Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж"

Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж"

193
Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж" - изображение 1Пан Ігор радо відгукнувся на пропозицію зустрітися в Запоріжжі. Він одразу ж сказав, що «Карпати» для нього не порожній звук. Ми у цьому переконалися. Вдома Ігор Лучкевич зберігає сотні фотографій з карпатівського періоду своєї кар’єри. Найбільше світлин зі спільних виїздів на шашлики – у «Карпатах» на зламі тисячоліть ця практика була дуже поширена. Є також фото з інших країн, куди карпатівці їздили відпочивати.

Переважно Лучкевич фотографувався в компанії Сергія Мізіна, Володимира Шарана та Мацея Налєпи. На стінах висять особливі фотографії – наприклад фрагмент товариського матчу між «Карпатами» та бразильською «Параною». «Зелено-білих» на матч Ігор Лучкевич вивів у якості капітана команди. А ще є велика картина, де зображений львівський оперний театр у вечірньому світлі. Стало зрозуміло, що пан Ігор залюбки поділиться своїми спогадами. Так все і сталося.

– У вашому футбольному житті було дві рідні команди...

– Так, справді. Якщо брати до уваги мою ігрову кар’єру, то рідна команда – це запорізький «Металург». Ну а друга, звісно, це «Карпати». Я часто згадую період, проведений у Львові, це були хороші часи. Не обійшлося, правда, і без травм. Довелося багато пропустити. Але все одно я дуже вдячний львів’янам, клубним керівникам і самому місту.

– Є у вас найяскравіший спогад з львівського періоду?

– Якогось одного окремого нема. Яскраві спогади залишилися зі всього періоду. Був і фінал Кубка України, були перемоги над київським «Динамо». У Львові в мене залишилося багато друзів, які не пов’язані з футболом. Ми часто з ними спілкуємося, коли я приїжджаю до Львова, то ми зустрічаємося. Коли вони їдуть у Запоріжжя, то залишаються у мене в гостях. Такі ж стосунки в мене залишилися і з футболістами, з якими я грав у «Карпатах».

– Коли ви починали виступати в «Карпатах» – у Львові майже не було легіонерів. Чи це якось впливало на атмосферу в команді?

– Справді, тоді «Карпати» складалися з українських гравців. Причому дуже сильних. По суті, у Львові на той час була збірна України – Іван Гецко, Сергій Ковалець, Сергій Мізін, Володимир Шаран, Андрій Полунін. Ми були знайомі між собою. Тренер зібрав таку команду, яка могла виграти в будь-кого. І ми усі розуміли, що є одним цілим. На жаль, на довго такі «Карпати» не втрималися. Хтось поїхав у Донецьк, хтось в Кривий Ріг, хтось ще кудись. Причин було достатньо, але все ж цей період був дуже яскравим. І легіонерів справді не було. Я не кажу – добре це чи погано. Так було. І колектив у нас був також дуже міцний.

Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж" - изображение 2– Разом на полі, разом поза ним?

– Все правильно. Ми дружили сім’ями. Постійно виїжджали на шашлики, рибалити, просто кудись на природу. Тренер постійно казав, що ми маємо бути командою не лише на футбольному полі. Ми навіть у театр ходили. В оперний, звичайно. Сергій Мізін мене запросив з дружиною. Я, зізнаюся, не любитель театрів, але мені сподобалося. Словом, були і культурні походи, не кажучи вже про те, що ми об’їздили чи не всі озера в околицях Львова. Правда, з самими Карпатами не склалося. Одного разу поїхали в Гуту, а там якраз будували президентську дачу, словом, довелося повертатися. У моєї сім’ї від міста яскраві враження залишилися. Постійно питають, коли ми нарешті поїдемо до Львова.

– У вас на стіні висить картина з зображенням львівського Оперного театру...

– Її нам з дружиною подарували на 10-річний ювілей спільного життя. Хлопці з команди – Мізін, Беньо, Шаран... це вони спрезентували. Було дуже несподівано і дуже приємно. Ця картина надзвичайно дорога нашій родині, коли дивишся – то згадуєш і Львів, і футбол, і друзів.

– Ви приргадали, що коли прийшли в «Карпати», там зібралася ледь не збірна України. Свого часу вам також вдалося одягати синьо-жовту форму...

– Виклик до збірної – це велика честь для кожного гравця. Коли одягаєш футболку національної збірної, то відчуваєш гордість. Це нова сходинка у футбольній кар’єрі. Хтозна, якби не травми, то може, моя доля в збірній склалася по-іншому. Але таке життя. Я ні про що не шкодую. Радий, що провів два матчі. Спершу у відбірковому раунді ми здолали Північну Ірландію на виїзді 1:0. Інший мій матч – це товариська гра проти Литви удома. Для багатьох гравців виклик до збірної нерідко стає вершиною того, чого можна досягти у футболі.

– Чому ви зіграли лише два матчі?

– Справа в тому, що одразу ж по прильоту з Північної Ірландії я травмувався. На тренуванні «порвав» гомілкостоп і вилетів на півроку. По суті, сезон у Львові я пропустив. Ще у мене були проблеми зі спиною, але ніхто не міг мені пояснити, в чому справа. До кого я лише не ходив, проте діагноз ніхто не поставив. Лікарі не розуміли, в чому моя проблема. Мене турбували пахи, зробили операцію. А потім виявилося, що проблема була в спині. Іван Гецко тоді подзвонив до знайомого доктора Севастієва з Одеси. Він сказав зробити комп’ютерну томографію. Коли я побачив результати, то дізнався, що у мене дві міжхребетні грижі. Казали, що з футболом мені час закінчувати. А я був молодий, мав усього 24 роки. Не здався, поїхав в Одесу, до цього доктора, якого, на жаль, уже нема серед живих. Три місяці лікувався в нього і завдяки йому став на ноги. Чудова була людина... Я йому дуже вдячний, він повернув мене у футбол і я грав до 32 років.

Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж" - изображение 3– У вас була можливість перейти в московський «Локомотив». Чому цього не сталося?

– Справа в тому, що коли я був травмований, «Карпати» мене підтримували. У клубі вірили, що я зможу грати й надалі, допомагали мені. Тому коли в мене закінчився контракт, я залишився перед вибором. Мав кілька пропозицій з Росії, але зупинився на підписанні нової угоди саме з «Карпатами». Я вирішив вчинити по-людськи, хотів віддячити тим людям, які робили все для того, щоб мені допомогти. Саме тому я і не перейшов у «Локомотив».

– Несподівано. Зараз такі рішення гравці не приймають...

– Не відомо, що було б, якби «Карпати» на мені хрест поставили. Вважаю, що вчинив правильно.

– Повернемося у минуле. На початку незалежності України в запорізького «Металурга» була досить сильна команда...

– Коли я починав тут грати, то поруч виступали Таран, Башкіров, Наконечний, Вернидуб, Сорокалет та багато інших талановитих футболістів. Я приклад брав з них, вчився, втягував усе краще, що вони могли мені дати. Слухав їхні підказки і грав. Це був добрячий досвід. Безперечно, яскравий період.

– У 1997 році «Металург» переміг «Таврію» 8:1, а ви забили один з голів...

– Дуже добре пам’ятаю ту домашню гру. Я б не сказав, що «Таврія» була слабка. Просто таке буває іноді, що у ворота суперника залітає геть усе. В першому таймі ми шість разів пробили по воротах, забили п’ять голів. Це було дуже несподівано як для «Таврії», так і для нас. Наша команда була дуже молода, у нас горіли очі, ноги несли вперед. Ми бігли і не дивилися на суперника. Хотіли доказати, показати, хто ми і що ми можемо. Так і вийшло забити 8 голів, а цей матч надовго залишиться в моїй пам’яті.

– Кілька років тому «Манчестер Юнайтед» громив «Рому». Була інформація, що італійці ледь не благали суперника не ганьбити їх і не забивати більше. У вас такої ситуації не було? Гравці «Таврії» просили змилуватися?

– Коли ти виходиш на поле, то треба забивати стільки, скільки можна. Для цього й існує футбол, для цього вболівальники ходять на стадіони. Тому на полі місця для поблажок суперникам бути не може. Раз суперник не готовий – то їм є над чим працювати. Але нас тоді ні про що не просили. Ми просто грали і забивали.

– Свого часу ви також забивали гол у ворота «Металурга», коли грали за «Карпати». Зараз є тенденція: гравці відмовляються святкувати голи, забиті у ворота своєї колишньої команди. Так робив Кріштіано Роналдо, а цю моду підхопив захисник «Динамо» Євген Селін, який пообіцяв не радіти, якщо йому вдасться забити «Ворсклі»... У ваш час такого не було?

– Ні. Коли ти граєш проти своєї колишньої команди, то відчуваєш емоційний підйом. Не більше. А кожен твій гол у ворота суперників – це допомога своїй команді, за яку ти зараз виступаєш. Ти просто виконуєш свою роботу. Емоції такі ж, адже ти працюєш на результат, що є головним у футболі. Не важливо, в чиї ворота забиваєш. Це моя думка. Я радів кожному забитому м’ячу у ворота суперників.

Ігор Лучкевич: "Зі стиків ноги я не забирав, голову теж" - изображение 4

– Як ви стали капітаном «Карпат»?

– Лев Броварський, якого теж уже нема з нами, доручив мені капітанську пов’язку.

– Зараз практикуються вибори капітана. Самі гравці і вибирають його...

– Тоді в «Карпатах» так не було. Тренер сказав, що я буду капітаном.

– Ви тренер. Доручаєте хлопцям вибрати лідера чи робите це самі?

– Ні, у мене хлопці самі вибирають.

– Що для вас означала капітанська пов’язка в «Карпатах»?

– Насамперед, відповідальність. Коли ти розумієш, що тренер тобі довіряє, то маєш працювати з іще більшою самовіддачею.

– В одному з матчів у Донецьку «Карпати» програли 4:0. Тренер випустив вас на заміну на 9 хвилин. За цей час ви встигли отримати червону картку...

– Було таке. До речі, це єдина червона картка в моїй кар’єрі. До цього я три місяці не грав, була травма. І от тренер мене випускає на поле, де все кипить. З м’ячем був Тимощук, я намагався відібрати круглого і пішов у підкат, думав зіграти на випередження. За мить побачив, що не встигаю бути першим на м’ячі і я забрав ноги, але суддя вирішив що це була дуже небезпечна гра. Словом, він одразу ж витягнув червону картку. Тимощук також підіграв – він закричав, мовляв, його дуже сильно ударили. Я йому кажу, що не грав грубо. «Вибач, я ж не бачив, хто йде в підкат на мене», – сказав він. Так і сталося. Я не хотів фолити, тим паче не хотів залишати команду в меншості. Але суддя вирішив по-іншому. Вийшло так, що я підвів команду.

– У вас на обличчі, якщо добре придивитися, є шрами... Діставалося від суперників?

– Зі стиків ноги я не забирав, голову теж. Шрами є, звичайно, але це нормальне явище. Залежить від гравця – хто як думає. Комусь подобається жорсткість, комусь ні. Але футбол це контактна гра, тому без зіткнень не обходиться. Я не грубіян, ніколи ним не був. Але так само і зіткнень не боявся. Є таке неписане футбольне правило – якщо ти йдеш в стик і боїшся – то неодмінно отримаєш травму. Тому завжди треба йти впевнено.

– Ви встигли попрацювати з Іваном Голацом. Що про нього пам’ятаєте?

– Я майже не грав при ньому. То й розказувати нічого.

– Але ж саме тоді розпочалося масове нашестя легіонерів у «Карпати»...

– Так, тоді з’явилося багато балканців, що не залишили по собі пам’яті у Львові. По суті я пам’ятаю лише Ігоря Йовічевіча, з яким зустрічалися на матчі молодіжних складів. Щодо легіонерів, то це загалом нормальне явище. Але вони мають бути сильнішими, ніж українці, лідерами на полі, а не займати місця лише тому, що вони легіонери.

– Зараз ви працюєте з молодими гравцями. Є мета, до якої ви йдете?

– Мета є в кожного. У гравця – провести яскраву кар’єру. В тренера – підготувати хороших гравців, але крім того, і людей порядних. Тренер має виховати і людські якості в молодих футболістів. Звичайно, треба і самому тренеру вдосконалюватися, рости, а не залишатися на місці.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров