Бонус 10 000 грн З того часу, як Ельхан Расулов востаннє захищав ворота львівських «Карпат», минуло понад 15 років. На заключному рубежі «зелено-білих» змінювалися цілі воротарські покоління. Багато змін відбулося й у житті Ельхана. Він давно покинув українську землю і повісив рукавиці на цвях. Проте футбол залишається у серці Расулова на важливих ролях. Навіть аватарка у Skype нагадує про футбольне минуле – намальований воротар у відчайдушному стрибку намагається спіймати телевізор. Скільки ж таких стрибків здійснив Ельхан Расулов за свою кар’єру футболіста...
«ПАМ’ЯТАЮ ВСЕ ТЕ ДОБРЕ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ РОБИЛИ У ЛЬВОВІ»
– Ельхане, після того, як у 1997 році ви поїхали зі Львова про вас майже не було ніяких вістей. Знаю, що живете в Німеччині. Розкажіть, будь ласка, як ваші справи.
– Поїхав я зі Львова у 37-річному віці. Розумів, що потрібно давати дорогу молодим. На підході уже був молодший за мене Олег Береський, який мав скласти конкуренцію Богдану Стронціцькому. До того ж знайомий запропонував поїхати до Німеччини. Я відгукнувся на його запрошення.
– У новій для себе країні продовжили активні виступи?
– Так, я пограв ще два роки, а потім зайняв посаду тренера воротарів. Назва нашої команди в Україні, звичайно, абсолютно невідома. Скажу лише, що грала вона в Оберлізі, що становить четвертий-п’ятий рівень німецького футболу.
– Як часто згадуєте про Львів?
– Зі Львовом лише позитивні асоціації. Мені дуже близькі місцеві вболівальники, з повагою ставлюся до керівництва. Щоб там не було, але з 1983-го по 1997 рік я провів у Львові, за виключенням паузи у три роки. Забігаючи наперед, відразу хочу передати привіт львівським уболівальникам. Я пам’ятаю все те добре, що ви робили для команди і персонально для мене.
– Давайте заглянемо у далеке минуле. Ви народилися в Баку, столиці Азербайджану. Розкажіть, будь ласка, про свої дитячі роки.
– Почав займатися футболом у групі підготовки команди «Нефтчі». Виступав на першість міста аж до 17 років. Далі у мене був випускний і я автоматично потрапив до головної команди «Нефтчі». У 1978 році довелося зіграти товариські матчі у складі найсильнішої команди республіки проти Олімпійської збірної СРСР. Вони якраз готувалися до Олімпіади у Москві 1980 року. Керманичем тієї команди був Костянтин Іванович Бесков.
– Офіційний дебют у складі «Нефтчі» відбувся у 1979 році, коли вашим суперником було московське «Динамо». На 87 хвилині матчу за рахунку 0:0 у ваші ворота призначили пенальті...
– Так. Футболіст москвичів Олександр Максименков зумів мене переграти. Гра так і закінчилась мінімальною перемогою «Динамо». У тому сезоні я зіграв ще кілька матчів.
– Вашими партнерами по команді були легенди не лише місцевого футболу, а й люди, які мали гучне ім’я у всьому Радянському Союзі. Микола Смольников виступав у збірній і провів у складі «Нефтчі» більш як 300 матчів. Іскандер Джавадов, якого називали «Чапаєвим», зараз успішний функціонер.
– Як на той час, то нашу команду майже повним складом викликали до збірної Азербайджану. Тому висококласних футболістів вистачало. Я ще застав покійного нині Анатолія Банішевського. Крім вище-згаданих тобою Смольникова і Джавадова, можу відзначити Ігоря Пономарьова. Моїм колегою був і ваш співвітчизник Юрій Роменський. Щодо тренерів, то я працював під керівництвом відомих у минулому футболістів Ігоря Нетто і Ахмеда Алескерова. Ахмед Лятифович не бачив мене у ролі основного кіпера і тому 1980 рік я провів у друголіговому «Хазарі» з міста Ленкорань. Зате наступні два роки були успішними для мене – я зіграв майже всі матчі від дзвінка до дзвінка.
ВІД УДАРІВ ПЕХЛЕВАНІДІ ВТРАЧАЛИ СВІДОМІСТЬ
– Вам довелось відбивати удари багатьох провідних радянських нападників: Бердиєва, Газзаєва, Куксова, Андрєєва. Кого з форвардів можете назвати найбільш незручним для вас?
– Перед кожною грою я аналізував форвардів суперника. Але першочергове завдання нейтралізувати нападника покладалося на захисника. Тому намагався спіймати все підряд, але спеціальних бесід, як діяти під час ударів Блохіна чи Буряка, не проводилось. Щоправда, був один форвард, удари якого для мене були особливими. Нападник «Кайрата» Євстафій Пехлеваніді наводив жах на усіх суперників. Я був молодим і грав у Першій лізі. А от Вадим Тищенко, який виступав у «Дніпрі», казав, що гравці боялися ставати у стінку, коли Пехлеваніді підходив до м’яча, виконати штрафний. Удар був настільки сильним, що можна було свідомість втратити (сміється). У 1983 році «Кайрат» разом з Євстафієм приїхали до Львова. У наші ворота призначили пенальті, але мені вдалося його парирувати. Перемогли ми тоді казахів з рахунком 2:0.
– У 1981 році у складі «Нефтчі» ви відіграли від дзвінка до дзвінка. З-поміж 34 матчів два можна зачислити до особливих – це нічиї 1:1 з «Динамо» і «Спартаком». Які спогади від зустрічі з московським колегою Ринатом Дасаєвим?
– Поки йшли тунелем в підтрибунному приміщенні, то перекинулися фразами «Привіт», «Як справи?». Він досить комунікабельний і любив спілкуватися. Раніше, у 1978 році, коли я тільки-но починав кар’єру в «Нефтчі», Олімпійська збірна СРСР, як я вже згадував, обрала нас в якості спаринг-партнера. Тоді я вперше поспілкувався з Дасаєвим. Другом його, звичайно, не можу назвати, але приємно було.
АЛЬБЕРТ ШЕСТЕРНЬОВ СКАЗАВ, ЩО БУДЕ КРАЩЕ, ЯКЩО ОБЕРУ СКА «КАРПАТИ»
– Розкажіть, будь ласка, яким чином відбувся ваш переїзд до Львова...
– Усе розпочалося з армійського призову. Служити довелося в Москві, а це означало, що мене запросили у ЦСКА. Прилетів туди, мене зустрів мій друг Ігор Пономарьов, з яким разом виступали в «Нефтчі». Тренував ЦСКА Альберт Шестерньов. Ми поїхали на збори в Болгарію, де відбулася розмова з тренером. Він намалював мої перспективи: «Будеш другим воротарем за спиною у Валери Новікова або поїдеш в один з армійських клубів». Була зацікавленість з боку ростовського СКА, смоленської армійської команди і СКА «Карпати». Шестерньов сказав, що буде краще, якщо оберу «Карпати». Про Львів я нічого не знав, чув тільки те, що тепер там об’єднана команда, тому поїхав у Баку і сказав хай буде так, як має бути. Через два тижні приїхав Пономарьов і повідомив, що мене кличуть до Львова. Дав номер тодішнього наставника львівської команди Миколи Самаріна, з яким поспілкувався, і ми домовилися, що я приїду в Сочі, де СКА «Карпати» готуватимуться до сезону на зборах. Сам Пономарьов попросив передати, що у нього нога зламана і він перебуває в госпіталі.
– Як пройшла адаптація в колективі і як швидко ви звикли до міста?
– У нас був дуже щільний графік. Часу на інші речі, не пов’язані з футболом, майже не було. Багато часу проводив у офісі клубу на Лермонтова, на базі в Брюховичах. Дуже подобалися стосунки в команді. Все було добродушно і легко. В захваті був від вболівальників, які нас завжди підтримували. Навіть спіймав себе на думці, що у Львові краще, ніж в Баку.
– У тому сезоні ваша «суха серія» нараховувала майже 500 хвилин. В унісон з вами добре виступала команда. Іван Гамалій казав, що партійне керівництво часто пригальмовувало впевнену ходу львівської команди, натомість тягнули за вуха ЦСКА...
– Справді, такі речі відчувалися. Чесно кажучи, нас не примушували програвати старшому брату, але вплив був. Шкода, що з такою потужною командою не вийшли у Вищу лігу. До речі, у 1988 році ми обіграли ЦСКА в Москві, і ця поразка їм коштувала виходу у Вищу лігу.
– У 1984 році СКА «Карпати» забили у ворота волгоградського «Ротора» 8 «сухих» м’ячів. Все залітало у ворота суперників?
– Тогочасна команда була дуже сильною. Імена Лендела і Рафальчука тільки чого вартують. Часто ми робили з суперниками все, що хотіли. Навіть пенальті почали розігрувати. Шкода, що міська влада нас мало підтримувала. Думаю, саме цього компоненту бракувало для нашого виходу у Вищу лігу.
«Нефтчі» (Баку). 1978 рік. Ельхан Расулов в нижньому ряді, перший зліва
ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО ЧАСІВ СТРОНЦІЦЬКОГО
– Після кількарічного періоду у Львові вам на декілька сезонів довелося покинути наше місто...
– У 1988 році, коли прийшов Іштван Секеч, команда була суттєво оновленою. Мені не зовсім близькою була та атмосфера. Ми поговорили й вирішили, що буде краще, якщо я поїду. Наступних два роки провів у Хабаровську, де мені дуже сподобалося. Дружина недавно пропонувала навідатися туди.
– Ваше друге повернення до Львова відбулося у 1993 році...
– Транзитом через Польщу, де я виступав разом з Іваном Гамалієм. У Львові зустрівся з Маркевичем, який запропонував приєднатися до команди. Мені було 33 роки, я переживав, чи зможу витримати ігровий ритм, але Мирон Богданович переконав, що треба спробувати. Звичайно, я погодився. «Карпати» – це моя команда, а Львів – моє місто. Хай я народився за тисячі кілометрів, але Львів для мене завжди був рідним. Радий, що партнери такі у мене були: Стронціцький, Петрик, Різник. А з Маркевичем взагалі сім’ями дружив. Якщо буде можливість, то прошу передати привіт усім моїм партнерам, Юрію Михайловичу Дячуку-Ставицькому, а також моєму товаришу і сусіду Володимиру Журавчаку.
– Тренерський штаб часто тасував воротарів: в одному матчі пост №1 займали ви, в іншому – Богдан Стронціцький. Поняття основного воротаря у команді існувало?
– У нас було золоте правило – перевага надавалася Богдану. Я ставлюся до цього нормально, зі щирим розумінням. Він був молодшим за мене, йому потрібно було грати. Крім того, Стронціцький – місцевий хлопець. Можливо, у мене було більше досвіду, стабільності. Мирон Богданович казав: «Алік, ну ти ж розумієш...» Головне, що це все приносило команді користь.
– Ваші відносини зі Стронціцьким можна назвати дружніми?
– Безперечно. У нас була здорова конкуренція, товариські відносини і дружба. Ми часто зідзвонювалися, щоправда, в останні роки втратили контакт. Коли я приїжджав до Львова, то ми гуляли разом, я спілкувався з його синами.
«НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СКАНДУВАННЯ ФАНАТІВ»
– Чим запам’яталися вам львівські вболівальники?
– Клуб здіймався на ноги, а разом з ним росли і вболівальники. В мої часи хлопці, які стояли за воротами, палко підтримували нашу команду. Скандування «Алік Расулов!» для мене було дуже особливим. Ніколи його не забуду. Мені подобалося, як нас підтримували, а я, як і вся команда, старався відповідати вболівальникам класною грою. Я любив спілкуватися з нашими прихильниками. Коли будеш писати це, то передавай щирий привіт усім львівським вболівальникам, бо вони справді розуміються на футболі, але особливі вітання адресую фан-сектору, найвідданішим нашим фанатам. Якщо ми грали, то стадіон вболівав так, як в жодному іншому місті – віддано, щиро і пристрасно. Найбільше в пам’яті відклався матч «Карпат» проти «Жальгіріса», коли ми перемогли у серії післяматчевих пенальті з рахунком 3:2.
– Чи часто вам доводилося покидати ворота і допомагати команді при стандартах?
– Не пригадую, щоб я робив це часто, але одного разу у матчі проти «Чорноморця» в 1995 році, коли Вадим Колесник забив два голи на останніх хвилинах, а ми перемогли з рахунком 3:2, я рвонув до хлопців, які зробили купу малу. Потім ще жартували: «Он, який ривок Расулов зробив» (сміється).
– Що сталося в матчі проти кременчуцького «Кременя», коли «зелено-білі» зазнали антирекордної поразки з рахунком 6:1?
– Це був дуже дивний стан. Ми приїхали до Кременчука, а в місті була неймовірна спека. Такий стан, коли організм не слухається, ноги не біжать. Вболівальники, напевно, пам’ятають, як я часто підбадьорював своїх захисників грубими словами, коли цього вимагала ситуація. Всі це чули, але пробачали мені. Міг навіть зі своїми форвардами говорити, вони мене добре чули. А у матчі проти «Кременя» навіть це не діяло. Дивлюся на нашого захисника, а він робить таку помилку, яку, в принципі, не міг би допустити. Додамо сюди класну гру суперника, який був суттєво підсилений новим тренером Валерієм Яремченком і кількома футболістами «Шахтаря». Плюс «Кремінь» використав стандарти, двічі забивши з кутових. Все було як уві сні. Добре, що тільки 6 голів пропустили, могло бути набагато більше.
– Як давно востаннє були у Львові і чи плануєте відвідати наше місто найближчим часом?
– Нещодавно з дружиною розмовляли про це. Востаннє я приїжджав у 2007 році. Бачився з Рафальчуком, Бандурою, Кулешевичем, Журавчаком, Саулевичем, Квасниковим. Кількома роками раніше навіть відвідав матч за участю «Карпат». Нашим суперником була «Олександрія». Щодо майбутнього приїзду, то поки вагаюся. У Львові в мене немає родичів чи квартири, а напрошуватися до когось не маю бажання. Не хочу, щоб люди думали, що мені від них щось треба. Шкода, що клуб не запрошував жодного разу на святкові матчі. В Баку мене не запрошують, бо кажуть, що я львівський, а у Львові про мене не згадують. Нагадувати про себе теж не хочу. Але мені приємно було б зустрітися з вболівальниками і тими, з ким виступав за «Карпати».
ДОВІДКА
Ельхан РАСУЛОВ
- Народився 26-го березня 1960 року в Баку (Азербайджан). Вихованець азербайджанського футболу. Амплуа – воротар. Зріст – 185 см, вага – 79 кг.
- Кар’єра в «Карпатах»: 1993–1997 р. Дебютував 22 серпня 1993-го року в матчі проти шепетівського «Темпу». Загалом ворота «зелено-білих» захищав у 71-ій грі Чемпіонату України. Пропустив 75 голів. Бронзовий призер Чемпіонату України(1998).
- Крім «Карпат» виступав за: «Нефтчі» (Баку), СКА «Карпати» (Львів), СКА (Хабаровськ), «Сталь» (Сянок, Польща), «Кристал» (Чортків), «Херфордер» (Німеччина). Бронзовий призер Першої ліги СРСР (1984, 1985) у складі СКА «Карпати».
- Нині живе у місті Херфорд (Німеччина).
