно позначилося на моїй психології. Зараз уже можу сказати, що десь я поквапив події. Для молодого гравця не так прос­то втратити ігрову практику й довіру з боку тренерського штабу.

— І тоді ви повернулися до Украї­ни — в рідний «Чорноморець». Розкажіть, як відбулося ваше повернення і хто був ініціатором?

— Це трапилося на зимових зборах у Туреччині. Справа в тому, що тренувальні табори одеситів і москвичів були поряд, отож я скористався можливістю й завітав у гості до свого колишнього клубу. Ми переговорили з Григорчуком, він поцікавився, як у мене йдуть справи в «Динамо». Я ж відповів, що не все так добре, як хотілося б, і що є велике бажання знову виступати на найвищому рівні. Зрештою, все закінчилося тим, що в травні ми оформили річну оренду.

— Подейкують, що з поверненням до Південної Пальміри ви знач­но втратили у фінансовому плані?

— Так, це правда. Зарплатня в Одесі була на порядок нижчою, ніж у «Динамо», причому від динамівського окладу я повністю відмовився.

— Із цього приводу в мережі ширилася різного роду інформація. Мовляв, у Москві ви спіймали «зірку», купуєте собі шикарні автівки та квартири. Ви справді зверхньо почали ставитися до своєї справи чи так вам просто заздрили?

— Уболівальники взагалі багато чого розповідають, і це дуже «цікаві» люди. Тоді мені, як ніколи, було дуже складно. Щоправда, непросто було й у Москві, але в Одесі особисто для мене ситуація склалася просто жахливо. Уже на одному з перших тренувань у складі «Чорноморця» я «порвав» меніск. Велике «спасибі» одеському клубу за операцію, яка була зроблена якісно, й мені вдалося доволі швидко відновитися. Але за півроку я зіграв лише в одному поєдинку проти «Шахтаря» (на 79-й хвилині Борис замінив Бакая. — прим.) і все. Після цього матчу Григорчук мене сильно розкритикував, і до основи більше не підпускав. Складно сказати, що саме на нього так вплинуло. Я неодноразово з ним розмовляв, хотів з’ясувати, чого не граю, проте все виявилося марно.

Можливо, Григорчук образився на вас за перехід у «Динамо» й таким чином вирішив відігратися?

— Гадаю, в багатьох є образа за мій перехід у «Динамо», в тому числі й у Григорчука. Хоча особисто не вважаю, що вчинив неправильно. Загалом, знаєте, це був такий період у моєму житті, ніби ти під водою, намагаєшся виплисти, а тобі заважають. І в такому стані я перебував довгий час.

— А хто цим займався? Хто ще, крім головного тренера, намагався вас «утопити»?

— Займалися цим працівники «Чорноморця». Особливо ситуація загострилася після того, як я дав одверте інтерв’ю, перебуваючи в таборі молодіжної збірної. Тоді я журналістам розповів усе, як було, без купюр. Власне, після цього Григорчук мене взагалі почав ігнорувати, та й з Керницьким (генеральний директор «Чорноморця». — прим.) відбулася далеко не чемна розмова. Далі було ще гірше. Мене перевели в дублюючий склад, хоча й там вставляли палиці в колеса, не дозволяючи тренуватися. Доходило навіть до смішного: деякий час нам навіть забороняли пересікатися з Григорчуком. Наприклад, основа закінчувала тренування о 16.30, а в дубля починалося о 17.30. І мені телефонували адміністратори молодіжної команди й казали, що на тренування потрібно приїхати о 16.00, бо пізніше виїжджатиме Роман Йосипович. Узагалі, мені дуже дивно, як сімнадцятирічний футболіст може викликати такі емоції в досвідченого наставника? Якось все було неправильно і ненормально.

— Під час зустрічі потиснули б руку Роману Григорчуку?

— Коли я виступав у «Говерлі», подав руку Григорчуку, але… Я людина не злопам’ятна, і хочу сказати спасибі й Григорчуку, їм усім, що багато чому мене навчили. Нехай це залишиться на їхній совісті, адже так чинити, мабуть, не правильно. Коли мене «топили», ті люди не врахували одного важливого фактору — я дуже стійка людина й зламати мене непросто. Зрештою, їм це зробити не вдалося.

— А як ви опинилися в «Говерлі»?

— Після невдалого проведеного періоду в Одесі повернувся в розташування «Динамо», пройшов разом із ними збори. Після чого мені зателефонував Балашов і повідомив, що мене у своїй команді хоче бачити В’ячеслав Грозний. Я переговорив із В’ячеславом Вікторовичем, ми все узгодили, й так розпочався ужгородський етап моєї кар’єри. Щоправда, такий, про який навіть згадувати не хочеться.

І що цього разу не склалося, адже за ужгородців ви не провели жодного матчу?

— Коли прилетів із Москви до Ужгорода й приземлився в тамтешньому аеропорті, нікого з клубу, крім Балашова, який мені махав рукою за огорожею, не зустрів. Тоді якось подумалося, що в «Говерлі» буде весело. Зрештою, воно так і сталося. Спершу мене десь місяць не могли внести в заявку на сезон, а потім, коли заявили, з’ясувалося, що я дискваліфікований на три матчі за червону картку, отриману ще у «Чорноморці». Потім на мене вже ніхто в ужгородському клубі не розраховував. І якщо до Григорчука в мене залишилася повага, як до особистості, то про Грозного сказати такого не можу. Його слова повністю розходилися зі справою. Людина говорить одне, а робить зовсім інше. Наприклад, залишається два дні до вильоту на збори, Грозний мені телефонує й каже: «На збори ми тебе не беремо, ти не пот­рапив у список. Однак ти чудовий хлопець, і якщо хочеш, можемо влаштувати тебе в Азербайджані». Я подякував за пропозицію і фактично попрощався з Грозним. Щоправда, я ще приїжджав у розташування клубу, займався з дублем, але з В’ячеславом Вікторовичем більше не контактував. Доводилося якось зустріти інтерв’ю Грозного, де він хизується, що в його команді грають футболісти «Динамо», «Шахтаря», «Чорноморця», московського «Динамо». Але, вибачте, хто там грає, які московські динамівці? Я, наприклад, у нього тільки мучився. Дякуючи Богу, я це все пережив, і сьогодні розпочалася нова сторінка в моєму житті.

— Далі ви повернулися в розташування московського «Динамо», але, судячи з усього, на вас там також не особливо розраховували…

— Так, я повернувся в «Динамо», провів із москвичами підготовчі збори. У московському колективі в мене склалися чудові стосунки практично з усіма футболістами, тренерським штабом. Можу сказати, що досі товаришую із Черчесовим. Зреш­тою, пройшовши збори, вирішив, що пот­рібно йти з «Динамо». Адже проведений період у «Чорноморці» та «Говерлі» психологічно й морально був для мене дуже складним. Тому я розірвав контракт із клубом.

— Із Вороніним товаришували?

— Навряд чи ми з ним були товаришами, скоріше знайомими. Так, могли привітатися, дізнатися один в одного про справи, але щоби дружити, такого не було. Андрій за мене набагато старший, у нього було своє коло друзів.

— Борисе, Москва славиться своєю розкішшю. Скажіть, великі гроші та багате місто вас, часом, не розбестили?

— Із упевненістю можу відпо­вісти — ні. Коли молодий футболіст не грає, щасливим його навряд чи можна назвати. І гроші великі — це все доволі відносно. Із іншого боку, я змінив думку про деяких людей, які відверто мені заздрили, але нехай це залишиться на їхній совісті.

— Фактично півтора року ви не мали належної ігрової практики, грали переважно за дублюючі склади, й тут вас підписує «Штуттгарт». Як відбувся ваш перехід у славетний німецький клуб?

— У кінці серпня я розірвав конт­ракт із «Динамо» й у мене не було жодних пропозицій. Є такий футбольний агент Олег Шелемій, який організував мені кілька оглядин. Спершу я був у «Вольфс­бурзі», але на той час мав чинний контракт із «Динамо», відтак домовитися було дуже складно. А коли став вільним агентом, приїхав до Штуттгарта й буквально за чотири дні підписав із тамтешнім клубом контракт.

У Штуттгарті Борис отримав не тільки ігрову практику, але й другу домівку

— Судячи з вашої статистики в другій команді «Штуттгарта», ви доволі легко вписалися в ігровий малюнок, і за 9 проведених поєдинків устигли відзначитися двома забитими м’ячами та трьома результативними передачами. За рахунок чого вам удалося так швидко призвичаїтися до німецького футболу?

— Гадаю, це стало можливим завдяки взаєминам між гравцями та тренерським штабом. До прик­ладу, я ж зовсім не змінився, однак тут ніхто нічого не розповідає, про людину судять за її професійними якостямі. Я не грав практично два роки, але у «Штуттгарті» бачать моє ставлення до справи, й за чотири місяці я жодного матчу не пропустив, у всіх відіграв од дзвінка до дзвінка. І ніхто не говорить, що я зазнався, купую собі дорогі авто тощо. Можете спитати в тренера «Штуттгарта 2» про мене, і він розповість правду. Нехай це послухають інші тренери на кшталт Грозного, які у своїх висловлюваннях дуже «красномовні».

— Як облаштувалися в Штут­т­гарті? Ви винаймаєте житло чи проживаєте на базі?

— Знімаю квартиру за три кілометри від тренувальної бази. Живу разом із своєю дівчиною, котра приїхала з України. Насправді, тут все добре, потроху облаштовуємося. Загалом, період адаптації пройшов спокійно. Вочевидь, це стало можливим завдяки тому, що я вільно спілкуюся англійською, й зараз активно вивчаю німецьку. У перші місяці, звісно, було нелегко: поки знайшли квартиру, поки заселилися, вивчили місто. Але сьогодні у Штуттгарті почуваюся, неначе вдома.

— У клубі до вас приставили перекладача чи знань англійської цілком достатньо?

— Ні, перекладача немає. Тут прийнято, що всі спілкуються анг­лійською. А зараз я ще підтягнув німецьку, тож дещо вже розумію. Минулого півріччя через брак часу не надто часто відвідував репетитора, однак тепер опановую німецьку інтенсивніше. Зрештою, якщо чогось не розумію, хлопці підказують. Як такого мовного бар’єра немає.

— Як вам німецьке пиво, чи часто його вживаєте? Свого часу російський форвард Павло Погребняк, який виступав у «Штутт­гарті», відзначав, що пиво і футбол у Німеччині — це дві невід’ємні частини, й майже після кожного матчу команда разом збиралася в барі за келихом пива.

— Та ні. Ми взагалі його тут не
п’ємо. Принайм­ні, в нашій команді такої традиції немає. Чесно кажучи, навіть складно уявити, щоби після гри нам наливали пиво.

— Німецька кухня вам до вподоби?

— Тяжко сказати. Із першого дня у Штуттгарті готуємо з дівчиною собі самі. А щодо суто німецьких страв, то, звісно, їхні смажені сосиски мені до вподоби. Загалом, німецька кухня не найкраща у світі.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров