Юрій Дегтерьов: "Для Москви ми були, як кістка в горлі"

Юрій Дегтерьов: "Для Москви ми були, як кістка в горлі"

99
Юрій Дегтерьов: "Для Москви ми були, як кістка в горлі"

Він без перебільшення — легенда «Шахтаря», який зіграв величезну роль в успіхах донецького клубу в 70-х роках минулого століття.

Нинішнього року виповниться рівно 35 років відтоді, як донецький «Шахтар» здобув своє друге «срібло» в чемпіонаті СРСР, а Віталій Старухін з 26 голами встановив клубний рекорд результативності за сезон, який досі ніхто так і не перевершив. До речі, саме тоді «гірники» за всю свою славну багаторічну історію були найбільш близькі до того, щоб стати чемпіонами Союзу. Чому цього не сталося, а також про багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю «УФ» розповів найкращий голкіпер СРСР-1977, який входить до символічного клубу Льва Яшина (148 «сухих» матчів).

— Юрію Віталійовичу, «Шахтар» ніколи не ставав чемпіоном СРСР. Але 1979 року в команди був зоряний час, проте золоті медалі дісталися «Спартаку», який випередив «гірників» усього на два очки. Москва не дозволила другій після луганської «Зорі» команді з обласного центру виграти чемпіонат?

— Москва, як кажуть, Москвою, але ми самі десь трохи недотягли. У деяких виїзних матчах, зокрема в Мінську, Ростові-на-Дону, Ташкенті, Тбілісі нам треба було зіграти сильніше і не втрачати очки. Думаю, тоді б все було в порядку і «золото» від нас не вислизнуло би, тим більше, того сезону ми були гідні виграти звання найкращої команди Союзу.

— Будучи школярем, пам’ятаю, як у заключному турі чемпіонату-79 перед матчем «Шахтаря» з московським «Торпедо» («гірники» виграли 2:0. — Д. Д.) дивився по телевізору зустріч між ростовським СКА та «Спартаком». І тим більше ніколи не забуду свого обурення з приводу арбітражу бакинця Ельдара Азім-заде, який прос­то «вбив» СКА («Спартак» виграв 3:2. — Д. Д.). Раніше суддя Валерій Баскаков у матчі з «Зенітом» придумав «гірчичник» для Старухіна (він виявився другим), що завадило лідеру «гірників» зіграти в матчі зі «Спартаком». Враховуючи таке суддівство, «Шахтар» міг виграти «золото»?

— Навіть, незважаючи на це, ми могли стати чемпіонами. Але я хотів би згадати інший епізод, що трапився під час півфінального матчу на Кубок СРСР 1980 року, коли ми в Москві у присутності 68 тисяч глядачів завдяки єдиному голу Михайла Соколовського взяли гору над «Спартаком». Ту зустріч судив суто «спартаківський» (у футбольному середовищі всі про це знали) арбітр Ромуальдас Юшка. Як тільки міг, він допомагав москвичам, посадивши нас на «свисток». Але з нами вони нічого зробити не змогли, «Шахтар» довів, що сильніший. Після фінального свистка, заходячи в підтрибунне приміщення «Лужників», і проходячи повз братів Старостіних і Бєскова, Юшка звернувся до головного тренера «Спартака». «Костянтин, ти бачив? — крикнув арбітр. «Бачив!» — відповів Бєсков. — «І я бачив, але ні х… не розумію», — резюмував підсумковий результат матчу Ромуальдас Юшка (сміється).

— «Спартак» сильно «тягли за вуха»?

— Звичайно. Команді з обласного центру змагатися зі столичним опонентом було дуже важко. Ми мали бути на голову сильніше «Спартака», щоб їм і суддя не зміг допомогти. Своїми успіхами з 1975 року, коли завойовували медалі, брали Кубок СРСР, ми були для Москви, як кістка в горлі. А щодо арбітражу, то грамотний суддя може легко зламати гру. Заведе необґрунтованими рішеннями гравців, а потім почне видаляти з поля… І пішло — поїхало… Ламали судді 1979 року і «Шахтар». Були матчі, де ми нічого не змогли вдіяти проти свавілля арбітрів…

— Зрозуміло. Запитаю про інше. У Донецьку досі сперечаються: яка команда часів «єдиного непорушного» — «Шахтар»-75 чи «Шахтар»-79 — була сильнішою?

— Їх можна вважати рівноцінними, враховуючи, що за винятком двох-трьох гравців, за складом це була одна і та ж команда. Як Олег Базилевич зібрав кістяк в 1973 році, так колектив і грав. Осьова лінія в «Шахтарі» була просто божевільна. А по осі вже підбирали крила. Формування нашої команди тоді можна було порівняти з будівництвом літака.

— А враховуючи всю історію «Шахтаря», якою би, на вашу думку, була трійка найкращих складів команди?

— Мабуть, сюди можна віднес­ти колектив початку 1960-х, що поклав початок кубкової слави «Шахтаря», а також команду другої половини 1970-х (1975–1979 років), яка зібрала багатий урожай трофеїв клубу в радянський період, і колектив 2009 року, який виграв Кубок УЄФА. Яка черговість, нехай кожен вирішує для себе сам.

Якби машина часу допомогла, особисто мені було б цікаво взяти участь у такому матчі: наш склад 1970-х проти нинішнього «Шахтаря». Хто переміг би? Не знаю, але впевнений, що ми би не поступилися (сміється).

— А хто з форвардів для воротаря Дегтерьова був найбільш незручним, непередбачуваним?

— Це київський динамівець Олег Блохін і Берадор Абдураїмов з ташкентського «Пахтакора». У Абдураїмова ніжка маленька була, удари — кострубаті, «шкіряна сфера» летіла з незрозумілої траєкторії. У Блохіна теж удар підйомом був такий, що м’яч летів, як на мотузці, не зрозумієш куди стрибати. Воротарі в таких випадках кажуть: «М’яч, немов радіокерований».

— А в чому, на ваш погляд, полягав феномен Віталія Старухіна? На чию користь найчастіше закінчувалися ваші дуелі на тренуваннях?

— «Бабуся» (так великого форварда «Шахтаря» Віталія Старухіна за його доброту, сердечність і чуйність тепло називали не лише партнери по команді, а й уболівальники. — Д. Д.) на тренуваннях до кінця не викладався, тому про якісь дуелі між форвардом і голкіпером говорити не доводиться. Свою майстерність він демонстрував в офіційних іграх. А феномен «Бабусі» заключався, на мій погляд, в тому, що він на диво тонко відчував ритм гри: знав, коли притримати м’яч, а коли швидко переадресувати партнеру. І, звичайно, його коник — це фантастична гра на другому поверсі. Незважаючи на те, що Старухін був не такий вже стрибучий, він практично завжди вигравав верхові дуелі в захисників. Він, як ніхто інший, відчував траєкторію польоту м’яча, і раніше інших вистрибував і зависав у повітрі. І залишав, таким чином, в дурнях таких досвідчених захисників, як, наприклад, Володимир Капличний або Микола Антоневич, і багатьох інших. Пік бомбардирського таланту «Бабусі» припав на 1979 рік, коли він забивав майже в кожному матчі, встановивши клубний снайперський рекорд — 26 голів. Тільки минулого сезону Генріх Мхитарян зміг наблизитися до нього, відзначившись 25 разів, але досягнення Віталія Старухіна встояло.

«Після відмови переїхати в Київ Лобановський перестав викликати в збірну»

— Ваш дебют у футболі вийшов просто приголомшливим. За підсумками 1968 року ви в 20 років були включені в трійку кращих голкіперів СРСР разом із динамівцем Левом Яшиним і вірменом Юрієм Пшеничниковим. А тижневик «Футбол-Хокей» пером Юрія Ваньята нагородив вас суперкомпліментами: «Воротар «Шахтаря» Дегтерьов і фігурою, і манерою гри вельми нагадує Яшина. Він технічний, володіє хорошою реакцією, особливо успішно грає на лінії воріт і тренується так само вдумливо і невтомно, як Яшин». Після цього голова у вас не запаморочилася?

— Ні. Якось мене запитали: якби можна було повернутися назад, що би змінили? Я відповів приблизно так: кардинально нічого не став би змінювати, тільки тренувався би поменше.

— Чому?

— Тому, що з-за колосальних перевантажень у мене в свій час «полетіли» меніски. Адже у нас після зимової паузи у підготовці активно використовувалися штанги, гирі. У підсумку на колінних суглобах мені видалили три меніска. Через це я не поїхав у складі збірної СРСР на чемпіонат світу 1970 року в Мексику.

— Знаменитий Лев Яшин хотів вас бачити своїм наступником, приїжджав за вами, умовляв, але не вмовив. Сімома роками пізніше ви вже відмовили Валерію Лобановському й іншим тренерам незліченних московських команд. Які матеріальні блага вам пропонували і чому не погодилися?

— Ну, тоді у всіх були відкриті ставки і розмір доплат футболісти приблизно знали. Золотих гір не обіцяли, але квартири дати і в Москві, і в Києві мені обіцяли. Рівень зарплат в командах не сильно відрізнявся. У «Шахтарі» гравці отримували не менше, ніж у московському «Динамо». Динамівці навіть нам говорили: «на вас ще люди на шахтах працюють. Доплати, преміальні у вас непогані. А ми де візьмемо?» Коли з 1975 по 1980 рік ми почали регулярно перемагати московські команди, так їхні вболівальники своїм футболістам кричали: «Куди вам до «Шахтаря». Він грає на салі, а ви — на кефірі!»

— Чи не виникло у вас проблем після того, як відмовилися прийняти запрошення?

— Виникли. Вважаю, Васильович (Валерій Лобановський. — Д. Д.) був неправий в тому, що після того, як я відмовився переходити в київське «Динамо», перестав викликати мене в збірну СРСР, зробивши її на базі очолюваної ним клубної команди. Але в підсумку я все одно довів, що як воротар можу бути в країні найсильнішим. Правда, для досягнення цієї мети мені довелося пройти через колосальні перевантаження.

— Коли починали кар’єру, могли уявити, що в одному клубі проведете 17 сезонів, що є рекордом за всі роки існування «Шахтаря»?

— Тут я вас виправлю: за моїми плечима 20 (!) сезонів у «Шахтарі». В команду мене взяли 1964 року. Мені тоді було 16 років, але за законом працювати можна було тільки з 18-ти. Тому ставку 19-річного Володі Шевлюка (рідний брат відомого у футболі Валерія Шевлюка. — Д. Д.), 190 рублів, ми ділили навпіл. Але за клубними відомостями я став проходити тільки з 1966 року… Що ж стосується футбольного довголіття і вірності одному клубу, то, звичайно, на початку свого шляху не знав, що все так складеться.

— З Валерієм Лобановським ви протягом двох років були одноклубниками. Може, пам’ятаєте той конфлікт в липні 1968 року, коли Лобановський-гравець в ході теоретичного заняття, яке проводив наставник «Шахтаря» Олег Ошенков, встав і пішов, зазначивши потім зі сторінок «Радянського Спорту»: «Не хочу брати участь у антифутболі. Мені наказують від «А» до «Я», а де творчість?

— Так, Лобановський був дуже амбітним. Він часто з Ошенковим сперечався, висуваючи свою модель так званої «рваної» гри зі зміною ритму і використанням пресингу. Але якому тренеру сподобається, що гравець знає більше за нього? Тому Лобановський змушений був піти. Але він вже, судячи з усього, знав, що очолить «Дніпро». У дніпропетровському клубі, який вивів у вищу лігу, а потім в «Динамо» він і реалізував всі свої тренерські ідеї.

— У 19 років у матчі проти шведів ви дебютували в національній збірній СРСР Михайла Якушина, провівши за клуб всього 15 матчів. А свій другий матч за національну команду зіграли потім аж навесні 1977 року, майже через дев’ять років після першого. Така тривала перерва сталася через відмову Яшину в переході в «Динамо» чи через травму?

— Через травми. Москва навіть після відмов у переході не йшла на принцип. Хоча, звичайно, мені говорили, що, перейшовши в московське «Динамо», будеш на виду в збірній, — все поруч. Я їм відповідав: «І так буду в збірній». Хто сильніший, той і буде стояти у воротах. Я вважав, що будь-який тренер собі не ворог і повинен запрошувати найкращих гравців у країні.

— Усього за збірну СРСР ви зіграли в 17 матчах, з яких десять на «0». В якому з них спіймали особливий кураж?

— Особливо запам’ятався відбірковий матч до чемпіонату світу-78 проти збірної Греції в Салоніках. Незважаючи на те, що поступилися 0:1 (гол, як зараз пам’ятаю, забив Папаіоанну), грали чудово, але це був саме той випадок, коли просто не пощастило. З того відбіркового турніру можна згадати нашу перемогу над угорцями — 2:0, в якій мені пощастило взяти участь. Але, як би не було, ми якимось дивом не пробилися на чемпіонат світу в Аргентину, хоча команда у нас була дуже сильна.

«Після спілкування з Яшиним сили додавалися»

— Старший тренер «Шахтаря» другої половини 1970-х Володимир Сальков про вашу працьовитість говорив: «Дегтерьов особистим прикладом показував партнерам, як потрібно працювати. Приїжджаючи з матчів національної збірної, він витримував такі ж навантаження, як і ті, хто в цей період відпочивав, причому був у числі перших, хто їх виконував. Пам’ятаєте легендарний знімок, де все обличчя Дегтерьова в бруді? Цей знімок був зроблений не для фотоальбому, це один з фрагментів нашої повсякденної роботи». Звідки ви черпали сили?

— Я дотримувався режиму і дуже хотів грати у збірній. Бажання бути кращим і рухало мною. Так, до того ж, з Левом Івановичем (Яшиним. — Д. Д.) як поговориш, так відразу сили додавалися…

— Чого великий воротар вас навчив?

— Він не втомлювався повторювати: в діях воротаря повинна бути простота, яка і забезпечує надійність. Треба грати не так, як Вітьок Банников, який часто стрибає, роблячи кульбіти на публіку… (сміється). Лев Іванович наставляв: «Наше завдання — відбити м’яч рукою, носом, вухом. Головне — не пропустити, будь-якою ціною відстояти свої ворота».

— Вашим багаторічним дублером в «Шахтарі» був В’ячеслав Чанов, який так і не отримав жодного шансу витіснити вас із воріт. Про те, якого масштабу був цей дублер, красномовно говорить той факт, що через три роки після відходу з «Шахтаря» В’ячеслав був визнаний найкращим воротарем Союзу і поїхав на чемпіонат світу. Зараз він — тренер воротарів в ЦСКА. Підтримуєте стосунки?

— Спілкуємося за будь-якого зручного випадку. Наприклад, коли ЦСКА приїжджав грати з «Шахтарем» в Донецьк. Нам є що згадати…

— 1977 року вас визнали найкращим голкіпером країни. Як відзначили цю подію?

— Як зазвичай, посиділи з партнерами по команді (сміється).

— Виставлялися?

— Звичайно. Шампанське в кінці сезону.

— У «Шахтарі» вас преміювали?

— Так. Подарували спеціальний кришталевий кубок і 500 рублів. До речі, Віталія Старухіна за те, що він став найкращим гравцем і бомбардиром Союзу 1979 року, відзначили аналогічно.

— А хто в «Шахтарі» 1970-х був найбільш високооплачуваним футболістом?

— Значного розходження в зарплатах серед футболістів у той час не було. Ну, може, хтось отримував карбованців на 50–100 більше, ніж інші. Кажучи на сьогоднішній манер, найбільш високооплачуваними в «Шахтарі» були Валерій Лобановський та Олег Базилевич, але повторюся, розбіжності в доходах не перевищували 100 карбованців на місяць.

Як «Бабуся» у Васильовича зі зборів у місто відпрошувався

— У союзні часи покровителем «Шахтаря» значний період був перший секретар Донецького обкому партії Володимир Дегтярьов. У вас із партійним босом в написанні прізвища розбіжність всього в одну букву?

— Узагалі-то, ми — однофамільці, тобто розбіжності в написанні прізвища Дегтярьов спочатку не було. Але наш адміністратор Василь Юхимович Гарбар, який був родом з Західної України, в 1970 році «постарався». Спочатку він взагалі в написанні мого прізвища робив три помилки. Писав так: Дехтеров замість Дегтярьов. Коли я йому про це нагадував, Юхимович віджартовувався: «Не біда, головне, що я тобі гроші плачу» (сміється). Тим не менш, коли він оформляв мені новий паспорт, все одно приліпив до прізвища «е», тобто Дегтерьов. Тому, мені тоді й довелося вже під один стандарт всі свої документи переробляти. Ось така історія.

— Що на цей рахунок говорив Володимир Іванович Дегтярьов?

— Він жартував: «Коли «Шахтар» виграє, ти — мій син, а коли програє — я тебе не знаю» (сміється).

— У команді у вас було прізвисько «Дуган». Як воно «приклеїлося»?

— Наприкінці 1960-х — початку 1970-х років за збірну Північної Ірландії виступав нападник Дерек Дуган. Як і всі британці, він добре грав головою. А вийшло так, що збірна СРСР перетиналася з північноірландцями у двох поспіль відбіркових циклах — до чемпіонату світу-1970 і чемпіонату Європи-1972. І Дуган, хоча і не забив у тих матчах, але приніс нам дуже багато неприємностей. Я, коли зі збірної повернувся, розповів про нього хлопцям. А ми в «Шахтарі» перед кожною грою проводили розминку, яка закінчувалася двосторонкою на маленькому полі. І воротарі зазвичай любили пограти попереду. І ось я якось раз зіграв головою, другий, а потім хтось із хлопців кричить: «Вантаж на Дугана!». Так прізвисько і «приклеїлося».

— Не секрет, що перший сек­ретар ЦК КПУ Володимир Щербицький по партійній лінії давав вказівки командам Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Одеси здавати матчі на користь «Динамо». Ви брали участь у таких «шоу»?

— Доводилося.

— Цікаво, як «Зоря» могла стати чемпіоном, якщо треба було очки Києву віддавати?

— Так склалося: ніхто «Зорю» не сприймав всерйоз, багато думали її на напівзігнутих обіграти, а хлопці виходили на футбольне поле і опиралися, працювали: на виїзді робили нічию, вдома вигравали. Результат — по Лобановському. Хороша команда у них підібралася з місцевих вихованців: Ткаченко, Малигін, Журавльов, Куксов… Один за одного стояли горою. У мене, до речі, теж у «Шахтарі» не було проблем з нерозумінням на полі. Тільки дам команду захисникам: «фас» (сміється), вони готові були зупинити будь-якого гравця суперника.

— Одна з легенд свідчить, що, нібито в одному з так званих договірних матчів, коли з Києва прийшла «вказівка» здати матч, в першому таймі «Шахтар» програвав 0:1 динамівцям, а Старухін не забивав з вигідних положень, за що в перерві від вас отримав бутсами по обличчю. У другому таймі Старухін зробив дубль, і «Шахтар» на зло всім ворогам переміг — 2:1…

— Було таке, правда, отримав «Бабуся» не бутсами… якби бутсами, то я б його просто вбив. Але виховну роботу тоді я все-таки провів (сміється). І ми в Києві взяли гору над динамівцями. Це саме було в той час, коли нинішній президент ФФУ, а тоді гравець Анатолій Коньков з «Шахтаря» в «Динамо» перейшов…

— Взагалі кажуть, що головними спеціалістами з розіграшів в команді були саме ви і Віталій Старухін…

— Так, це правда. Зі Старухіним в дотепності, якою його щедро наділила природа, не міг ніхто зрівнятися.

— Можете пригадати яку-небудь історію, яку нікому не розповідали?

— Будь ласка. Поїхали ми якось на збори до Одеси у складі збірної України готуватися до Спартакіади народів СРСР. Я в двомісному номері жив із Володимиром Роговським, а Старухіна поселили з… маловідомим на той момент молодим гравцем, який став згодом знаменитим футболістом. З етичних міркувань не буду називати його прізвище. А у «Бабусі» в тумбочці була заначка. Він приберіг її до пори до часу. Прийшов він якось до нас в номер, перекурив і відправився відпочивати перед тренуванням. І незабаром раптом знову до нас залітає з криками: «Хто зі мною в кімнаті живе, маленький-маленький такий?». Треба сказати, що за прізвищем він взагалі гравців не знав. Ми йому сказали, хто. На що почули: «Так він, б…, більше мене п’є. Я прийшов, відкрив тумбочку, глянув — пляшка порожня». Ми впали від реготу…

— А де ж можна було тоді на закритій спортивній базі спиртне дістати?

— Це — окрема історія. Старухін підійшов якось до головного тренера нашої збірної Лобановського і прямо сказав: «Валерію Васильовичу, мені треба в місто з’їздити». На що почув резонне: «Навіщо?». «Пляшку горілки купити», — випалив «Бабуся». «Ти що, серйозно?», — не повірив Лобановський. «Так, серйозно», — відповів Старухін. «Ну, їдь!», — прозвучало не менш несподіване у відповідь. Лобановський же не думав, що Старухін не жартує, а говорить правду. Тим більше, наплів ще, що йому подзвонити комусь терміново треба. Василь­ович йому: «Дзвони звідси, я вийду», на що «Бабуся» парирував: «Та не треба, телефони прослуховуються» (сміється)…

— Між Лобановським і Старухіним були ще комічні ситуації?

— Траплялися. Одного разу Лобановський обізвав «Бабусю» гравцем кам’яного віку. Потім запитав у нього: «Віталію, ти знаєш, як «Динамо» грає і яку гру я намагаюся прищепити збірній?» — «Звичайно, Васильовичу! Я знаю. Всі — вперед, всі — назад!», — сказав Старухін. «Молодець, правильно! — залишився задоволений тренер. Ну, а потім почалася гра. А кістяк української збірної команди складали кияни. «Бабуся» тільки добігає до штрафної, а ті вже мчать назад. Він тільки назад, а вони — вперед… Плюнув Віталік і каже: «Так, куди ж тікати?» Лобановський: «На лавку». «Бабуся», не довго думаючи, пішов з поля, прибіг до Лобановського і сів з ним поряд. Той каже: «Ти що, серйозно?» А «Бабуся» і оком не моргнувши: «Ви ж сказали до вас сісти» (сміється). Ось таким тонким гумором він володів.

«Дивлячись на нинішніх наших воротарів, прикро за державу»


— Останній матч у кар’єрі ви провели за місяць до свого 35-річчя — проти команди, в яку вас колись кликав Яшин. Дуже добре пам’ятаю, що Лев Іванович особисто приїжджав у Донецьк на ваш прощальний поєдинок. Не шкодуєте, що свого часу не використали шанс перебратися до Москви?

— Ви знаєте, ні. Пам’ятаю, після гри, коли Лев Іванович приїздив ще умовляти мене перейти в московське «Динамо», ми посиділи у мене вдома. Крім Яшина за столом був і тодішній директор стадіону «Шахтар» Олександр Шпак, Царство йому Небесне. Ну, ми випиваємо, Лев Іванович запитує мене: «Скажи відверто, поїдеш до Москви?». Я кажу, що на цей рахунок є різні думки. Потім Яшин, шукаючи підтримки у Шпака, звертається до нього: «Саша, ну скажи Юрі, що йому краще перейти в «Динамо». Ми вже підняли чарки, тримаємо їх у руках, і тут Шпак видав: «Леве Івановичу, я одне скажу: жити в Москві, возити вапно, так є… сь, Москва, ти в дошку! (сміється). У Яшина нижня щелепа так і відвисла: «Я на тебе сподівався, а ти так підвів». І наступного ранку Лев Іванович поїхав з Донецька в Дніпропетровськ за Володею Пільгуєм.

— Закінчивши Вищу школу міліції, після завершення кар’єри футболіста ви працювали в органах МВС і пішли зі служби в званні полковника міліції. Чому обрали саме цей шлях?

— Я жив у одному будинку з Іваном Дмитровичем Гладушем, який в той час був начальником УВС Донецької області, а потім став міністром внутрішніх справ України. Ми часто ввечері разом прогулювалися: я після ігор, він після своєї роботи. І одного разу Іван Дмитрович порадив мені спробувати сили в новій для мене системі. Я не боявся ніякої роботи, і зважився. У Донецьку закінчив спецшколу ДШСМ, отримав звання лейтенанта. А потім поступив у київську національну Академію МВС…

— І все-таки протягом п’яти років ви працювали тренером воротарів у «Шахтарі». Кого вважаєте своїми учнями?

— Працював я з Дмитром Шутковим, двома Андріями — Нікітіним і Кураєвим. Шутков свого часу нарікав: «Віталійовичу, багато ви мене ганяє­те!» Я йому казав, що сам через це пройшов і впевнений, що Діма буде грати до 35 років. Так і вийшло. Дуже перспективним воротарем був Кураєв, хоч і лінькуватим…

Зазначу, що я страждав на аерофобію, яка розвинулася сама по собі. Сідаєш в літак — і раптом піт як пол­лється… панічна атака. В команду як тренер воротарів я прийшов 1995 року. Спочатку все було нормально, адже останнім часом я їздив на машині, до послуг літаків не вдавався. Але 1999 року, коли ми летіли на збори в Ізраїль, і був сильний боковий вітер, мене прихопило, напад накрив. Хоча хлопці заспокоювали: «Дуган, якщо ти з нами, не розіб’ємося». Але все одно я незабаром залишив команду, хоча все це співпало ще й зі зміною тренерського штабу…

— Якою, на ваш погляд, має бути трійка найкращих воротарів за всю історію футболу?

— Трійку найкращих визначити дуже важко, адже сильних воротарів за всю історію футболу було чимало. Яшин, Котрікадзе, Кавазашвілі, Астаповський, Банников, Чанови, Дегтерьов… Складно визначити трійку. Зараз ось мені прикро за державу. Розчаровують в певному сенсі наші воротарі. Хоча є перспективні хлопці. Ось, наприклад, Олександр Бандура з донецького «Металурга». Якщо правильно з ним працювати, то він далеко може піти. Відзначу також Дмитра Безотосного з «Чорноморця». Але, з іншого боку, не збагну, що відбувається з Максимом Ковалем. Грати грає, але не виручає. Хоча буває так, що один голкіпер у 20 років уже дозріває для хорошої стабільної гри, а інший, як, наприклад, Лев Іванович, — у двадцять шість.

— Юрію Віталійовичу, перед вашим рідним «Шахтарем» стоїть глобальне завдання — виграти Лігу чемпіонів. Як ви вважає­те, коли команда наблизиться до його вирішення?

— Ви знаєте, був шанс це зробити минулого року, але дорогу нам перей­шли німецькі команди — спочатку дортмундська «Боруссія», а в наступному розіграші Ліги чемпіонів «Байєр». Чим швидше зараз новачки-бразильці адаптуються до європейського футболу, тим буде краще, і тоді вже можна буде очікувати серйозного результату на міжнародній арені. На чистих м’ячах нікого не обі­граєш. Он, як англійці потужно грають, причому не особливо-то і фолять. У протистоянні з ними відразу техніка в опонентів зникає. Вважаю, що багатьом гравцям «Шахтаря», особливо легіонерам, треба вироб­ляти справжній гірняцький характер, такий дух, який не можна було б зламати. Як це було у всіх хлопців у команді моєї молодості.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры