FootBoom ⚽ Украинские Общие новости Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"
^

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"

1144
Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"

У знаковий рік 50-ліття «Карпат» стає доброю традицією дізнаватися, як йдуть справи в творців легендарної історії «зелено-білих». Одним з тих, хто писав славні сторінки львівської команди на початку 70-их років, у часи найбільших успіхів команди, є Олександр Андрющенко. Уродженець Луганщини нині живе у Ростові і працює в однойменній команді. Олександр Миколайович не часто дає інтерв’ю, а у далекому Львові про нього пам’ятають лише вболівальники зі стажем. Коли екс-захисник «Карпат» почув, що йому телефонують з міста Лева, він тут же промовив: «Мій улюблений і рідний Львів...». В його голосі відчувалися нотки радості і ностальгії.

«МРІЮ ПРИЇХАТИ НА МОГИЛУ БРОВАРСЬКОГО»

– Олександре Миколайовичу, як поживаєте?

– Мушу відразу сказати – надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові. Дуже здивований, навіть вражений. Щось схоже я вже відчував – у 2004 році тижневик «Карпати» привітав мене з 50-річчям. Мені тут же передзвонив Олег Родін і розказав про це, а пізніше надіслав газету. Про Львів я завжди згадую з піднесенням і захватом, розказую про це своїм друзям. Щодо мого сьогодення, то я працюю в ФК «Ростов» менеджером з селекції. У нас зараз пора заявок, тому дуже насичений період у плані роботи.

– В Україні востаннє давно були?

– Відносно давно. Рік тому приїжджав. Навідувався до мами на Луганщині. Мрію потрапити у Львів. З великим сумом дізнався про смерть Лева Броварського. Дуже хочу приїхати до нього на могилу. Поки не виходить вирватися в Україну, але сподіваюся, що цей час настане.

– Слідкуєте за футбольними справами в Україні?

– Ви знаєте, не слідкую. Намагаюся займатися своєю роботою добросовісно, але самі розумієте, що часу на інші речі не так уже й багато.


«АРХІТЕКТУРА В ОДЕСІ ЧИ ФУТБОЛ У ЛЬВОВІ»

– Розкажіть, будь ласка, про початок своєї футбольної кар’єри? Яким був ваш шлях у професійний футбол?

– Я навчався в 10 класі, в той же час відкрився спортінтернат у Луганську. В сере-дині навчального року мене висмикнули – запросили в дубль луганської «Зорі». Це був зірковий період. У тому сезоні команда стала чемпіоном СРСР. Нерідко в «молодіжці» з’являлися хлопці з першої команди. Пригадую, як Юрій Васенін з нами грав. Проте надовго в Луганську я не затримався і поїхав у сєвєродонецький «Хімік».

– Ви отримували виклики в різноманітні збірні України?

– Так, мене запрошували до лав збірної України. Не пригадую, що це був за турнір, але точно знаю, що грали ми у Мукачевому. Якщо не помиляюся, це були якісь всесоюзні змагання. Там мене й запримітили представники «Карпат».

– Як саме відбулося ваше знайомство з керівниками львівського клубу?

– Восени 1972 року Валентин Бубукін, тодішній головний тренер «Карпат», зацікавився мною і відправив переглядати матчі за моєї участі начальника команди. Після матчів за збірну я повернувся в Сєвєродонецьк, де отримав остаточне запрошення у Львів. Переді мною постала дилема – їхати чи ні. Уся справа в тому, що батьки націлювали мене на інститут в Одесі, планували і мріяли, що стану архітектором. До речі, я досить непогано малював. Напевно, далися взнаки гени – мій батько був художником. Крім того, я додатково займався математикою. В підсумку, вся сім’я зібралася за круглим столом. Батьки сказали мені: «Вирішуй сам, але слухай свою інтуїцію і не забудь про те, що підказує серце». Я обрав «Карпати».

– Не секрет, що гравці зі сходу України вирушають на захід з хвилюванням і тривогою. Так було колись, так є і зараз. У 1972 році ви не боялися, що Львів зустріне вас не зовсім гостинно?

– Я був молодим хлопцем і тому не розумів усіх цих політичних моментів (сміється). Для мене значення мали інші речі. По-перше, це запрошення «Карпат», а по-друге, відношення оточуючих. Я ніколи не шкодував про свій вибір. Тодішній лікар команди, ім’я якого з роками забулося (очевидно, йдеться про Анатолія Картиша), казав мені: «Я не передбачав, що тебе хлопці зустрінуть так добре». Справді, партнери по команді прийняли мене вкрай позитивно.

«СЛЬОЗИ РАДОСТІ»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 1– Ваш дебютний матч у футболці «Карпат» відбувся 2 червня 1973 року. У тій грі «Карпати» приймали «Спартак» і перемогли столичних гостей з рахунком 3:2.

– На жаль, цього матчу не пам’ятаю. Роки взяли своє і відтворити в пам’яті такі деталі не можу.

– Можливо, пам’ятаєте свій єдиний гол у складі львівської команди? Його ви забили у ворота тбіліського «Динамо», щоправда, у тій грі «Карпати» поступилися 1:3...

– Знаєте, з цим теж не склалося. Про те, що я гол забив, знаю, але деталей не відтворю. Зате добре пам’ятаю інший матч проти грузинів. У 1974 році ми поїхали в Тбілісі. Гра завершилася з рахунком 0:0. Ернест Ервінович Юст доручив мені позицію центрального півзахисника і мені довелося грати проти Кахі Асатіані. Тоді вдалося виключити його з гри. Згодом його замінили, а мені вдалося нейтралізувати вже нового опонента. Після матчу, коли я йшов з поля, то на очі мені наверталися сльози. Від того, що все склалося так добре.

– Яким був колектив тодішніх «Карпат»?

– Можу сказати, що в команді я не відчув якоїсь дискримінації на фоні націоналізму чи будь-якого іншого поганого ставлення. Хлопці мене просто-таки виховували. Колектив був дуже дружним. На тренуваннях я нікому спуску не давав. Інколи той же Едик Козинкевич і Гена Лихачов кричали на мене через мої жорсткі підкати, але одночасно з цим у нас все будувалося на повазі. Добрими словами згадую Івана Герега, Ростика Поточняка, які скеровували мене в потрібне русло. Опіку наді мною тримав Левко Броварський, в якого я міг заночувати.

– У наші дні футболісти часто виїжджають з сім’ями на природу, готують шашлики. У вас схожих зібрань команди не було?

– Ні, таких виїздів не пригадую. Думаю, це стало тенденцією тільки зараз. Можу сказати, що командні зустрічі були. Ми зустрічалися в ресторанах, барах і навіть випивали, звичайно. Але всі хлопці розуміли, чим вони займаються, і ніколи не дозволяли собі зайвого. Такі зустрічі зближували нас.

«ЕРНЕСТ ЮСТ – ДУШЕВНА, М’ЯКА, ДОБРОДУШНА І ПРЕКРАСНА ЛЮДИНА»

– Вам довелося працювати під керівництвом Валентина Бубукіна, доволі неоднозначного тренера. Яким він вам запам’ятався?

– Мені важко судити, бо на той час я був молодим і світогляд у мене був не зовсім сформований. Тим не менше, він дав мені дуже багато в футбольному плані: технічні і тактичні моменти Бубукін добре розтлумачив і заклав фундамент ще молодого гравця. Наприклад, мистецтво пасу саме він для мене відкрив – як віддати верхову передачу, прихований пас. Це все його заслуга.

– Що скажете про легендарного Ернеста Юста?

– Це дуже душевна, м’яка, добродушна людина. Крім того, він був талановитим тренером. Ми вже згадували матч у Тбілісі. Розкажу, що було після нього. Нічийний результат в Грузії розцінювався позитивно і наша команда зібралася на своєрідне святкування. Я випив собі, трохи перебрав. Наступного дня в готелі перед вильотом до Львова Юст мені сказав: «У тебе що, є зайві гроші? Перестань і більше такого не роби». Усе це було сказано в делікатній формі. Але це був дорослий чоловічий вчинок. Юст – прекрасна людина і Тренер з великої букви.

«ПЕРЕХОВУВАВСЯ НА КВАРТИРІ У ДВУРЕЧЕНСЬКОГО»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 2– Що запам’яталося із позафутбольного львівського періоду життя?

– Виклик в армію. Коли я поїхав до Львова, мої батьки попросили керівництво «Карпат», щоб воно допомогло мені з освітою. Так я навчався у виші, здавав екзамени. Але головне заняття – футбол – відкидало все інше на другий план (сміється). Я все ж догрався –
мене відрахували з інституту. У той час Валентин Бубукін поїхав зі Львова і став одним з тренерів московського ЦСКА. Він дав вказівку забрати мене з «Карпат». Точніше, призвати в армію. На моє ім’я прийшло розпорядження. Керівництво «Карпат» доклало зусиль, мене поновили в інституті. Але ЦСКА поставив ультиматум – якщо мене не віддають, то інших гравців команди призовного віку заберуть у Москву. На той час кілька хлопців служили в Прикарпатському військовому окрузі.

– Переховувати вас не довелося?

– Було і таке. Адміністратор команди Володимир Іванович Ільченко порадив мені зникнути на якийсь час. Вирішили, що я буду жити у нашого запасного воротаря В’ячеслава Двуреченського. Його квартира знаходилася неподалік стадіону. На вулицю я виходив тільки після заходу сонця. Але одного дня мені повідомили, що настав час здаватися. Ми разом з начальником команди поїхали у Червоноармійський військкомат. Прийшли до капітана Василя Івановича, прізвище якого я не пригадую. Він мені каже: «Ти де був? Ми тебе вже два тижні по всьому місту шукаємо». В супроводі цього капітана-начальника військкомату мене того ж дня відправили літаком в Москву. На мене чекали в ЦСКА.

– Все відбулося без вашої волі?

– Так, але на той момент це значення не мало. Ми прилетіли у столицю пізно вночі, а на ранок Валентин Борисович Бубукін приїхав машиною і доставив мене додому до Анатолія Володимировича Тарасова, тодішнього головного тренера. Двері нам відкрила донька Тетяна (найуспішніший тренер з фігурного катання на теренах колишнього СРСР. – Авт.). Анатолій Володимирович зустрів мене словами: «Давай, будемо трудитися». Я відповів, що я не маю бажання, крім того, я був травмованим. Мої аргументи не допомогли.

– Футболку «Карпат» ви більше так і не одягали?

– Цілий сезон я відіграв за ЦСКА. Хочу відкрити один секрет – весь цей час «Карпати» перераховували мені заробітну плату. Вони сподівалися, що я повернуся. В ЦСКА змінився тренер, але мені запропонували офіцерське звання, квартиру. Я відмовився. Контракт я не захотів підписувати. Попереду був ще один рік служби – мене відправили у СКА Ростов.

– Представники «Карпат» не намагалися вас повернути в команду?

– У 1976 році в Ростов-на-Дону до мене приїхав начальник команди львів’ян. Він переконував повернутися до Львова, але тоді я прийняв рішення залишитися у СКА. Так життя склалося.

– Повертаючись до виступів у ЦСКА. Вже будучи армійцем, ви приїжджали до Львова на матчі чемпіонату. Були якісь особливі відчуття?

– У мене не було настроїв щось комусь довести чи брати реванш. Головне – це побачити хлопців, поспілкуватися. У тій грі був один момент, який я добре пригадую. Моя команда тоді йшла якраз на межі вильоту і була дуже потрібна перемога. Я приклався метрів з 30-и, але мій постріл відбив Олександр Ракитський – блискуче склався і витягнув м’яча з «дев’ятки».

– Чи залишилися у вас спогади про львівських уболівальників?

– Ця атмосфера не забувається. Заповнений вщерть стадіон «Дружба» з моєї пам’яті точно ніколи не зітреться. Особливе ставлення до своєї команди – це фантастика. Пізніше, коли я вже не грав у Львові, мені вдалося приїхати на стадіон і я просто ходив по ньому і з приємним хвилюванням згадував ті часи, коли виходив на його зелений газон.

– Коли ви виступали у СКА з Ростова, то вам довелося грати в одній команді з Олександром Заваровим і Ігорем Гамулою. Багато легенд ходить про цей дует. Як поводилися ці хлопці в колективі?

– Нещодавно мені вдалося подивитися матч Кубка кубків проти німецького «Айнтрахта». Відеозапис знайшли аж в Австрії. У тій грі Заваров зіграв чудово. Він був неординарним, володів прекрасною технікою, а головне, добре мислив на полі. Щодо людських якостей Олександра та Ігоря, то можу сказати, що в мене не було з ними проблем і ми добре ладили.

– У 1981 році ростовський СКА підкорив Кубкову вершину. Ваша команда перемогла московський «Спартак». Знаю, що ви взяли участь у гольовій атаці, яка вирішила долю трофею...

– (Сміється.) На лівому фланзі я підібрав м’яч і запустив його направо. Далі Заваров переадресував круглого на Андрєєва, який і завершив старання команди. Приблизно так все відбувалося.

«У ЗБІРНІЙ ЖИВ З БУРЯКОМ, А ТОВАРИШУВАВ ІЗ КІПІАНІ»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 3– Вас залучали до олімпійської збірної СРСР. У її складі ви зіграли один матч проти Тринідаду і Тобаго. Що пам’ятаєте про ту гру?

– Ми їздили у цю країну. Крім того, зустрічалися ще й з Венесуелою. Але в олімпійській збірній у мене не склалося. Я відмовився виступати за неї. Мені так порекомендував тодішній головний тренер СКА Герман Зонін. Перше коло ми закінчили на третьому місці. Герман Семенович переживав за результат. На один з матчів приїхав другий тренер олімпійської збірної Геннадій Логофет і запросив мене в команду. Проте я йому відмовив через те, що у мене були проблеми зі спиною. Тоді я поїхав лікуватися в Ленінград.

– Крім олімпійської збірної, вас викликали і в основну збірну. У складі збірної СРСР ви зіграли один матч – вийшли на заміну у товариському матчі з Грецією...

– На полі я з’явився на 80-ій хвилині. А ще був у резерві на матч з Уельсом. Костянтин Іванович Бесков сказав мені, щоб я розминався і готувався до виходу на поле. Проте заміна так і не відбулася. Цікаво, що збірною тоді керував тріумвірат тренерів – Бесков, Лобановський і Ахалкаці.

– Крім зіркових тренерів, вам пощастило пограти в одній команді з гравцями суперкласу: Блохіним, Балтачею, Дем’яненком, Дасаєвим, Буряком, Чановим...

– Спогади про них у мене прекрасні. На базі в Новогорську я жив в одному номері з Льонею Буряком. Товаришував також із Давидом Кіпіані. Добре ладив з Балтачею, Безсоновим. Хоч хлопці і були зіркові, але в спілкуванні абсолютно приземлені.

– Ми вже згадували про матчі СКА у єврокубках. Вам спочатку випала турецька команда «Анкарагюджю», а потім «Айнтрахт» з Франкфурта. У матчі з німцями ви побачили перед собою червоне світло. Чому суддя так жорстко вас покарав?

– У матчі-відповіді, коли не зарахували наш чистий гол, мене накрили емоції. Суддя на бровці зафіксував положення у Воробйова, а за мить Андрєєв забив гол. В одному з епізодів я грубо зіграв проти суперника за кілька хвилин до кінця матчу. Суддя мене вилучив.

– У складі «Айнтрахта» тоді на поле виходили легендарний Бум Кун Ча і нинішній тренер збірної Німеччини Йоахім Льов...

– Вони мені не запам’яталися. У всякому разі, клопотів вони мені не додали. І взагалі суперник наш був цілком прохідний.

– Поговоримо про справи клубні. Свого часу вам довелося працювати в команді з Олегом Протасовим, а зараз ви працюєте з Міодрагом Божовічем. Що можете сказати про цих тренерів?

– У мене робота така, що я не особливо близько контактую з тренерами. В мене тісніший зв’язок з генеральним і спортивним директорами. Щодо Протасова, то скажу, що він поставив гру команди. Його методи роботи мені подобалися.

– Розкажіть, будь ласка, як справи у Резвана Кочіша, екс-гравця львівських «Карпат»...

– До речі, не знав, що він у Львові грав. Він хороший хлопець, який любить працювати на полі. Поганого про нього нічого не можу сказати.

– Олександре Миколайовичу, дякую за цікаву розмову.

– І я вам дякую за те, що пам’ятаєте. Дуже приємно, що саме у Львові про мене не забувають. Бо ця команда, місто, вболівальники для мене дуже багато значать. Можу сказати, що люблю їх. Навіть тренувальну базу в Брюховичах пригадую. Була сімейна пара там. Імен їхніх не пригадую. Дуже смачно вони нас годували. Їдальня була окремо від наших будиночків. Але ці люди нас часто запрошували. Ми могли в будь-який час зайти туди і перекусити. Особливо мені смакувала дрогобицька ковбаса (сміється).

Читайте нас в мессенджерах

Оцените
Поделитесь

Статьи

Все статьи
Оставили комментарии на форуме: loading
Оставить комментарий на форуме
Здравствуйте!
Мы заметили что вы используете блокировщик рекламы. Очень просим отключить его для footboom.com Реклама основной источник дохода для нас. Без нее мы не сможем оплатить работу журналистов.
Добавить в исключения