Бонус 10 000 грн Ідея зробити інтерв’ю з колишнім футболістом Ниви, а тепер футбольним функціонером Комітету Арбітрів ФФУ Ігорем Покідьком виникла ще тоді, коли наша команда в дебютному матчі минулого сезону обіграла ФК Полтава. На цьому матчі був присутній екстернополянин, але тоді на жаль не вдалось втілити у життя цей задум. Зустрілись ми з шановним Ігорем Романовичем через рік з гаком у Полтаві. В затишному зеленому сквері і почалась наша дискусія. Перш за все хотілось почути про перші футбольні кроки нашого героя і взагалі, з чого почалось захоплення грою мільйонів.
- Ігоре Романовичу, в світовій павутині ми шукали інформацію про ваше місце народження. І різні джерела вказують то на Полтаву, то на Тернопіль.
- Я є корінним тернополянином, народився і виріс у Файному місті. І сім’я моя теж була створена в Тернополі, але так сталося, що донька поступила в полтавський вуз та й родина дружини родом звідси і на сімейній раді ми вирішили переїхати в Полтаву.
- Запитуємо про це, бо деякі інформаційні джерела дають різну інформацію.
- Ні, це неправда. Дійсно, я читав у вікіпедії, що місце народження Ігоря Покідька – Полтава. Мій племінник якось виправив на Тернопіль, але ось нещодавно я заходив в інтернет і знову пишуть- Полтава.
- Як так склалося, що ви своє життя поєднали з футболом?
- Футболом я почав займатись в нашій тернопільській ДЮСШ, де вже на той час займався мій старший брат, Ярослав, який за мене на 5 років старший, і саме він, можна так сказати, «присадив» мене на футбол. Оскільки мене малого не було з ким залишити вдома - батьки допізна були на роботі, Ярослав брав мене із собою на тренування. Поки він тренувався, я сидів на лавочці та спостерігав за перипетіями на полі. А коли мені виповнилось шість років, батьки мене записали в секцію футболу.
- Хто був вашим першим тренером?
- Полянський Віталій Павлович, «золота» людина...
...Ось так... З тих пір Полянський був моїм тренером аж до дев’ятого класу. Коли постав вибір про подальше моє навчання та життєвий шлях, то ми з ним порадились і я поїхав у київську спортивну школу-інтернат.
- Хто з ваших тернопільських однолітків, ровесників з ДЮСШ, також поєднав життя з футболом?
- Так, щоб в професійних командах, то ніхто не грав... Раніше був віковий ценз в другій лізі - мав грати мінімум один молодий вихованець на полі. Зараз вирішили, що це погана ідея... А якщо судити по собі, своїй біографії, як на мене, це була суперідея. Якби я не потрапив по віку в команду, то можливо не зв’язав своє життя із футболом, в мене б зараз не брали інтерв’ю, і не говорили б тут ми з вами, а я б зараз може на заводі працював, або в банку, або ще деінде.
І точно таким чином можна згадати Юру Шелепницького, з Чернівців. Це перший капітан збірної України. Потім він грав, зокрема, в «Чорноморці» та у турецькому «Трабзонспорі». Він в «Буковину» також потрапив по віковому цензу. І також було важко, але згодом заграв і став зіркою.
- З яким тренером найкомфортніше працювалося під час вашої футбольної кар’єри?
- Однозначно з Віталієм Полянським. А другий тренер, про якого треба обов’язково згадати Михайло Михайлович Дунець. Він і в Рівне мене запросив, коли я переходив. Хороший тренер і суперорганізатор. Міг налаштувати та зарядити позитивом команду на матч.
До речі, бачив недавно його. Я їздив у Черкаси переглядати перспективного арбітра і зустрівся із Михайлом Михайловичем. Трохи поспілкувалися. Він став набагато спокійнішим, розмірено себе поводить, а коли був молодий, то був надзвичайно емоційний та гарячий...
- Чому стали захисником. Чому вибрали цю позицію?
- Я не вибрав цю позицію. До речі, коли ми вигравали двічі чемпіонат України серед юнаків (нам було по 1314 років) я грав під нападниками, був бомбардиром, забивав багато голів Коли потрапив у «Ниву», то запропонували спробувати себе на місці захисника. Сказали давай, спробуй себе справа у обороні. Я зрозумів: підкати, «висікати», таке різне... І пішло, і пішло... Призвичаївся. І коли вже тренери набирали нових футболістів, то на моє місце не дивилися, підшукували на інші позиції гравців, а в мене позиція залишилася незмінною.
Згадую шкільні роки, в нас існував такий принцип організації футбольної команди: хто найкраще грає той в напад, хто найгірше в захист.
У нас було так: грали з сильними командами, забили одиндва м’ячі, а потім я переходив на позицію заднього захисника, щоб зберегти рахунок.
- Як так сталось сталося, що ви опинилися в «Ниві» в 1983му році?
- Після закінчення спорт-інтернату у 1982 році повернувся додому у Тернопіль. Поступив у фінансовоекономічний інститут, як тоді він називався. І ось одного разу до нас на заняття зайшов в аудиторію солідний мужчина. Це був Аксьонов Володимир Григорович. Запитує у нас: тут є такийто- треба з тобою поговорити. Ми вийшли в коридор, він і каже: я запрошую тебе до «Ниви».
А тоді в 1983 році обов’язково мав грати в команді один «молодий»… А так як один з молодих гравців отримав травму, здається це був Федя Чегіль, закарпатець (мав проблему з рукою), мене запросили в «Ниву» і я почав грати. Потім я пішов у армію (19841986). Трохи служив, трохи грав. Більше служив, ніж грав. В 1986 році повернувся назад з армії. На той момент тренером був Віталій Павлович Полянський і з того часу я вже грав стабільно.
- В цей період «Нива» була госпрозрахунковим клубом, існувала інформація, що в фінансовому плані це одна з найуспішніших команд в СРСР. Були про це статті в газетах, зокрема, пам’ятаю, читав про це в «Комсомольській правді». Чи дійсно це відчувалося в той час?
- Залежно які роки маються на увазі. В 83му році мене як молодого спеціаліста все влаштовувало. І фінансова ситуація влаштовувала. Коли приніс першу зарплату додому, батьки не могли зрозуміти звідки такі гроші. Вони отримували 130150, а я, 18річний юнак, приніс 180 карбованців. Для них це був шок. В той період футболісти справді добре отримували. Потім, коли я повернувся з армії в 1986 році, не можу сказати, що були якійсь позамежні зарплати. Коли вже прийшов капіталізм, преміальні отримували не так, як раніше, по списку, хоча частково ще все це було, а в 90х, в основному, вже виплачувались в конвертах кожному окремо.
- Коли «Нива» грала в другій лізі СРСР чи ставилось завдання вийти в першу лігу? Пам’ятається, наприклад, 1987 рік, коли Нива" реально переслідувала «Таврію», яка вирвалась уперед ще на початку турніру і були великі шанси підвищитись в класі, але в кінці свідомо притормозли?
- В 19861988 роки я був досить молодим гравцем, 2123 роки. В ці справи не дуже вникав. В нас була тренерська рада , яка вирішувала стратегічні кроки. Але я ніколи не чув такого, що ми не хочемо в першу лігу, давайте трішки пригальмуємо і тому подібне… В нас такого не було. Ми не пригальмовували. Якщо ви знаєте, при наших тренерах (не говорю про «варягів») ми вдома взагалі нікого «не відпускали»… Якщо ми грали вдома внічию, то тиждень не виходили з дому. Нам було просто соромно, що вдома не змогли когось обіграти.
- У 1992 році відбувся перехід від радянського до українського футболу. Друга ліга СРСР і вища українська ліга. Чим запам’ятався такий перехід гравцю «Ниви»? Рівень матчів, зміни в психології...?
- Все було незвичайно... Справа в тому, що ми «варилися» багато років на цій кухні, завжди приїжджали на ігри і знали всіх. Там Олійник з Буковини, там Федецький з Луцька... Ми знали всіх нападників, хто лівий, хто правий. Хто з ким буде грати, як вони грають. Всі знали, що у Куриляка Міші фінт: перекладає ліву, правою прокидає, пенальті заробляє. Петя Прядун: «прокинув» і прострілює. Тобто всі це вже знали.
А тут нове. Поперше, нові команди. Нові емоції, навіть... Ми були в Тбілісі сиділи там тиждень, їздили на ігри в міста поруч з столицею Грузії. Тоді була війна, Нагірний Карабах і т.д.
Одного разу ми приїхали на стадіон до команди «Гоязан» (Казах), здається. На футбольному полі стоїть гелікоптер. І нікого немає. Приїхали грати у футбол, а тут нікого. Ну, що робити.
... Злетів, гелікоптер, полетів кудись. Зібрались команди. Ми пограли. Коли закінчили він знову прилетів. Це коли війна була то такі були, наприклад, ситуації...
- А це правда, що приїжджали на Кавказ, тоді були спарені матчі, тобто одразу два чи більше сусідніх міст, то «не відпускали», гості мусили програти для своєї власної ж безпеки.
Була одна така історія. Ми одного разу вигравали 1:0. Призначили в наші ворота одинадцятиметровий 1:1. Потім ми другий забили. Вітя Рудницький забив з центра поля. Було погане освітлення. Воротар чи то погано побачив, чи що. В будьякому випадку удар сильний був у Віктора 2:1. Але врешті вони зрівняли і далі виграли 3:2. Звідти важко нам було виїхати з якимсь очком хоча б. Щось таке було. Загалом завжди в кавказьких республіках існувала така атмосфера. Хоча, в Тернополі також була своя атмосфера. Маю на увазі, що коли до нас команди приїжджали, то вони знали, що якщо зіграють внічию, то для них це за щастя буде...
- А от, вища українська ліга. Нові команди... Вища ліга то вершина національного футболу, кращі представники. Проти яких команд було важко грати?
- Ну, проти таких, які і були завжди сильними. Те ж київське Динамо, ми «попали» їм пристойно, правда вони «переїхали» нас загалом через помилки воротаря, та зараз вже за це кулаками не махатимемо. Можна виділити команди, які на той момент були уміло організовані. Тому що в нас такої сучаної організації гри не було. Коли прийшов Буряк, то він намагався перебудувати гру команди-грати позиційно. Тоді ми ще не грали так, а грали персонально. Ми виходили на гру, я з Ігорем Цісельським, наприклад. І в нас було два нападники. І ми з Ігорем їх «розбирали». Лише були рідкісні випадки, коли атакувальник грав чітко правого нападника, тоді ним займався Рома Мацюпа, а я тоді вивільнявся. А у більшості випадків Рому Мацюпу відпускали уперед, він любив ту справу, чимало голів забивав. Ми з Цісельським залишалися позаду з заднім, Тимофєєв, або ще хтось там був, і персонально розбирали, мінялися по ходу ситуації. Наше завдання було захист своїх воріт. Відібрати, віддати Сухенку чи Назаренку, чи далі Біскупу, або Венгриновичу для продовження...
- Ви брали участь в таких матчах, як наприклад з Спартаком...
- Аякже, і там і там.
- Ходить легенда, що у одному з матчів Хідіятулін не міг втримати Петра Прядуна. Щоправда як свідчить статистика, він в цих матчах участі не брав, можливо мова про іншого гравця, наприклад Бубнова.
- Так, не грав Хідіятулін.
- Але існує цікава легенда, що він, чи інший гравець захисту Спартака сказав Прядуну знамениту фразу «Крестьянін, ти слішком много бєгаєш».
- Щось таке було. Щось схоже я чув, про «крестьяніна» щось було (можливо, це був Олександр Бубнов)… Доречі, ми тоді досить добре грали. Першу гру грали у Москві, я тоді жив у номері з Петром Прядуном. Програли 1:4, але забили перший м’яч і добре грали перший тайм (1:1), але у 2-у таймі трішки «підсіли». 2й гол (Олександр Мостовий) нам забили з «поза грою» явного, навіть в якійсь центральній газеті типу «Советский спорт», було признано, що забили з офсайду. І після цього ми трішки засмутилися з цього, а треба було навпаки «капу затиснути» і нестися, але не змогли ...
Взагалі команда Спартак сильна була, вони нас взяли контролем м’яча. Перший тайм ми бігали, була сильна спека, а в другому таймі трохи втомились.
Тоді тренером був Костянтин Бєсков. Він мене запрошував у команду напередодні матчу кубку УЕФА у Північній Ірландії. В них не було правого захисника. Дзвонив у номер після матчу і запропонував залишитись. Я відповів, що не впевнений у тому, що готовий грати на такому рівні, на що Костянтин Іванович сказав, що я підхожу йому за ігровим стилем та мисленням на футбольному полі і готовий футболіст для його команди.
Я навіть, коли повернувся в Тернопіль, закривав свої справи, з інститутом в тому числі, щоб перевестися, а потім сталася в мене біда мама захворіла сильно і я відмовився та не поїхав.
А домашню гру ми виграли 1:0. На другій хвилині Толік Назаренко забив гол. Петро Прядун обіграв Дасаєва, покотив м’яч і Толя Назаренко встиг з лінії забити. Ще Петя трішки на нього ображався, казав, що м’яч міг би і сам докотитися.. Міг би, а може і ні, хтозна). Так чи інакше, він забив і після того мав ще два гольових моменти, стовідсоткових…Мали спартаківці всі шанси «не відскочити», а ми потішити своїх уболівальників.
- Та все ж важко було до 3:0 дотягнути?
- Важко. Ну це ж команда! Можливо, вони думали, що коли в Москві було 4:1 то і тут легко розберуться... Але нас гнали вперед уболівальники. Усі трибуни були забиті (зібралось 19500 чол.). І в проходах усе було забито. Люди стояли. Усюди на дахах розміщувалися. Тодішні часи взагалі згадую як райські, райські для футболістів, але й ми віддавались повністю.
- Суттєво відчувалася підтримка уболівальників?
- Аякже. Як тільки починали гудіти «Ууууу!!!», ми зразу «бігли». Це зараз спокійно, чи ногами тупотять. А тоді кричали, гуділи, скандували речівки про гравців ( «нам не треба Блохіна, «Нива» має Прядуна»…). Ми були дуже вдячні тим людям, які несамовито підтримували нас, адже ви не уявляєте, як це «заводить» гравців, як приємно виходити на футбольне поле, коли трибуни повністю заповненні уболівальниками.
- Якщо згадати схожі матчі, як з Спартаком... Був «Арарат»...
В «Арарата» ми виграли достатньо легко. Хоча програвали 0:1. Тільки розпочали в перші хвилини пропускаємо м’яч. Думаю ого. А вони так здорово розпочали перші 10 хвилин. Швидкі, технічні, все в один дотик. А потім, забивши м’яч, подумали, що «бога за бороду зловили». Та потім, коли ми побігли уперед, нас вже зупинити було неможливо.
Там ще й пенальті Ява не реалізував, ще четвертий мали забивати в кінці, і після матчу думалось, а чи хватить нам 3:1 в Єревані, наскільки важливим може стати цей незабитий м’яч у повторному поєдинку. Та виявилось все поіншому. «Арарат» знявся з розіграшу останнього радянського кубка, що згодом зробила і «Нива», і матчвідповідь не відбувся.
- З ким із футболістів тогочасної «Ниви» ви найбільше дружили поза межами футбольного поля?
Ігорем Цісельським. Ми з ним і в одному номері найчастіше поселялись. Загалом дружили між усіма, бувало і сім’ями зустрічались, але найбільше з Ігорем Цісельським. Потім ми були і в Рівному разом.
- ... куди вас Михайло Михайлович помаленьку переманив…
- Так-так. Ну там у той час були і інші футболісти, видатні. Юрій Мороз, наприклад. До речі, якщо взяти склад збірної України, тієї що їздила в Штати, то зараз Сергій Ковалець тренер молодіжки, Сергій Ребров - головний тренер «Динамо». Юрій Сивуха зараз в збірній у Фоменка.
- Трохи детальніше про поїздку в Америку. Там один матч був?
- Один. Справа в тому, що за планом ми мали летіти туди на три матчі. Спочатку в США зіграти матч, потім в Латинську Америку, зіграти там, потім вернутися в Штати і ще один матч зіграти...
Ми зібралися в Києві перед вильотом, але... повернулися по домах, бо не було візової підтримки зі сторони американців. Лише через тиждень нам подзвонили віза є, можемо летіти. І так вийшло, що ці ігри, які мали бути як перша та друга, вже були зняті з реклами. В них, американців, там все серйозно телебачення, реклама і т.д., тому ці ігри не відбулися, а лише остання, на яку ми встигали по часу. Щодо самої гри зі Сполученими Штатами, то грали її в день прильоту, о 4.00 ранку за київським часом. Перевага у матчі була на нашому боці - кілька нагод забити мали Щербаков і Гецько, але зіграли внічию. Керівництво було задоволене результатом та якістю гри. Відіграли гру та були ще три дні. Продуктивно провели той час, були у нашої діаспори української. Наших хлопців також опікали екс-одесити- Прокопенко тоді був наш тренер. Одесити були з своїми одеськими «діаспорцями», ми зі своїми. Вони показали нам трішки Америку, де живуть, як живуть...
- Хотілося б в цей час більше пограти за збірну?
- Звичайно. До речі, раніше грав за юнацьку збірну, будучи школярем у 7980 роки. Ми були на зборах в Ковелі, Луцьку, там проходив міжнародний турнір. Справа у тому, що гра за національну збірну України була в 1992 році. Нещодавно в інтернеті знайшов повний матч США Україна (0:0), який передивився. Я в цьому матчі уже бігав з наколінником на правій нозі-хрестоподібні зв’язки пошкоджені. Після того, як потрапив у Рівне, я пограв півроку і поїхав на операцію в Київ. Можливо, потрібно було спочатку добре відновитися, а тоді вже грати. Я не дочекав. Пограв місяцьдва, почало коліно набрякати. Приїхав знову в Київ. Лінько подивився, каже треба робити ще одну операцію. А відновлення, коли перший раз зробив операцію- в гіпсі я був 2 місяці, потім на милицях, потім паличка. Коротше, повне відновлення до півроку.
Мені було 28 років. Подумалось знову зроблю операцію, потім розпочинати знову в 29, щоб набрати форму а куди вже розпочинати в 29. І вирішили ми разом на «сімейному віче», що варто мені закінчити з активним футболом.
Прийшов у «Ниву», кажу до керівництва: візьміть мене тренером. Мені кажуть: «Ігор, ти у футбол будеш грати?» Відповідаю: «Я не можу». «Ну тоді йди додому. Нам не потрібно тренерів...»
- Чи можете згадати якійсь курйозні випадки, чи щось цікаве, що траплялося на зборах чи під час ігор, щось таке?
- Чесно кажучи не готовий зараз щось згадати, але цей випадок, що раніше згадував досить цікавий – матч з «Гоязаном».
Ми приїхали на Кавказ. Командигосподаря немає. Арбітри не приїхали. Приїхав на гру лише інспектор матчу. І наша команда. Один дядько якийсь стоїть на воротах - охорона. Каже: «Ми нічого не знаємо. Ніде афіш ніяких немає». Трохи почекали. Кажуть, зараз. Тут дивимось, потихенько на велосипедах починає з’їжджатися їхня команда. Приїхав тренер.
Будемо грати?
Будемо грати.
Інспектор каже: я уповноважений Москвою і Баку, а отже так як арбітрів немає, то буду судити цю гру сам. А начальник їхньої команди відповідає: «мені по барабану твоє Баку і Москва, буду я судити». Ну зрозуміло, якщо начальник їхньої команди буде судити, то це «дуже цікаво». Коротше, говорилиговорили, домовились, щоб судив інспектор, старший мужчина років 60ти, асистентів поставили своїх місцевих. Гелікоптер полетів, ми відіграли гру, виграли 2:1, поки перевдягалися гелікоптер прилетів, сів на футбольне поле назад, а ми поїхали додому.
- З якими суперниками у ті часи протистояння були найпринциповішими? Мається на увазі друга ліга...
- Завжди були у нас «бійні» з «рідними», скажімо так. Луцьк, Чернівці, ІваноФранківськ, Закарпаття можливо, хоча дещо менше...
- Рівне?
- Рівне, то вже тоді, як я був в Рівному. Тоді склалися так обставини з Рівним тільки через те, що команди боролися за виживання.
А коли було все добре, то Чернівці, Луцьк, ІваноФранківськ завжди був угорі, ми були угорі, завжди займали високі місця. Друге місце з Полянським, третє місце з Полянським, четверте і шосте.
- У минулому році від нас пішов Петро Прядун. Чим запам’ятався він вам?
Я з Петром спілкувався востаннє, коли був у Штатах зі збірною України. Дзвонив йому... Взяв десь номер телефону, подзвонив... Кажу:
Петро, привіт.
Привіт. О, Ігор, як ти тут опинився?
Кажу, так і так, приїхав зі збірною. А відстань тоді між нами була десь біля двохсот миль. Це понашому десь біля 320 кілометрів. До тебе, кажу, не зможу поїхати. Якщо тобі цікаво зі мною зустрітися, приїдь.
Та в мене тут робота, сім’я....
Ми трохи поговорили, говорю йому: Петро, не переживай, мені від тебе нічого не треба.... В ті часи було як? Якщо приїжджав з України, значить щось хочеш. Дзвониш, значить «дай щось». Говорю Прядуну: я граю в футбол. В мене гроші є. Можу навіть тобі «каву поставити», так що приїжджай. Він відповідає: «може й приїду, але не впевнений»... І знову в нього робота, сім’я... Коротше кажучи, так і не подзвонив...
Казав, що тренує дітей в своїй спільноті... Це був 1992 рік. І в нього ще була друга робота, про яку я не випитував, а він і не дуже хотів говорити.
- Казали, що він став священником, але чи правда? Відомо про листи Петра з Америки...
Так, ми читали цей лист... В команді... Там було написано поверніться до Бога, думайте про те, як свято жити на світі, а не думати лише про матеріальне.
- Який Прядун був у житті?
- Петя Прядун нормальний був мужик. Нічого поганого про нього сказати не можу. Тільки добрі слова... Веселий, життєрадісний, любив дівчат... Може щось було своє, як в кожного з нас, дещо може бачив поіншому. Але взагалі добра людина. Знаєш точно, що від нього підлості не буде.
- А це правда, що він після матчів сідав на рейсовий автобус і розвозив людей?
Це може було тоді, коли грали в колективах фізкультури (19781982). Але мене тоді в команді ще не було.
Я знаю, що він возив. Гроші треба було заробляти. В колективах фізкультури багато не заробиш...
- На 35-річчя Ниви в Тернополі був матч ветеранів. Вас запрошували, дзвонили?
- Ні, мене не запрошували, хоча я зіграв за «Ниву» біля 250 матчів. Ну я, в принципі здогадуюся, чому і з чиєї подачі не запрошували, але пропустимо цю частину...
- Взагалі, хотілося, щоб згадували частіше про, не побоюсь цих слів, наших видатних гравців Венгриновича Володимира, Біскупа Ігоря...
- Дивуюся, що Сухенка ніхто не згадує дуже сильний був півзахисник. Анатолій Назаренко був суперфутболістом. Я завжди дивувався, як його думка випереджала дії партнерів. Між іншим він грав у «Дніпрі» у вищій лізі. Панфілов класний воротар, про якого практично не згадують...Багато говорять про можновладців та товстосумів, а про тих, хто здобував звитяги для Тернополя - ні. Дуже прикро, що багато чудових футболістів колишньої «Ниви» залишились поза увагою.
- Як склалася ваша подальша кар’єра?
- Я пройшов усі етапи футбольного життя. Розпочинав грати у футбол юнаком. Потім був професійним футболістом, потім був арбітром вищої ліги, а зараз являюсь спостерігачем арбітражу Прем’єрліги, оцінюю дії бригади арбітрів. Можна сказати, що я всі етапи футбольної кар’єри пройшов. Ну, майже всі)...
- Кажуть, раніше у Тернополі важко було стати арбітром вищої ліги, з Полтави може було легше?
- Чому? Завжди були рейтинги арбітрів. Коли я приїхав сюди, в Полтаву, я вже шість років судив три роки в другій лізі, три роки в першій. І коли переїхав у Полтаву був першим у рейтингу. Навіть якщо б залишився в Тернополі, то була велика ймовірність, що став би арбітром вищої ліги з Тернополя.
- Казали, якщо немає команди у Прем’єрлізі – немає арбітра із цього міста...
- Ніні. Якщо прослідкувати, то чимало арбітрів були з міст, де не було елітної команди.
- Без харизми і характеру важко стати хорошим арбітром?
- Неможливо. Арбітр повинен бути авторитетом на футбольному полі. Мені було легко починати арбітраж, тому що я мав певний авторитет в області. Коли виходив судити першість області, мене поважали це ж футболіст колишній. Він знає, він розбирається. Зараз тим молодим людям, які виходять на поле в 2022 роки – важко (ви ж бачите чемпіонати тернопільської області ). З перших хвилин: що ти свистиш, що ти там махаєш. Ще й гра не розпочалася, а вже починають пресинг в сторону арбітра. Хоча звичайно, різні є команди. Головне для арбітра завоювати авторитет і після того вже будуть поважати і матчі проводити буде легше.
- Чи згідні з таким твердженням, що футбольним арбітром може стати лише та людина, яка була колись футболістом?
- Не обов’язково. Хоча це дуже допомагає. Але дивіться скільки в Європі хороших арбітрів. Хіба це колишні футболісти?
Це так як тренер. Не кожен хороший футболіст стане хорошим тренером. І навпаки.
Футбол грати це одне, а команда це живий організм. 50 чоловік. З кожним треба поговорити. Комусь «напіхати», когось похвалити...
- На даний момент Ребров і футболіст хороший і успішний тренер...
- Я не казав, що це неможливо, я казав, що це необов’язково...
- Чи бачите в найближчому майбутньому якогось українського арбітра, який міг би судити матчі, наприклад групового етапу ліги Чемпіонів (Лігу Європи судили , а от Лігу Чемпіонів)?
- Той же Сергій Бойко може судити... Дуже класний арбітр на сьогоднішній день Юрій Можаровський. .
- Проводив останнім часом складні матчі і жодного не зіпсував.
- Що значить не зіпсував? Він їх здорово провів. Він просто «професор».
- Ось є в «Ниви» арбітри, просто карма якась, що не матч, «Нива» не може виграти, і не скажеш, що відсудив погано. Але якщо призначають чекай дежавю.
- Таке є. Навіть по собі знаю є команди, на матчах яких скільки не суджу , а вони програють, чи інші навпаки перемагають. В мене навіть як у спостерігача є такі «щасливі», чи ні команди...
- Що б ви хотіли побажати насамкінець своїм землякам та всім, хто вболіває за «Ниву»?
- Перш за все , хотів би Вам побажати мирного неба , злагоди , міцного здоров’я, благополуччя та щоб над нашою землею нарешті запанував спокій. Усього вам найкращого!
