Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"

Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"

118
Юрій Калитвинцев: "У Реброва в "Динамо" має все скластися"
Фото - fcvolgann.ru
Екс-наставник національної збірної України Юрій Калитвинцев розповів про тренерську кар’єру, тріумф у юніорському чемпіонаті Європи 2009 року та причини звільнення з нижньогородської «Волги».

«Спочатку я був футбольним функціонером»

— Юрію Миколайовичу, 2000-го ви закінчили кар’єру гравця, а вже за півроку розпочали тренерську. Як вам удалося настільки швидко перекваліфікуватися?

— Коли повісив бутси на цвях, Федерація футболу України запросила мене взяти участь у організації дитячо-юнацької футбольної ліги. Так я став таким собі футбольним функціонером, почав активно у цьому напрямі працювати. Однак уже десь за півроку на мене вийшли очільники «Закарпаття», запропонувавши очолити їхній клуб. Певна річ, я зразу відгукнувся на пропозицію, адже мені ближче футбольне поле, ніж кабінетна робота. Переді мною була поставлена задача виходу до вищої ліги. Тоді «західняки» перебували в першому дивізіоні, й будь-що хотіли повернутися до еліти. Розставивши всі акценти, зрозумів, що мені це до снаги, тому над своїм рішенням довго не думав.

— Коли очолили ужгородців, вам було всього 33 роки. Певне, авторитет серед футболістів було не просто завоювати, особ­ливо у вікових гравців?

— Коли прийшов до команди, тамтешні гравці ще пам’ятали мене як футболіста, відтак авторитет був доволі високий. Але це був авторитет минулого, а потрібно було заробляти авторитет сьогодення. Якою я тоді бачив ситуацію? Спершу потрібно було створити умови для нормальної роботи, найперше, здорові фінансові засади, а вже потім питати із футболістів. На щастя, мені вдалося цього добитися, відтак із гравцями жодних непорозумінь не виникало.

— За ужгородців тоді виступав Віктор Леоненко, з яким ви пліч-о-пліч грали в київському «Динамо». Як він ставився до того, що ви вже не партнер по команді, а тренер?

— Абсолютно нормально. Вітя — футбольна людина, він усе прекрасно розумів, отож ані в підготовці до матчів, ані в тренуванні жодних проблем не було. Одверто скажу, іноді я давав Леоненку поблажки, адже його я розглядав не як гравця, а як помічника, такого собі граю­чого тренера. У нас був молодий колектив, йому вдалося всіх хлопців об’єднати, створити теплу атмосферу всередині колективу, молодь до нього тягнулася. Також він мені допомагав у тренувальному процесі, постійно десь щось підказував, міг, як він любить говорити, по голові дати, якщо хтось неправильно готується. Можу сказати, що в нас із ним склалися чудові стосунки як на полі, так і поза його межами.

«У клубі постійно перебуваєш у щоденному контакті з гравцями, а в збірній це відбувається доволі рідко»

— За підсумками сезону-2001–2002, «Закарпаття», набравши 21 пункт, вилетіло до першої ліги. Чому не вдалося залишити клуб в елітному дивізіоні?

— Гадаю, це сталося тому, що ми не змогли належним чином підсилитися після виходу до «вишки». У нас була маленька перерва (це не виправдання, а констатація факту), відтак нам довелося розпочинати сезон тим складом, який грав у першому дивізіоні. Хлопці виявилися зовсім не готовими, щоби протистояти найкращим клубам України. Мали кількох перспективних молодих гравців із «Динамо-2», однак лише їхніх зусиль було замало. Уже взимку нам удалося підписати досвідчених виконавців — Юру Мороза, Оксимця та інших, отож за результатами другого кола ми посіли сьому сходинку. Проте, враховуючи катастрофічні очкові втрати в першому колі, щоби врятуватися, нам не вистачило лише одного пункту.

— У тодішній першості в заключному турі ваша команда вдома зустрічалася із «Шахтарем», якому, власне, як і вам, потрібна була тільки перемога. Зрештою, підопічні Невіо Скали були сильнішими — 1:0, й поїхали до Донецька святкувати чемпіонство, а закарпатці понизилися в класі. Увесь драматизм отієї зустрічі ще не забули?

— Я чудово пам’ятаю той поєдинок, адже драматичності в ньому справді вистачало. «Шахтарю» потрібна була тільки перемога, яка дозволяла уперше у його історії стати чемпіонами. Ми, у свою чергу, також були сильно мотивовані, тому що ще не втратили шансів залишитися у вищому дивізіоні. Гра вийшла напруженою та рівною, «гірники» створили всього два моменти, й один із них їм вдалося реалізувати. Ще один вони змарнували під час чудової контратаки. «Закарпаття» мало, мабуть, півтори нагоди. Од початку й до кінця матчу на полі відчувалася нервозність, і гра справді проходила в нічийному руслі. Але, як на мене, доленосною стала вища індивідуальна майстерність футболістів донецької команди, яким і вдалося перемогти з рахунком 1:0.

— Після Ужгорода ви почали працювати з юніорською збірною України U-19. Наскільки великою була різниця в роботі з професійним клубом і збірною, нехай навіть юніорською?

— Про це вже дуже багато було сказано. Це абсолютно різна специфіка. У клубі постійно перебуваєш у щоденному контакті з гравцями, а в збірній це відбувається доволі рідко. За короткий період часу потрібно багато чого встигнути, побудувати команду, відібрати потрібних виконавців, поставити гру тощо. Чесно кажучи, в мене не було великого бажання працювати з юнаками, але коли я пішов із «Закарпаття», ФФУ запропонувала мені, поки шукатиму роботу в іншому клубі, деякий час попрацювати з командою U-19. Я подумав і вирішив, а чому би, власне, й не спробувати? Усе ж таки тоді я ще був молодим фахівцем, отож зайвий досвід мені не завадить. Тим паче, збірні були мені цікаві, адже свого часу я сам пройшов у них шлях «від» і «до», пограв майже в усіх вікових категоріях. Тому обережно, з оглядом на команду майстрів, приступив до роботи, та, з часом, утягнувся.

— Хтось із тієї команди зумів знайти себе в дорослому футболі?

— Звичайно. Тоді я прийняв хлопців 1986-го року, серед яких зараз на серйозному рівні виступають Чигринський, Ксьонз, Фомін, Шуст, Гладкий, Пісоцький, Допілка, Кравченко, Ярошенко, Мандзюк, Полянський. Тобто гравці, як бачите, підібралися справді талановиті, й у дорослому футболі не загубилися.

— 2007 року ви разом із Геннадієм Литовченком працювали в «Динамо-2». Те, що команда мала фактично двох головних тренерів, позитивно чи негативно позначалося на колективі?

— По-перше, не було суміщення посади головного тренера. Геннадій Володимирович відповідав за «Динамо-2», а я — за дубль. Але тренувальний процес у нас проходив спільно, тож ми ділили хлопців, визначали, хто гратиме за одну команду, а хто за іншу, адже тоді ще дозволялося заявляти гравців за обидва колективи. Хочу сказати, що в нас із Геннадієм Володимировичем було повне взаєморозуміння, яке триває й донині. Можливо, саме тому наші команди й показували пристойний результат. Єдиною відмінністю було те, що передматчеву установку для дуб­ля давав я, а «Динамо-2» — Литовченко. Власне, і хлопці нас сприймали, як двох різних головних тренерів.

«Я був радий, що у фіналі нам дісталися саме англійці, а не французи»

— 2009-го року ви повернулися до U-19 і в блискавичному стилі виграли домашній чемпіонат Європи. Наскільки складно було підготувати команду до домашнього єврофоруму?

— Насправді, дуже легко, адже хлопців набирав, коли їм було по 15 років. Разом із збірною U-17 ми вий­шли з надважкої групи до фінальної частини чемпіонату Європи, після чого я повідомив Федерацію, що йду, адже хочу зосередитися тільки на клубній роботі в «Динамо». Команду ж залишив своєму помічнику Юрію Морозу. Але перед домашнім чемпіонатом Європи нас викликав Григорій Суркіс, і ми, деякий час порадившись, вирішили, що Калитвинцев має очолити U-19. Для мене це стало справжньою несподіванкою, але тим не менш, я залишився й попросив, щоби чинний тренерський штаб нікуди також не йшов, про­довжуючи роботу. Полегшувало підготовку команди до єврофоруму й те, що переважна більшість гравців виступала в «Динамо», яке я тоді тренував.

— Упродовж турніру ваша команда двічі зустрічалася зі збірною Англії. І якщо в групі була зафіксована нічия — 2:2, то у фінальному матчі українці під горіх обскубли родоначальників футболу — 2:0. Мабуть, після першого поєдинку ви добряче вивчили суперника?

— Ми англійців і до першого поєдинку чудово вивчили. Скажу більше, що в першому матчі, коли ми з ними зіграли 2:2, свої м’ячі вони забили після помилки нашого голкіпера та захисника. Воротар почав щось вигадувати, висловлюючись футбольним жаргоном, чудити, тож нам призначили пенальті. Але ми ні у чому родоначальникам футболу не поступалися, а навпаки, грали за них цікавіше та потужніше. А коли вже вийшли проти них у фіналі, по настрою своїх футболістів я зрозумів: «Ага, це знову ви! Там ми вас відпустили, але тут отримаєте сповна». Отож, одверто кажучи, в перемозі своїх підо­пічних я був упевнений, і радий, що у фіналі нам дісталися саме англійці, а не французи.

Відомо, що молодь виокремлюється своєю нестабільністю. Із цього приводу побоювань, часом, не було, що хлопців може просто не вистачити на весь турнірний шлях?

— Ні, жодних, адже я дуже добре знав хлопців, переважну більшість із них тренував у першій лізі. Вони там пройшли хорошу, дорослу, школу футболу, тож неодноразово отримували від дядьків по вухах. А коли вже трохи пограли, змужніли, то для них протистояти своїм ровесникам було значно простіше. Отож не тільки тренерський штаб був упевнений в них, а й самі футболісти розуміли, що їм цілком до снаги поборотися за найвищі місця. Напередодні турніру перед нами стояло завдання вийти до фіналу, а коли ми там опинилися, я сказав гравцям, що історія знає переможців, а не учасників вирішального поєдинку. Тому будь-яких зайвих слів говорити не мало жодного сенсу, адже хлопці самі все розуміли, й були заточені тільки на перемогу.

«Ліппі постійно був присутній у Києві, поряд зі мною»

— Отже безпосередньо до європейської першості збірна U-19 підійшла у чудовій формі та зіграним складом?

— Саме так. Ми з 1990-м роком у багатьох турнірах брали участь, і майже скрізь перемагали або грали у фіналах. Хлопці чудово знали суперників, однолітків із інших європейських збірних, відтак відчували впевненість у своїх силах.

— Наступним вашим місцем роботи стала національна збірна України, в якій ви за два роки встигли побути помічником Маркевича та Блохіна та попрацювати на посаді виконуючого обов’язки головного тренера. Вірили, що ФФУ вам таки дасть шанс й залишить на чолі головної команди країни?

— Вірив у те, що ми могли зробити щось цікаве, адже знав силу та можливості футболістів. На жаль, коли я виконував обов’язки головного тренера, Україна жодного разу не зіграла тим складом, який я бачив. Тому що не стали залучати гравців молодіжної збірної, які готувалися до фінальної частини чемпіонату Європи, хоча могли це зробити. Фактично, за увесь час у збірній постійно були відсутні кілька основних виконавців. Попри це, ми зробили велику справу, переглянувши ще й інших нових кандидатів, що дуже допомогло в плані кого викликати, а кого ні. Хоча вся громадськість зачепилася саме за результат. Але то вже інше питання.

— «Синьо-жовті» під вашою орудою за сім поєдинків лише раз змогли перемогти в основ­ний час. Чи можна сказати, що саме негативні результати в товариських зустрічах вплинули на рішення Федерації запросити Олега Блохіна?

— Гадаю, тут справа не у Федерації. А в тому, що творилося навколо збірної. Національна команда фактично за два роки перед стартом Євро перебувала під постійним тиском, точилися розмови стосовно головного тренера. Ліппі постійно був присутній у Києві, поряд зі мною. Щоразу виникали проблеми зі складом, однак постійно йшла робота на майбутнє. Щодо результату, вважаю, ми його досягли, адже нам вдалося переглянути велику групу футболістів у «бойових діях». Ну, а ті хлопці, що виступали на молодіжному чемпіонаті Європи, я вже тоді говорив, що саме вони вже в найближчому майбутньому складатимуть стрижень головної команди країни. Бо вони за короткий термін виросли з розряду перспективних і зараз є ключовими виконавцями в збірній Михайла Фоменка.

— Які враження у вас залишилися від спільної роботи з Олегом Блохіним? І наскільки корисною була для вас робота помічника?

— Мені не було складно виконувати роботу помічника, адже я до цього працював разом із командою, й знав про неї практично все. До того ж, із усіма хлопцями в мене склалися чудові стосунки, що знач­но допомогло в робочому процесі. У тренерському штабі Блохіна кожний виконував свою роль. Наприк­лад, за мною була закріплена конкретна ділянка роботи, за головним тренером — інша. Усі були об’єднані спільною метою, хотіли перемогти на чемпіонаті Європи.

— Певне, отриманий досвід на європейській першості важко переоцінити?

— Звісно, адже взяти участь у такому змаганні, нехай навіть у ролі помічника, відчути всю ту атмосферу, пристрасті — дорогого вартує. Тому для мене робота на Євро-2012 справді є цінним і корисним досвідом.

— Цікаво, а наскільки психологічно на тренерський штаб і вас особисто тиснув домашній чемпіонат Європи? Поспати нормально хоч удавалося?

— Скажу так: по-різному було. У принципі, не спалося перед стартом Євро. А коли йдуть матчі через три дні на четвертий, то багато вже не зміниш, тільки можна щось підкоригувати. Але це вже нюанси. Іноді вдавалося поспати нормально, а бувало, й ні. Проте не скажу, що мене мучило безсоння.

— Чому зразу після чемпіонату Європи 2012 року ви вирішили піти зі збірної?

— Чесно кажучи, думав про самостійну роботу ще до ЧЄ, проте тоді вирішив, що такий досвід утрачати не варто. Проте зразу попередив керівництво Федерації, що після єврофоруму я залишу команду. У мене не було конкретних запрошень, але я готовий був їх чекати.

— Узимку 2013-го ви повернулися до Нижнього Новгорода, де колись грали за місцевий «Локомотив». Довго вагалися над пропозицією очолити клуб РПЛ?

— Знаєте, не було такого, що я зразу кинув усе й побіг у Нижній тренувати «Волгу». Йшли тривалі перемовини з керівниками тамтешнього клубу, й те, що я від них почув, мене зацікавило. Зрештою, тільки після того, як я зважив усі «за» й «проти», погодився тренувати «Волгу». Щоправда, в підсумку не все із запланованого вдалося реалізувати.

«Волзі» цілком було до снаги не вилетіти в першу лігу й уникнути стикових поєдинків»

Попрацювавши понад рік, у березні 2014-го, вирішили піти з команди. Що стало причиною раптової відставки?

— Для мене відставка не стала раптовою, бо то було моє рішення, адже мене ніхто не звільняв. Я вважаю, щоби вимагати від футболістів, спершу їм необхідно створити потрібні умови для праці. А коли не виконувалися обов’язки зі сторони, не виплачувалася заробітна платня, преміальні тощо, то про що можна вести мову? Окрім того, в нас була досить вікова команда, багато футболістів мали вже сім’ї, дітей, тож це також впливало на ситуацію в колективі. На час, коли я йшов із клубу, заборгованість по зарплатні складала півроку, та ще нам не виплатили десять премій.

— А з вами розрахувалися?

— Поки що — ні, однак до 31 травня обіцяли це зробити. Але ж поняття «обіцяли» й «розрахуються» — це дві великі різниці.

— Як гадаєте, якби залишилися в Нижньому, тамтешній клуб зміг би затриматися у вишці?

— Я не знаю, проте команда була справді конкурентоспроможною. У першому колі «Волга» мала непоганий вигляд, як за грою, так і за результатами. Не обійшлося без провальних матчів, однак успішних ігор було значно більше. Команді цілком було до снаги не вилетіти в першу лігу й уникнути стикових поєдинків.

— Наскільки зрозумів, якби не було подібної ситуації в клубі, ви би з «Волги» не пішли?

— Коли я туди йшов, навіть не думав, що завчасно можу залишити команду. Контракт у мене був розрахований на два з половиною роки, й хотілося його до кінця відпрацювати, а можливо, ще й продовжити, разом із керівництвом розвивати інфраструктуру, але практично нічого із задуманого втілити в життя не вдалося. Як не було в нас бази, так ніхто, попри обіцянки, й не почав її будувати. Хоча ми навіть на це не звертали уваги, намагалися просто робити свою справу. А коли вже почалися затримки по зарплатні, працювати там стало взагалі складно.

— Чим наразі займаєтеся? Якісь пропозиції з приводу працевлаштування маєте?

— Є пропозиції, наразі розглядаю їх. Ось зовсім недавно виник дуже цікавий варіант. Днями матиму зустріч із роботодавцем, будемо обговорювати можливість співпраці. Однак це жодним чином не говорить, що я обов’язково позитивно відреагую, хоча пропозиція справді цікава. Просто не хочеться ще раз наступити на ті ж граблі, що й минулого разу.

— Пропозиція з України чи з-за кордону?

— Із сусідньої країни.

— Недавно вашого колегу та товариша затвердили на посаді головного тренера столичного «Динамо». Сергій Реб­ров вас до себе в тренерський штаб, часом, не гукав?

— Ні, до свого тренерського штабу він мене не кликав. Ми з ним щодня спілкуємося, він справді мій хороший друг. Я дуже радий, що його затвердили на посаді головного тренера, адже сам добре знаю, що таке працювати з доточкою в. о. Можу сказати, що в Реброва, виходячи з його професіональних якостей, та й людських, у «Динамо» має все скластися.

— Що скажете про майбутнє свого сина Владислава. Він залишиться в «Динамо» чи йому все ж таки краще змінити обстановку та спробувати сили в іншому колективі?

— А з якої причини, власне, він має змінювати клуб?

— Останнім часом Владиславу мало довіряли, особливо за Блохіна.

— Мало довіряли тому, що тодішній тренер уважав, що Влад ще не готовий до виступів на високому рівні. Можливо, він мав слушність, адже кинули би молодого хлопця в пекло, звідки він міг би й не вилізти. Психологічно Влад міг зламатися, відтак зупинитися у своєму розвитку й регресувати. Та оренда під час перебування у Чехії допомогла йому змужніти, ще й пограв на рівні Ліги Європи. Тому звідти він повернувся справжнім чоловіком. На сьогодні йому почали більше довіряти, й прогрес помітний неозброєним оком. І можу сказати, що тепер його майбутнє залежить тільки від нього.

— На що спроможне нинішнє покоління «молодіжки», за яку також виступає ваш син?

— На що спроможне, ми подивимося, але я можу сказати, що там підібралася дуже хороша команда. Сергій Ковалець своєю роботою, поставленою метою та думками об’єднав колектив. Що стосується Влада, то він завжди з великим ентузіазмом і радістю сприймає кожен виклик до збірної. Помітно, що футболісти повністю підтримують тренера й бажають виправдати його довіру та досягти поставлених завдань. 2009-го ми вже показали, що не тільки святі горшки ліплять. Потрібно не боятися інших збірних, а навчитися більше поважати себе. У Ковальця хороша молодь, отож бажаю йому успіхів.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров