Володимир Безуб’як: "Коли побачив гравців "Севільї", я був у шоці"

Як і годиться для справжнього професіонала своєї справи, свій 60-літній ювілей Володимир Безуб’як зустрів на бойовому посту – з вівторка він разом зі своєю нинішньою командою, 16-річними вихованцями Академії футболу «УФК-Карпати» знаходиться на тренувальному зборі в Мукачевому, де «зелено-білі академіки» готуються до весняної частини зонального етапу першості Дитячо-юнацької футбольної ліги України.

По завершенні ранкового тренування, подякувавши за привітання, Володимир Йосипович відповів на питання Інформаційного центру ФК «Карпати».

– Володимире Йосиповичу, футбол став для вас справою усього вашого життя. Як і більшість колишніх футболістів, ви також можете сказати, що коли б не було цієї улюбленої всім світом гри, то, напевне, ви б її вигадали самі?

– Справді, коли не рахувати родину, що однозначно є найважливішим у житті кожної людини, футбол став для мене головною справою. Однак спорт для мене почався якраз не з футболу. Я вчився у львівській СШ №49, в якій була доволі непогана секція баскетболу. Тож мій шлях у спорті почався якраз з кошикувки, як називають баскетбол поляки. Наша команда навіть виграла першість міста серед шкіл. Пам’ятаю, у фіналі ми грали з командою СШ №35. А запам’ятався той матч тим, що він став своєрідною дуеллю двох лідерів команд. І у нас, і в суперника було по одному справжньому баскетболісту. Нашим лідером був Ярослав Роїк, який так само, як і найкращий гравець команди СШ №35, у майбутньому став гравцем юнацької збірної України. Зрозуміло, що гра обох команд зводилася до того, щоб вивести свого лідера на кидок. Нам це вдалося краще – ми виграли з рахунком, коли мені не зраджує пам’ять, 34:30. А щоб ви розуміли, наскільки важливим гравцем для нашої команди був Славік, скажу, що з 34-ох очок він приніс 32! Думаю, що нині присутність Мессі у грі для «Барселони» в рази менше значить, ніж для нас тоді наявність у складі Роїка (сміється). Ми його після матчу ледь не на руках носили в прямому значенні слова. До речі, ще один влучний кидок в нашій команді вдалося зробити мені і я неймовірно цим гордився – адже був другим снайпером команди.

– І як ви з баскетболіста перекваліфікувалися у футболіста?

– Через дворовий футбол. Знаєте, я ніколи не був прихильником комуністичних ідей, але хто щоб не казав, а тоді, маю на увазі радянські часи, розвитку дитячого спорту надавалася значно більша увага, ніж зараз. І грошей на нього виділялося достатньо – батькам заняття дітей спортом абсолютно нічого не коштували. А в футбол я попав після того, як наша шкільна команда успішно виступила на турнірі «Шкіряний м’яч». Так, СШ №49 в ті роки славилася своїми спортивними здобутками, в нашій школі вчилося чимало хлопців і дівчат, які на серйозному рівні виступали на змаганнях з різних видів спорту. Ну а в командних видах ми були особливо сильні в баскетболі і футболі. Причому у футбол, виходить, грали на рівні команд дитячих футбольних шкіл.

– Ви що, брали участь у турнірах серед команд ДЮСШ?

– Ні, це зараз у «Шкіряному м’ячі» грають фактично не шкільні команди, а спецкласи різних футбольних клубів. В СРСР діти, які займалися футболом у спортшколах, в «Шкіряному м’ячі» участі не брали. Але рівень був дуже навіть пристойним. Аби не бути голослівним, розкажу як я попав у футбол і ви самі усе зрозумієте. В ті часи, упродовж багатьох років на матчах «Карпат» була традиція – в перерві проводився поєдинок двох дитячих команд. Зазвичай грала одна з юнацьких команд «Карпат» і суперник, якого запрошувало керівництво клубної школи. І от одного разу, точно пам’ятаю, що «Карпати» тоді приймали мінське «Динамо», запросили в перерві з групою підготовки карпатівців зіграти нашу шкільну команду з СШ №49. Думаю, той матч кожен з гравців нашої команди запам’ятав на все життя. Для нас це було, немов казка – ми, проста, по своїй суті дворова команда, при повних трибунах, а тоді менше 30 – 35 тисяч глядачів на «Дружбу» (нині – «Україна») не приходило ніколи, граємо проти фактично дитячої професійної команди «Карпат».

– Вибачте, що перебиваю, але за 15 хвилин перерви, напевне, отримати повну торбу голів ваша команда не встигла?

– Та в тому то й справа, що казка мала продовження. Ми неймовірно тішилися, коли дізналися, що будемо грати на «Дружбі» в перерві матчу чемпіонату СРСР. А тепер собі спробуйте уявити, що ми відчували, коли гра закінчилася і ми обіграли «Карпати» з рахунком 3:1. Це був справжній шок!

– Напевне після того матчу усю вашу команду СШ №49 запросили в школу «Карпат»?

– Та ні. Схоже, у «Карпатах» вирішили, що це сталося через елементарну недооцінку суперника їхніми гравцями. Не знаю, але нікого з нас в «Карпати» не запросили. Зате одразу дев’ять чоловік (і я серед них) отримали пропозицію займатися футболом у ДЮСШ-4 в команді 1957 року народження, яку тренував Степан Михайлович Нирко. Він і став моїм першим тренером.

– Цікаво, окрім вас, хто ще з тих дев’яти хлопців досягнув чогось серйозного у футболі?

– Тільки один – Михайло Ковалик, наш воротар. Він непогано стояв у рамці, по закінченні школи поступив в Інфіз. Зараз працює вчителем фізкультури. Причому, як прийшов на роботу у СШ №5, так і працює там до нині. Ми з ним час від часу бачимося.



– А ви після школи також поступили в Інфіз?

– Ні. Поступав, але не пройшов по конкурсу. Тоді, щоб ви розуміли, поступити на футбол в Інфіз було навіть складніше, ніж стати студентом медінституту. На футбол конкурс був – 15 чоловік на одне місце. А того року поступали такі сильні футболісти, як Родін, Смердов, Галушка...

– І ви пішли в армію – служили в спортроті і грали за львівське СКА?

– Та ні. Два роки відслужив у Сибірському військовому окрузі, в Красноярську – п’ять з половиною тисяч кілометрів від Львова, не більше і не менше.

– А що, поближче до дому влаштуватися на службу не вийшло? Невже нікому не був потрібен непоганий футболіст.

– Та тут така забавна історія вийшла, що служити у Сибір я попав за протекцією... рідної мами.

– ???

– У військкоматі мені спочатку сказали, що буду служити в Прибалтиці, у десантних військах. Тоді вважалося, що бути десантником – це круто і престижно. Але я особисто від усієї цієї військової романтики – ВДВ і тому подібне – був дуже далекий і аж ніяк не мав бажання стрибати з парашутом та вчитися в одиночку обеззброювати пачками ворогів. А моя мама найбільше боялася, аби мене не забрали служити за кордон. Вона, як і всі нормальні люди, добре пам’ятала події у Чехословаччині в кінці 60-их років, коли Радянська Армія подавила повстання у Празі. У тих подіях загинуло дуже багато цивільного населення чехів та словаків, але й чимало радянських солдат не вернулися додому живими.

– І що ж вона зробила, що ви опинилися в Сибіру?

– Пішла до начальника військкомату і зізналася, що вітчим мого батька проживає в США, у Чикаго. Я думаю, що в КДБ про це знали, бо наша сім’я вела з ним переписку. Але коли мама про це повідомила начальнику військкомату, то той з переляку тут же сказав, що мене не тільки за кордон, а й в ніяку Прибалтику служити не відправлять. Ви ж знаєте, що прибалти до радянської влади ставилися ні на грам не краще, ніж західні українці. От мене й відправили якомога далі від рідної хати – у Красноярськ.

– І що, ви там два роки несли службу, забувши про футбол?

– До присяги так, але потім, як то кажуть, життя налагодилося. Вміння грати у футбол пригодилося і в Сибіру. Я грав за «Текстильник» з Красноярська, який виступав у першості краю. Життя там у людей було цікаве. Населення Красноярська складалося головним чином з жінок, які працювали на текстильному комбінаті та із зеків, які або були на поселенні, або залишалися там жити після відсидки у зоні. У жінок була одна мета – вийти вдало заміж. Звісно, далеко не всім це вдавалося. Усі вони хотіли знайти своє жіноче щастя, але більшості з них діставався тільки життєвий досвід.

– А у вас не виникло бажання залишитися назавжди у Красноярську і грати там у футбол? Все ж два роки безвилазно провели у Сибіру.

– Чому безвилазно? За час служби я двічі був у відпустці – по десять днів кожна. Але відпуск я отримав не завдяки футболу. Допомогло те, що у спортивному плані я був розвинутий всебічно. От двічі й вигравав першість Сибірського ВО з військового багатоборства. За це командування мене преміювало поїздкою додому.

– Вам давали відпустку на десять днів. Цікаво, а скільки часу ви добиралися в одну сторону – напевне, ті самі десять діб?

– Ні. Я літаком летів. Між іншим, був прямий рейс Красноярськ – Львів. Літав на Іл-18. Цікаво було, але летіти треба було також не мало – майже десять годин.

– А скільки коштував квиток, часом не пам’ятаєте. І хто його оплачував, невже армія?

– Поїзд повністю оплачувався армією, але тільки плацкартний вагон. Якщо брав купе – різниця у ціні з кишені військовослужбовця. А за літак я платив 30% вартості квитка – решту армія. Але тоді ціни на квитки були зовсім інші. Я маю на увазі, коли брати відносно до того, скільки пересічні люди заробляли. Тим більше, що в Сибіру заробітки були високими через різні коефіцієнти складності умов життя, праці і природних умов.

– Напевне, за два роки служби вас не один раз називали бандерівцем?
– Та ні. От тільки, коли я захворів на Боткіна і попав у госпіталь, то так, там було дуже важко. Зі мною в палаті було вісім чоловік – семеро сибіряків і один москвич. Сибіряки мене просто дістали. Я спочатку вирішив не реагувати на їхні провокації, але потім не витримав і сказав: «Так я бандерівець, але в цьому нічого поганого немає». А потім, аби їх добити морально, ще й додав: «І взагалі треба ще розібратися, хто для радянської влади більший ворог – ми, бандерівці, чи ви – власівці». Коли їх назвав власівцями, вони мене ледь не почали бити усією компанією – ледь на шматки не роздерли. Якби не москвич, який був абсолютно адекватним мужиком, не знаю чи ми б з вами зараз тут розмовляли. А так він заступився за мене і потроху їх заспокоїв.



– Два роки служби в армії, навіть незважаючи на виступи в чемпіонаті краю, не могли негативним чином не вплинути на ваш рівень гри у футбол. Тож як вам вдалося пробитися в «Карпати», які до того ж на той час грали доволі успішно?

– А я одразу після служби в «Карпати» і не попав, це було просто нереально. Повернувшись додому, я таки поступив в Інфіз, почав регулярно тренуватися і пробився в інститутську збірну. У нас була хороша команда, ми виграли першість вузів України, грали і в фінальному турнірі студентського чемпіонату СРСР. До речі, фінал Союзу проходив у Львові. Але я тоді уже не міг грати за Інфіз, бо був заявлений за «Карпати». А гравцям команд майстрів грати в студентських турнірах не дозволялось регламентом.

– Свій дебют за «Карпати» пам’ятаєте?

– Мене в «Карпати» запросили у 1979 році разом з Орестом Балем, молодшим братом Андрія Баля. Він щоправда в команді не закріпився. А я вперше вийшов на поле в матчі за дубль. Грали ми у Воронежі проти «Факела». Я по ходу гри вийшов на заміну замість Василя Раца. Зіграли ми тоді внічию – 0:0. Пам’ятаю, що в кінці матчу я мав забивати, але не склалося. А за основний склад я перший раз вийшов уже в сезоні 1980 року, коли ми грали у Вищій лізі з московським «Локомотивом». То був початок квітня і «залізничники» нас приймали не в Москві, а на своїй базі в Хості.

– Офіційний матч чемпіонату СРСР у Вищій лізі проводили на тренувальній базі?

– Тоді таке практикувалося – у Москві лише закінчилася зима. Там жодного поля нормального в ту пору року ще не було. Та й газон у Хості також важко було назвати футбольним полем – одне болото, присипане зверху піском. Я також вийшов на заміну. Ми той матч програли, але рахунок я не пригадаю.

– У Вищій лізі за основний склад ви зіграли лише п’ять матчів.

– Та тоді така команда була в «Карпатах», що це просто бомба! Та що я, той же Вася Рац, про якого я вже згадував і який в подальшому став зіркою київського «Динамо» та збірної СРСР (вигравав Кубок кубків УЄФА і «срібло» Євро-1988 – Авт.), зіграв за основу «Карпат» лише чотири матчі, після чого поїхав у вінницьку «Ниву». Давайте пригадаймо, хто грав у «Карпатах» в сезоні 1980 року. В обороні Толік Саулевич, який був чемпіоном Європи серед юніорів і Олег Родін – гравець збірної СРСР. А середня лінія – це взагалі був кращий півзахист в СРСР! Думаю, пояснювати хто такий Лев Броварський нікому не потрібно. А разом з ним в середині поля грали Андрій Баль, Юрко Суслопаров та Ярек Думанський – гравці молодіжної збірної СРСР, яка того, 1980 року виграла чемпіонат Європи. А в нападі моїми конкурентами за місце в складі були Стьопа Юрчишин – легенда українського футболу всіх часів, Гріша Батич – чемпіон світу серед юніорів та Володя Дикий – гравець юніорської збірної СРСР, якому до того ж дуже симпатизував тодішній головний тренер «Карпат» Іштван Секеч.

– Залишивши «Карпати», ви грали в нижчих лігах. Зокрема, спочатку ви поїхали в Хмельницький.

– У мене було чимало хороших пропозицій. Особливо багато дзвінків було після того, як в матчі чемпіонату СРСР серед дублерів «Карпати» виграли у ташкентського «Пахтакору» з рахунком 3:2, а я забив усі три голи. У мене тоді склалися так обставини, що я якраз у 1981 році одружився і мені конче потрібно було квартиру. Найбільш конкретна розмова, ніби, була з хмельницьким «Поділлям». Начальник їхньої команди навіть показав ключі і назвав адресу квартири, яка мене чекає. Я дав згоду, тим більше, що окрім мене, «Поділля» ще й запросило з «Карпат» Славіка Зайця, Ваню Паламаря та Ігоря Цисельського. Але виявилося, що нас дурять – і ключі, і адреси виявилися липовими. Тож за кілька місяців ми поїхали з Хмельницького геть. І я погодився грати за львівський «Автомобіліст», який виступав на першість України по колективах фізкультури (нині – першість аматорів, – Авт.). Умови були просто казкові, до того ж згодом, з 1985 року я паралельно почав працювати у СДЮШОР «Карпати». І з самого початку у мене в тренерській роботі пішло досить добре. З мого першого набору (гравці 1974 року народження) вийшло кілька хороших футболістів – Юрій Вірт, Женя Михайлів, Юрій Беньо. Грав за нас і Олег Бойчишин, хоча він тренувався з 1973 роком. Ми в 1989 році виграли чемпіонат України, причому у фінальному турнірі, де шість команд грали по колу, перемогли усіх суперників – і «Динамо», і «Шахтар», і «Дніпро», і львівський спортінтернат (нині – УФК).




– Виходить, ви стали тренером у 28 років, а це вік, коли гравці зазвичай ще не надто переймаються тим, чим займатимуться по завершенні ігрової кар’єри. Можливо, хтось вас підштовхнув до тренерської діяльності?

– Мені неймовірно повезло, що на моєму життєвому шляху я зустрів Валентина Ходукіна, який став для мене таким собі футбольним Хресним батьком. Саме ця людина рекомендувала мене на роботу тренером в СДЮШОР «Карпати». Він же склав мені й протекцію на кафедру футболу Львівського інститут фізкультури. І знову ж таки саме Валентин Михайлович, очоливши «Карпати», запросив мене до свого тренерського штабу. Було це в 2002 році. Щоправда, мене ще раніше запрошував тодішній генеральний директор «Карпат» Михайло Практика. До речі, коли Ходукін мені запропонував стати одним з його помічників, то Практика сказав, що коли я знову відмовлюся, то це буде останнє запрошення від карпатівського клубу. Не хочу оцінювати свою роботу – це нехай роблять інші, але скажу, що я завжди відчував себе щасливим, працюючи тренером. І для мане не має значення, головний я тренер команди чи асистент, працюю з першою командою «Карпат» чи очолюю дитячу команду клубної СДЮШОР або Академії футболу – головне, я працюю в футболі і займаюся улюбленою справою. На щастя, є й що згадати – окрім виступів «Карпат» в Лізі Європи, були неодноразово й перемоги і призові місця моїх підопічних на першості України та участь у фінальних турнірах першості Союзу серед СДЮШОР. Зрозуміло, що й поразок вистачало – а куди без них у футболі.

– Який період тренерської роботи залишив у вас найбільш позитивні спогади?

– Однозначно, робота у тренерському штабі «Карпат», коли команду очолював Олег Кононов – один з найприємніших періодів у моєму житті. Справді, є що згадати. Одні матчі проти «Галатасарая» чого варті. Майже ніхто не вірив, що ми у плей-оф Ліги Європи пройдемо одного з грандів турецького футболу. Але ми не звертали увагу на усі ці розмови, а мовчки працювали і вірили в свої сили. Тому гол Федецького, який звів з розуму усю футбольну Україну – це ніяка не випадковість і не збіг обставин. Глибоко переконаний – цей гол, як і вихід у груповий раунд ми заслужили перед Всевишнім своєю працею та своїм ставленням до професійних обов’язків.

– Після тих незабутніх матчів пройшло вже чимало часу. Тож нині, з вершини прожитих років, на вашу думку, що стало головним чинником того тріумфу «Карпат» на європейському рівні?

– Якийсь один чинник виділити важко – це радше була сума складників. У «Карпатах» підібралася плеяда насправді хороших, амбітних футболістів з чималим потенціалом. Велика заслуга тренерського таланту Олега Кононова, який зумів не лише поставити сучасний тренувальний процес, а й об’єднати усіх одною ідеєю, а головне, зробив так, що усі вірили в реальність досягнення поставленої мети – виходу в груповий етап. Ну й звісно не можна не сказати про Петра Петровича Димінського, який вклав у «Карпати» не лише чимало коштів, а й свої душу і серце. У «Карпатах» тоді насправді була КОМАНДА однодумців, в якій усі жили одною ціллю і заради її досягнення були готові на все.



– Після перемоги за сумою двох матчів над «Галатасараєм», уся Україна чекала продовження успішних виступів «Карпат» і на груповому етапі. Однак не склалося. Чому?

– Зізнаюся, нам – тренерам і гравцям – також оптимізму не бракувало. Але це не була самовпевненість. Ні, ми просто вірили в себе і продовжували працювати. Також давайте не забувати, які суперники нам дісталися за результатами жеребкування. Не перебільшуючи, можна сміливо казати, що грали ми в Лізі Європи, але рівень нашої групи був вищий, ніж у більшості груп Ліги чемпіонів. Коли порівняти ту нашу групу і ті команди, що минулої осені приїздили до Львова грати проти «Шахтаря», то це ж небо і земля. Але все одно ми мали виступити краще. Напевне, багато в чому визначальним став перший матч з «Боруссією». Коли ми вийшли вперед 3:2, треба було «сушити» гру. Але нам забракло досвіду, а коли німці зрівняли рахунок (3:3), то наші гравці, будучи на куражі, вирішили, що нічиєї для нас замало і всією командою побігли вперед виривати перемогу. Напевне забули проти кого ми граємо – а та «Боруссія» тоді виносила саму «Баварію». От і вийшло, побігли в атаку, а потрапили в полон. Переконаний, якби ми взяли навіть одне очко в тій грі, далі б усе було по-іншому. Але що тепер гадати – склалося так, як склалося. Та все одно шкода – з тою командою і в тому стані «Карпати» могли вийти навіть з тої топ-групи.

– Що вас найбільше вразило в тих іграх?

– Коли ми перед першою грою побачили гравців «Севільї», я був у шоці. У «Боруссії» та в ПСЖ були, що не гравець – то атлет. А в іспанців якісь худющі та ще й кривоногі мужики – навіть не схожі на футболістів. Я навіть спершу не зрозумів, хто це такі – думав, якісь працівники клубу. Та коли вони вийшли на поле і почали працювати з м’ячем, я був уже не в шоці, а в ступорі – складалося враження, що відібрати у них м’яч справа взагалі нереальна. Ну ви самі бачили, як вони нас відвозили.

– Ні для кого не секрет, що звільнення з посади найчастіше трапляються саме з тренерами. Тож вибачайте, але скажіть, як ви особисто переживали подібні процеси у своєму житті?

– Тренер повинен бути філософом. Але про відставку, доки працюєш, не можна думати, бо це заважає ефективності роботи. Відставка – це також оцінка твоєї праці і вона так само є частиною тренерської роботи. Також слід зазначити, що вона далеко не завжди буває справедливою по відношенню до тренера – але така вже доля тих, хто обрав для себе «електричний стілець», як часто називають тренерську лаву. А інколи звільнення бувають просто таки курйозними.