Бонус 10 000 грн Ексклюзивне інтерв'ю кращого бомбардира ЧС-1994 року Олега Саленка.
«ЛІДЕР ВІДПОВІДАЄ НЕ ЛИШЕ ЗА СЕБЕ…»
— Олеже, після завершення виступів на футбольному полі ви
зайнялися бізнесом, а ось тепер журналістикою. Визначились?
— Іще — в пошуках. Те, чим займаюся, це швидше, як кажуть журналісти, проба пера — між футболом і… футболом. Хоч із журналістикою, здається, вдало складається, своє майбутнє все ж
пов’язую з практичною грою. Є досвід, знання. Можливо, вони стануть у нагоді якійсь із команд — тренером я себе ще не спробував.
— Колись директор футбольної школи в Ленінграді Дмитро Бєсов
сказав, що в Олега Саленка — велике футбольне майбутнє, бо у вас, окрім таланту, ще й справжній лідерський характер. Тобто — жахливий. Ви всіх довкола пригнічуєте. У вас справді жахливий характер?
— Найперше, без лідера чи лідерів команда не може досягати закономірних перемог. Лідерські якості важливі для футболіста, особливо — нападника, тож їх потрібно виховувати в собі. Лідерство
передбачає, втім, і відповідальність. Адже лідер відповідає не лише за себе, а й за інших, команду. Водночас кожен, хто прагне вести за собою, повинен бути готовим до непорозумінь, зіткнень — і з партнерами, та навіть із тренерами.
— Ваш перехід до Києва супроводжувавсь у Росії скандалом…
Причому так було щоразу, коли хтось перебирався в Україну. І свого часу Войнов, відтак Островський, Колотов, Леоненко… Чого так ревниво ставилися там до, здавалося би, нормального, в спортивному сенсі, кроку?
— Думаю, що тут — конкурентні причини. Усі розуміли, що будь-який подібний перехід — це посилення Києва, адже в «Динамо» завжди брали найсильніших, найяскравіших. Тому всі проти були, адже й стосувалося це всіх. Як не парадоксально, було вигідно, щоби
талановитий гравець залишався в слабшій команді, а не посилював конкурентів. Проте, так би мовити, найневдоволенішими були, звісно, московські, російські клуби — головні суперники київського «Динамо». Тому й протидіяли, як могли, а маючи можливості, й здіймали шум у пресі. «За» перехід були самі футболісти. Адже йшли в «Динамо (і це
не секрет), щоб здобувати медалі, ставати чемпіонами, потрапляти до збірної. «Динамо» було попереду, й це було вагомим.
— Уболівальники ходили на Саленка як свого часу на Блохіна чи
інших зірок «Динамо» 1970–1980‑х. Але й команда Лобановського зразка 1990‑го була блискучою. Згадати бодай фінал Кубка СРСР того року. Ви, до речі, тоді хет-трик зробили —теж історичне досягнення…
— Нині розуміємо, що чемпіонат і Кубок СРСР були винятково яскравими явищами, якщо хочете — тогочасною міні-Лігою чемпіонів. Перемогти в будь-якому з цих турнірів було дуже непросто й дуже престижно. А забити у фіналі, тим паче, коли тобі лише 20, узагалі — вершина індивідуального успіху! Я тоді один із найкрасивіших м’ячів забив — з ходу, в дальній кут…
— Як у вас складалося з Лобановським? Я до того, що на чемпіонат світу 1990‑го року він вас до збірної не взяв… Ви могли поїхати в Італію…
— Усе залежало від Валерія Васильовича. Просили за мене й хлопці.
Лобановський, попри стереотипи про нього, був доволі демократичним. Він, скажімо, запрошував до себе на роз-
мови, спілкувався з футболістами. Усі могли
висловити свою думку. Правда, це не було обговорення, так би мовити, рішень — Лобановський дослухався, але вирішував завжди сам, по-своєму. Він тоді, мені здається, подумки вже прощався з командою, яка, можливо, досягла свого піку, формував, вибудовував в уяві нову, на перспективу. До Італії він узяв перевірених, тих, кому
завдячував, а мені сказав: «Не поспішай. У тебе ще все попереду». А потім розпався Союз, Лобановський поїхав тренувати за кордон інших, а я залишився…
— Кажуть, потім Валерій Васильович шкодував, що не включив вас до збірної на мундіаль…
— Коли зустрічалися пізніше, вже після чемпіонату світу 1994‑го року, він, який не любив визнавати помилки, сказав: «Ти заслуговував тоді на поїздку. Але я не хотів поспішати, думав, що в нас ще буде шанс, що ще зіграєш потім…»
— Ви встигли зіграти за українську збірну в першому її матчі з угорцями 1992‑го року, а потім опинилися в складі росіян. Як це було?
— Тоді збірну України створили, щоби, так би мовити, позначитися. Зіграли один матч, позначилися, а потім
про мене й забули. Я ж вирушив, хоч і з певними пригодами, за кордон грати, до Іспанії. Там мене згодом і відшукали росіяни. Приїхав Павло Садирін зі своїм помічником Борисом Ігнатьєвим, подивився мене в грі, й каже: «Хочеш на чемпіонат світу? Давай до нас!» Я й погодився. Тим паче, що за російську команду виступали футболісти, яких добре знав, фактично мої однолітки: Юра Никифоров, Сергій Кир’яков, Омарі Тетрадзе…
— Згадали Ігнатьєва. Це той, який відрахував вас свого часу з олімпійської збірної СРСР?
— Він відраховував мене неодноразово — з олімпійської та юнацької збірних. Це в нього традиція така була (сміється).
— А за що, якщо не секрет?
— Перед юнацьким чемпіонатом Європи, 1988‑го, йому, скажімо, не сподобалося, що до мене дружина на збори приїхала…
«В ОРБІТІ КРУТИЛОСЯ 25 ФУТБОЛІСТІВ МАЙЖЕ ОДНАКОВОГО РІВНЯ»
— Перед чемпіонатом у російській збірній розгорівся скандал. Ви були одним із підписантів відомого «Листа 14‑х». Пізніше з’являлося багато версій про причини конфлікту між гравцями та керівництвом команди. Що тоді відбувалося насправді?
— То був час, коли переосмислювалися професійні стосунки в іще недавно радянському футболі. Багато з футболістів уже грали за кордоном, де існували інші, відмінні від радянських, правила й взаємини між гравцями та клубами, гравцями та збірною. І вони, ці правила, були справедливішими до спортсменів. Коли в нас левову частку від заробленого командами в міжнародних турнірах забирала федерація, то в іншому світі, з’ясовується, враховували насамперед інтереси футболістів, їхній внесок у зроблене. Причому стосувалося це не лише так званих призових, а й рекламних коштів. Ось ці, економічні, питання й поставили футболісти перед керівництвом збірної. І саме
про це йшлося в листі, який я підписував. Але потім на якомусь етапі з’явилися й інші вимоги.
— Однією з вимог було призначення на пост старшого тренера команди замість Павла Садиріна Анатолія Бишовця. Хто вніс таку пропозицію? Не Добровольський, бува?
— Бишовець, напевне, й справді хотів очолити команду, тим паче, що вона вже здобула право виступати на чемпіонаті. Він обіцяв, що виб’є преміальні, вирішить це питання з федерацією. Анатолій Федорович, мабуть, мав якісь можливості, впливи для цього. Садирін був іншим —
не ліз у справи фінансів, оплати, займався лише підготовкою команди, суто футбольними справами. У цьому сенсі він був тренером уже іншого, нинішнього, часу, коли кожен займається своїм: наставник — своїм і федерація — своїм. А хто з гравців запропонував чи, так би
мовити, лобіював кандидатуру Бишовця? Можливо, й Добровольський. Або хтось інший. Не пам’ятаю. У команді було багато гравців, із якими Бишовець працював раніше, яких добре знав, а вони, відповідно, знали його й могли замовити за нього слово. Але це нормально, таке відбувається в багатьох командах. У цьому нічого злого нема. Головне, щоб це відбувалося відкрито й з користю для справи.
— Та все ж, лист — це була ініціатива гравців чи все-таки хтось стояв за ними, скажімо ті, хто хотів усунути Садиріна від керма збірної?
— Ініціатива була від футболістів, але потім хтось вирішив, певне, скористатись нею в особистих інтересах… Скажу й інше. Поки розбиралися з кандидатурами на тренера, федерація тихо спустила на гальма питання преміальних —воно так і залишилося невирішеним.
Принаймні так, як того хотіли футболісти.
— Кілька провідних гравців, які були серед підписантів, у тім числі, скажімо, Канчельскіс, Добровольський, зрештою, не поїхали на чемпіонат. Це серйозно послабило збірну Росії?
— Тоді в орбіті збірної крутилося футболістів 25 майже одного рівня —
Садирін мав із кого вибирати. Потрібно було лише вгадати, награти склад. Садирін зумів створити в команді ділову обстановку, припасував гравців один до одного. Коли ж перед чемпіонатом
дехто з «відмовників» захотів повернутися, йому вже не знайшлося місця в збірній. Та й не шукають добра від добра. Хоча, приміром, Андрія Канчельскіса шкода. Тоді це був один із найкращих півзахисників Європи, а на чемпіонаті світу так і не зіграв.
«П’ЯТЬ ГОЛІВ МЕНІ НЕ СНИЛИСЯ»
— Якось в інтерв’ю ви сказали, що їхали на чемпіонат із мрією стати найкращим бомбардиром першості. Справді так?
— Звичайно. Чогось досягти серйозного можна лише тоді, коли прагнеш цього.
— Однак, аби забивати, потрібно грати. А на перший матч із бразильцями вас у стартовому складі не було. Чому?
— Питання не до мене, як розумієте. Вийшов на заміну в другому таймі. Так вирішив Садирін.
— Кажуть, після першого матчу у вас відбулася з тренерами серйозна розмова й ви висловили їм усе, що думаєте про стартову зустріч. І таки вибили собі право грати проти шведів. Які аргументи на свою користь наводили?
— Мабуть, наша розмова повинна була відбутися раніше. Я доводив, що на турнірі потрібно керуватись спортивними, а не якимись іншими міркуваннями, що на поле повинні виходити ті, хто найкраще готовий до гри сьогодні. Я був на піку форми, відчував у собі сили грати й боротися за переможний результат.
— Проте збірна Росії шведам поступилась — 1:3… Російській
команді після двох поразок від бразильців і шведів уже нічого, як мовиться, не світило. А ось камерунці, за певних обставин, теоретично ще могли пробитися в 1/8 фіналу. Ходили чутки, що африканці навіть намагалися підкупити російську збірну. Що пропонували?
— Обидві команди прагнули перемоги. За певних обставин, до наступного етапу змагань виходили й ми. Принаймні шанси, хоч і теоретичні, ми мали. Аби скористатися з них, потрібно було вигравати в камерунців з великим рахунком. Ми це зробили. Тому говорити про якісь закулісні домовленості навряд чи варто. Мало того. Після матчу
дехто став казати, що це росіяни, мовляв, мабуть, підкупили суперників. Такого не буває на чемпіонатах світу!
— А це правда, що ваші п’ять влучень у ворота камерунців вам наснились?
— Напередодні приснилось, що виграємо з великим рахунком, і я багато заб’ю. А ось п’ять чи більше м’ячів — вже й не пригадаю. Навіть те, що встановив рекорд чемпіонатів, спершу не знав. Про рекорд мені сказали вже після поєдинку, коли з Міллою фотографувались.
— Як відзначили успіх? Писали, що під час чемпіонату тренери дозволяли вам усілякі послаблення, навіть пиво?
— Садирін сповідував професійні погляди на футбол, довіряв гравцям.
Пригадую, ще за радянських часів, «Зеніт», за який я тоді виступав, грав у Харкові з «Металістом». А в нашого Степанова народилася донька. Після гри ми й зібрались у номері привітати його. Звісно, не без спиртного. Заходить Садирін (тоді було прийнято контролювати, чим займаються футболісти у вільний час). А нас 14 сидить. Приїхало ж на матч 16. Павло Федорович подивився на застілля й каже: «Двоє, які відсутні, будуть оштрафовані. За те, що не з командою!» Таким він був.
— Якось в одному інтерв’ю сказали, що кожен гол — це плід майстерності й злості. Розшифруйте.
— Нападник повинен бути злим. Уже в назві його амплуа закладена певна агресія. Форвард повинен нападати, його завдання — забити, здобути чужі ворота, тобто завдати суперникам шкоди, неприємностей. За це, власне, й дістається нападникам на полі найбільше. Тут важливо зрозуміти, що спортивна злість — це не удар у відповідь. Злість нападника — в забитому м’ячі. Саме він є свідченням зрілості й майстерності гравця. На жаль, дуже часто нападники трактують спортивну злість у прямому сенсі, відповідаючи на грубість грубістю.
— Пальму першості бомбардира на чемпіонаті ви розділили з Христо Стоїчковим. Правда, болгарин зіграв більше матчів. Між собою не сперечалися, хто перший у списку? Бо за алфавітом — Саленко!
— Потім, коли зустрічалися, він завжди казав: «Маєш дякувати, що я не забив більше». Я ж йому завжди відповідав: «Дякуй, що ми не пройшли далі!». (Cміється).
— Цікава обставина: на всіх попередніх чемпіонатах найкращими голмайстрами ставали, як правило, представники чемпіонів
чи принаймні призерів. 1962‑го —Гаррінча й Вава, 1966‑го —Ейсебіу, 1970‑го — Мюллер, 1974‑го — Лято, 1978‑го — Кемпес, 1982‑го — Россі, 1986‑го — Лінекер, 1990‑го — Скіллачі… А росіяни вилетіли вже на стадії групового турніру…
— Іншими словами, чи міг забити більше? Напевне. На той час ми, як мовиться, вже відчули смак гри. Аби після матчу з камерунцями вдалося пройти далі, думаю, був шанс виступити ще успішніше. Адже ті, з ким суперничали в групі, зробили це. Бразильці стали чемпіонами, шведи — третіми, програвши лише один матч, у півфіналі тим же бразильцям.
— Матч із камерунцями став вершиною, але водночас і вашою лебединою піснею на рівні збірних. Чому більше не грали?
— А мене перестали запрошувати до збірної. Спершу телефонували, казали, що не викликають на товариські матчі, бо, мовляв, нема сенсу мене перевіряти, адже я й так готовий, відтак перестали й телефонувати.
— Як гадаєте, чому не запрошували?
— До керма збірної Росії став Романцев — наставник «Спартака», команди, гравці якої свого часу становили ядро
антисадирінського «повстання». Звісно, тепер ті гравці повернулися до команди. Мені потім розповідали, що саме вони просили Романцева не викликати мене до збірної. Він, видно, задля спокою в команді й вирішив пожертвувати мною.
— Після мундіалю-94 ваша ціна як футболіста, напевне, зросла. Відчули це в заробітках у «Валенсії», де на той час виступали?
— Контракт із клубом підписав перед чемпіонатом. І він також був хорошим. Отож його умови не переглядали.
— Іспанці, мабуть, задоволено потирали руки?
— Звичайно. Адже вони також виграли. Якби довелося укладати контракт після мундіалю, вже з найкращим бомбардиром чемпіонату світу, їм довелося би платити значно більше. Та й просто вони раділи. Президент клубу телефонував мені у США, вітав. Тепло зустріли
й після повернення з чемпіонату. Правда, невдовзі в команді помінявся тренер, прийшов бразилець Карлос Альберто Перейра. Із ним у мене (та й не лише в мене) не склалися стосунки. Я пішов із «Валенсії», а згодом пішов і Карлос Альберто.
— Перебралися до Шотландії, де виступали разом із Олексієм Михайличенком у «Глазго Рейнджерс». Серйозна, між іншим, команда: Гаскойн, Лаудруп, інші… Як там до українців ставились?
— Там не зважали на те, звідки ти. Головне, чи виконуєш те, що належить, чи граєш на потрібному рівні. Слід сказати, що тоді, щоби потрапити в чемпіонат якоїсь європейської країни, потрібно
було бути одним із найкращих, виступати за свою національну збірну. У тій же Іспанії, приміром, дозволяли заявляти за команду лише чотирьох іноземців. Звісно, вони не повинні були поступатись іспан-
ським гравцям, а навпаки — мали бути сильнішими за них. Те саме й в Шотландії. Ми намагалися відповідати цим критеріям. Як на мене, таких вимог не вистачає нинішнім українським клубам, які часто- густо звозять в Україну футболістів, яких і вдома мало хто знає.
— Це правда, що Гаскойн був ще той відірвиголова? Одного разу ви з ним, кажуть, ледве не почубилися. Чи так насправді?
— Ні, до бійки не дійшло. А було так: усією командою щось святкували. Їздили містом, спілкувалися з уболівальниками, заходили до пабів. Це нормально, в Шотландії так заведено. В автобусі я сидів попереду. А тут заходить Гаскойн і давай усіх із вогнегасника поливати. Ну й, зрозуміло, насамперед мене. Гаскойн узагалі дуже часто не до місця жартував. Я й не стримався. Але «вогнегасний» конфлікт швидко загасили.
— А багато було таких веселих історій — поза футболом? Щось пригадаєте?
— Усякого було. Якось на базі в Кончі-Заспі вирішили після гри трохи розслабитися. Узяли пива, рибки. Зачинились у нашого чоботаря — в нього окрема кімнатка була. Ми — це Дем’яненко, Протасов, Литовченко і я. А чекали ще Андрія Баля. І тут хтось у двері: тук-
тук! «Хто там?» — запитуємо. А звідти: «Валерій Васильович Лобановський!» А Баль був мастак на усілякі розіграші. Ось ми й вирішили, що це Андрій жартує. Дем’яненко й каже: «Та пішов ти…».
А в двері знов: тук-тук! Одчиняємо, а там справді… Лобановський! Німа сцена! Заходить Валерій Васильович до комірчини, огледівся та й каже мені: «Їх я розумію. Вони — старі. А ти-то куди?!» Я ладен був крізь землю провалитися! Ось така історія (сміється).
— Наслідки були?
— Не без того. Пізніше Лобановський не взяв нас усіх на якийсь матч за збірну.
— …Ви виступаєте за ветеранів, очолювали збірну України з пляжного футболу. Чи не зарано завершили кар’єру гравця? Ось дивіться як Шевченко у свої 35 зіграв на Євро-2012…
— Завершити виступи мене змусили травми: переніс кілька операцій на коліні, довго відновлювавсь. У повну силу грати вже не міг. А кому потрібен футболіст, який більше лікується, ніж грає?! Тому й вирішив повісити бутси на цвях.
— Якось заявили, що готові продати свою «Золоту бутсу» найкращого бомбардира чемпіонату світу-1994 (якщо, звісно, запропонують належну ціну). Ви це серйозно?
— Насправді було так. Один із арабських шейхів — великий прихильник футболу — вирішив створити в Еміратах музей, де вболівальники змогли би побачити й футбольні трофеї. Коли звернулися до мене, сказав, що готовий надати свій
приз для експозиції. Назвав умови й суму, які б мене влаштували. Це нормально — так у світі прийнято. Проте потім щось із тією затією не склалось.
— До речі, на суто українське прізвисько Сало не ображались?
— А чого ображатись? Воно ж від мого прізвища пішло. А прізвище справді українське. У мене ж батько — українець, з Кривого Рогу…
