Бонус 10 000 грн 
Пан Ігор радо відгукнувся на пропозицію зустрітися в Запоріжжі. Він одразу ж сказав, що «Карпати» для нього не порожній звук. Ми у цьому переконалися. Вдома Ігор Лучкевич зберігає сотні фотографій з карпатівського періоду своєї кар’єри. Найбільше світлин зі спільних виїздів на шашлики – у «Карпатах» на зламі тисячоліть ця практика була дуже поширена. Є також фото з інших країн, куди карпатівці їздили відпочивати.Переважно Лучкевич фотографувався в компанії Сергія Мізіна, Володимира Шарана та Мацея Налєпи. На стінах висять особливі фотографії – наприклад фрагмент товариського матчу між «Карпатами» та бразильською «Параною». «Зелено-білих» на матч Ігор Лучкевич вивів у якості капітана команди. А ще є велика картина, де зображений львівський оперний театр у вечірньому світлі. Стало зрозуміло, що пан Ігор залюбки поділиться своїми спогадами. Так все і сталося.
– У вашому футбольному житті було дві рідні команди...
– Так, справді. Якщо брати до уваги мою ігрову кар’єру, то рідна команда – це запорізький «Металург». Ну а друга, звісно, це «Карпати». Я часто згадую період, проведений у Львові, це були хороші часи. Не обійшлося, правда, і без травм. Довелося багато пропустити. Але все одно я дуже вдячний львів’янам, клубним керівникам і самому місту.
– Є у вас найяскравіший спогад з львівського періоду?
– Якогось одного окремого нема. Яскраві спогади залишилися зі всього періоду. Був і фінал Кубка України, були перемоги над київським «Динамо». У Львові в мене залишилося багато друзів, які не пов’язані з футболом. Ми часто з ними спілкуємося, коли я приїжджаю до Львова, то ми зустрічаємося. Коли вони їдуть у Запоріжжя, то залишаються у мене в гостях. Такі ж стосунки в мене залишилися і з футболістами, з якими я грав у «Карпатах».
– Коли ви починали виступати в «Карпатах» – у Львові майже не було легіонерів. Чи це якось впливало на атмосферу в команді?
– Справді, тоді «Карпати» складалися з українських гравців. Причому дуже сильних. По суті, у Львові на той час була збірна України – Іван Гецко, Сергій Ковалець, Сергій Мізін, Володимир Шаран, Андрій Полунін. Ми були знайомі між собою. Тренер зібрав таку команду, яка могла виграти в будь-кого. І ми усі розуміли, що є одним цілим. На жаль, на довго такі «Карпати» не втрималися. Хтось поїхав у Донецьк, хтось в Кривий Ріг, хтось ще кудись. Причин було достатньо, але все ж цей період був дуже яскравим. І легіонерів справді не було. Я не кажу – добре це чи погано. Так було. І колектив у нас був також дуже міцний.
– Разом на полі, разом поза ним?– Все правильно. Ми дружили сім’ями. Постійно виїжджали на шашлики, рибалити, просто кудись на природу. Тренер постійно казав, що ми маємо бути командою не лише на футбольному полі. Ми навіть у театр ходили. В оперний, звичайно. Сергій Мізін мене запросив з дружиною. Я, зізнаюся, не любитель театрів, але мені сподобалося. Словом, були і культурні походи, не кажучи вже про те, що ми об’їздили чи не всі озера в околицях Львова. Правда, з самими Карпатами не склалося. Одного разу поїхали в Гуту, а там якраз будували президентську дачу, словом, довелося повертатися. У моєї сім’ї від міста яскраві враження залишилися. Постійно питають, коли ми нарешті поїдемо до Львова.
– У вас на стіні висить картина з зображенням львівського Оперного театру...
– Її нам з дружиною подарували на 10-річний ювілей спільного життя. Хлопці з команди – Мізін, Беньо, Шаран... це вони спрезентували. Було дуже несподівано і дуже приємно. Ця картина надзвичайно дорога нашій родині, коли дивишся – то згадуєш і Львів, і футбол, і друзів.
– Ви приргадали, що коли прийшли в «Карпати», там зібралася ледь не збірна України. Свого часу вам також вдалося одягати синьо-жовту форму...
– Виклик до збірної – це велика честь для кожного гравця. Коли одягаєш футболку національної збірної, то відчуваєш гордість. Це нова сходинка у футбольній кар’єрі. Хтозна, якби не травми, то може, моя доля в збірній склалася по-іншому. Але таке життя. Я ні про що не шкодую. Радий, що провів два матчі. Спершу у відбірковому раунді ми здолали Північну Ірландію на виїзді 1:0. Інший мій матч – це товариська гра проти Литви удома. Для багатьох гравців виклик до збірної нерідко стає вершиною того, чого можна досягти у футболі.
– Чому ви зіграли лише два матчі?
– Справа в тому, що одразу ж по прильоту з Північної Ірландії я травмувався. На тренуванні «порвав» гомілкостоп і вилетів на півроку. По суті, сезон у Львові я пропустив. Ще у мене були проблеми зі спиною, але ніхто не міг мені пояснити, в чому справа. До кого я лише не ходив, проте діагноз ніхто не поставив. Лікарі не розуміли, в чому моя проблема. Мене турбували пахи, зробили операцію. А потім виявилося, що проблема була в спині. Іван Гецко тоді подзвонив до знайомого доктора Севастієва з Одеси. Він сказав зробити комп’ютерну томографію. Коли я побачив результати, то дізнався, що у мене дві міжхребетні грижі. Казали, що з футболом мені час закінчувати. А я був молодий, мав усього 24 роки. Не здався, поїхав в Одесу, до цього доктора, якого, на жаль, уже нема серед живих. Три місяці лікувався в нього і завдяки йому став на ноги. Чудова була людина... Я йому дуже вдячний, він повернув мене у футбол і я грав до 32 років.
– У вас була можливість перейти в московський «Локомотив». Чому цього не сталося?– Справа в тому, що коли я був травмований, «Карпати» мене підтримували. У клубі вірили, що я зможу грати й надалі, допомагали мені. Тому коли в мене закінчився контракт, я залишився перед вибором. Мав кілька пропозицій з Росії, але зупинився на підписанні нової угоди саме з «Карпатами». Я вирішив вчинити по-людськи, хотів віддячити тим людям, які робили все для того, щоб мені допомогти. Саме тому я і не перейшов у «Локомотив».
– Несподівано. Зараз такі рішення гравці не приймають...
– Не відомо, що було б, якби «Карпати» на мені хрест поставили. Вважаю, що вчинив правильно.
– Повернемося у минуле. На початку незалежності України в запорізького «Металурга» була досить сильна команда...
– Коли я починав тут грати, то поруч виступали Таран, Башкіров, Наконечний, Вернидуб, Сорокалет та багато інших талановитих футболістів. Я приклад брав з них, вчився, втягував усе краще, що вони могли мені дати. Слухав їхні підказки і грав. Це був добрячий досвід. Безперечно, яскравий період.
– У 1997 році «Металург» переміг «Таврію» 8:1, а ви забили один з голів...
– Дуже добре пам’ятаю ту домашню гру. Я б не сказав, що «Таврія» була слабка. Просто таке буває іноді, що у ворота суперника залітає геть усе. В першому таймі ми шість разів пробили по воротах, забили п’ять голів. Це було дуже несподівано як для «Таврії», так і для нас. Наша команда була дуже молода, у нас горіли очі, ноги несли вперед. Ми бігли і не дивилися на суперника. Хотіли доказати, показати, хто ми і що ми можемо. Так і вийшло забити 8 голів, а цей матч надовго залишиться в моїй пам’яті.
– Кілька років тому «Манчестер Юнайтед» громив «Рому». Була інформація, що італійці ледь не благали суперника не ганьбити їх і не забивати більше. У вас такої ситуації не було? Гравці «Таврії» просили змилуватися?
– Коли ти виходиш на поле, то треба забивати стільки, скільки можна. Для цього й існує футбол, для цього вболівальники ходять на стадіони. Тому на полі місця для поблажок суперникам бути не може. Раз суперник не готовий – то їм є над чим працювати. Але нас тоді ні про що не просили. Ми просто грали і забивали.
– Свого часу ви також забивали гол у ворота «Металурга», коли грали за «Карпати». Зараз є тенденція: гравці відмовляються святкувати голи, забиті у ворота своєї колишньої команди. Так робив Кріштіано Роналдо, а цю моду підхопив захисник «Динамо» Євген Селін, який пообіцяв не радіти, якщо йому вдасться забити «Ворсклі»... У ваш час такого не було?
– Ні. Коли ти граєш проти своєї колишньої команди, то відчуваєш емоційний підйом. Не більше. А кожен твій гол у ворота суперників – це допомога своїй команді, за яку ти зараз виступаєш. Ти просто виконуєш свою роботу. Емоції такі ж, адже ти працюєш на результат, що є головним у футболі. Не важливо, в чиї ворота забиваєш. Це моя думка. Я радів кожному забитому м’ячу у ворота суперників.
– Як ви стали капітаном «Карпат»?
– Лев Броварський, якого теж уже нема з нами, доручив мені капітанську пов’язку.
– Зараз практикуються вибори капітана. Самі гравці і вибирають його...
– Тоді в «Карпатах» так не було. Тренер сказав, що я буду капітаном.
– Ви тренер. Доручаєте хлопцям вибрати лідера чи робите це самі?
– Ні, у мене хлопці самі вибирають.
– Що для вас означала капітанська пов’язка в «Карпатах»?
– Насамперед, відповідальність. Коли ти розумієш, що тренер тобі довіряє, то маєш працювати з іще більшою самовіддачею.
– В одному з матчів у Донецьку «Карпати» програли 4:0. Тренер випустив вас на заміну на 9 хвилин. За цей час ви встигли отримати червону картку...
– Було таке. До речі, це єдина червона картка в моїй кар’єрі. До цього я три місяці не грав, була травма. І от тренер мене випускає на поле, де все кипить. З м’ячем був Тимощук, я намагався відібрати круглого і пішов у підкат, думав зіграти на випередження. За мить побачив, що не встигаю бути першим на м’ячі і я забрав ноги, але суддя вирішив що це була дуже небезпечна гра. Словом, він одразу ж витягнув червону картку. Тимощук також підіграв – він закричав, мовляв, його дуже сильно ударили. Я йому кажу, що не грав грубо. «Вибач, я ж не бачив, хто йде в підкат на мене», – сказав він. Так і сталося. Я не хотів фолити, тим паче не хотів залишати команду в меншості. Але суддя вирішив по-іншому. Вийшло так, що я підвів команду.
– У вас на обличчі, якщо добре придивитися, є шрами... Діставалося від суперників?
– Зі стиків ноги я не забирав, голову теж. Шрами є, звичайно, але це нормальне явище. Залежить від гравця – хто як думає. Комусь подобається жорсткість, комусь ні. Але футбол це контактна гра, тому без зіткнень не обходиться. Я не грубіян, ніколи ним не був. Але так само і зіткнень не боявся. Є таке неписане футбольне правило – якщо ти йдеш в стик і боїшся – то неодмінно отримаєш травму. Тому завжди треба йти впевнено.
– Ви встигли попрацювати з Іваном Голацом. Що про нього пам’ятаєте?
– Я майже не грав при ньому. То й розказувати нічого.
– Але ж саме тоді розпочалося масове нашестя легіонерів у «Карпати»...
– Так, тоді з’явилося багато балканців, що не залишили по собі пам’яті у Львові. По суті я пам’ятаю лише Ігоря Йовічевіча, з яким зустрічалися на матчі молодіжних складів. Щодо легіонерів, то це загалом нормальне явище. Але вони мають бути сильнішими, ніж українці, лідерами на полі, а не займати місця лише тому, що вони легіонери.
– Зараз ви працюєте з молодими гравцями. Є мета, до якої ви йдете?
– Мета є в кожного. У гравця – провести яскраву кар’єру. В тренера – підготувати хороших гравців, але крім того, і людей порядних. Тренер має виховати і людські якості в молодих футболістів. Звичайно, треба і самому тренеру вдосконалюватися, рости, а не залишатися на місці.
