Бонус 10 000 грн Володимир Лозинський є одним із найвидатніших випускників динамівської футбольної школи. Зробив стрімку кар’єру в футболі, став триразовим чемпіоном СРСР, дворазовим володарем Кубка СРСР, виступав за збірну країни. Сьогодні 62-річний фахівець працює тренером ветеранської збірної України. Володимир Федорович люб’язно погодився стати першим учасником рубрики «Перші кроки легенд футболу».
— Давно це було, понад півсторіччя тому назад, — зачісуючи сивину, згадує знаний футболіст та тренер. — Взагалі, народився я у Брянській області, у селі, що в кількох кілометрах від кордону з Чернігівською. Був ще малим, коли батьки переїхали до Києва. Оселилися у Дарницькому районі, це зараз тут новобудови, а тоді був ліс, кількаповерхові будинки, приватний сектор. Там навчався у школі та починав грати в футбол.
— Перед тим як записуватися до динамівської школи вже знали, що таке футбол?
— Здається, у моєму поколінні не було жодного хлопця, хто не грав у м’яч. У лісі вирівняли галявину, поставили ворота та бігали з ранку до вечора. У семирічному віці записався до футбольної секції Восход, тренером був Віталій Баранов, кілька років ходив до неї. Тоді біля стадіону Динамо повісили об’яву про набір до молодшої групи, у ті часи навчання починалося в 10-річному віці. Мій брат Олександр побачив її, побіг за мною до школи, прямо з уроку забрав та повіз на перегляд. Я навіть форму не взяв, був у сорочці та штанях.
На верхньому полі стадіону Динамо, неподалік від Моста Закоханих, зібралося зо 500 дітей, разом з батьками було не менше тисячі людей. Тренери ділили дітей на п’ятірки, грали між собою, і після першого дня відбору нас залишилось 250. Після другого відбору вже 125 і так далі, поки не стало зо 30 найстійкіших. Тоді нас розділили на дві команди та дали зіграти матч на головному полі стадіону Динамо. Згодом були неймовірні враження, коли почув слова тренерів про зарахування до навчання у школу.
— Ким були ваші перші динамівські тренери?
— Набір проводили Олександр Леонідов та Віталій Голубєв. Це вони випустили 1952 рік, в якому були Блохін, Зуєв, Кондратьєв, Дамін... Але займався під їх керівництвом недовго, до школи прийшов Євген Котельников, якому і довірили наш 1955 рік.
— Розкажіть про тренувальний процес у ті часи, які були його особливості?
— Здається, було три тренування на тиждень, плюс ігри. Ми виступали на першість Києва, де у Динамо головними конкурентами були ГОРОНО та Спортінтернат, в чемпіонаті України боролися за золото з Карпатами, Дніпром, Шахтарем, Чорноморцем. Згодом був і чемпіонат СРСР, конкуренція в якому була шалена. Також пройшли безліч товариських турнірів — Подснєжнік, Юність, Переправа. Життя було дуже цікавим та насиченим. Це що стосується навчання у динамівській школі.
Був ще й інший футбол, якого, на жаль, немає у нинішнього покоління — дворовий. Додому з футбольного майданчика йшов коли вже стемніло, грали двір на двір, будинок на будинок. Тут гартувався характер, потрібно було показувати лідерські якості.
Згодом, у дорослому футболі мені дуже допомогло захоплення у дитинстві лижним спортом. Воно розвиває витривалість, вчить правильно розподіляти сили на дистанції, правильно дихати. Були матчі, коли Валерій Лобановський наказував мені одному відповідати за весь правий фланг, і нічого, справлявся. Партнери по команді були такі ж самі, «залізні». Бувало Безсонов, Дем’яненко, Рац чи Яковенко зіграють весь матч за дубль, а наступного дня виходять у стартовому складі за основну команду. Такі фізичні дані закладаються з дитинства.
— Вболівальники знають вас як захисника, хто з тренерів знайшов для вас цю позицію?
— Так склалося, що в дитячій школі у Котельникова грав у нападі, чимало забивав. До дублю також перейшов нападником, працював там під керівництвом Андрія Біби. Але згодом Андрій Андрійович поступився місцем Анатолію Пузачу, який і знайшов для мене місце на правому фланзі захисту. Моя реакція? Згадайте про конкуренцію, яка в ті часи була в команді, які люди грали у середині 1970-х. Жодних претензій, був просто задоволений, що граю за дублюючий склад, що мені довіряють.
— У 1975 році вам виповнилося 20, маєте завдання — пробитися до складу найкращої команди Європи. Як це вдалося зробити?
— Грав за дубль, інколи тренувався з основою і чудово бачив рівень моїх партнерів, які тоді перемагали в усіх турнірах, були збірниками СРСР. Хотів грати, і якраз поступило запрошення від Шахтаря. У Донецьку гостинно зустріли, дали гарну зарплатню, квартиру, навіть пройшов збір з командою. Але довелося повернутися до Києва. Після 1976 року Лобановський почав омолоджувати склад, довіряти мені, Безсонову, Бережному... Тепер вже все залежало від мене, чи зможу скористатися шансом. Завжди ставив перед собою лише максимальні завдання, ніколи не відступав від мети. Як винагорода за це — десять років, проведених у найкращій команді країни, у моєму рідному Динамо.
