Бонус 10 000 грн Чотири десятиліття тому він вважався одним із найцупкіших «персональників» українського та радянського футболу. Галичани казали: «Він – москаль, але це наш москаль». Хоча насправді Валерій Сиров цьому епітету не відповідав навіть географічно. Адже народився в повоєнному 1946 році за добрих 33 сто перших кілометри від столиці – на під’їзді до Алтаю. Підлітком учився в Горьковській області, звідки подався до ленінградського інфізкульту імені Петра Лесгафта, куди вступив на відділення спортігор, як... баскетболіст-першорозрядник.
– Валерію Михайловичу, які почуття та думки викликає ця ювілейна цифра «50» у людини, котра віддала львівському клубу дев’ять сезонів лише в якості гравця?
– Насамперед, гордість назавжди за причетність до становлення «Карпат», які завжди були чимось більшим, ніж просто клуб. Випереджаючи запитання, чому нині мешкаю в Миколаєві, зазначу, що за станом здоров’я мусив змінити клімат.
– Як гадаєте, чому з усіх тріумфаторів 1969 року зателефонував саме вам?
– Скажете – знатиму. У тому складі, яким опікувалися Ернест Юст та Карло Мікльош, випадкових імен не було. Знаменитий фінал із ростовським СКА, справді, відіграли одинадцятеро. Але ж упродовж сезону на поле часто виходили також Юрій Басалик, Роман Покора, Михайло Сарабін, Богдан Грещак та воротар Михайло Лупол. Це варто відзначити, адже ми трималися купи. Ну, а щодо приводу для дзвінка... Можливо, дізналися, як «з нізвідки» мене включили до юнацької збірної Ленінграда й на фіналі «Кубка Надії» в Узбекистані ми перемогли, випередивши Україну з Мунтяном та Бишовцем і Азербайджан з Банішевським, Стекольниковим і Смольниковим. За це завдячую Вадиму Павловичу Корнєву, який вирахував мене з інститутського загалу. Ну й дивно, що років за чотири до отримання у 1968 році значка майстра спорту СРСР, у мене не було найменшої футбольної практики під тренерським оком.
– Причина – поруч. Ви ж і десятка календарних матчів не провели за»Зеніт», аж раптом опиняєтеся лігою нижче, та ще й в Україні.
– Тодішній наставник львів’ян Олександр Васильєв, сам петербуржець, завітав до рідного міста. Ми поговорили щодо зрослих перспектив «Карпат», а ще я враховував, які люди грали в зенітівській «основі» на моїй ділянці– призер чемпіонату світу-1966 Василь Данилов та Валерій Рудь. Отож ризикнув, бо невже «Карпати» менш привабливі за той же ленінградський «Більшовик», чиї ворота захищав тячівський вихованець Габор Вайда – він перебереться до Львова 1970 року.
– Зізнайтеся, коли наприкінці першого тайму фінального матчу в Лужниках поцілив у стійку Володимир Данилюк, ви подумали, що не вдасться сквитати гол ростовця Анатолія Зінченка?
– Зовсім навпаки– ми збагнули, що шанси є й будуть. Адже, з одного боку, не перебільшували власної крутизни. Пам’ятали, як у квітні на початку кубкового шляху тільки в повторному матчі здолали ждановський «Азовець». З іншого, знали собі ціну. У другій групі класу «А» посіли шосте місце, хоча забили менше лише за «Дніпро», учасника «пульки» найкращих у цьому ешелоні. Капітан Ігор Кульчицький наполягав: нема чого лякатися армійців, і мав рацію. У підсумку, вже підопічним Геннадія Матвєєва довелося під завісу брати нас в облогу, але з Віктором Турпаком на останньому рубежі ми вистояли.
– Між іншим, на табло автором вашого другого гола спочатку вказали Габовду, а насправді...
– ...насправді удару завдав Володя Булгаков. Просто Янош віддав обидві голеві передачі, виграючи повітря. У першому випадку– на Геннадія Лихачова. Габовда, певне, неоцінений до кінця центр нападу в країні. Непризначений Євгенієм Хярмсом пенальті за фол проти нашої «дев’ятки» у ворота «Уралмашу» коштував нам на фінальному турнірі в Сочі путівки до «вишки», куди пробилися аж за два сезони.
– То була найбільша прикрість за всю вашу карпатівську кар’єру чи два четверті місця в радянських першостях 1976 року ще дошкульніші? Як на мене, Москва свідомо підтискала вас, як футболістів із вільнодумного Заходу.
– Щодо Сочі, то там був варіант Сибір/Урал проти двох команд УРСР. Уралмашівці з чого почали – 1:1 з Омськом. А нас мінімально обіграв «Суднобудівник», який далі двічі по 1:3 «влетів» росіянам. Отже, республіка повинна була вирішувати такі питання наперед. Насувався ювілей заводу, свердловців витягнули крізь. 1:1 з нами. Не надихали ні чотири «сухі» у ворота «Іртиша», ні малі срібні нагороди. Ну а чому вислизнуло «срібло» восени 1976 – треба робити окрему статтю. Для нас, покоління 30-річних, це могло стати хорошим завершенням.
– І все ж, «Карпати» своїх найкращих часів були театром скоріше тренерським чи режисерським?
– Десь посередині. Ернест Ервінович був людиною гнучкою, відкритою для гравців. Пригадую, ми з Ростиком Поточняком, моїм найкращим партнером і товаришем, попросили зайвого відпочинку на занятті, адже оборона виснажена. Юст негайно дозволив. Свого часу він сам чудово грав за київське «Динамо», все знав на собі. Якось Валерій Лобановський доводив мені, як він досягає злагодженості всіх його «гвинтиків». Відповідаю: «Хороші в тебе, Васильовичу, гвинтики, коли їх уся республіка постачає, а в тилу – Щербицький і вся місцева преса».
– Невже так і висловилися відкритим текстом?
– Щоб ви й не сумнівалися. Одного ж сезону грав проти нього, коли майбутній мисливець за єврокубками виступав за «Шахтар». Але як генератор передових ідей Лобановський, безумовно, постать епохи.
– Багато говорилося, що 2010 карпатівцям пощастило на Кононова...
– То був справді вдалий рік. Олег Георгійович запросив мене в штаб, аби зарадив організації захисту. Невдовзі відверто сказав, що спробую відучити Мілошевича з Тубічем перепасовувати впоперек поля під носом у суперника.
– Ще раз переконуюсь, що ви справді були незручним для всіх, включаючи Стрєльцова та Блохіна. А казуси з тими, кого стерегли, траплялися?
– Гаразд, розповім один випадок. Явно не встигаючи за прудким московським спартаківцем Василем Каліновим, смикнув його ззаду за труси, проте не навмисно втрапив... самі розумієте. Москвич як зойкне: «Обережно, я ж щойно одружився!».
