Бонус 10 000 грн Про колишнього адміністратора «Карпат» Анатолія Тищенка, який тиждень тому приймав вітання з 70-літтям, ходять легенди. А найвищу оцінку роботі Анатолія Леонідовича дав один з найколоритніших персонажів українського футболу сучасності, президент і головний тренер луцької «Волині» Віталій Кварцяний: «Якщо у потойбічному світі є футбол, то я й там також працюватиму тренером. А от начальником команди та адміністратором водночас у мене буде Толік Тищенко, який на організаційних і довколафутбольних питаннях знається найкраще за усіх в Україні».
Зазначимо, що Анатолій Тищенко також міг стати знаменитим тренером. Свого часу він успішно працював з юнаками у клубній школі «Карпат». Аби не бути голослівними, наведемо лише один факт – його команди двічі ставали призерами юнацького чемпіонату СРСР. Але у житті Анатолія Леонідовича стався різкий поворот – тренерську діяльність він змінив на роботу адміністратора. Як і що цьому посприяло? Саме з цього питання і почалася розмова журналіста Інформаційного центру ФК «Карпати» з легендарним адміністратором «зелено-білих левів».
– Працювати адміністратором «Карпат» я почав з початку 1979 року. А до того тренував юнаків у ДЮСШ «Карпати». У 1978 році моя команда вийшла в фінал першості Союзу, куди було дуже важко потрапити. З України там були «Карпати» і ще київське «Динамо». Ми обіграли і «Спартак», і «Зеніт», і «Крилья Совєтов», і брестське «Динамо». Згодом був ще фінал першості профспілок Союзу, де ми третє місце посіли. Трохи нас там судді «зупинили», а по грі ми могли й за перше місце боротися. На цьому турнірі я познайомився із відомим арбітром Олексієм Спіріним з Москви, який в ті часи заправляв суддями в Росії та СРСР, а зараз працює в інспекторському комітеті УЄФА. Згодом він у Москві, на нараді у Федерації футболу СРСР порадив тодішньому старшому, або як нині кажуть головному тренеру «Карпат» Іштвану Секечу взяти мене до себе адміністратором, мовляв, є такий хлопець – дуже добре знається на різних організаційних моментах. Секеч його послухав, повернувшись до Львова мені зателефонував, ми зустрілися, побалакали і я пішов в команду.
– За тренерською роботою не шкодували? Все ж у вас не погано виходило.
– Трохи шкодував, бо якраз набрав хороших хлопців, видно було, що вони виростуть у гарних футболістів. Але коли дізнався про завдання «Карпат» – виграти першість Союзу – одразу погодився. І ми свого досягли, більше того, встановили кілька рекордів. По-перше, ми не втратили жодного очка вдома, а по-друге, Степан Юрчишин забив 42 м’ячі. Тоді «Карпати» повернулися до вищої ліги після дворічної перерви.
– «Карпати» тоді дуже багато вигравали. Але все ж, який матч вам запам’ятався найбільше?
– Знаєте, найбільш яскраво згадую не поєдинок чемпіонату першої союзної ліги, хоча їх насправді було дуже багато, а матч зонального турніру на Кубок СРСР проти «Арарата». В кінці 70-их років початкову стадію розіграшу Кубка країни поєднували із підготовкою до чемпіонату. Команди вищої, першої та кращі з другої ліг розбивали на вісім зон по шість у кожній, в яких грали по колу, а переможці виходили у чвертьфінал кубкового турніру. Для мене це був перший офіційний турнір на посаді адміністратора, можливо, ще й тому я так в деталях усе запам’ятав. Ми ж тоді були в першій лізі і перед нами стояло завдання обов’язково повернути Львову місце у вищій. Тому ми в команді спочатку розглядали зону Кубка, як етап підготовки до чемпіонату. А ж тут нас викликають в обком партії (а тоді футболом заправляла не стільки федерація, як партійні органи) і кажуть, що перед нами стоїть завдання вийти у чвертьфінал Кубка СРСР і спробувати виграти трофей. Тож був 1979 рік – пройшло рівно десять років з того моменту, як «Карпати» в 1969 році привезли до Львова кришталеву чашу. От наші партчиновники обласного рівня й вирішили, що треба повторити історичне досягнення.
– Вони всерйоз вважали, що «Карпатам» до снаги виграти перше місце, обігравши команди з вищої ліги?
– Ну з вищої ліги, як і в кожній з восьми зон, там було тільки дві команди – окрім єреванського «Арарата» ще одеський «Чорноморець». Але ж зона проходила в Єревані. А в ті часи навіть московські клуби, такі як «Спартак», ЦСКА, «Динамо» дуже-дуже рідко обігрували «Арарат» на його полі. А тут перед нами, периферійною командою з нижчої ліги ставлять завдання виграти на замовлення у столиці Вірменії. Ми були в шоці від такого повороту подій, але з обкомом партії сильно не посперечаєшся. Щоправда, умови для підготовки, як на той час, вони нам створили дуже хороші. Збори в Ялті, потім в Угорщині та й в інших питаннях ні в чому відмови ми не знали. Тому треба було вигравати зону – іншого виходу у нас не було. Добре, що склад у нас був дуже сильний. Втім, суперники також були не з слабеньких. Достатньо сказати, що в «Арарата» грали такі зірки, як Іштоян і Хачатрян – гравці збірної СРСР. «Чорноморець» також мав сильних гравців, а головне, його тренував Віктор Прокопенко – людина, у якої в принципі не могло бути слабкої команди. Та й першолігові «Жальгіріс» (фактично збірна Литви) і «Спартак» з Івано-франківська, в якому більша половина гравців були колишні карпатівці – також були далеко не «солодкими булочками». Ми до речі, з «Спартаком» мали грати в останньому турі, тож коли летіли до Єревана в одному літаку, попередньо домовилися, що коли комусь з нас треба буде обов’язково вигравати, а для іншої команди результат значення не матиме, то зіграємо так, як треба.
– І як же вам вдалося перемогти «Арарат»?
– Спочатку ми обіграли «Жальгіріс» (2:0) і друголіговий «Колос» з Нікополя, який також виявився серйозним опонентом – рахунок 2:1 про щось та говорить. А з «Чорноморцем» вийшла бойова нічия – 2:2. А от далі на нас чекав «Арарат», який до того виграв усі три матчі. Тож нам, щоб вийти на перше місце, необхідно було лише перемагати. По грі ми виглядали як мінімум не слабше. Але ж граємо на їхньому полі. Зібрався повний стадіон глядачів, які не сумнівалися в перемозі «Арарата». Тому дуже важливо було, щоб суддя нормально відпрацював. І от тут допомогли мої хороші стосунки з російськими суддями. На гру призначили москвича Віктора Глєбова, близького друга Олексія Спіріна. Я з ним також був у дружніх стосунках.
– То що, він допомагав «Карпатам» в матчі з «Араратом» на «Раздані»?
– Почнемо з того, що ми грали не на «Раздані», а на Республіканському стадіоні. А там трибуни поряд з полем і вболівальники упродовж усіх 90 хвилин кидали в наших гравців ювілейні металеві рублі. Я їх на тому матчі назбирав повні кишені. А щодо допомоги від арбітра, то тодішні «Карпати» її не потребували. Головне було, щоб суддя господарям не допомагав. І треба віддати належне Глєбову – він відсудив дуже кваліфіковано, так і не піддався тиску трибун. А на полі ми виглядали краще і в підсумку виграли 2:0. Та я розумів по ходу гри, що найскладніше для нас – це не в «Арарата» виграти, а залишитися живими після матчу. Тому в середині першого тайму, коли рахунок ще був тільки 1:0, я підійшов до полковника міліції, який відповідав за безпеку на стадіоні і спитав, чи в нас не буде проблем після матчу. Він посміхнувся і сказав: «В Єревані «Арарат» не може програти. Все – йди». Як я вже казав, господарів влаштовувала нічия. Але коли рахунок став 2:0 і я знову підійшов до полковника, той крізь зуби прошипів: «Не бійся, команду не тронуть – я гарантую. А от суддів вб’ють! Все – йди».
– І що ж було далі?
– Я зрозумів, що він не жартує. Та й які жарти на Кавказі!? Я тут же, поки ще тривала гра, побіг у підтрибунний павільйон, зайшов до кімнати суддів, забрав усі їхні речі і переніс до нашої роздягальні, приготував три тренувальних костюми з символікою «Карпат» і повернувся назад до поля. Як тільки пролунав фінальний свисток, я швиденько пішов у центральне коло, підійшов до кожного із трьох суддів і на вухо сказав, щоб вони не йшли до суддівської, а одразу в нашу роздягальню. Вони так і зробили. Там вони помилися, переодяглися в наші клубні костюми і разом з командою вийшли і пішли в наш автобус. Вболівальники ж до глибокої ночі чекали, коли вийдуть судді. Я добре запам’ятав здивоване обличчя того полковника, який ніяк не міг зрозуміти, куди поділися арбітри, яких він уже «похоронив».
– Чим закінчилася уся ця історія?
– Судді в готелі одразу забрали свої речі і вже за годину вилетіли на Москву. А до нас прийшов у гості тренер «Арарата» Йожеф Беца. Він, як і Секеч, був родом із Закарпаття, тож вони були добрими приятелями. Він приніс три пляшки вірменського коньяку. Одну з них подарував мені, сказавши при цьому Секечу: «Це для вашого адміністратора – своєю роботою він заслужив». Йожеф Йожефович був страшенно розчарований. Він казав, що ніяк не може повірити, що «Арарат» вдома програв «Карпатам», але при цьому визнав, що ми грали краще.
– А «Спартак» в останньому турі «Карпатам» не сильно чинив опір, згідно попередньої домовленості між командами, про яку ви розповідали?
– Ми виграли 1:0. Але хлопці зі «Спартака» казали після матчу, що до них перед грою кілька разів приходили «ходоки» від «Арарата» і пропонували кожен раз все більшу суму грошей, якщо вони у нас виграють. Але «Карпати» тоді були сильнішими за «Спартак» (сміється).
– У чвертьфіналі на «Карпати» чекала домашня гра проти «Паміра» з Душанбе, з яким раніше працював Іштван Секеч.
– Саме так і Іштван Секеч дуже переживав перед тою грою. У нього були свої моменти стосунків з «Паміром», який, між іншим, тоді мав дуже пристойну команду. Зокрема, в чемпіонаті 1979 року у першій лізі таджики стали третіми, пропустивши вперед себе тільки нас і «Кубань» з Краснодара. А в тій кубковій грі у них проти нас не було шансів. По-перше, судив той матч Юрій Ігнатов з Калуги. Як виявилося, представники «Паміра» його раніше десь з чимось здурили. Подробиць, що і як там було, не знаю, але коли я його зустрів в аеропорту у Львові, він мені прямо сказав: «Ти не переживай. Як «Карпати» гратимуть, значення немає – я сам обіграю той «Памір». Я їм покажу...» Що я йому тут міг сказати. Не буду ж я втручатися в чиїсь розбірки, та ще й не знаючи суті проблеми. Але допомога судді нам не знадобилася. «Карпати» за підтримки повних трибун тоді ще «Дружби» виграли без жодних питань – 3:1. Героєм матчу став Стьопа Юрчишин, який зробив «хет-трик», причому усі голи забив головою. Але не менше добрих слів заслужив і Левко Броварський – саме з його передач забивав Юрчишин. Після гри тренер «Паміра» Марк Туніс прийшов до нас у роздягальню і сказав: «Знав, що буде важко. Але не думав, що ви ось так візьмете нас голими руками». Думаю, подібні слова тренера команди суперника дорогого вартують.
– До фіналу залишалося зробити один крок...
– Нам випало грати півфінал у Москві проти «Динамо». Гра вийшла дуже хороша. Рахунок відкрив Валерій Газзаєв, але за дві хвилини до кінця другого тайму ми зрівняли з пенальті: Нікулін збив Юрчишина і суддя показав на точку.
– І хто ж був тим відважним героєм, який наважився на подібне рішення у Москві в такому відповідальному матчі?
– Та все той же Юрій Ігнатов. До матчу нам всі казали, навіщо ми дали згоду на те, щоб росіянин нас судив у Москві. Але Юра відпрацював ідеально, а я в цьому й не сумнівався. А програли ми через нещасний випадок – в кінці додаткової 30-хвилинки не розібралися наш воротар Олексій Швойницький та центральний захисник Юрій Бондаренко і вийшов курйозний гол. Переконаний, якби «Карпати» пробилися у фінал, то ми б взяли Кубок. А «Динамо», до речі, в фіналі після 0:0 в ігровий час програло в післяматчевих пенальті своїм одноклубникам з Тбілісі.
– Кубок «Карпати» не виграли, хоча й вихід у півфінал також заслуговує на повагу. А от в чемпіонаті все склалося якнайкраще і Львів повернувся в еліту радянського футболу.
– У вищу лігу «Карпати» мали повернутися роком раніше, але тоді в останній грі в Мінську проти «Динамо» нашу команду просто «вбили» найбезчеснішим методом. Причому наперед усі все добре знали. Бо як можна розцінити той факт, що матч показували по першому каналу центрального телебачення, але тільки другий тайм. А перший чому не транслювали? Правильно, бо саме упродовж нього й відбулося все «найцікавіше». Та й суддею на цей матч Федерація призначила Юрія Пономарьова з Молдови, якому на той момент уже виповнилося 50 років, а значить він через свій вік не міг обслуговувати офіційні матчі. Але нічого, його поставили і він усе виконав як треба: на самому початку гри просто так, без будь-яких підстав вигнав з поля Юрчишина, а потім разом із боковими зробив усе, щоб перший тайм «Динамо» виграло 3:0. Ну а в другому, коли почалася трансляція на весь Союз, вже судив нормально. Мені потім тодішній замісник голови Федерації футболу СРСР В’ячеслава Колоскова Анатолій Соловйов прямо сказав: «То не ваша черга була». Окрім того, в Білорусії тоді був ще й якийсь ювілей республіканського рівня, от Москва й вирішила зробити подарунок Мінську. От тільки вийшло за наш рахунок, тобто за рахунок Львова.
– То що, виходить, у 1979 році прийшла черга «Карпат» і тепер уже їм допомагали?
– Та ні, ніхто нам не допомагав, але нам ніякої «гуманітарки» й не потрібно було. Той склад, що тоді грав у «Карпатах», міг перемагати будь-якого суперника. Але й чудили хлопці також будь-здоров. Вже на перші дві гри діставалися з пригодами. Стартували ми на виїзді, матчами проти «Колхозчі» з Ашхабада та «Терека» з Грозного. І от маємо спочатку летіти в Ашхабад, приходимо в аеропорт, а двох гравців немає – Віктора Копила та основного воротаря Олексія Швойницького. Виявилося, що ця парочка напередодні вильоту на ігри не просто напилася, а так хлопці набралися, що почали кидати пляшки і при цьому «воювали»: один кричав «танки зліва», а інший йому у відповідь «справа також танки». І це посеред білого дня! Зрозуміло, що їх забрала міліція. Я сказав Іштвану Йожефовичу, що треба затримати рейс, бо як можна летіти на два гостьові поєдинки з одним воротарем, причому без основного. Він холоднокровно відповів: «Це його проблеми. Гра у нас через день, тож нехай сам якось добирається».
– То що, полетіли з одним воротарем?
– Так. Але Михайло Кусень, який був начальником команди, залишився у Львові і поїхав вирішувати проблему з міліцією. З райвідділу Швойницького випустили і він поїхав додому, зібрав сумку і в аеропорт – доганяти літак.
– Це як?...
– Михайло Павлович (Кусень – Авт.) посадив його на поштовий літак до Києва. А я вмовив екіпаж, в якому летіла команда, запросити посадку в Жулянах. Добре, що командир екіпажу був вболівальником «Карпат». Він все уладнав з диспетчером і зв’язався через нього з пілотами поштового літака. А далі відбулася унікальна річ. Швойницького прямо на посадочній полосі в Жулянах, коли двигуни літака ще працювали, висадили і він побіг до нашого літака, який вирулював на зліт. Ми його підібрали на ходу – через вантажний люк. Він спочатку закинув сумку, а потім ми вже його самого затягнули в літак. Про його розмову з Іштваном Секечем розповідати не буду, самі все розумієте. Але в Ашхабаді Швойницький відстояв на «0» і ми виграли 1:0...
