Бонус 10 000 грн Інтерв'ю із Варламом Кіласонією, грузинським екс-форвардом Дніпра другої половини 90-х.
– У 1997-му ви залишаєте Росію, покидаєте крило Гіві Нодії і підписуєте контракт з Дніпром. Наставник команди В’ячеслав Грозний розповідав, що запросити вас в Україну було дуже складно.
– Я не хотів їхати від Нодії, не кривитиму душею. Проте довелося виходити із зони комфорту. Передусім я взяв до уваги статус нової команди. Дніпро тоді був третьою силою в українському футболі. Клуб мав велику перспективу і серйозні успіхи. Остаточно все вирішилося після слів Гіві Георгійовича: "Варламе, їдь у Дніпро. Спробуй себе на іншому рівні". Я погодився і жодної хвилини не шкодував про переїзд в Україну.
– Дніпро кінця 90-х можна назвати великою командою?
– Передусім наш тренер В’ячеслав Грозний виявися великим професіоналом. Не хочу ображати російських чи українських фахівців, але він вимагав від нас особливого футболу. Це стиль, який сподобався б усім грузинським футболістам: технічний, комбінаційний, видовищний. Колектив був відмінним. Найбільше я товаришував з Іллею Близнюком та Сергієм Нагорняком. Чудові спогади у мене про Шарана, Мізіна, Мороза і всіх-всіх. Грузини – такі люди, що хочуть дружити з усіма своїми партнерами. Я – не виняток.
– Сергій Нагорняк жартував, що усі футболісти Дніпра любили повернення братів Кіласонія з батьківщини. Ви завжди привозили чачу і вино?
– (Сміється) А ще чурчхелу та хачапурі. Це у нас в крові. Нічого надзвичайного в цьому немає – грузини полюбляють приїжджати не з порожніми руками. Ми – гостинні люди.
– За Дніпро ви забили вже в першому матчі. Більше того, це сталося вже через 7 хвилин після виходу на поле. Неймовірний дебют проти запорізького Торпедо пам’ятаєте?
– Це особлива історія. Тільки-но приїхав у Дніпропетровськ і відразу травмувався. Вилетів на півтора місяці, не тренувався з командою. Потрапив у заміну на матч з Торпедо, вийшов після травми і забив гол. Вова Шаран видав класний пас, а я переправив м’яч у сітку. Було дуже радісно і приємно.
– Вболівальники Дніпра прийняли вас, немов своїх?
– Нас так підтримував стадіон, що ти почувався у Дніпропетровську, наче господар, у протистоянні з будь-яким суперником. Трибуни постійно створювали хорошу атмосферу і особливі домашні відчуття. Наш тренер і самі футболісти хотіли віддячити вболівальникам – Дніпро ніколи не зупинявся навіть при 2:0 чи 3:0. Зверніть увагу на рахунки, з якими вигравала тоді команда.
– Брати Кіласонія стали першими братами, які взяли участь у фіналі Кубка України. У 1997-му Дніпро поступився Шахтарю через прикру помилку.
– Як можна забути цю гру? У повітрі відчувалася напруга, ми боролися до кінця, але все вирішив один епізод. Ми самі подарували донеччанам перемогу і трофей. Особисто для мене то було велике розчарування.
– Якось у чемпіонаті України вашого брата вилучили ще в першому таймі, а потім дисциплінарні органи дискваліфікували його на 10 матчів. Що такого зробив Георгій?
– Знаю, що Дніпро грав з київським ЦСКА, мене в заявці на матч не було. Мені не відомо, що саме сказав Георгій арбітру, тому важко судити про справедливість такого жорсткого покарання. Мабуть, то була неспортивна поведінка. Проте в будь-якому разі 10 матчів відсторонення – це дуже багато.
– Вам довелося протистояти київському Динамо, яке розпочинало свій неймовірний підйом перед півфіналом Ліги чемпіонів. Які емоції залишилися після протистояння з киянами?
– Я грав проти Динамо тричі. Спочатку це було на зборах в Ізраїлі, потім через 4 місяці в поєдинку чемпіонату. А згодом ще через місяців десять. І кожного разу це була інша команда. В Ізраїлі ми грали нарівні, в Дніпрі ми ще нав’язували боротьбу, а от третя зустріч минула під диктовку Динамо. Було помітно, як сильно Валерій Лобановський змінив цю команду.
– Ви згідні з тим, що повноцінно не проявили себе у Дніпрі?
– Однозначно, я повинен був продемонструвати вищий рівень. Але так буває. Спочатку травма, потім ще якісь моменти. На жаль, це був далеко не мій максимум. Однак я щасливий, що грав в Україні і був частиною класного Дніпра.
– Давно бували у нашій країні?
– Заїжджав до Києва 4-5 років тому. Мій візит не був пов'язаний із футболом. Хоча в Україні у мене чимало друзів. Найбільше спілкуюся з Анатолієм Пісковцем. Він тренував Волинь, а значну частину кар’єри провів у Грузії. Я дуже поважаю українців і з нетерпінням чекаю на поїздку. Не знаю, коли це станеться, але я дуже хочу приїхати в Україну.
