Бонус 10 000 грн Український захисник польської "Краковії" Олексій Дитятьєв розповів ТК "Футбол", як змінилося його життя після віроломного вторгнення російських військ до України:
Про домомогу українським біженцям
– Для мене війна розпочалася з того, що дружина розбудила вночі, взагалі не розумів, що відбувається і думки були, що досі сплю. Та доси так і не прокинувся. З початку війни, кожного дня допомагаємо біженцям – зустрічаємо, знаходимо для них житло. Трохи неочікувано, що дуже багато поляків відгукнулося – люди давали свої кімнати, житло, будинки, хтось приймав величезні сім'ї. Те, наскільки швидко вони відреагували, викликає велику повагу до всіх поляків – вони перейнялися цією проблемою та не були байдужими, зробили все, що могли.
Читайте также: Олексій Дитятьєв: "Та щоб Путін здох! Сподіваюся, найближчі соратники з’їдять його живцем"
Поляки досі телефонують та пропонують допомогу, і кожного разу, коли телефоную – не було такого, щоб відмовили чи хтось не допоміг. У мене є надія, що війна буде недовгою. Тому що одна справа – поїхати з України в Польщу, а інша – прокинутись в Польщі та не розуміти, що робити далі. Люди з дітьми, вони не працюють, у них немає коштів, кожен день – ножем по серцю. Вони не знають, що робити.
Про родину, яка залишилася у Новій Каховці
– Мої батьки спочатку були в шоковому стані, та не знали, що робити. Я хотів знайти машину, щоб вони сіли та поїхали звідти. Але вони відповіли: "Ні-ні, зараз все буде добре". Ми згаяли дорогоцінний час, а коли вони вже наважилися виїхати – місто було заблоковане, це було неможливо. Коли все розпочалося, о 4:30 ранку, багато людей запанікували, вже виникли великі, кілометрові черги на заправках.
Читайте также: Алексей Дитятьев: "Новая Каховка оккупирована. Висит тряпка с красно-бело-синими цветами"
Встигла виїхати подруга моєї дружини, вони одразу зібрали речі, сіли в авто і поїхали – прийняли їх тут. Вони живуть в Польщі, а її чоловік пішов в територіальну оборону. Велика кількість людей встигла виїхати, але є не також багато тих, хто не встиг, та залишилися там.
Про фінансову підтримку для родини
– Дуже складно тренуватися, відволікатися. Але, вважаю, якщо у когось є можливість працювати, та фінансово утримувати родину – це необхідно робити. Щоб допомагати, відправляти гроші. На разі, усі мої рідні – безробітні, в Україні майже немає роботи і потрібна велика допомога від людей, які працюють за кордоном.
Про допомогу від волонтерів
– Через мене та мій телефон пройшло багато польських та українських волонтерів, людей із футбольного кола – всі між собою спілкуємось. Заочно з певними людьми ми вже були знайомі, чи грали один проти одного – тепер один одному допомагаємо, чим можемо. Наприклад, когось зустріти на кордоні, або відвезти туди. Ось Ігор Худоб'як з Греції передав мені амуніцію для воєнних та дрони. Які ми передали жінці з України, а вона вже відвезе їх до кордону. І такий рух віідбувається постійно, коли потрібно вирішувати різни невеликі, але дуже корисні справи у тилу. Все що можемо, ми робимо.
Про спілкування з російськими футболістами
– Спілкувався з російськими футболістами, з якими грав у клубі – вони не вірять, що можуть щось змінити. Думаю, нам потрібно усвідомлювати, що велика різниця – в тому, що їм свобода не потрібна. А українці – вільні люди, вони хочуть свободи та європейського життя.
Читайте также: Украинский легионер "Краковии": "Мир обязан бойкотировать все, что связано с Россией"
А росіянам це не потрібно, вони не хочуть боротись за чиюсь свободу та настільки залякани, що вони не хочуть нічого змінювати. Навіть якщо будуть ходити голі та боси, без грошей, у них не буде нічого працювати – але, впевнений, вони нічого не зроблять. Вони повністю в інформаційному вакуумі, не знають, у що вірити, та навіть якщо спробують повірити у те, що ми їм доносимо – вони не зможуть це зробити, їм це не потрібно.
Про гравців, яки пішли у тероборону
Скажу, що пишаюся тим, що я – українець. Пишаюся тим, як Україна відмобілізувалася, які черги у військомати, як люди беруть автомати до рук – знаю багато футболістів, які взяли зброю та пішли до тероборони. Низький уклін їм, говорю це – і в мене мурахи по шкірі. Вірю у нашу перемогу, бо таких людей просто не зламати! За нами правда, ми боронимо свою країну, боремося за нашу свободу, за наших дітей та онуків. І в цьому випадку у тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю, немає жодних шансів. Вони й залишаться безславно лежати у ній.
