FootBoom ⚽ Украинские Общие новости Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"
^

Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"

788
Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"
Фото - fcvolgann.ru
Екс-наставник національної збірної України Юрій Калитвинцев розповів про тренерську кар’єру, тріумф у юніорському чемпіонаті Європи 2009 року та причини звільнення з нижньогородської «Волги».

«Спочатку я був футбольним функціонером»

— Юрію Миколайовичу, 2000-го ви закінчили кар’єру гравця, а вже за півроку розпочали тренерську. Як вам удалося настільки швидко перекваліфікуватися?

— Коли повісив бутси на цвях, Федерація футболу України запросила мене взяти участь у організації дитячо-юнацької футбольної ліги. Так я став таким собі футбольним функціонером, почав активно у цьому напрямі працювати. Однак уже десь за півроку на мене вийшли очільники «Закарпаття», запропонувавши очолити їхній клуб. Певна річ, я зразу відгукнувся на пропозицію, адже мені ближче футбольне поле, ніж кабінетна робота. Переді мною була поставлена задача виходу до вищої ліги. Тоді «західняки» перебували в першому дивізіоні, й будь-що хотіли повернутися до еліти. Розставивши всі акценти, зрозумів, що мені це до снаги, тому над своїм рішенням довго не думав.

— Коли очолили ужгородців, вам було всього 33 роки. Певне, авторитет серед футболістів було не просто завоювати, особ­ливо у вікових гравців?

— Коли прийшов до команди, тамтешні гравці ще пам’ятали мене як футболіста, відтак авторитет був доволі високий. Але це був авторитет минулого, а потрібно було заробляти авторитет сьогодення. Якою я тоді бачив ситуацію? Спершу потрібно було створити умови для нормальної роботи, найперше, здорові фінансові засади, а вже потім питати із футболістів. На щастя, мені вдалося цього добитися, відтак із гравцями жодних непорозумінь не виникало.

— За ужгородців тоді виступав Віктор Леоненко, з яким ви пліч-о-пліч грали в київському «Динамо». Як він ставився до того, що ви вже не партнер по команді, а тренер?

— Абсолютно нормально. Вітя — футбольна людина, він усе прекрасно розумів, отож ані в підготовці до матчів, ані в тренуванні жодних проблем не було. Одверто скажу, іноді я давав Леоненку поблажки, адже його я розглядав не як гравця, а як помічника, такого собі граю­чого тренера. У нас був молодий колектив, йому вдалося всіх хлопців об’єднати, створити теплу атмосферу всередині колективу, молодь до нього тягнулася. Також він мені допомагав у тренувальному процесі, постійно десь щось підказував, міг, як він любить говорити, по голові дати, якщо хтось неправильно готується. Можу сказати, що в нас із ним склалися чудові стосунки як на полі, так і поза його межами.

«У клубі постійно перебуваєш у щоденному контакті з гравцями, а в збірній це відбувається доволі рідко»

— За підсумками сезону-2001–2002, «Закарпаття», набравши 21 пункт, вилетіло до першої ліги. Чому не вдалося залишити клуб в елітному дивізіоні?

— Гадаю, це сталося тому, що ми не змогли належним чином підсилитися після виходу до «вишки». У нас була маленька перерва (це не виправдання, а констатація факту), відтак нам довелося розпочинати сезон тим складом, який грав у першому дивізіоні. Хлопці виявилися зовсім не готовими, щоби протистояти найкращим клубам України. Мали кількох перспективних молодих гравців із «Динамо-2», однак лише їхніх зусиль було замало. Уже взимку нам удалося підписати досвідчених виконавців — Юру Мороза, Оксимця та інших, отож за результатами другого кола ми посіли сьому сходинку. Проте, враховуючи катастрофічні очкові втрати в першому колі, щоби врятуватися, нам не вистачило лише одного пункту.

— У тодішній першості в заключному турі ваша команда вдома зустрічалася із «Шахтарем», якому, власне, як і вам, потрібна була тільки перемога. Зрештою, підопічні Невіо Скали були сильнішими — 1:0, й поїхали до Донецька святкувати чемпіонство, а закарпатці понизилися в класі. Увесь драматизм отієї зустрічі ще не забули?

— Я чудово пам’ятаю той поєдинок, адже драматичності в ньому справді вистачало. «Шахтарю» потрібна була тільки перемога, яка дозволяла уперше у його історії стати чемпіонами. Ми, у свою чергу, також були сильно мотивовані, тому що ще не втратили шансів залишитися у вищому дивізіоні. Гра вийшла напруженою та рівною, «гірники» створили всього два моменти, й один із них їм вдалося реалізувати. Ще один вони змарнували під час чудової контратаки. «Закарпаття» мало, мабуть, півтори нагоди. Од початку й до кінця матчу на полі відчувалася нервозність, і гра справді проходила в нічийному руслі. Але, як на мене, доленосною стала вища індивідуальна майстерність футболістів донецької команди, яким і вдалося перемогти з рахунком 1:0.

— Після Ужгорода ви почали працювати з юніорською збірною України U-19. Наскільки великою була різниця в роботі з професійним клубом і збірною, нехай навіть юніорською?

— Про це вже дуже багато було сказано. Це абсолютно різна специфіка. У клубі постійно перебуваєш у щоденному контакті з гравцями, а в збірній це відбувається доволі рідко. За короткий період часу потрібно багато чого встигнути, побудувати команду, відібрати потрібних виконавців, поставити гру тощо. Чесно кажучи, в мене не було великого бажання працювати з юнаками, але коли я пішов із «Закарпаття», ФФУ запропонувала мені, поки шукатиму роботу в іншому клубі, деякий час попрацювати з командою U-19. Я подумав і вирішив, а чому би, власне, й не спробувати? Усе ж таки тоді я ще був молодим фахівцем, отож зайвий досвід мені не завадить. Тим паче, збірні були мені цікаві, адже свого часу я сам пройшов у них шлях «від» і «до», пограв майже в усіх вікових категоріях. Тому обережно, з оглядом на команду майстрів, приступив до роботи, та, з часом, утягнувся.

— Хтось із тієї команди зумів знайти себе в дорослому футболі?

— Звичайно. Тоді я прийняв хлопців 1986-го року, серед яких зараз на серйозному рівні виступають Чигринський, Ксьонз, Фомін, Шуст, Гладкий, Пісоцький, Допілка, Кравченко, Ярошенко, Мандзюк, Полянський. Тобто гравці, як бачите, підібралися справді талановиті, й у дорослому футболі не загубилися.

— 2007 року ви разом із Геннадієм Литовченком працювали в «Динамо-2». Те, що команда мала фактично двох головних тренерів, позитивно чи негативно позначалося на колективі?

— По-перше, не було суміщення посади головного тренера. Геннадій Володимирович відповідав за «Динамо-2», а я — за дубль. Але тренувальний процес у нас проходив спільно, тож ми ділили хлопців, визначали, хто гратиме за одну команду, а хто за іншу, адже тоді ще дозволялося заявляти гравців за обидва колективи. Хочу сказати, що в нас із Геннадієм Володимировичем було повне взаєморозуміння, яке триває й донині. Можливо, саме тому наші команди й показували пристойний результат. Єдиною відмінністю було те, що передматчеву установку для дуб­ля давав я, а «Динамо-2» — Литовченко. Власне, і хлопці нас сприймали, як двох різних головних тренерів.

«Я був радий, що у фіналі нам дісталися саме англійці, а не французи»

— 2009-го року ви повернулися до U-19 і в блискавичному стилі виграли домашній чемпіонат Європи. Наскільки складно було підготувати команду до домашнього єврофоруму?

— Насправді, дуже легко, адже хлопців набирав, коли їм було по 15 років. Разом із збірною U-17 ми вий­шли з надважкої групи до фінальної частини чемпіонату Європи, після чого я повідомив Федерацію, що йду, адже хочу зосередитися тільки на клубній роботі в «Динамо». Команду ж залишив своєму помічнику Юрію Морозу. Але перед домашнім чемпіонатом Європи нас викликав Григорій Суркіс, і ми, деякий час порадившись, вирішили, що Калитвинцев має очолити U-19. Для мене це стало справжньою несподіванкою, але тим не менш, я залишився й попросив, щоби чинний тренерський штаб нікуди також не йшов, про­довжуючи роботу. Полегшувало підготовку команди до єврофоруму й те, що переважна більшість гравців виступала в «Динамо», яке я тоді тренував.

— Упродовж турніру ваша команда двічі зустрічалася зі збірною Англії. І якщо в групі була зафіксована нічия — 2:2, то у фінальному матчі українці під горіх обскубли родоначальників футболу — 2:0. Мабуть, після першого поєдинку ви добряче вивчили суперника?

— Ми англійців і до першого поєдинку чудово вивчили. Скажу більше, що в першому матчі, коли ми з ними зіграли 2:2, свої м’ячі вони забили після помилки нашого голкіпера та захисника. Воротар почав щось вигадувати, висловлюючись футбольним жаргоном, чудити, тож нам призначили пенальті. Але ми ні у чому родоначальникам футболу не поступалися, а навпаки, грали за них цікавіше та потужніше. А коли вже вийшли проти них у фіналі, по настрою своїх футболістів я зрозумів: «Ага, це знову ви! Там ми вас відпустили, але тут отримаєте сповна». Отож, одверто кажучи, в перемозі своїх підо­пічних я був упевнений, і радий, що у фіналі нам дісталися саме англійці, а не французи.

Відомо, що молодь виокремлюється своєю нестабільністю. Із цього приводу побоювань, часом, не було, що хлопців може просто не вистачити на весь турнірний шлях?

— Ні, жодних, адже я дуже добре знав хлопців, переважну більшість із них тренував у першій лізі. Вони там пройшли хорошу, дорослу, школу футболу, тож неодноразово отримували від дядьків по вухах. А коли вже трохи пограли, змужніли, то для них протистояти своїм ровесникам було значно простіше. Отож не тільки тренерський штаб був упевнений в них, а й самі футболісти розуміли, що їм цілком до снаги поборотися за найвищі місця. Напередодні турніру перед нами стояло завдання вийти до фіналу, а коли ми там опинилися, я сказав гравцям, що історія знає переможців, а не учасників вирішального поєдинку. Тому будь-яких зайвих слів говорити не мало жодного сенсу, адже хлопці самі все розуміли, й були заточені тільки на перемогу.

«Ліппі постійно був присутній у Києві, поряд зі мною»

— Отже безпосередньо до європейської першості збірна U-19 підійшла у чудовій формі та зіграним складом?

— Саме так. Ми з 1990-м роком у багатьох турнірах брали участь, і майже скрізь перемагали або грали у фіналах. Хлопці чудово знали суперників, однолітків із інших європейських збірних, відтак відчували впевненість у своїх силах.

— Наступним вашим місцем роботи стала національна збірна України, в якій ви за два роки встигли побути помічником Маркевича та Блохіна та попрацювати на посаді виконуючого обов’язки головного тренера. Вірили, що ФФУ вам таки дасть шанс й залишить на чолі головної команди країни?

— Вірив у те, що ми могли зробити щось цікаве, адже знав силу та можливості футболістів. На жаль, коли я виконував обов’язки головного тренера, Україна жодного разу не зіграла тим складом, який я бачив. Тому що не стали залучати гравців молодіжної збірної, які готувалися до фінальної частини чемпіонату Європи, хоча могли це зробити. Фактично, за увесь час у збірній постійно були відсутні кілька основних виконавців. Попри це, ми зробили велику справу, переглянувши ще й інших нових кандидатів, що дуже допомогло в плані кого викликати, а кого ні. Хоча вся громадськість зачепилася саме за результат. Але то вже інше питання.

— «Синьо-жовті» під вашою орудою за сім поєдинків лише раз змогли перемогти в основ­ний час. Чи можна сказати, що саме негативні результати в товариських зустрічах вплинули на рішення Федерації запросити Олега Блохіна?

— Гадаю, тут справа не у Федерації. А в тому, що творилося навколо збірної. Національна команда фактично за два роки перед стартом Євро перебувала під постійним тиском, точилися розмови стосовно головного тренера. Ліппі постійно був присутній у Києві, поряд зі мною. Щоразу виникали проблеми зі складом, однак постійно йшла робота на майбутнє. Щодо результату, вважаю, ми його досягли, адже нам вдалося переглянути велику групу футболістів у «бойових діях». Ну, а ті хлопці, що виступали на молодіжному чемпіонаті Європи, я вже тоді говорив, що саме вони вже в найближчому майбутньому складатимуть стрижень головної команди країни. Бо вони за короткий термін виросли з розряду перспективних і зараз є ключовими виконавцями в збірній Михайла Фоменка.

— Які враження у вас залишилися від спільної роботи з Олегом Блохіним? І наскільки корисною була для вас робота помічника?

— Мені не було складно виконувати роботу помічника, адже я до цього працював разом із командою, й знав про неї практично все. До того ж, із усіма хлопцями в мене склалися чудові стосунки, що знач­но допомогло в робочому процесі. У тренерському штабі Блохіна кожний виконував свою роль. Наприк­лад, за мною була закріплена конкретна ділянка роботи, за головним тренером — інша. Усі були об’єднані спільною метою, хотіли перемогти на чемпіонаті Європи.

— Певне, отриманий досвід на європейській першості важко переоцінити?

— Звісно, адже взяти участь у такому змаганні, нехай навіть у ролі помічника, відчути всю ту атмосферу, пристрасті — дорогого вартує. Тому для мене робота на Євро-2012 справді є цінним і корисним досвідом.

— Цікаво, а наскільки психологічно на тренерський штаб і вас особисто тиснув домашній чемпіонат Європи? Поспати нормально хоч удавалося?

— Скажу так: по-різному було. У принципі, не спалося перед стартом Євро. А коли йдуть матчі через три дні на четвертий, то багато вже не зміниш, тільки можна щось підкоригувати. Але це вже нюанси. Іноді вдавалося поспати нормально, а бувало, й ні. Проте не скажу, що мене мучило безсоння.

— Чому зразу після чемпіонату Європи 2012 року ви вирішили піти зі збірної?

— Чесно кажучи, думав про самостійну роботу ще до ЧЄ, проте тоді вирішив, що такий досвід утрачати не варто. Проте зразу попередив керівництво Федерації, що після єврофоруму я залишу команду. У мене не було конкретних запрошень, але я готовий був їх чекати.

— Узимку 2013-го ви повернулися до Нижнього Новгорода, де колись грали за місцевий «Локомотив». Довго вагалися над пропозицією очолити клуб РПЛ?

— Знаєте, не було такого, що я зразу кинув усе й побіг у Нижній тренувати «Волгу». Йшли тривалі перемовини з керівниками тамтешнього клубу, й те, що я від них почув, мене зацікавило. Зрештою, тільки після того, як я зважив усі «за» й «проти», погодився тренувати «Волгу». Щоправда, в підсумку не все із запланованого вдалося реалізувати.

«Волзі» цілком було до снаги не вилетіти в першу лігу й уникнути стикових поєдинків»

Попрацювавши понад рік, у березні 2014-го, вирішили піти з команди. Що стало причиною раптової відставки?

— Для мене відставка не стала раптовою, бо то було моє рішення, адже мене ніхто не звільняв. Я вважаю, щоби вимагати від футболістів, спершу їм необхідно створити потрібні умови для праці. А коли не виконувалися обов’язки зі сторони, не виплачувалася заробітна платня, преміальні тощо, то про що можна вести мову? Окрім того, в нас була досить вікова команда, багато футболістів мали вже сім’ї, дітей, тож це також впливало на ситуацію в колективі. На час, коли я йшов із клубу, заборгованість по зарплатні складала півроку, та ще нам не виплатили десять премій.

— А з вами розрахувалися?

— Поки що — ні, однак до 31 травня обіцяли це зробити. Але ж поняття «обіцяли» й «розрахуються» — це дві великі різниці.

— Як гадаєте, якби залишилися в Нижньому, тамтешній клуб зміг би затриматися у вишці?

— Я не знаю, проте команда була справді конкурентоспроможною. У першому колі «Волга» мала непоганий вигляд, як за грою, так і за результатами. Не обійшлося без провальних матчів, однак успішних ігор було значно більше. Команді цілком було до снаги не вилетіти в першу лігу й уникнути стикових поєдинків.

— Наскільки зрозумів, якби не було подібної ситуації в клубі, ви би з «Волги» не пішли?

— Коли я туди йшов, навіть не думав, що завчасно можу залишити команду. Контракт у мене був розрахований на два з половиною роки, й хотілося його до кінця відпрацювати, а можливо, ще й продовжити, разом із керівництвом розвивати інфраструктуру, але практично нічого із задуманого втілити в життя не вдалося. Як не було в нас бази, так ніхто, попри обіцянки, й не почав її будувати. Хоча ми навіть на це не звертали уваги, намагалися просто робити свою справу. А коли вже почалися затримки по зарплатні, працювати там стало взагалі складно.

— Чим наразі займаєтеся? Якісь пропозиції з приводу працевлаштування маєте?

— Є пропозиції, наразі розглядаю їх. Ось зовсім недавно виник дуже цікавий варіант. Днями матиму зустріч із роботодавцем, будемо обговорювати можливість співпраці. Однак це жодним чином не говорить, що я обов’язково позитивно відреагую, хоча пропозиція справді цікава. Просто не хочеться ще раз наступити на ті ж граблі, що й минулого разу.

— Пропозиція з України чи з-за кордону?

— Із сусідньої країни.

— Недавно вашого колегу та товариша затвердили на посаді головного тренера столичного «Динамо». Сергій Реб­ров вас до себе в тренерський штаб, часом, не гукав?

— Ні, до свого тренерського штабу він мене не кликав. Ми з ним щодня спілкуємося, він справді мій хороший друг. Я дуже радий, що його затвердили на посаді головного тренера, адже сам добре знаю, що таке працювати з доточкою в. о. Можу сказати, що в Реброва, виходячи з його професіональних якостей, та й людських, у «Динамо» має все скластися.

— Що скажете про майбутнє свого сина Владислава. Він залишиться в «Динамо» чи йому все ж таки краще змінити обстановку та спробувати сили в іншому колективі?

— А з якої причини, власне, він має змінювати клуб?

— Останнім часом Владиславу мало довіряли, особливо за Блохіна.

— Мало довіряли тому, що тодішній тренер уважав, що Влад ще не готовий до виступів на високому рівні. Можливо, він мав слушність, адже кинули би молодого хлопця в пекло, звідки він міг би й не вилізти. Психологічно Влад міг зламатися, відтак зупинитися у своєму розвитку й регресувати. Та оренда під час перебування у Чехії допомогла йому змужніти, ще й пограв на рівні Ліги Європи. Тому звідти він повернувся справжнім чоловіком. На сьогодні йому почали більше довіряти, й прогрес помітний неозброєним оком. І можу сказати, що тепер його майбутнє залежить тільки від нього.

— На що спроможне нинішнє покоління «молодіжки», за яку також виступає ваш син?

— На що спроможне, ми подивимося, але я можу сказати, що там підібралася дуже хороша команда. Сергій Ковалець своєю роботою, поставленою метою та думками об’єднав колектив. Що стосується Влада, то він завжди з великим ентузіазмом і радістю сприймає кожен виклик до збірної. Помітно, що футболісти повністю підтримують тренера й бажають виправдати його довіру та досягти поставлених завдань. 2009-го ми вже показали, що не тільки святі горшки ліплять. Потрібно не боятися інших збірних, а навчитися більше поважати себе. У Ковальця хороша молодь, отож бажаю йому успіхів.

Читайте нас в мессенджерах

Оцените
Поделитесь

Статьи

Все статьи
Оставили комментарии на форуме: loading
Оставить комментарий на форуме
Здравствуйте!
Мы заметили что вы используете блокировщик рекламы. Очень просим отключить его для footboom.com Реклама основной источник дохода для нас. Без нее мы не сможем оплатить работу журналистов.
Добавить в исключения