Олексій Сучков: "Димінський — нормальний чоловік. З ним просто треба вміти спілкуватися"
^

Олексій Сучков: "Димінський — нормальний чоловік. З ним просто треба вміти спілкуватися"

440
Олексій Сучков: "Димінський — нормальний чоловік. З ним просто треба вміти спілкуватися" - изображение 1У новітній історії львівських «Карпат» було чимало сильних і хороших гравців середньої лінії. Чого лише варті імена Шарана, Ковальця, Мізіна, Ковальчука, Хоми, Лучкевича, Кенії… На початку нового тисячоліття оновлені «Карпати», ледь очистилися в першій лізі, могли похвалитися півзахисною ланкою, що була однією з найкращих в Україні. Олексій Сучков та Ігор Худоб’як стали справжнім двигуном команди, її мозком і генератором розвитку атак.

І хоча з того часу, коли Сучков востаннє одягав зелено-білу футболку, минуло більше шести років, місто Лева ще й зараз пам’ятає гру білоруса. Найяскравіший спогад — це Кубкова стежина «Карпат» 2005-го року, коли першолігова команда здолала на своєму шляху три клуби з вищого за рангом дивізіону. Кожного разу галичани мінімально перемагали завдяки неймовірній взаємодії Сучкова та Батісти.

«Голац запам’ятався європейським підходом»

Олексію, як склалося ваше життя після того, як поїхали зі Львова?

— Керівництво «Карпат» відправило мене у Харків без мого відома. Про це я вже потім дізнався. Певний період часу провів у ФК «Харків», згодом рік відіграв у Казахстані. Потім було повернення в рідну Білорусь, де я виступаю й нині за новополоцький «Нафтан».

— Про Львів часто згадуєте?

— Це — найкращий період у моєму футбольному житті. Тому згадую про «Карпати» дуже часто. Більше того, постійно слідкую за командою.

— Який найприємніший спогад про виступи у Львові?

— Це переможний матч проти донецького «Шахтаря» в Кубку України 2005-го року. Загалом, дуже задоволений тим, як склалося для мене життя в Україні. Мені було затишно у Львові. Влаштовувало все, починаючи з прекрасного міста й закінчуючи своєрідними вболівальниками. У мене залишилося багато друзів у місті Лева. Там я провів 5 чудових років. Із приємністю згадую спілкування з уболівальниками, які підходили до мене навіть на вулиці.

Свій дебют у футболці «Карпат» пам’ятаєте?

— Так, це була гра із сімферопольською «Таврією» на стадіоні «Україна». Добре пам’ятаю й обставини, за яких відбувався той матч: рання весна, болото… Ми перемогли підопічних Анатолія Заяє­ва з рахунком 3:1.

— Отой матч став прем’єрним не лише для вас, а й для головного тренера «зелено-білих» Івана Голаца. Що скажете про роботу під його керівництвом?

— Мені було комфортно працювати з Голацом. Щоправда, позначалася інша ментальність, мабуть, вона зіграла ключову роль. Йому бракувало жорсткості, твердої руки.

— Тренування Івана Голаца суттєво різнилися із заняттями інших тренерів?

— Найперше, не було зайвої біганини. Такий собі європейський підхід. Помічником Голаца був Ігор Яворський, знаний в Україні тренер. Ось він відповідав за фізичну складову. Це добре, коли тренери доповнюють одне одного.

«Аньямке тримався відсторонено, а Налєпа був душею команди»

— Тодішні «Карпати» — це суміш легіонерів і місцевих футболістів. Поляк Налєпа, молдованин Ковальчук, нігерійці Годвін і Аньямке, словенець Тігань, балканці Мікуліч, Янічевіч, Шиміч уживалися в одному колективі без проблем?

— Проблем не виникало. Узяти, наприклад, Сергія Ковальчука. Поп­ри свій юний вік, він був лідером команди. Можливо, трохи відсторонено тримався Едвард Аньямке. Мацей Налєпа — душа команди. Звичайно, місцеві хлопці трохи косо дивилися на приїжджих, але це нормально. Шкода, що результат був далеко не найкращим.

— Африканська преса доволі цікаво висвітлила період перебування Аньямке в Україні. Мовляв, через колір шкіри партнери ігнорували його, тож нігерієць відчував проблеми на расовому ґрунті…

— Для мене всі ці проблеми расизму надумані. У нас у колективі йому ніхто кривого слова не сказав. Я за те, щоб усі жили мирно й дружно, без конфліктів. А колір шкіри та національність — це далеко не ключові ознаки, на які потрібно звертати увагу.

— Свій перший гол за «Карпати» ви забили у ворота «Чорноморця». У пам’яті той епізод залишився?

— Дуже добре його пам’ятаю. Я зіграв на добиванні — лівою спрямував м’яч у верхній ближній кут. Емоції переповнювали — скинув футболку й побіг на трибуни.

— До життя в Україні звикали довго?

— Навпаки. Коли вирушав у Львів, то мені часто казали: «Куди ти їдеш?». Я б із задоволенням залишився у Львові назавжди.

— Лідером тодішніх «Карпат» був Сергій Мізін?

— Так, його можна назвати представником «старої гвардії». Його роль — неоціненна. Він допомагав молодим хлопцям, був проміжною ланкою між тренерським штабом і футболістами. Принаймні, мене він навчив багатьом важливим речам.

— Ваш партнер, словенець Сенад Тігань, одверто заявив, що футбол — це його робота, а в Україну він приїхав заробляти гроші. На тренуваннях Тігань викладався на рівні з усіма?

— Не пригадую, щоби він хит­рував чи поводився неправильно. Нічого особливого. Інша справа, що перед тим, як футболіст підписує контракт із командою, він повинен проходити певне тестування — що це за людина, який у неї характер, як вона поводиться в колективі… Тоді можна уникнути проблем із мотивацією футболістів і напруженими стосунками у команді.

— Після поразки в Кубку армянському «Титану» Іван Голац остаточно попрощався зі Львовом. Його відставку вважаєте логічною?

— На такі матчі варто делегувати резервістів. Основний склад не налаштувався, як слід, і ми попрощалися й з Кубком, і з тренером. До мене Голац ставився дуже добре, тож і моє ставлення до нього було дзеркальним. Питання відставки вирішував президент. Щодо мого бачення, то я би дав тренеру шанс.

«Худоб’як мені, немов молодший брат»

— Напевне, добре пам’ятаєте львівський матч із київським «Динамо», коли «Карпати» вели в рахунку 2:0, а в підсумку програли — 3:4…

— Тоді головним тренером «Карпат» був Мирон Маркевич. Після тієї гри він звинуватив мене в двох пропущених голах. Не знаю, він — тренер, тому його думка є визначальною. У мене позиція інша. Що тут скажеш? Розбір у роздягальні був гарячим…

— Ваше перше прощання з «Карпатами» було ініційоване Маркевичем. У вас справді були напружені стосунки?

— Мирон Богданович мав пов­не право обирати людей, з якими йому було комфортно працювати. Тому це його бачення, й воно, так чи інакше, є правильним. Інша справа, що Маркевич любить працювати там, де є стабільне і хороше фінансування.

— Вас орендував ярославський «Шинник». Проте гравцем основи в новому клубі ви так і не стали…

— Мене в команду запрошував Олександр Побєгалов. Натомість зовсім скоро «Шинник» очолив Олег Долматов, із яким у мене стосунки не склалися. У Росії взагалі інше ставлення до футболу. Усе дуже просто — програли, значить, не біда. В Україні після програного матчу впродовж наступного тижня краще було вдома сидіти. Можливо, вимоги більші… До речі, в Росії відчутніший поділ на старших і молодших. Мене, наприклад, під свою опіку взяв співвітчизник Сергій Штанюк. В Украї­ні такої різниці між ветеранами команди та молоддю немає.

— Знаю, що в Гродно, де ви робили перші кроки у футболі, вам також довелося відчути на собі футбольну «дідівщину»…

— Нормально ставлюся до таких речей. Ви не уявляєте, як нам, молодим, доводилося в колективі! Було дуже тяжко. Зате в матчах старші партнери готові були «порвати» за нас будь-кого. Нині часи інші, у сучасних футболістів не ті пріоритети й уподобання, що були в нас. Проте такі речі цілком природні.

— Ви повернулися до Львова тоді, коли «Карпати» вилетіли до першої ліги. Не складно було знаходити мотивацію?

— У нас підібрався молодий колектив однодумців. Нас стимулювало поставлене завдання. Перша ліга — це не прохідний двір. У певних матчах нам доводилося сутужно.

— Виступаючи в нижчому дивізіоні, «Карпати» поповнилися Ігорем Худоб’яком. Зав­дяки вашим спільним зусиллям, фланги в «зелено-білих» були — дай Боже…

— Ігор запам’ятався мені дуже скромною людиною. Він для мене, немов молодший брат. У нього світла голова. Ігор справжній молодець, і все, чого він досягнув, він заробив власною працею. Худоб’як багато працював над собою, стиснувши зуби.

«Наші вболівальники підтримували нас завжди й усюди»

— Для багатьох львів’ян матч проти сумського «Спартака» залишається темною сторінкою в історії «Карпат». Офіційне трактування звучало так: «матч проведено з порушенням принципів спортивної боротьби, з нехтуванням інтересів глядачів і норм спортивної етики»…

— Кілька гравців участі в тому матчі не брали, адже попереду був півфінал Кубка України проти київського «Динамо». Дуже боляче й образливо згадувати про те, як уболівальники спересердя жбурляли фанатські троянди в болото. Ми підвели всіх… Але нічого не вдієш, оправдовуватися не хочеться.

— У складі «Карпат» ви почали демонструвати класний рівень футболу, тож з’явилися чутки про зацікавленість у ваших послугах польського «Гурніка» з Ленчни та німецького «Штуттгарта»…

— Я навіть тренувався з «Гурніком» і підписав попередній контракт. Не знаю, як би склалося життя, але тоді по мене приїхав наставник «Карпат» Юрій Дячук-Ставицький і забрав мене додому. Не шкодую, що так усе сталося.

— Львівські вболівальники не хотіли з вами прощатися, тож організували кампанію на вашу підтримку.

— «Карпати» — це не лише футболісти й тренерський штаб. Вони становлять єдине ціле разом із уболівальниками. Чого вартий лише фан-сектор… У Львові вболівальники справедливі — за хороше хвалять, за негатив по голові не гладять. Пригадую кожен виїзд — наші вболівальники були з нами завжди. Навіть на найвіддаленішому географічно матчі. Я їх любив і вони до мене ставилися з повагою.

— Свідченням цієї поваги є, мабуть, приз найкращому гравцю сезону «Зірка «Карпат»…

— Мені було приємно його отримати. Цей приз нині в мене вдома й займає там почесне місце.

— Як поясните магічну серію «Карпат» у Кубку України
2005-го: перемоги з
рахунком 1:0 над «Чорноморцем», «Шахтарем» і «Ворсклою» були організовані, немов під кальку. Кожного разу результативний пас віддавали ви, а голом відзначався Вільям Батіста?

— Для того, щоби знати, де перебуває на полі бразилець, я навіть голову не повертав: інтуїтивно відчував, де саме він перебуває, а Вільям знав, куди віддаватиму передачу я. І це при тому, що ми часто боролися за володіння м’ячем на полі — кожен хотів завершувати атаку. Напевне, Батісту я відчував на підсвідомому рівні.

— Із виходом «Карпат» і «Зорі» у вищу лігу український футбол відчув певну свіжість. Обидві команди показували цікаву гру. Проте замахнутися на місця у верхній частині турнірної таблиці львів’янам не вдалося…

— Молодь тоді в нас була справді обдарована. Шкода, що часто змінювалися тренери, а це, безумовно, не йде на користь команді. Нам не вистачило часу й терпіння.

«Мені зателефонували і сказали: «Ти та Батіста — гравці ФК «Харків»

— Вашим партнером у «Карпатах» був Леонід Ковель. Як ставитеся до його повернення до складу «зелено-білих»?

— Леонід — хороший хлопець. Хоча ця новина мене здивувала. Але намагаюся розгледіти в даній ситуації позитив. Ковель зрозумів свої помилки, здобув досвід. Ніхто не сумнівається, що він уміє грати у футбол. Єдине, що я би радив йому зробити, — поспілкуватися з уболівальниками й попросити вибачення за свою поведінку.

— Чи часто спілкувалися з почесним президентом «Карпат» Петром Димінським?

— Петро Петрович — нормальний чоловік. Із ним просто треба вміти спілкуватися. Я розмовляв із ним не раз. Без проблем, звичайно, не обійшлося. У нас були гострі кути, але я знав, що він мене вислухає. Минув час, і я розумію, що в певних ситуаціях діяв би інакше. Я не маю права давати йому поради, але вважаю, що він повинен обирати собі таке оточення, яке би його не підводило.

— В Україні добре пам’ятають історію 2007-го року, коли «Карпати» не змогли вийти на матч із «Металістом» через хворобу…

— Я тоді також зліг із температурою. Разом із Русланом Платоном ми орендували заміський будинок у Брюховичах, неподалік Львова. Нас звинувачували у симуляції, мовляв, із «Металістом» боїмося грати. Та ні, не було такого! Ми навіть намагалися ізолювати жінок і дітей, боялися заразити. У нас були докази, які ґрунтувалися не лише на словах. Може, згідно з Регламентом змагань такі речі є правильними, але з точки зору людських стосунків… Не знаю, не мені судити.

— Ваш перехід із «Карпат» у ФК «Харків» стався через конфлікт?

— Та ні! Мене просто поставили перед фактом. Мені зателефонували і сказали: «Ти й Батіста — тепер гравці ФК «Харків». У мене такий характер, що я напрошуватися не буду. Продали, значить сприйму це як належне.

— Як пішли справи на новому місці?

— У Харкові ми отримали зар­платню лише за два місяці. Згодом наші додатки до контрактів із фінансовими умовами кудись зникли, тож довести будь-що було неможливо. Майже рік жили без грошей. Я нічого не вимагав, зібрав речі й поїхав. Не розумію, як можна було залишити команду напризволяще? Напевне, це багато пояснює, якщо спостерігати за станом справ у нинішньому футбольному господарстві України.

— Ваш син активно займається футболом. Вірите в те, що Антон піде батьковими стежками?

— Тренери кажуть, що голова в нього світла. На даний момент аналізувати складно. Мине кілька років, тоді й будемо робити певні висновки.

— Ви давно не були у Львові. Якщо випаде можливість повернутися в місто Лева, матчі «Карпат» відвідаєте?

— Приїхати дуже хочеться. Я доб­ре пам’ятаю всі вулиці, тому проблем із орієнтацією в місті не буде. На «Україну», напевне, не піду. Не хочу засмучуватися. Я віддав «Карпатам» найкращі роки своєї кар’єри, залишивши там частину свого серця. Мені буде тяжко спостерігати за рідною командою з трибун.


Оцените
Поделитесь

Оставили комментарии на форуме: loading


Оставить комментарий на форуме