Олексій Дрозденко: "Сухий лист" Лобановський шліфував і в Донецьку"

Олексій Дрозденко: "Сухий лист" Лобановський шліфував і в Донецьку"

113
Олексій Дрозденко: "Сухий лист" Лобановський шліфував і в Донецьку"
Фото - shakhtar.com

Попри те, що Олексій Митрофанович Дрозденко розміняв уже восьмий десяток, він продовжує трудитися на благо українського «соккера», виховуючи нині юних футболістів у Академії донецького «Олімпіка».

«У шахту на виховання? А чому б і ні!»

— Якось ви сказали, що з того, хто не вміє діяти самостійно, може вийти непогана копія, але копії в житті не дуже цінуються. А ви, Олексію Митрофановичу, свого часу хіба не старалися бути схожим на своїх кумирів, коли починали зай­матися футболом?

— Мати кумира, прагнути робити, як він, — це ще не означає копіювати. Хоча, щоби рухатися вперед, треба, звичайно, бачити перед собою ідеал, аби потім його перевершити, віднайшовши щось своє. І тільки тоді станеш особистістю.

Сьогодні інформаційного голоду, як у моєму дитинстві, немає, маємо змогу дивитися будь-який чемпіонат. Я ж спочатку проходив вуличну школу футболу, ми були діти природи. І тягнулися до тих, хто краще виконував якісь прийоми, вчилися одне в одного. Потім, коли підросли, стали ходити на матчі місцевого рівня, коли грала шахта на шахту, відтак спостерігали вже міський рівень — поєдинки торезького «Шахтаря».

Я жив у Торезі, в селищі шахти «Червона Зірка». Мій батько та брати обрали нелегку роботу на шахті, як потім і я, закінчивши гірничий технікум. До нас у місто частенько приїжджав донецький «Шахтар», за його грою спостерігав я й в столиці Донбасу. Пам’ятаю свій перший матч «гірників» — з московським «Торпедо». І, звичайно, моєю мрією було колись виступати за «Шахтар». Я до неї наполегливо йшов. Хоча мене спочатку не прийняли у футбольну секцію. Правда, тоді було багато команд при навчальних закладах, на підприємствах… А за рік той тренер, який мене спочатку не взяв, вибачився переді мною, таки зарахувавши до торезького «Шахтаря». Я йому довів, що гідний був грати в команді.

— Ви прийшли в донецький «Шахтар» на початку 1960-х, коли зароджувалися кубкові традиції команди. Чи правда, що всесоюзні керівники 1963 року не дозволили «гірникам» утретє поспіль виграти Кубок СРСР (поступилися тоді «Спартаку»), щоби навічно забрати трофей у столицю Донбасу?

— Зараз, звичайно, можна говорити все, що завгодно. Але стверджувати нічого не буду. У той час такої думки — щодо якоїсь підкилимної метушні — навіть не виникало. І мені таки здається, що сталася фатальна помилка оборони «гірників», тому команда й поступилася.

Тоді, можливо, хіба за перші місця в чемпіонаті було щось навколофутбольне, адже існували стереотипи, що столична/республіканська команда повинна бути завжди в турнірній таблиці вище обласної. А в Кубку СРСР представник другої ліги з Орєхово-Зуєва, наприклад, доходив до фіналу, львівські «Карпати», з того ж дивізіону, взагалі виграли трофей. І нічого… Суддів так не лаяли, як сьогодні. Зараз усі тільки й говорять про арбітраж, а про саму гру, про футбол, на жаль, забули. У мій час виконавці добре знали правила (ми здавали навіть іспити), й великі коментатори, такі, як Синявський, Озеров, упевнений, не гірше нинішніх майстрів мікрофона та пера, експертів теж знали правила, але ніколи не педалювали під час матчів на суддівство…

— У чому, на ваш погляд, був феномен пітерця Олега Ошенкова, якого в Донецьку всі вважають справжнім «гірником»?

— Він був прекрасним педагогом. Це — найголовніше. А тренер-вихователь, звичайно, сприймався нами як другий батько. Він не був наставником-дресирувальником. Перш ніж говорити про якісь життєві справи, Олег Олександрович намагався їх пізнавати сам. Ми в той час і на шахти їздили, спускалися в забій, а наставник особисто виявляв ініціативу в цьому, розуміючи, що ми захищаємо честь шахтарського краю. Тоді не було легіонерів, кістяк команди складали вихідці з Донбасу. І якби Ошенков, так би мовити, працював «у білих рукавичках», не знаючи всієї специфіки роботи, розповідав би про нелегку шахтарську працю, то, напевне, нічого б не вийшло. Тому він і знімав ці «білі рукавички», зодягаючи «наш одяг». Зрештою, став своїм.

— Так, багато поколінь футболістів спускалися під землю — в забій. Це робилося, так би мовити, для профілактики, щоби подивилися та вислухали неприємні висловлювання на свою адресу від шахтарів, коли погано грали?

— Ні. Адже ми приходили на наряди перед зміною та зустрічалися з шахтарями необов’язково, коли програвали, а й після перемог. Вигравали Кубок СРСР і їздили на шахти, де нам аплодували, носили на руках, заохочували. Коли поступалися суперникам, теж приїжджали, тож доводилося звітувати перед шахтарями.

Справді, були в нас в команді хлопці й з Грузії, Білорусі, а також — москвичі, які не бачили раніше шахт. Траплялося, покійний нині великий любитель футболу, перший секретар Донецького обкому партії Володимир Іванович Дегтярьов приїжджав до нас на спортбазу та говорив: «Хлопці, чи розумієте честь яких людей захищаєте? Гірники там під землею працюють, отож коли виграєте, в країні збільшується видобуток вугілля! А ви в останньому матчі тупцювали полем… Треба вам познайомитися з шахтарською працею». Потім нас опускали в звичайні забої, треба було повзти лавою. Відтак хлопці, які вперше побували в шахті, потім казали: «За будь-які гроші не поліземо більше туди, краще зіллємо сім потів на футбольному полі» (сміється).

«Сухий лист» Лобановський шліфував і в Донецьку»

— Ваш вислів — особистості, які мислять, завжди сильніші покірних виконавців. Від себе додам: із ними, напевне, й значно складніше працювати. Приміром, наскільки знаю, в Олега Ошенкова частенько траплялися перепалки в роздягальні з Валерієм Лобановським, який грав за «Шахтар» у 1967–1968 роках…

— Ні, цього ніколи не було. Олег Олександрович і Валерій Васильович настільки були виховані, що не затіяли би щось подібне в роздягальні. Так, траплялися складні дискусії на тренерській раді, куди входила й низка провідних гравців, але це — інша справа. Там до майбутнього матчу обговорювалися склад команди, тактика та інші аспекти. Ошенков не був диктатором, він вислуховував усіх. Кожен відстоював свою позицію, бачення. Особливо ж виокремлювався Лобановський, який аргументовано доводив свою думку, прогресивні погляди на футбол.

— Яким Лобановський був у спілкуванні, як поводився в побуті, в колективі? Скажімо, міг разом із партнерами гульнути чи тримав себе на відстані?

— Не можу сказати, що він був великим егоїстом, але в нього в Донецьку було своє коло спілкування, куди входили в основному не футболісти, а люди, що опікали клуб. Він не дозволяв собі бути в якихось сумнівних компаніях, які би ганьбили футбольний етикет того часу.

— А як Лобановський відновлювався, як проводив вільний час?

— За межею тренувальної бази з ним у компаніях ніде не був. На тренувальних же зборах у вільний час він грав у більярд або в настільний теніс. У них часто змагання проходили з Олегом Базилевичем. А ще він багато читав, і не тільки нашу, а й закордонну футбольну літературу, яку йому перекладали друзі. Уже тоді було зрозуміло, що, будучи гравцем, він цілеспрямовано готував себе до тренерської роботи.

— Чи справді «сухий лист Лобановського» — це було ноу-хау в світовому футболі того часу?

— Для колишнього Союзу те, що ми тоді бачили, — це здавалося чимось неповторним. Але ми не знали про інший футбол. Я бачив, як він відпрацьовував «сухий лист», точніше шліфував, адже вже коли грав у «Динамо», використовував цей удар із кутового. Правда, ще в Донецьку вони залишалися з Базилевичем після тренувань, продовжуючи заняття.

— Так розумію, успіхи київського «Динамо» на євроарені в 1975 і 1986 роках під керівницт­вом Валерія Лобановського для вас не стали несподіваними, адже знали його тренерський потенціал?

— Ще до київського «Динамо» він здорово проявив себе в «Дніпрі». Коли ми та дніпропетровці були на зборах у Сочі, я приїхав подивитися на їхню організацію футбольної діяльності за Лобановського. Відтак побачив, що вона відрізнялася від усіх команд. Дисципліна й лад проглядалися в усьому. Один штрих. Зайшов, пам’ятаю, в кімнату до хлопців й побачив, що на стінці висить розклад, будильник стоїть на тумбі. Вони мені розповіли, що в них немає чергових, просто складена програма, а ти сам себе дисциплінуєш. Є, наприклад, чіткий час для теоретичного заняття й ніхто тебе туди не запрошує. Не прий­деш, будеш покараний. А в інших командах були «няньки», які будили футболістів, нагадували… У Лобановського вже тоді все було інакше.

«Після першого збору Старухіна відраховували»

— Олексію Митрофановичу, ви попрацювали з багатьма видатними наставниками, але чому так і не спробували себе в якості головного тренера?

— Я просто однолюб. «Шахтар» — для мене все! Справді, запрошували як футболіста в інші команди. В одних випадках побоявся конкуренції, в інших завадили травми. Приміром, у київське «Динамо» ликав Віктор Олександрович Маслов, а в московське — Костянтин Іванович Бєсков. Столиця Росії мене взагалі лякала, некомфортно мені там було. Але головна причина, звичайно, патріотизм. Після першого запрошення мені Володимир Іванович Дегтярьов сказав: «Олексію, ти ж із родини гірників, ти честь якого краю захищаєш!?. І ти підеш в «Динамо»?».

Що стосується тренерського ремесла, то Олег Олександрович Ошенков мені радив стати наставником. Я його послухав. Олег Петрович Базилевич узяв мене своїм помічником. Я саме повісив бутси на цвях і став тренером-селекціонером. Перший «улов» — Віталій Старухін, якого я привіз у Донецьк із Полтави. Потім Базилевич узяв собі іншого помічника, а я працював у групі підготовки «Шахтаря». Ось там я й набував досвіду. Із часом став завучем, а потім й директором СДЮСШОР. А коли першу команду «гірників» очолив Валерій Іванович Яремченко, то взяв мене асистентом. Свого часу була пропозиція очолити «Шахтар», але я відмовився, подумавши, що ще зарано ставати головним тренером. І тоді мені один чиновник сказав: «Олексію, партія двічі не пропонує» (сміється). Пригадую (коли Анатолій Бишовець пішов, а Віктор Прокопенко ще не очолив команду. — Д. Д.), Рінат Леонідович Ахметов призначив мене в. о., сказавши: якщо решту п’ять матчів (три на виїзді та два вдома) команда виграє, то зніме доточку. Я знав, що за такої готовності гравців завдання це нездійсненне, тому чесно сказав, що треба підбирати іншу кандидатуру наставника (сміється).

— Ви сказали, що за вашої безпосередньої участі Віталій Старухін з’явився у Донецьку…

— Зі Старухіним була особлива історія. Так, привіз Віталія в Донецьк, але після перших зборів його хотіли відрахувати з команди, бо не проявив себе належним чином. Ми зустрілися в місті, Віталій подякував мені за все й сказав, що їде до Мінська. Мені так стало прикро за нього й за те, скільки зусиль коштувало витягти його в «Шахтар»… Вирішив піти в обком до куратора колективу Миколи Васильовича Каледіна, розповів цю ситуацію. Що ви думаєте? Апаратник повернув Старухіна! Після цього Віталій заграв. Та ще й як!

— У той час контрактів не було. Як же «сватали» гравців?

— Старухін спочатку приїхав у Донецьк інкогніто. Нам здалося, що за нами була навіть нічна погоня. Тоді основне полягало в тому, щоби привести гравця до столиці Донбасу, а потім партійні керівники домовлялися на своєму рівні.

«PRO-дипломів роздається чимало, а тренувати нікому»

— У нас зараз багато тренерів отримують PRO-дипломи, а нас­тавника для збірної знайти ніяк не могли…

— За моїми даними, останнім часом було випущено майже 130 фахівців із ліцензією PRO. А навіщо стільки, якщо ніхто з них не в силах як фахівець очолити збірну, та й в командах прем’єр-ліги багато іноземців. А ще скільки людей отримує ліцензії категорії А, В і С?

…Якщо якість PRO нас не влаштовує, то як же в такому випадку може влаштовувати якість категорії С? І ці наставники працюють із дітьми?! Як вони з такими знаннями можуть побудувати тренувальний процес? А в цьому — майбутнє футболу…

Зараз селекціонерів і агентів розвелося більше, ніж гравців. Кого вони селекціонують? Напівфабрикати або легіо­нерів… А експертів стало більше, ніж тренерів… Усі тільки й розповідають, як треба було би будувати гру, але ніхто не хоче йти працювати наставником.

— Експертів же запрошують на телебачення в багатьох країнах світу.

— Я хіба заперечую? Ось виступає експерт Арсен Венгер. Він розповідає про свої погляди на гру, тактичну побудову, технічні помилки. Але він не говорить, що треба робити саме так і так. Він же не підказує Алексу Фергюсону, який ставити на гру склад, чи правильно та своєчасно він зробив заміни, як дозволяють собі таке наші експерти. Адже тільки тренер, який перебуває з командою щодня, знає повну інформацію про неї, в тому числі про стан гравців, і чим він керувався, коли робив саме так. Й тільки коуч знає, допустив він помилку чи ні.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры