Бонус 10 000 грн Уродженець Києва Анатолій Бишовець — один із найіменитіших футбольних тренерів колишнього Радянського Союзу. Він прославився не лише своїми досягненнями, а й неординарними методами роботи. Анатолій Федорович на теоретичному занятті може читати футболістам Біблію, а перед самим матчем напам’ять декламувати вірші. Про свою тренерську кар’єру й не тільки Анатолій Бишовець розповів в інтерв’ю «Газеті».
— Анатолію Федоровичу, останнім часом багато говорять про потребу в об’єднаному чемпіонаті Росії та України. Як Ви ставитеся до цієї ідеї?
— Думаю, в цій ідеї є багато позитивних моментів, що сприятимуть розвитку футболу. Об’єднаний чемпіонат буде привабливим з погляду бізнесової складової, ця затія може допомогти клубам стати рентабельними. Однак наразі є багато незрозумілих організаційних питань. Цей чемпіонат буде прообразом Континентальної хокейної ліги — чи як?
— Але президент УЄФА Мішель Платіні не підтримує цю ідею...
— Рішення ухвалюватимуть національні федерації футболу та керівники клубів. Якщо це рішення буде єдиним, узгодженим, то я не бачу тут ніяких перешкод.
— Ви не вважаєте УЄФА перешкодою?
— Не вважаю, якщо буде дотримано всіх норм і правил. Згадайте баскетбол, хокей. До того ж усе це відбуватиметься під егідою федерацій футболу, які є членами УЄФА. Інше питання, наскільки це актуально й перспективно. Поки що не бачимо одностайності в цьому питанні.
— Власне, чимало представників українських клубів висловлюється проти цього.
— Можливо, вони заперечують, оскільки наразі немає чіткої схеми, розписаної концепції.
— За тренерською лавою сумуєте?
— Є бажання попрацювати. Хоч-не-хоч, навіть якщо коментуєш ігри, постійно перебуваючи на футболі, все одно мозок іржавіє.
— Багато часу приділяєте футболу?
— Ходжу на матчі лідерів, коментую ігри для телебачення, аналізую. Постійно стежу за новинами в інтернеті. Одним словом, тримаю руку на пульсі.
— Напевно, особливий інтерес у Вас викликають ігри Ваших колишніх команд?
— За своїми командами з Росії стежу постійно, меншою мірою — за іноземними клубами, в яких працював. Не завжди для цього є можливість.
— У 1990-х Ви попрацювали за кордоном. Людині з Радянського Союзу складно було адаптуватися в чужій країні? Напевно, особливо непросто було в Південній Кореї?
— Розкажіть докладніше про специфіку менталітету корейців ...
— Це пов’язано з їхніми народними традиціями, харчуванням, стосунками. Складно було спочатку через мовний бар’єр. Спілкування з перекладачем не давало потрібного результату. Щоб достукатися до гравця, потрібно з ним розмовляти однією мовою. З іншого боку, ставлення було дуже доброзичливим, тому завжди з теплотою згадую роботу в Кореї. Тим паче, мені вдалося там дечого досягти. З корейською збірною ми грали 1994 року на чемпіонаті світу, виступали на Олімпіаді-1996. Олімпійська команда була чемпіоном Азії. Цікаво було там працювати.
— Корейська кухня сподобалася?
— Так, дуже. Але були й винятки, деякі специфічні страви (сміється). У Кореї активно споживають собаче м’ясо. Я вирішив відмовитися від страв із таким інгредієнтом. А загалом корейська кухня дуже мені сподобалася: страви не дуже гострі, специфічні, овочеві — дуже смачні. Звичайно, не відразу почав діставати задоволення від тамтешньої кухні, але з часом без неї мені було вже складно.
— Португалію вважають футбольною країною. Які згадки залишилися від роботи в клубі «Марітіму»?
— Насамперед — спогади, пов’язані з результатом. Радує, що вдалося разом зі своєю командою покинути зону вильоту. Взагалі ми непогано пройшли всю дистанцію. Якби колектив так грав із перших турів, то був би в п’ятірці. Сподобався сам процес роботи. Він був складним, важким і цікавим. У команді було шість бразильців. Також під моїм керівництвом грали голландці, француз, німець, іспанець, єгиптянин, венесуелець. Ось така інтернаціональна команда. Я приїхав у Португалію, коли вона була на передостанньому місці. Це був свого роду виклик й авантюра. Мені вдалося використати двотижневу перерву, пов’язану з виступом збірних, і дещо виправити.
— Кажуть, коли в колективі більш ніж два бразильці — чекай від них проблем із дисципліною...
— На першому етапі були клопоти, потім їх не стало.
— А як Ви вплинули на гравців?
— Тренуваннями, теоретичними заняттями. Поганою португальською я міг безпосередньо спілкуватися з підопічними. Завдяки спілкуванню вдалося знайти взаєморозуміння. Мені вдалося об’єднати команду.
— Ви — один із небагатьох тренерів, хто мав попит за кордоном. Чому наших наставників не запрошують іноземні клуби? Кажуть, у нас хороша футбольна школа, але за межами Росії або України її представників чомусь не шанують...
— Відповідь проста: якщо не затребувані, отже, не мають тих якостей, які необхідні для роботи за кордоном. Це — по-перше. По-друге, немає хороших результатів у наших тренерів. Узагалі, це пов’язано не тільки зі знаннями, практикою. Тут питання досягнень, знання мови, комунікабельності та футбольного імені. Це дуже важливо.
— У «Шахтарі» Ви запровадили для футболістів уроки англійської, для «Зеніту» розпорядилися закупити бібліотеку, а гравцям «Локомотива» читали вірші Кіплінга. Кого більше було серед гравців — прихильників чи супротивників таких методів?
— Для обмежених футболістів це було великою проблемою, оскільки їм доводилося відволікатися від картярських ігор. А для тих, хто хотів розвиватися, це було на користь, їхній внутрішній світ збагатився. У більшості, чесно кажучи, були проблеми з освітою, тому мої ініціативи не викликали в них інтересу. Але були й інші. Той же Толик Тимощук із задоволенням приходив на всі заняття з англійської. Він тоді тільки починав кар’єру.
— Той, хто має проблеми з освітою, не стане великим футболістом?
— Можна й так сказати. Великі гравці — зазвичай люди з великим інтелектом. Не знаю, як з освітою, але в усякому разі в них є величезне бажання вчитися.
