Ігор Ковалевич: "Борисфен" був народною командою"

Ігор Ковалевич: "Борисфен" був народною командою"

370
Ігор Ковалевич: "Борисфен" був народною командою"

Ігор Капітонович Ковалевич добре відомий мешканцям Бориспільщини. Його діяльність на благо суспільства багатогранна. Ігоря Капітоновича поважають як мецената, благодійника, громадського діяча. Та найбільше він знаний як людина, котра подарувала нам великий футбол, без перебільшення, міжнародного рівня. Це завдяки йому бориспільці могли долучитись до гри найяскравіших майстрів шкіряного м’яча країни.

Саме про спорт, футбол розмова нашого кореспондента з Ігорем Ковалевичем.

— Як і чому Ви пов’язали свою долю зі спортивною діяльністю?

— Я корінний киянин. Змалечку обожнював спорт, жив, дихав ним. Взимку ганяв із ровесниками шайбу по залитому власноруч катку, влітку – ні дня без футболу. Ті дитячі спортивні захоплення визначили всю подальшу мою долю як дорослої людини.

— Чому випало пов’язати свої кращі роки плідної діяльності саме з Борисполем?

— Я і мій друг ще з дитинства Дмитро Злобенко в молодості часто бували в Борисполі, грали з місцевими командами, пізніше судили футбольні матчі. Доля звела нас із непересічною людиною – педагогом, палким фанатом народної гри Юрієм Юрійовичем Йовбаком, уродженцем Закарпаття, де футболом пропахло все на світі: і гори, і рівнини, і ліси… Як директор сільської Щасливської школи, він почав впроваджувати уроки футболу серед місцевих дітлахів. Потім це захоплення переросло в серйозну справу – підготовку майбутніх майстрів шкіряного м’яча.

Коли ми з Дмитром зайнялися спільним бізнесом – вирішили перенести своє захоплення у професійне русло. Тож і виникла 1993 року ідея створення у Борисполі професійного футбольного клубу. З’явилися сподвижники, які стали надійними помічниками у нашому починанні: дитячий тренер із Кучакова Віктор Гайдук, голова райради «Колос» Микола Костянець, голова райдержадміністрації Михайло Музика, мер Борисполя Олександр Придатко.

Коли відчули, що вже більш-менш упевнено стоїмо на ногах, заявили щойно створений ФК «Бориспіль» у чемпіонаті України серед команд другої ліги. А які люди заливали фундамент майбутньої команди і її перемог! Насамперед це один з найвідоміших футбольних спеціалістів, вчений, менеджер київського «Динамо», фактично права рука Лобановського, без якої метр вітчизняного футболу навряд чи сягнув би таких високих футбольних вершин, Михайло Ошемков. Відомий у минулому футболіст київського «Динамо» Крощенко привів до нас ще зовсім юних футболістів із динамівської школи. Дивовижно, але факт: знамениті в майбутньому футболісти київського «Динамо» і збірної України Шовковський, Ващук, Федоров розпочинали свою професійну футбольну кар’єру 17-річними гравцями не десь, а в Борисполі, і при зустрічах ми нерідко згадуємо ті пам’ятні часи.

А першим тренером команди став один із найвідоміших футболістів колишнього Союзу, київського «Динамо» і збірної СРСР, на жаль, уже покійний Віктор Колотов.

Дивовижно, але тренером бориспільського клубу міг стати сам метр європейського футболу Валерій Лобановський. Три дні ми вели з ним перемовини на його дачі. Валерій Васильович – і його можна було зрозуміти – був у роздумах, стояв на роздоріжжі. Чогось конкретного нам не обіцяв, не сказав ні «так», ні «ні». Сумнівався, все-таки команда нова, найнижча ліга, а він – уже визнаний у світі корифей своєї справи. Врешті-решт поїхав тренувати збірну Кувейту.

Трохи згодом вирішили змінити назву клубу, адже ледь не половина команд країни носили ім’я міста, яке вони представляли. Наша назва мала бути звучною, неповторною і, так би мовити, прив’язаною до свого краю. «Борисфен» — оце те, що треба. Ця назва увібрала в себе й історичне минуле, й ім’я міста, і старовинну давньогрецьку назву Дніпра, що омиває Бориспільщину.

Пам’ятаю перший матч на професійному рівні в історії новоствореного «Борисфена». Це було в Керчі. Ворота бориспільської команди захищав Олександр Шовковський. А в центрі оборони грав Владислав Ващук.

Перший матч у Борисполі ми провели на терміново капітально перебудованому нами ж стадіоні «Колос». І при заповнених ущерть трибунах суперником юної бориспільської команди був не хто-небудь, а саме київське «Динамо». І хоча ми програли 1:3, радощів уболівальників і футболістів не було меж. Сяяв від щастя й автор забитого у ворота «Динамо» м’яча Олег Романишин. Та найважливіші голи й перемоги прийшли дещо пізніше.

Початок дев’яностих. Перші кроки незалежної держави Україна. Як і по всьому СНД, панує хаос. У той час, коли все руйнувалось, ми щось створювали. Першими в історії незалежної України збудували стадіон, котрий відповідав на той час навіть міжнародним нормам. Деякий період наш успішний бізнесовий проект дозволяв спонсорувати навіть олімпійську збірну, яка мала їхати до Іспанії. Ми йшли ще незвіданим шляхом, десь, можливо, й помилялись. Але «Борисфен» став першою у другій лізі командою, яка поїхала на передсезонний збір за кордон до Австрії, де тренувалась по сусідству з київським «Динамо».

За два сезони дійшли до вищої ліги. В той час міністром оборони був Валерій Шмаров, затятий любитель і пропагандист футболу. Він хотів, щоб українську армію представляла престижна сильна команда. Тож запропонував об’єднати два клуби в один. Після реорганізації футбольного господарства наша команда стала називатись ЦСКА-«Борисфен», а базовим ігровим стадіоном став армійський на Повітрофлотському проспекті.

У наші плани входило створення інфраструктури із зоною масового відпочинку, рестораном, атракціонами, магазинами, банками, офісами, які давали б прибутки, за рахунок яких можна було б фінансувати клуб. У Бельгії у футбольному ФК «Андерлехт» навіть взяли відповідний проект.

Та історично-політичні обставини внесли в нашу діяльність значні корективи. На зміну одним лідерам, впливовим особам приходили інші. Тож після ретельного аналізу всіх тодішніх реалій вирішили знову повернутись у рідні пенати до Борисполя під патронат нової промислової компанії «Геотон».

Разом із Юрієм Юрієвичем Йовбаком створили в Щасливому інтернат, де за спеціальною програмою почали цілеспрямовано готувати футбольні кадри для «Борисфена». Тоді я сказав: «Через п’ять років «Борисфен» гратиме у вищій лізі вітчизняного футболу». І рівно через п’ять років команда п’ятдесятитисячного райцентру вийшла до класу найсильніших клубів України. І хто це зробив? Наші 18-20-річні хлопчаки, які починали вчитись азам футбольної майстерності в сільській школі села Щасливого. За середнім віком футболістів «Борисфен» у той час був наймолодшою командою прем’єр-ліги, і вони зробили на перший погляд щось неймовірне. У дебютному чемпіонаті відразу зайняли шосте місце серед 16 команд, залишивши позаду багатьох відомих грандів вітчизняного футболу.

На «Колосі» проходили й матчі молодіжної збірної країни, бо в Києві, окрім «Олімпійського» та «Динамо», не було стадіонів, придатних для міжнародних змагань.

Я щасливий, що на прикладі простих сільських хлопців можна було показати, що, займаючись своєю улюбленою справою, можна реалізувати себе, стати самодостатньою людиною, побачити світ, взагалі стати особистістю.

Пам’ятаю Андрія Анікієнка, хлопця з непростим характером, у якого до нашого знайомства були вже два приводи в міліцію. Але в колективі «Борисфена» Андрієву енергію було спрямовано в інше русло. Він став лідером команди, другом і товаришем і просто хорошою людиною.

Ми сповідували не лише спортивні, а й загальнолюдські принципи. Всім клубом приїжджали з подарунками до дитячих будинків, медцентрів для дітей, хворих на ДЦП, будинку ветеранів у Ревному, школи-інтернату «Журавонька». Всі знали, що в Україні ще існує бідність, а нужденним треба допомагати.

— Як же вам, команді маленького міста, вдавалось протистояти багатим клубам зі столиці й обласних центрів?

— Бюджет «Борисфена» був найменшим у вищій лізі — десь близько трьох мільйонів доларів. Але ми обігрували багатьох, знаходились у турнірній таблиці вище таких команд, як «Металург» Запоріжжя із бюджетом 40 мільйонів доларів, який перебував на утриманні гіганта української металургії «Запоріжсталь», «Арсенал» Київ, на який працювала вся столиця (бюджет 60 мільйонів). Позаду нас «паслись» команди інших металургійних монстрів: «Іллічівець» Маріуполь (завод Ілліча, 50 мільйонів доларів), «Кривбас» Кривий Ріг (завод Криворіжсталь, 70 мільйонів доларів). Я казав тоді президентам цих «жирних котів»: «Якби в мене було хоча б чверть вашого бюджету, я боровся б не за виживання у вищій лізі, як ви, а за єврокубки». Якою продуктивною не була б наша школа, але на часі вже стояло розширення чисто футбольної інфраструктури «Борисфена». Хотіли побудувати в селі Проців навчальний центр, до якого приймали б талановитих хлопців із усієї України. Знайшли місце, замовили проект на 20 мільйонів доларів, знайшли інвестора в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Тим часом на обрії з’явились не дуже райдужні перспективи. Протягом кількох років наша компанія могла заробляти на «Борисфен» кошти, співпрацюючи з аеропортом «Бориспіль», Київобленерго, місцевими підприємствами, отримувати допомогу від обласної влади. Але змінилось керівництво аеропорту, продали Обленерго американцям, і наші фінансові потоки обміліли. Федерація футболу підвищила вимоги до стадіону, зобов’язала обов’язково встановити електричне освітлення, підігрів поля. Частину робіт ми зробили, а от підігрів не змогли запустити через відсутність потужної підстанції, будівництво якої коштувало декілька мільйонів і було непідйомним ні для міста, ні для клубу. До нас посипалися претензії з боку федерації, яким, на мою думку, сприяли через заздрощі й футбольні функціонери, президенти деяких інших клубів, яким ми, сільські й бідні, заважали. «Борисфену» почали зараховувати технічні поразки. Я неодноразово виступав щодо цієї проблеми на державних телеканалах. Врешті-решт у нас навіть забракло грошей на штрафи. Тому зі сльозами на очах я змушений був написати заяву за декілька турів до закінчення чемпіонату про зняття «Борисфену» з першості, що означало фактичний розпуск команди.

І ось найпечальніший час для «Борисфена» настав. Усі футболісти, професіонали, висококласні гравці опинились на роздоріжжі: куди йти?

Мені шкода було хлопців, котрі вірою й правдою служили команді, захистили честь рідного міста, прославили його на всю країну. Та як президент клубу в біді їх не кинув, допоміг хлопцям працевлаштуватись у інших командах вищої та першої ліг. Так, троє з них поповнили склад донецького «Шахтаря», один – запорізького «Металурга»…

— Та хочеться продовжити розмову на дещо оптимістичнішій ноті. 8 травня 2004 року відбулася феєрична подія – перемога «Борисфена» над багаторазовим чемпіоном СРСР, України, дворазовим володарем європейського Кубка кубків командою «Динамо» Київ. Що ви відчували в той час?

— Щоб зрозуміти те, що перемога була не випадковою, спочатку потрібно згадати, так би мовити, прелюдію до цієї мажорної футбольної симфонії – матч з донецьким «Шахтарем», у складі якого вже було немало скуплених по світу за мільйони легіонерів. На гру приїхали брати Суркіси й були шоковані, коли наші юнаки буквально розривали на шматки протягом усієї гри одну з найтитулованіших команд країни. До перемоги нам було рукою подати. Але за 5 хвилин до кінця гри прикро помилився наш воротар Онікієнко і ми програли 0 : 1. Проте відчули свою силу і зрозуміли, що ми можемо на рівних грати й з вітчизняними грандами. От і потрапили під нашу гарячу руку, а точніше, ногу, «небожителі» з київського «Динамо».

Ми розуміли, що лише зусиллями вчорашніх школярів буде важко здолати київського гранда. Тому й запросили до «Борисфена» вже досвідчених екс-динамівців: нападаючих Юрія Максимова, Євгена Коновалова, воротаря Юрія Вірта, захисника Сергія Ковальця, нинішнього тренера запорізького «Металурга». Проти нас «Динамо» виставило ледь не збірну світу з куплених за шалені гроші гравців, зарплата кожного з яких дорівнювала бюджету цілої команди «Борисфен». Усі наші новоспечені імениті борисфенівці отримували у нас невеличку, швидше за все, символічну зарплату.

Дозвольте зробити невеличкий відступ і зазирнути до редакційного архіву. Ось що писали тоді «Вісті» про цей історичний матч у статті «День перемоги на футбольному полі»: «8 травня 2004 року під вечір кожен шостий дорослий бориспілець прямував до стадіону «Колос» на футбол. На центральній алеї міського парку живі струмки зливалися в єдиний і потужний людський потік, на берегах якого численні й підприємливі торгівці насінням, футбольною атрибутикою, всілякими дудками, пищиками жваво збували свій товар.

У VІP-ложі стадіону розмістилась місцева і приїжджа еліта. На трибунах – повний аншлаг. Ударний загін бориспільських фанів з розмальованими у борисфенівські кольори обличчями, з прапорами, кульками та інші уболівальницькими прибамбасами активно підтримував своїх футболістів. А звуковий фон підсилював духовий оркестр.» Ось так бориспільці вболівали за свою команду, хоча сподівалися лише на диво. І воно сталося. І створили його бориспільські футболісти.

— Я теж спочатку не вірив своїм очам, коли на табло з’явилося «Борисфен» — «Динамо» Київ 2 : 0. Але не такою вже надто несподіваною була для мене ця перемога «Борисфена». Я знав реальну силу команди і самовіддачу, здатність перемогти в той день будь-кого.

Бориспіль гуляв до ранку. З усіх кутків міста доносилися скандування: «Борисфен» — чемпіон!» А мої телефони розривалися від поздоровлень друзів, колег по футбольному цеху, просто уболівальників. То були незабутні миттєвості мого життя. Та й, думаю, без перебільшення скажу: як і багатьох бориспільських любителів футболу. В усіх було на язиці: «П’ятдесятитисячний райцентр поставив на коліна трьохмільйонну столицю».

— Наступного року мав відбутися матч-реванш між «Борисфеном» і «Динамо».

— Дійсно, матч відбувся. А реванш — ні. «Борисфен» знову довів, що торішня перемога над «Динамо» була не випадковою. За переповнених трибун «Динамо» знову не змогло виграти в «Борисфена», котрий вийшов на гру вже без визнаних майстрів, а в суто молодіжному складі, в основному, з місцевих вихованців. У пориві розпачу і гніву на поле під час гри, розмахуючи руками, вискочив з прокльонами головний тренер киян Йосиф Сабо, за що суддя, показавши йому червону картку, вигнав наставника зі стадіону. Кінцевий результат 0 : 0 дорівнював торішній перемозі «Борисфена».

— Якось того року, перебуваючи в Криму, в одній з тамтешніх газет я вичитав репліку тренера сімферопольської «Таврії», у якій він безжалісно шпетив своїх футбольних майстрів за те, що вони ганебно програли «якійсь там» сільській команді з Бориспільського району, назву якої він навіть не пригадує відразу…

— Що ж, я не ображаюсь на «городського» наставника. Можливо, ми й були сільською командою. Але ми були ще й народною командою.

Дозвольте обережно спитати: чи коли-небудь можливе відродження «Борисфена»?

— Важко нині сказати щось конкретне. Але таке відродження більше залежить не стільки від моїх прагнень і бажань, скільки від вибору бориспільців до наступного парламенту.

Оцените
Поделитесь
Источник:

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров