Володимир Мозолюк: "Після поразок від "Вереса" у місто було краще не виходити"

Володимир Мозолюк: "Після поразок від "Вереса" у місто було краще не виходити"

129
Володимир Мозолюк: "Після поразок від "Вереса" у місто було краще не виходити"
Фото - fcvolyn.net

28 січня цього року Володимир Данилович святкуватиме 50-річний ювілей. З цієї нагоди «Український футбол» вирішив пригадати разом з ювіляром золоті сторінки його футбольної кар’єри.

Кожен регіон нашої країни має свої опори, на яких тримається місцевий футбол. Такі собі футбольні стовпи. На Волині, де футбол в пошані вже не один десяток років, таких стовпів завжди вистачало з лишком. Можна формувати різні збірні і «дрім тіми», але до будь-якої з них гарантовано ввійде наш герой. Адже для Луцька Володимир Мозолюк — футбольний ідол. Він грав у Дніпропетровську і Львові, їздив до Польщі та Ізраїлю, проте завжди пам’ятав про свою рідну землю, де здобув визнання, славу і повагу.
«У досвідчених партнерів навчався професіоналізму»

— Володимире Даниловичу, ви займаєте посаду головного тренера молодіжного складу луцької «Волині». Щоденно працюєте з молодими хлопцями, спілкуєтеся з ними. Чи не проводите аналогій між їхнім життям і тим, як розпочинали свою кар’єру ви?

— Безперечно, від порівнянь і паралелей не втечеш. Головна відмінність між нашими поколіннями полягає у тому, що теперішні умови для підготовки футболістів знаходяться на кілька щаблів вище. Раніше було обмаль спецшкіл, груп підготовки. Так, існував Київський спортивний інтернат, де працювали кваліфіковані тренери, які могли закласти хороший фундамент для успішного зростання. Але нині таких закладів існує набагато більше. Різниться і ставлення футболістів двох поколінь до своїх обов’язків.

— Часто доводиться стикатися з відсутністю бажання у підопічних?

— Не скажу, що часто, але раніше у нас цього бажання було вдосталь. Нинішні молоді футболісти займаються «з прохолодою».

— Коли ви розпочали свій шлях у футболі?

— Серйозно зайнявся улюбленою справою в 11-річному віці. Саме тоді відбувся мій перехід від вуличного футболу до більш професійного. Людиною, котра взяла під своє крило мене і моїх однолітків, став Альберт Маміконович Мікоян. Він працює і зараз, хоч Альберту Маміконовичу вже за 70. Це легенда «Волині», адже за нашу команду він виступав ще у 1960-х роках.

— Першою професіональною командою у вашому житті стало луцьке «Торпедо»…

— Так, після закінчення навчання у Республіканському спортінтернаті мене запрошували у київське «Динамо». Більше того, я навіть заяву на вступ написав. Проте в останній момент передумав і відверто «змився» (сміється. — Л. К.). Не останню роль у моєму виборі відіграв фактор рідних стін — я хотів розпочати свою кар’єру у Луцьку.

— У складі тієї команди ви дуже впевнено дебютували, ввійшли до п’ятірки кращих бомбардирів команди. Не важко було молодому хлопцеві влитися у колектив досвідчених Ігоря Польного, Володимира Бердовського, Андрія Федецького?

— Перш за все, вони навчили мене професіоналізму. Часто чую розмови про високі професіональні якості закордонних футболістів. Але якби ви знали, наскільки віддано ставилися до своїх обов’язків тодішні футболісти «Торпедо»! Заїзди на базу, ставлення до своєї роботи… Не подумайте, що я постійно критикую нинішнє покоління, але тепер справді все по-іншому. Підписав футболіст контракт, отримує зарплату, інколи преміальні — його більше нічого не цікавить. Наш заробіток залежав безпосередньо від результатів на футбольному полі.


— Перші кроки у дорослому футболі ви робили під чітким поглядом Мирона Маркевича і Віталія Кварцяного. Якими вони були тоді і чи змінилися із плином років?

— Маркевич тоді тільки-но закінчив Вищу школу тренерів у Москві. Ми просто летіли до нього на тренування із великим бажанням. Його заняття були дуже цікавими. Кварцяний — людина-максималіст. Він намагається перейняти найкращі риси інших команд. Нинішні «Волинь» і «Металіст» суттєво відрізняються. Але стиль гри формується обставинами, які впливають на розвиток команд. Звичайно, у Луцьку роблять акцент на атлетичний футбол, але ніхто не відмовляється від технічного стилю гри, який притаманний харків’янам.

— 1985-го року, коли ви були одним із лідерів своєї команди, вас запросили у вищоліговий дніп­ропетровський «Дніпро». Проте на той момент конкуренція там була неймовірною, тому ви зіграли за дніпропетровців лише по одному матчу в чемпіонаті і Кубку…

— Я знав, на що йду, тому готувався до найгіршого. Крім того, Мирон Богданович сказав мені: «Не знаю, чи тобі варто їхати, але все ж спробуй». На той момент в обоймі дніпрян із форвардів був лише Олег Протасов. Володимир Лютий і Олег Таран перебували в лазареті. Втім, я вирішив не сидіти на лавці для запасних і не задовольнятися матчами за дубль. Я попросив керівництво віддати мене у команду першої ліги. Таким чином, три роки я провів у нікопольському «Колосі».

— Нині ситуація з футболом у Нікополі, на жаль, не найкраща, але тоді майстрів у складі «Колоса» було вдосталь…

— Микола Федоренко, Андрій Ділай, Олександр Хапсаліс, Вальдас Каспаравічус… Дуже багато відомих футболістів грали у Нікополі. Було, у кого повчитися. Моїм другом у команді був Олексій Яковенко, старший брат Павла Яковенка. До речі, з Павлом я навчався у Київському спортінтернаті.

— Повертаючись до дніпропетровського періоду, хочу запитати у вас про вихованця тернопільського футболу Івана Вишневського, якого вже немає з нами…

— О, так, Іван мені допомагав із перших днів. Як старший товариш, він взяв мене під свою опіку, під «шефство». Тим більше, ми обид­ва — «западенці», майже земляки. Дуже хороша була людина. Ми разом лікувалися у Москві, у травматології.

— На той момент Олег Протасов вже мав чималий авторитет. «Зірковості» у його поведінці не було?

— Не хотів би, щоби хтось думав, що я негативно ставлюся до нинішнього покоління, але наведу вам прик­лад. Одного разу ми грали із «Жальгірісом». Після гри треба було взяти із собою форму і м’ячі. Ми з Олегом однолітки, але я на два тижні старший. «Володю, ти з якого місяця?» — питає. «З січня» — кажу. «Ну тоді бери сітку із м’ячами, а я візьму форму» — сказав Олег. Людина забила тоді 35 м’ячів у чемпіонаті СРСР. Не знаю, чи нинішні «зірки» так поводили б себе. Радий, що грав із Протасовим у одній команді — його простота мене вражала.

— У складі «Колоса» вам довелося виступати в одній команді із легендою місцевого футболу Сергієм Кирієнком. 2009-го року його не стало…

— Знаєте, з чим у мене, перш за все, асоціюється Сергій? Це дуже вихована, спокійна людина. Він був справжнім капітаном, «заводилою». Часто згадую, як «Колос» вибив з Кубка СРСР московське «Динамо». Кирієнко тоді зіграв блискуче — в обох матчах відстояв на «нуль», парирував три післяматчевих пенальті…

— Після кількох років, проведених у Дніпропетровську і Нікополі, ви повертаєтеся у рідну «Волинь». 1989-го року разом із нею ви стає­те переможцем другої ліги української зони. Кажуть, що у Луцьку тоді була одна з найсильніших команд за всі часи існування…

— Наш колектив формувався ще на початку 1980-х. Спочатку його будував Маркевич, потім Кварцяний. Вік футболістів становив 25–27 років, а це період футбольного розквіту. Партнери відчували один одного інтуїтивно, крім того, більшість із нас були волинянами. Львів’яни Олег Федюков, Ігор Польний, Андрій Федецький перейняли нашу філософію.
«Рішення Раденка стало несподіванкою»

— Розпад Радянського Союзу спонукав багатьох футболістів до виїзду за кордон у пошуках кращої долі. Ви ж вирішили залишитися у складі «Волині» і взяли участь у прем’єрному чемпіонаті України.

— Мені приємно було грати вдома. Як і на початку своєї кар’єри, я хотів виступати у Луцьку. Згодом, коли до завершення кар’єри залишалося кілька років, я вирішив податися за кордон. Тому у Польщу та Ізраїль їхав з метою заробітку. Хоча там теж провів непоганий період.

— Віталій Кварцяний одного разу сказав, що для волинян найбільш принциповим матчем було дербі з «Вересом». Мовляв, найголовніше, щоб «Волинь» була 19-ю в турнірній таблиці, а «Верес» 20-м, тоді у Луцьку всі будуть задоволені. Перше ваше дербі у чемпіонаті України завершилось перемогою рівненської команди. Проте красномовною була статистика: три вилучення, два пенальті…

— До того моменту, поки «Верес» не вилетів із вищої ліги 1995-го, кожен матч був надзвичайно принциповим. Мені запам’яталося одне із наших дербі, яке відбулося у 1993-му. Той матч у Рівному закінчився нульовою нічиєю, але на трибунах зібралося 25 тисяч глядачів. Ця цифра солідна навіть для нинішніх реалій. Після перемог нас носили у Луцьку на руках, а у разі поразки хлопці в місто боялися виходити.

— У вашій кар’єрі була спроба закріпитися у львівських «Карпатах». Проте у зелено-білій футболці ви з’являлися на полі лише 6 разів. Запрошував вас добре знайомий Мирон Маркевич

— Не підійшов «Карпатам» за стилем.

— Шкодуєте, що їздили до Льво­ва?

— На той момент я травмувався. Але Мирон Богданович запевнив мене, що я матиму змогу закріпитися у «Карпатах». У Львові я повністю вилікувався, але гра не «клеїлася». Тренер сказав мені: «Бачу, що у тебе не все виходить». Маркевич запропонував мені варіант із польською командою. Таким чином, я рік провів у люблінському «Моторі».

— Після польського періоду ви знову повернулися у Луцьк. Саме тоді ви мали змогу спостерігати за тим, як перші кроки у професійному футболі робить молодий Анатолій Тимощук…

— Не можу сказати, що я бачив у ньому зіркового футболіста. Прос­то Анатолій своїм ставленням до тренувань, самовіддачею, бажанням сформував себе у того, ким він є. Він мав підтримку тренера, яка сприя­ла його розвитку.

— У Луцьку ви провели сезон і знову поїхали за кордон — цього разу в ізраїльський «Маккабі» із Кфар-Кани. Саме там ви працювали під орудою Даніеля Брайловскі. Це аргентинський футболіст ізраїльського поход­ження, що ставав чемпіоном Уругваю і Мексики. Його тренерські методи вам запам’яталися?

— Це тактично грамотний тренер. До кожної гри ми готувалися по-різному. У тренерському штабі працював тренер з фізичної підготовки, який був наставником збірної Ізраїлю з легкої атлетики. Словом, у Брайловскі дуже правильно був побудований тренувальний процес. Наша команда була своєрідною, бо у «Маккабі» грали і араби, і євреї. Ми показували хороші результати, але згодом таки почалися чвари між арабами та євреями, тому команду почало лихоманити.

— Ви вкотре повернулися у Луцьк, де вам довелося попрацювати під керівництвом ще одного харизматичного тренера Анатолія Раденка. Нині Анатолій Григорович залишив футбол і став священнослужителем.

— Насправді його вчинок шокував усіх. До речі, він не лише тренував «Волинь», а й виступав за нашу команду. Думаю, що його рішення потрібно поважати і тільки висловити йому слова підтримки і розуміння.

— Наостанок запитаю вас про вашу безпосередню роботу. У Луцьку здавна вміють працювати з молоддю. Чи є у складі молодіжної команди «Волині» гравці, які вже завтра зможуть підсилити основну команду? Багато авансів видають Дмитру Задерецькому та Віктору Хомченку…

— Задерецький і Хомченко мають хороші шанси стати відомими футболістами. У них, як і у їхніх одноклубників, попереду нелегкий шлях. Перш за все, потрібно наполегливо працювати. Щодо Задерецького, то його Віталій Володимирович поступово підпускає до «першої» команди. Але йому, як і його одноліткам, бракує стабільності.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров