Ігор Горожанкін: "Мені дають слухавку, чую голос Суркіса"

Ігор Горожанкін: "Мені дають слухавку, чую голос Суркіса"

257
Ігор Горожанкін: "Мені дають слухавку, чую голос Суркіса"

Судді — окрема каста у футболі. Їхня публічність триває лише 90 хвилин. Футболісти, тренери і футбольні функціонери спілкуються з пресою, постійно перебувають у перших лавах. Арбітри ж виступають у ролі сірих кардиналів. Про спілкування з пресою годі й казати.

Ігор Горожанкін — представник вітчизняної Феміди 1990-х, того часу, коли трава була зеленішою, а небо здавалося блакитнішим… Ігор Юрійович давно попрощався із футбольним м’ячем і свистком. Нині його нічого не пов’язує із футболом. На Батьківщину він також приїздить нечасто.

Шлях пілігрима

— Ігорю Юрійовичу, знаю, що ви мешкаєте в Канаді. Трохи раніше певний період життя провели в Ізраїлі. Що змусило вас обрати шлях пілігрима?

— Це — збіг обставин. Мої батьки і старша донька вже 12 років живуть у Ізраїлі. У Канаді мешкає молодша донька, син залишився в Киє­ві. Розумієш, коли у своїй професіональній справі ти нікому не потрібен, а в політичному і суспільному плані настає певне розчарування… Стан такого «депресняка» не дуже приємний. Існує час розкидати каміння, а потім його збирати. Коли залишаєшся без діла, то починаєш зай­матися дурницями. Щоправда, я не встиг цього зробити.

— У вас доволі активна політична позиція. Перебуваючи за тисячі кілометрів од дому, продовжуєте переживати за Україну?

— Коли я мешкав у Ізраїлі, мені було дуже неприємно спостерігати за воєнними діями, проблемами із Хамасом. Що вже казати про рідну Україну — неймовірно тяжко спостерігати за всім тим, що відбувається, тебе ніби ріжуть по живому. У мене мама єврейка, але я жодного разу не був у синагозі, не одягав кіпу… Я би з радістю повернувся в Україну, але не відчуваю, що я там потрібен.

— Спроб повернутися у футбол не було?

— Коли Анатолій Коньков став главою Федерації футболу, я відзначав свій 55-й день народження в Кіровограді. Одним із найкращих своїх друзів уважаю Доктора, тобто Ігоря Ярменчука, відомого арбітра. У нас була прекрасна плеяда суддів, яку свого часу виховав Лев Саркісов. Це Вадим Шевченко, Валерій Онуфер, Степан Сельменський, Володимир П’яних, Валерій Авдиш, Володимир Туховський. Лев Олександ­рович зібрав колишніх футболістів. Наш колектив був надзвичайно дружним. Коли в компанії збиралися Хіба, Шева, Арон, Шельмена й Армян (Хіблін, Шевченко, Арановський, Сельменський, Татулян. — Л.К.), можна було плакати від сміху. Багатьох хлопців вже немає: Югаса, Козаченка, Арановського, Онуфера, Горностаєва, Косолапова, Шнейдермана… Так ось, на святкуванні дня народження Ігор Ярменчук каже мені: «Зателефонуй Конькову, він до тебе нормально ставиться». Коли я зателефонував Анатолію Дмитровичу, чий номер тоді мали лише кілька людей, то він відповів мені: «А звідки в тебе мій номер?». Коли тебе про таке питають, то вважай, що наступного дня до людини можна навіть не їхати. Мовляв, хто ж мене здав.

— Проте на прийом до Конькова ви все ж пішли…

— Так, наступного дня зайшов до нього в кабінет. Мені здавалося, що певний слід у футболі я залишив. Однак це мені тільки так здавалося. «Хотів би працювати у вашій команді», — кажу. «Ну, розумієш, там Колліна, ну, не знаю…», — затягнув Анатолій Дмитрович. Я не претендував на роль голови комітету арбітрів. Можливо, мій футбольний досвід міг би допомогти. Коньков сказав залишити своє резюме.

— На дзвінок із ФФУ чекаєте досі?

— Правильно колись сказав Григорій Суркіс в особистій бесіді: «Немає людей, яких не можна замінити». Нам тоді здавалося, що ми «най-най»… Я закінчив судити 2001-го. За мною буквально ходили з косою і чекали, коли я оступ­люся. «Ми його постійно на лобові матчі призначаємо, а він ніяк не провалюється»… Коли їхав на матч «Динамо» — «Карпати», знав, що це — мій кінець.

Передчуття кінця

— Маєте на увазі матч у травні 2001-го, коли львів’яни в Києві зіграли внічию з «Динамо», відтак, як здавалося тоді, коронували «Шахтар»?

— Саме так. Напередодні я відсудив «Шахтар» у Харкові, де призначив пенальті у ворота «Металіста». На щастя, Андрій Воробей 11-мет­ровий не реалізував. Насправді, я міг би давати три пенальті. Але завжди думаєш про наслідки. Ось, наприклад, Валерій Онуфер 2001-го судив вирішальний матч «Шахтаря» та ЦСКА. Порушення правил було у штрафному майданчику «армійців». На табло нульова нічия, йдуть останні хвилини, Онуфер свистить. Гравці ЦСКА піднімають його в повітря. Валерій потім мені зізнався: «Я згадав усе своє життя й зрозумів, що майбутнього в мене нема: якщо мене поставлять на землю й я таки призначу пенальті». Онуфер виніс фол за межі штрафного майданчика. Валерій — надзвичайно світла, дуже добра й душевна людина. Онуфер, Югас і Арановський були дуже світлими людьми не тому, що вони можуть для тебе щось зробити, а тільки тому, що вони просто є.

— Коли саме ви дізналися, що матч у Києві може стати для вас останнім?

— Я їхав із Кіровограда до столиці машиною. Олександр Чубаров зустрів мене, я ще не встиг сумку в готелі залишити, як він набирає номер, каже: «Я тут із Гаражем», і дає мені слухавку. Чую голос Ігоря Михайловича Суркіса. Тоді він був трохи іншим. Тепер мені Суркіс-молодший подобається: подорослішав і став справжнім президентом. «Ігорю, ти з ким, із нами?». Як ти думаєш, що я мав відповісти? «Михайловичу, ну що за запитання?». Ігор Михайлович відповів: «Тоді все — у силі». «Динамо» ніколи не балувало суддів. Григорій Суркіс — надзвичайно розумна й інтелігентна людина. 1995-го він казав: «Хлопці, ви ж розумієте, що «Динамо» — це флагман українського футболу. Ми грошей нікому не даємо». А тоді гроші шалені ходили. Щоправда, нині ходять іще більші.

— Були такі, що не платили?

— Ахать Брагін загострив питання так, що «Шахтар» ставився дуже жорстко до цього. Потім все змінилося — всі хочуть бути чемпіонами, отримувати гроші від УЄФА. Хоча порівняно з тими грошима, які заробляє Ринат Леонідович, кошти за участь у єврокубках — мізерні. Можливо, вся справа в престижі.

— Що змінилося у вашій свідомості після розмови з Ігорем Суркісом перед грою з «Карпатами»?

— Футболісти «Динамо» всю гру нагадували рибок — постійно пірнали у штрафному майданчику. До мене підходить Валентин Белькевич: «Юрійовичу, це ж наш останній шанс». Кажу: «Це — ваш шанс». Я свідомо йшов на це. Я дав свисток про завершення матчу, настала повна тиша: трибуни затихли, не було жодного звуку, всі розуміли, що чемпіонство «Динамо» накрилося. Ніхто ж не знав, що в останньому турі ЦСКА зіграє внічию з «Шахтарем».

— Про що думали, коли йшли в тунель після матчу?

— Мою тишу перервав суперфан «Динамо» Парамон. Він підходить до мене й плює мені в обличчя. Я розумію, що це хвора людина й не маю права відповідати. Мені так хотілося засадити йому межи очі! Я стримався й іду з асистентами. Кажу до Володі Пет­рова: «Не знаю, як вам, а мені точно кінець». Якби я не дав пенальті в першому таймі у ворота «Карпат», то «Динамо» навіть не зрівняло би. У перерві я сказав хлопцям, що «Динамо» не виграє той матч.

— Шанси у киян були…

— Вони другу половину матчу провели у штрафному майданчику «Карпат». Але було таке відчуття, ніби вони були приречені. Наскільки знаю, тоді футболістам «Карпат» мільйон занесли представники «Шахтаря». Вони молодці — билися й заслужили. Мені зав­жди здавалося, що у футболі я роблю якісь значимі речі. Але коли зараз я бачу, як гине стільки людей в Україні, то футбол на тлі цього й усі арбітри виглядають такими нікчемними, такими комашками… Вони носяться із цим футболом, як дурень із писаною торбою. Хоча можна було би сказати — в нас таке в країні відбувається, та ну його, той футбол! Спілкувався з колегами, які мене вразили. Кажуть, що українські судді підняли питання збільшення зарплатні, мовляв, вона не індексувалася. Якби хтось прийшов у ті будинки, де вони живуть і проїхався на їхніх машинах… Вони знахабніли вкрай. Питаю в Ярменчука: «Хоч один суддя запропонував віддати місячну зарплату на потреби армії?».

— Марна справа?

— Відповіли, що у Федерації футболу можуть не так зрозуміти, мовляв, незручно… Колліна сприйме цю ситуацію неправильно. А хто це такий, якщо виходити з даної ситуації? Не заперечую, він корисний для нашого футболу. Він змінив ставлення до гри й її розуміння. Деякі футбольні люди використовували футбол лише для нечесного заробітку. Певні санкції, які застосовували до нас, тримали нас у тонусі. Дивлюся на ляпи Євгена Арановського, Сергія Бойка, Юрія Можаровського… Ніхто навіть не реагує. Сергій Шебек щось там скаже із-закутку. Але, якщо згадати, як він ганяв команди… Мені здається, що він тішиться з того, що такі помилки є.

— Часто суддівські помилки аналізує Мирослав Ступар…

— Дуже люблю Мирослава Івановича. Пригадую, як його, арбітра ФІФА, після тієї помилки на чемпіонаті світу в Іспанії 1982-го призначили на матч другої ліги. Моє рідне хмельницьке «Поділля», за яке я тоді виступав, приїхало грати в Рівне. Тренер «Поділля» Григорій Іщенко, займаючи місце на лавці, каже: «Мирославе, удачі тобі». Ступар відповідає із сумом у голосі: «І тобі, Гришо…» Після паузи додає: «… тільки не сьогодні». Ми програли тоді 0:2…

— Сергій Шебек є рекордсменом української вищої ліги за кількістю проведених матчів…

— Сергій рано розпочав і довго судив. Він легкий, добре біжить. Тим більше, за спиною в нього був Татулян. За кожну гру Шебека можна було відстороняти на місяць. Ніколи не забуду той переворот, який вони влаштували з Татуляном, коли знімали Костянтина Вихрова. Самотужки Татулян боявся щось робити. Він просто боягуз. Напередодні зателефонував мені й у стилі «пахана» запитав: «Гараж, ми тут Костю хочемо усунути. Ось Хусаїнов у Москві, а чому я тут не можу бути?». Кажу: «Сергію, ти захворів? Ти ж футбол уб’єш». Вихров — прекрасний методист. Костянтин Львович дуже цікаво проводив збори — після кожного зібрання судді забирали із собою цілу купу списаних паперів. Двічі на рік збиралися, говорили на одну тему, але зав­жди було цікаво. Після призначення Татуляна я глянув у свій зошит — числа є, а запису жодного. Жодного! Тобто ми все знаємо? Ми зобов’язані були ті правила штудіювати. Татулян узагалі перестав із людьми за руку вітатися.

— Спроб змінити щось ви не робили?

— П’ятеро арбіт­рів написали лист: Онуфер, Овчар, Ярменчук, Мельничук і я. Мельничук потім свій підпис відкликав. Після цього нас загнали «за Можайськ». Валерій Онуфер реабілітувався тим матчем у Донецьку, про який ми згадували. Тим більше, у Суркіса до Закарпаття було особливе ставлення — то їхня вотчина, край, де його партія стабільно набирала свої 3,5 %. Тобто Онуфер особ­ливих проблем не мав. Зі мною, Ярменчуком і Овчарем перестали спілкуватися. На
Вихрова вилили багато бруду. Але я стараюся про це не згадувати.

Стосунки з «братками»

— Хто ваш еталон у суддівстві?

— Вадим Шевченко. Він судив чисто й якісно. Однак Шевченко — киянин і тому його можна назвати щасливчиком. Шевченко не судив лобових матчів, йому не давали судити матчі за участю «Динамо». Не обов’язково із «Шахтарем», достатньо навіть із «Таврією».

— Чому саме «Таврія»?

— Була в мене така ситуація, пов’язана з Кримом. Не пригадую, коли це було, але пам’ятаю, як «Динамо» грало у Сімферополі й за кілька хвилин до кінця матчу я призначив штрафний — воротар «Таврії» викотився з м’ячем за межі своїх володінь. Камер багато не було, повторів — обмаль. Після матчу переглядали відеозапис із інспектором — виявилося, що я ухвалив правильне рішення. Леоненко виконав штрафний, а Ващук, здається, забив переможний м’яч. Виїжджав із стадіону з охороною. Тоді у Сімферополі хазяйнували брати, прізвище яких я забув (очевидно, йде мова про відому сімферопольську банду Башмаків. — Л.К.).

Рувим Аронов уже тоді був у команді?

— Аронов був їхнім підлеглим. Вони «тримали» ринки. Одного разу Аронов ліз до мене битися, а потім слізно вибачався. Рувим був акордеоністом, працював у театрі. Анатолій Заяєв узяв його в команду адміністратором. У футболі такий закон — розпочинають із адміністратора, а потім стають генеральними директорами клубів. У певний момент їм здається, що вони знають, що таке футбол.

— А що за історія з вибаченнями Рувима Львовича?

— У сезоні 1999-2000 років «Таврія» боролася з «Прикарпаттям» за збереження прописки у вищій лізі. За кілька турів до кінця чемпіонату іванофранківці приїхали до Сімферополя. У «Прикарпатті» працював начальником команди колишній арбітр Анатолій Бойко. Одного разу він мене обманув. У майбутньому він усіляко уникав зустрічі зі мною. Але життя розставляє все на свої місця. Минає два роки…

… і вас призначають на матч «Таврія» — «Прикарпаття».

— До мене приїхало керівництво «Прикарпаття» — щиро просили про допомогу. Я по плечу поплескав Бойка і сказав: «Толю, ти чого…» Потім я зустрівся з Ароновим. Виходжу з готелю, дивлюсь — стоїть BMW 7 серії. Сідаю на переднє сидіння поруч із Ароновим. На задньому сидить головний тренер Володимир Мунтян. «Гараж, вибач за все. Що я можу зробити для тебе, щоби ти мене пробачив? Хочеш машину?» — питає. «Мені нічого не потрібно. Просто знай — завтра виграєте». Я не розказував про те, що івано-франківські «котики» також мене колись образили. Я в гру не втручався — було таке відчуття, що «Таврія» виграє.

— Так і сталося. Більше того, ви призначили пенальті…

— Пригадую той матч, немов це було вчора. Сімферопольці атакують правим флангом, я перебуваю у штрафному майданчику і спиною відчуваю, що хтось позаду падає. Буває таке відчуття у підсвідомості. Повертаюся — всі гравці по парах: захисник із нападником… Дивлюсь, гравець «Прикарпаття» валить футболіста «Таврії». Подача з флангу йде якраз у ту ж зону. Даю свисток — пенальті! Гравці «Прикарпаття» навіть не апелювали.

— Що було після гри?

— Представники «Прикарпаття» питають: «Ну як же так? Не сперечаємося з пенальті. Але зізнайся — ти ж його не бачив!». Дивимося плівку — чистий фол. Після цього я став найкращим другом для «Таврії».

А чому колись почали конфліктувати з Ароновим?

— Од імені «Таврії» на мене багато скарг надходило. Одного разу перед поїздкою у Сімферополь відчував, що щось буде не так. Звернувся за допомогою до друга, який забезпечив мене охороною. Виходжу з потяга — мене зустрічають два товстолобика: «Ви Горожанкін? Ми — з «Таврії». Тільки мене хотіли взяти попід руки, як на горизонті з’явилися двоє людей з автоматами від мого друга.

— Часто у вас були такі проблеми з командою-господарем?

— 1994-го, в епоху бандитизму, я судив матч у Запоріжжі місцевого «Металурга» та «Кременя». Мене поселили в двомісний номер «напівлюкс». Асистентів Шевченка й Арановського поселили в інших номерах. Стук у двері, відчиняю, а на порозі — 12 хлопців. Запропонував сісти на два дивани. Розумію, що про футбол говорити не будемо — на обличчях написано. «Про що говорити будемо?» — питаю. «Братане, результат потрібен», — каже один. У підсумку, «Металург» переміг із рахунком 1:0… А в Кривому Розі взагалі пісня!

— Знову бандити?

— Начальником команди в «Кривбасі» був Анатолій Буряк — височенний, а коли в двері заходив, головою стелю підіймав (організатор місцевого осередку «тітушок» під час Революції гідності. — Л.К.). Президентом тоді був Сергій Поліщук на прізвисько Полик. Дійшло до того, що Поліщук мені дулі показував.

— Ви погано відсудили?

— «Кривбас» обіграв «Шахтар» із рахунком 1:0. Я любив завжди віддавати перевагу атаці перед фолом і дозволяв грати, якщо м’яч залишався в гравця, проти якого сфолили. Хтось із команди «Шахтаря» порушив правила, але «Кривбас» продовжував атакувати, й після подачі із флангу криворіжці забили м’яч. Я міг свиснути й гола би цього не було. Представники «Кривбасу» думали, що Кривий Ріг — центр всесвіту. Їм хотілося, щоб я вбивав «Шахтар». Але вони не знають, що таке Донецьк — місце, де закопують у териконах разом із автомобілями. Після гри зайшов до Поліщука, з яким сиділо п’ятеро хлопців. «Ось тобі», — каже Поліщук і суне мені під ніс дулю. Уперше в житті побачив бандита-президента, який показує дулю. До речі, перед грою за «Кривбас» мене просив Суркіс. Я переживав тільки, щоби машини не торкнулися. На щастя, я поїхав із міста живим і здоровим.

— Харизматичних особистостей в українському футболі вистачало…

— Узяти, наприклад, Заю Зедовича Авдиша та його «Полісся». Я товаришував із його братом Валерієм, відомим арбітром. Житомирський клуб програв, і після матчу Зая заходить у суддівську. Бере в руки стілець, замахується й кидає в сторону. Я беру той стілець і зі всієї сили б’ю по столі — все розлетілося вщент. Авдиш зрозумів, що залякати нас йому не вдасться.

— За свою суддівську кар’єру ви, мабуть, опинялися у схожих ситуаціях у кожному місті України?

— У мене не було жодних проблем у Львові. Там бандюками й не пахло. Приїжджаєш у місто і хочеться коньяку з кавою, а не з’ясування стосунків. Не було проблем у Харкові, Києві, Луганську… Хоча ні, на Луганщині в одній команді нижчого дивізіону все було занадто серйозно.

— Знову погрожували?

— Мене зустріли з пістолетом — посадили в машину, зброю тицьнули в бік і повезли. Машина у стилі американського «Лінкольна» 1970-х років. Люди думають, що вони сильніші за тебе, бо вони з пістолетом. Замість «Доброго дня! Як ваші справи?» я отримав такий ось прийом. Можливо, їм хтось сказав, що Гараж їде їх убивати. Але це ж рівень першості бані. Для чого мені когось там убивати? Направили, значить, направили. Мені дуже добре запам’ятався водій — маленький чоловічок у чорних окулярах, як у кота Базиліо, який періодично дивився в дзеркало заднього виду й усім своїм виглядом давав мені зрозуміти: «Ти бачив, як ми тебе зустріли? Ти тут не жартуй».

— Який підсумок того матчу?

— Господарі виграли. Але я не ходив на вечерю й навіть не хотів спілкуватися з тими людьми. Вони погрожували мені вбивством тільки тому, що хотіли виграти той нікчемний матч? Тепер мені зрозуміло, хто там у ЛНР і ДНР. Минули роки, але такі люди залишилися.

І тут Остапа понесло…

— Розкажіть, будь ласка, дещо про Канаду. Як там із футболом?

— Я тут лише рік. Тут не той футбол, що в нас. Йому характерна масовість, але на тому рівні, коли треба, щоби дитина чимось займалася. Батьки собі вирішують віддати її на футбол. Кожна школа може похвалитися 2–3 полями хорошої якості. Багато італійців, які організовують турніри. У мене рівень англійської не такий, як би хотілося. Намагаюся думати про хліб насущний і жити одним днем.

— Як заробляєте на життя?

— Працюю трак-драйвером, заробляю на життя водієм великих фур. Їжджу всією Канадою.

Читав ваші вірші. Дуже сподобалися. Давно написали свій перший твір?

— Сталося це в Ізраїлі. Викладав на папір усе те, що спало на думку. Побився об заклад із друзями — напишу 100 штук, тоді й опублікую книжку. Написав 250 віршів і видав збірку. Усе писав на висоті 70-ти метрів.

Що маєте на увазі?

— Я працював кранівником у Ізраїлі. Не знаю, звідки таке нахлинуло? Можливо, через те, що в кабіні кондиціонера спочатку не було. Перегрівся я, мабуть… Жодного рядка не написав на землі. Усе лише в повіт­рі. Писав щодня. Як казав класик: «І тут Остапа понесло».

— За українським суддівством слідкуєте уважно?

— Мені вистачило одного випадку, свідком якого став кілька років тому. Завітав у рідному Кіровограді на матч «Зірки». Приїхала бригада арбітрів своїм ходом на «Мерседес ML». Судді далеко не топові, я їх навіть не знав. Та й відсудили посередньо — як змогли. Після матчу на вечері питаю їх: «Хлопці, для чого ви на такому автомобілі приїхали? Комусь щось довести хотіли? Навіщо це мають бачити футболісти та вболівальники?». Люди ж все розуміють. Наприклад, що було незрозумілого, коли Кузнецов забивав м’яч рукою в матчі «Севастополя» та запорізького «Металурга»? Які факти ще потрібні? Зрозуміло, що за 100 тисяч доларів можна забивати, чим завгодно. Можна ж було відмовитися від того матчу.

— Ви відмовлялися від обслуговування певних матчів?

— Жодного разу. Найрезонансніша відмова мала місце, коли Андрій Шандор послався на стан здоров’я, тож замість нього на лобовий матч «Динамо» та «Шахтаря» призначили Василя Мельничука. Він відмінив пенальті, почалася катавасія… Після гри Мельничук, Ярменчук і я сиділи в ресторані. «А як я повинен був відсудити той матч?», — щиро запитав Василь. Востаннє Мельничук судив вищу лігу півтора місяця тому. Минулого тижня він судив другу лігу. А за день до матчу його попередили про те, що він обслуговуватиме «Динамо» — «Шахтар». У таких умовах неможливо працювати. Шандора, до речі, я зустрів на трибунах. Після цього він став інспектором, але якби не відмовився, то міг би взагалі попрощатися із футболом.

се почалося із «Зірки»

— Ігорю Юрійовичу, яку роль у вашому формуванні як футболіста й арбітра відіграв ваш батько Юрій Горожанкін — відомий у минулому гравець кіровоградської «Зірки»?

— Я практично виріс на базі «Зірки». Проводив там усе дитинство. Мій батько був капітаном команди, а згодом тренером «Зірки». Водночас, він не робив жодних спроб силоміць затягнути мене у футбол. Я захотів стати воротарем — я ним став. І це зі своїм зростом у 177 сантиметрів. Орієнтиром для мене були провідні кіпери «Зірки» Леонід Колтун і мій дядько Іван Барамба. Тому фізичні характеристики значення не мали. Пригадати тих же Анзора Кавазашвілі чи Віктора Банникова…

— Чи можна сказати, що «Зірка» — рідна для вас команда?

— Безперечно. Я вийшов із цієї команди й закінчив кар’єру саме в «Зірці». Після того, як залишив пост віце-президента кіровоградського клубу, вирішив їхати за кордон. Я навіть із дружиною розлучився через те, що на цій посаді гроші не заробляв, а навпаки, виносив із дому. Тому «Зірка» стала своєрідною відправною позначкою для мого вояжу світом.

— Як складалася ваша кар’єра футболіста?

— Мені дуже приємно пригадувати, як у 16-річному віці мене взяли в команду майстрів. У 10-му класі я отримував половину окладу. Не тому, що батько був другим тренером. Юнацька команда «Зірки», в якій мені довелося виступати з Миколою Латишем, вийшла до півфіналу союзного турніру хлопців 1955-го року народження. Я народився 1957-го, тому був одним із наймолодших. Приз найкращого молодого гравця в мене з рук забрав гравець тбіліського «Динамо» Рамаз Шенгелія.

— Який спогад із того часу є для вас найяскравішим?

— Збірна СРСР вирушила в турне, де брала участь у товариських матчах. Найкращі гравці країни завітали в Кіровоград, де провели двобій із «Зіркою». Я був другим воротарем, а місце у старті зайняв Валерій Музичук. На трибунах кіровоградського стадіону не було вільних місць. У другій половині матчу наставник «Зірки» Олександр Гулевський випустив мене на поле. Багато людей вважали, що я займаю місце в команді лише завдяки батьковим плечам. Такий собі татків синочок. Однак я на це не зважав. Можна лише уявити, що відчуває 16-річний хлопчина, який виходить на поле проти Едуарда Стрельцова. І, уявляєш, «Зірка» перемогла з рахунком 1:0. Пригадую, як в одному з епізодів Стрельцов хотів забити мені п’яткою.

— Після гри не спілкувалися з живими легендами?

— Я — ні, а ось батькові пощастило. Гравці збірної їхали у сусідню Знам’янку разом із ним. «А що це за хлопчина у воротах стояв?» — питає Едуард Анатолійович батька. «Та це мій 16-річний син», — відповідає той. Стрельцов спочатку навіть не повірив.

— Здавалося, що ваша кар’єра в «Зір­ці» буде багатообіцяючою…

— Начальник команди Юрій Махно банально здав мене в армію. Виявляється, я міг опинитися у спортроті. Коли прийшов у військкомат, мені запропонували спецназ повітряно-десантних військ. Батько намагався переконати мене, щоб я поїхав у СКА. Але я вирішив йти у спецназ ГРУ, де пройшов школу диверсантів. Після повернення з армії шансів повернутися в «Зірку» не було — Михайло Михайлов наміцно закріпив за собою пост № 1. А ще були Леонід Колтун і Валерій Музичук. До речі, Колтун був моїм кумиром дитинства. Потім ми з ним тісно товаришували. А Михайлов узагалі одружився на доньці Леоніда Яковича.

— Чому вирішили попрощатися з кар’єрою футболіста?

— Кар’єру футболіста я взагалі закінчував як польовий гравець. Пішов із «Зірки» в команду КФК «Радист». Там я відзначився голом од своїх воріт у ворота команди з Орджонікідзе. Сталося це на 3-й хвилині матчу. Тому ті вболівальники, які запізнилися на гру й запитували про автора забитого м’яча, не вірили: «Як, Гараж міг забити гол?..» Я виступав у Мурманську, Бобруйську, а потім у хмельницькому «Поділлі». Там я отримав травму коліна й поїхав на операцію в Кіровоград. Тоді я вирішив перекваліфікуватися в польового гравця, й на першість області забив 28 м’ячів. Тоді екс-тренер московського «Локомотива» Борис Петров запропонував мені перейти в «Зірку», яку тоді тренував мій батько. Там я грав на позиції форварда, хавбека, й міг навіть у ворота стати. Але одного разу батька викликали в партію і сказали: «Стаханов міг мати сина в забої. Іванов міг мати сина в кабіні локомотива. А ось Горожанкін у футболі так не може. Це не по-радянськи». Із кар’єрою футболіста я закінчив, але тоді в Кіровоград якраз приїхав Лев Саркісов, який організовував збори для футбольних арбітрів.

— І ви знову спробували нове для себе амплуа у футболі…

— Так, 1986-го я став суддею. Саркісов збирав колишніх футболістів, які із часом стали арбітрами.

— Тоді була така практика — суддями ставали екс-футболісти: П’яних, Жосан… Вам допомагало в роботі арбітра ваше футбольне минуле?

— Безперечно. Я не часто погоджуюся із Сергієм Шебеком, але він має слушність — футбольне минуле допомагає суддям. Ти розумієш певні ситуації правильно, бо маєш певне підґрунтя. Розумієш багато технічних моментів: симуляції, трактування правил, дотики, зіткнення. Не обов’язково бути зірковим футболістом у минулому. Достатньо рівня гравця колективу фізкультури для того, щоби відчувати гру. Був такий харківський арбітр Ігор Терехов, який згодом допомагав Арсену Авакову та Геннадію Кернесу у справах політичних. Терехов став асистентом арбіт­ра ФІФА не через те, що добре розумівся у футболі, а тільки тому, що його батько контактував із Костянтином Вихровим. А людина ж по м’ячу навіть не вміла вдарити. Харківські хлопці розказували, що він відцурався від усіх і тепер не впізнає тих людей, із якими їв з однієї тарілки.

— Для того, щоби завершити розповідь про ваше футбольне минуле за межами арбітражу, розкажіть, будь ласка, про варіант із єрусалимським «Бейтаром», головним тренером якого ви мали стати.

— Це такі нісенітниці… Я комусь про це жартома сказав, а люди сприйняли, за чисту монету. «Ось, у Єрусалим запрошують, дають півтора мільйона», — кажу. Розмова була жартівливою. Мені почали телефонувати й просити взяти футболіста на перегляд. Словом, комічна ситуація.

Як народжувалася корупція

— Який принцип призначення суддів у футболі?

— Не знаю, як зараз, але в наші часи ця процедура була непростою. Загалом існувала група з 21-22 рефері, 50 відсотків із яких були киянами. Із периферії було зовсім небагато суддів: Дердо, Онуфер, Хіблін, Жосан і я. Решта — донеччани, харків’яни. Тяжко було на певний матч призначити людину, що територіально й візуально вважалася нейтральною. Суттєву роль відігравав статус матчу та рейтинг арбітра. Наприклад, молодому Віталію Годуляну не могли доручити обслуговування протистояння «Динамо» — «Шахтар». Тоді радилися з президентами клубів, заслуховували їхню позицію, мали місце відводи зацікавлених людей. Деталей нинішнього процесу призначення я не знаю, але мені здається, що Колліна започаткував непоганий механізм. Із іншого боку, за ті гроші, що отримує італієць, чесно працювати може кожен. Навіть не так… Не чесно, а порядно. У Росії он Розетті був, але вже наївся. Не думаю, що його додому відправили. Скоріше, він сам поїхав, бо не міг там перебувати. Колліну тут тримають лише гроші.

— У Європі кожен суддя зароб­ляє на життя не лише футболом. Українські судді ваших часів також працювали юристами, банкірами, правоохоронцями?

— Вестиму мову лише про тих, кого знаю ще з минулого. Наприклад, я мав власний бізнес. Василь Мельничук мав відношення до автозаправних станцій, а згодом і до ковбасних магазинів для малозабезпечених. Ігор Ярменчук працював лікарем, а Вадим Шевченко викладав у спортивній школі. Нам Федерація платила копійки на той час, і потрібно було мати додатковий заробіток. Футболісти тоді отримували набагато більше, ніж судді. Як можна вимагати від людей об’єктивності? Саме так зародилася корупція. Тим більше, серед нас було чимало колишніх футболістів, і ми знали смак хліба з маслом.

— Спроб змінити щось на краще ви не робили?

— Коли Григорій Суркіс запровадив ПФЛ, під час зборів я сказав: «Збільшіть нам зарплатню». Якби нам платили належні гроші й контролювали за принципом «крок праворуч, крок ліворуч — розстріл на місці», то ніякої корупції не було би. Усі хочуть їсти. Наша плеяда, наприк­лад, думала, що буде правити вічно. Пригадую момент, коли нам було за 30, а паралельно працювали ті, кому 45 виповнилося: Баглай, Литвиненко… Пропонувалося підвищення цензу суддівства до 47 років. Але ж нам було по 30! Хто тоді думав про старість? Відправимо на пенсію «старих» і в нас буде більше матчів! Ми промовчали, й питання пролетіло. Наш час промчав так само швидко.

— У приватній бесіді ви сказали, що Віталій Годулян — чудова людина. Як охарактеризуєте його професіональні якості?

— Годулян запам’ятався багатьом резонансними рішеннями. Коли я був за кордоном, то не втримався й зателефонував йому. 2009-го в матчі «Дніп­ро» — «Динамо» він призначив пенальті на останніх хвилинах у ворота господарів. Це при тому, що «Динамо» вигравало з рахунком 1:0. «Віталику, навіщо? У цій країні й так не все просто. Ти хочеш, аби за тобою слідкували і спостерігали за кожним кроком?», — питаю. Якщо хтось думає, що судді в Україні — незалежні, то дуже помиляється. Може, в Англії вони самі по собі, але не в нас. Недаремно Суркіс після створення ПФЛ затягнув туди комітет суддів. Із часом «Шахтар» отримав важелі управління у свої руки. «Динамо» справді почали засуджувати. Але в той момент хотілося запитати: «А пам’ятаєте, кияни, як ви нас змушували працювати?».

— Як саме це відбувалося?

— Ось тобі приклад. На дворі 2000-й рік. Ігор Хіблін судить матч донецького «Металурга» та «Динамо», який завершується нульовою нічиєю, а я наступного дня їду до Сімферополя на матч «Таврія» — «Шахтар». Лобановському здалося (!), що Хіблін не дав пенальті у ворота «Металурга». Привезли його до Києва, дали телефон і кажуть, аби мені телефонував. Чую на іншому кінці дроту пригнічений голос Ігоря: «Гараж, крок праворуч, крок ліворуч — нам обом кінець». Відпрацював я чудово. На бровці стоїть Прокопенко й нічого не розуміє. Я не даю «Шахтарю» перейти центр поля. Із трибун за цим спостерігає Ринат Ахметов. У перер­ві до нас у суддівську забігає начальник команди Євген Канана. «Я не зрозумів, що це таке…», — каже. «Женю, не сьогодні», — відповідаю. Я ж йому про шантаж не міг розповісти. На сімферопольський матч прислали Володимира Веремєєва, нашого, кіровоградського. Він товаришував із моїм батьком.

— Який підсумок гри в Криму?

— Нульова нічия. У центральному колі перед початком другого тайму до мене підходять Геннадій Зубов і Анд­рій Воробей. «Юрійовичу, що сталося?» — питає Гена. «Хлопці, сьогодні забиваємо із центра поля. Пенальті сьогодні не буде», — відповідаю.

— Спілкувалися після матчу з Веремєєвим?

— Так, він розказував, що телефон у нього був червоний. Кожні п’ять хвилин дзвонив Суркіс і запитував одне й те ж: «Який рахунок?» — «0:0». «Як «Таврія?» — «Б’ється». «Як Горожанкін?» — «Тримається». Далі з такими ж запитаннями телефонував Лобановський. Окрім того, «Таврія» також отримала преміальні від киян. Сімферопольська команда завжди мала проблеми з грошима, тому вони грали або на преміальні «Динамо», або на преміальні «Шахтаря». Колись я тобі розказував, як у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші… Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що судді — справжні гумові вироби. Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей. Я не кажу про їхнє світосприйняття й якість арбітражу. Це люди, які знають, що є межа, яку вони не перейдуть.

— Хто ці люди?

— Дердо, Шевченко, Мельничук, Ярменчук, Хіблін… Суддів можна навчити виконувати свою роботу якісно на полі. Але для того, щоби до матчу й після гри вони були нормальними людьми, напевно, має змінитися ціле покоління. Лише час може змінити в душах людей апетити Скруджа МакДака.

Про гру й «дух гри»

— Для вас авторитети на полі мали значення?

— У жодному разі. Коли виходжу на поле, то забуваю про все, віддаюся своїй роботі. На моїх матчах був неод­норазово присутній Президент України Лео­нід Кучма. До матчу думаєш і аналізуєш такі речі, але на полі ніхто не має впливати на твої рішення. Принаймні, так було в мене.

1996-го року ви ввійшли в історію українського футболу як суддя, що призначив три пенальті в одному матчі у ворота однієї команди. Гравці вінницької «Ниви» справді тричі порушували правила у штрафному майданчику в грі з «Ворсклою»?

— Усі три пенальті були чистими. Більше того, я згодом переглядав відео­запис цього матчу. Так сталося, тому я тричі призначив пенальті, а «Ворскла» перемогла з рахунком 3:0. Мені здається, що колись грали жорсткіше. Був такий принцип — наступи на п’яту, налякай суперника і він утече від тебе на інший фланг. Сьогоднішні футболісти виросли на закордонному футболі й мають можливість спостерігати за тим, як грають в інших чемпіонатах. Гра стала м’якішою.

— Існує багато розмов про поняття «духу гри». Що скажете із цього приводу?

— Ніякого «духу гри» немає. Якщо є 10 порушень упродовж однієї гри у штрафному майданчику однієї команди, то треба ставити 10 пенальті. Дух має існувати, але треба віддавати перевагу правилам.

— На вас суттєво впливали вигуки вболівальників, тиск із боку преси?

— Завжди неприємно, коли про тебе щось пишуть і кажуть недобре. У мене був випадок у Миколаєві. На матч Кубка України в гості до СК «Миколаїв» приїхав криворізький «Кривбас». На той час господарів тренував Анатолій Заяєв, із яким у мене були цікаві стосунки ще з першого чемпіонату. В останньому турі «Таврія» зіграла внічию із «Шахтарем» у Донецьку. Якби перемогли «гірники», то в золотому матчі з «Динамо» грали би вони. Гру повинен був обслуговувати мій земляк Олег Кацман. Зрештою, ми з Кацманом працювали лайнсменами, а головним призначили Ігоря Хібліна. «Ми відпочиваємо в Криму або їдемо на відпочинок на терикони», — жартував Ігор. Одного разу я звернувся до Заяєва з проханням організувати відпочинок для сім’ї в Алуш­ті. Я вирушив туди з дружиною й двома маленькими дітьми. Вийшло так, що Анатолій Миколайович із санаторієм не домовився, але мене про це не повідомив. Тому я потрапив у неприємну історію.

— Із того часу ви ставилися до команд Заяєва без симпатії, м’яко кажучи?

— Заяєв також так думав. Програла його «Таврія», тож він подумав, що це я в усьому винен. «Це помста?», — питає. «Я не злопам’ятний, але я з маленькими дітьми приїхав», — відповідаю. Так ось, про Миколаїв. Програла команда Заяєва на очах заповненого стадіону. Анатолій Миколайович організував статтю про мене… Ваш брат також їсти хотів. З’явився матеріал під назвою «Горожанкін убивця». Телефоную в редакцію: «Що це за бравада? Моїм дітям у школі статтею тицяють». Приїжджаю в Київ, де мені кажуть: «Та вибач, не подумали…». Це як в анекдоті: «Що, не вкрали ложки? Але ж осад залишився…» Тому багато футбольних людей після матчів не читають пресу. Із іншого боку, тексти, на кшталт, «Молодець, упорався» лише підбадьорюють.

— Матч «Динамо» — «Чорноморець» 1997-го року став для вас, мабуть, одним із найрезонансніших у кар’єрі. Два пенальті у ворота одеситів і вилучення Валерія Погорєлова коштували вам дуже дорого. Леонід Буряк тоді в пресі наговорив стільки, що історія із Заяєвим здається дрібничкою.

— Отой матч вийшов «гнилим». Я щойно отримав статус судді ФІФА. Психологічно був неготовий судити матч саме за участю «Чорноморця» через конфліктні взаємини з Леонідом Буряком. Отой київський матч я аналізував кілька років поспіль. Я зафіксував 22 порушення з боку «Чорноморця» та 21 — у «Динамо». Яка тут упередженість? Я міг навіть вилучати ще одного гравця одеситів. Пенальті обидва були чистими. Інша справа, що могли виникнути питання щодо другої жовтої для гравця, якого я вилучив.

На початку матчу був суперечливий епізод у штрафному майданчику «Динамо»…

— Призначати одинадцятиметровий на 5-й хвилині в такій грі я не міг. Хіба зараз хтось із суддів зможе призначити пенальті на початку матчу у ворота «Шахтаря»? Щодо того моменту, то я програв позицію, бо не міг спостерігати за епізодом по діагоналі. Я повернув голову, а Лужний і Гусейнов вже лежали. М’яч летів на три метри вище, тому я й не свиснув.

— Після гри Буряк з вами спілкувався?

— Ні, ми не спілкувалися. Про Леоніда Йосиповича навіть говорити не хочу. У мене був раніше неприємний кубковий матч, пов’язаний із «Чорноморцем», коли Гусейнов у підтрибунному приміщенні підло вдарив лайнсмена Ігоря Лавріва. Він «запалив» прапорець, хоч офсайду не було, але одесити перестали нав’язувати боротьбу, а гравці «Дніпра» забили м’яч, бо я гру не зупинив. Тимерлана за руку ніхто не спіймав, але й я, й Лаврів уважаємо, що це зробив Гусейнов. Форвард «Чорноморця» першим побіг до роздягалень після матчу й вимкнув світло в коридорі. Лаврів йшов попереду, позаду нас супроводжувала міліція. Ігоря хтось ударив ногою в живіт. Інших підозрюваних, окрім нападника одеситів, просто немає.

Про договірні матчі

— Наскільки важливим для вас було порозуміння з асистентами? Були такі лайнсмени, з якими розуміли один одного лише з погляду?

— Так, це дуже важлива річ. Комфортно мені було працювати з Тарасом Климом, Михайлом Овчарем, Романом Занем. Я прекрасно розумівся з Володимиром Петровим, якого вважаю арбітром дуже високої кваліфікації. Він жив футболом. Проте у Володі була одна комічна характеристика — він так швидко все робив, настільки миттєво читав комбінацію, що інколи його поспішність виливалася в проблеми. Під час матчу «Дніпро» — «Шахтар» дніпропетровці провели миттєву атаку — хтось із захисників потужно вибив м’яч на чужу половину поля. Дмитро Шутков вийшов далеченько з воріт, майже в район одинадцятиметрової позначки. У відвертому офсайді перебував форвард «Дніпра», який участі в епізоді не брав. Петров не дивився на траєкторію польоту м’яча й підняв прапорець, а м’яч залетів за спину Шуткову. Я зарахував гол. Гравці «Шахтаря» налетіли на мене… Свого рішення я не скасував.

— Ви мали статус арбітра ФІФА. Єврокубкові матчі обслуговували?

— Так, я судив один матч Ліги чемпіонів 1999-го року. Це був матч-відповідь першого кваліфікаційного раунду в Єревані, де місцевий «Цемент» приймав литовський «Жальгіріс». Команда з Вільнюса тоді без проблем пройшла далі, зустрівшись із київським «Динамо». Мені допомагали Володимир Пет­ров і львів’янин Роман Зань. Четвертим арбітром був Вадик Шевченко. Нас прекрасно зустріли у Вірменії, мене вивезли в гори, накрили стіл… У київському «Динамо» й ЦСКА свого часу грав Ерванд Сукіасян, який тоді виступав у Німеччині. Його рідний брат Варужан працював головним тренером «Цементу». Ерванд приїхав із Німеччини, адже ми чудово знали один одного. Він просто хотів допомогти брату. Проте «Жальгіріс» не залишив шансів вірменам, які програли з рахунком 0:3. Перший м’яч литовці забили з кутового, якого могло й не бути. Володимир Петров указав, що має бути удар від воріт. У нього завжди були такі граціозні рухи — махнув прапорцем і побіг. Я побачив ситуацію краще й призначив кутовий. Переглядали потім у вірменській федерації той епізод: «Ігорю, ну ти ж міг не помітити той момент», — із сумом казали вірмени.

— Як ви ставитеся до запровад­ження новітніх технологій у футболі: відео­повтори, автоматична фіксація взяття воріт?

— Уважаю це позитивним явищем. Ми маємо багато скандалів, і життя нам диктує свої умови. Зупинити матч на хвилину й глянути на ситуацію очима техніки — нічого у цьому поганого немає. Щодо арбітрів за воротами, то мені не зовсім зрозуміла їхня роль. Можливо, в Україні рівень трохи інший. Пригадую, як після одного з матчів ми розбирали епізод по телевізору. Мабуть, тяжко таке уявити, але ми брали до уваги тінь арбітра і тінь від лівого вуха нападника «Шахтаря». Використовували при цьому лінійку. У нас тоді дві камери тільки на матчі працювало. І це в кращому випадку.

Які відносини у суддів із інспекторами матчів, які виставляють їм оцінки, втаємничені від усього загалу?

— Насправді серед інспекторів є дуже багато порядних людей. Це переважно старше покоління, імена яких нині призабуті. Од оцінок інспекторів залежить рейтинг рефері. Наприклад, 7 балів — це тверда «4». Для важкого матчу 7,8 — це прекрасний показник. Виникла певна залежність. Образливо, коли деякі арбітри отримують 8,2 і 8,4 в простеньких матчах, а ти постійно обслуговуєш ключові матчі… Наприклад, двічі на місяць судиш матчі за участю «Динамо», отримуєш 7,8 і не входиш у топ-десять суддів. Судив я одного разу матч у Запоріжжі місцевого «Металурга» й алчевської «Сталі». Гості провели дві атаки й забили два м’ячі. Я поставив пенальті у ворота «Сталі», але запоріжці його не реалізували, тож команда Маркевича програла. На поле полетіли пляшки з трибун. Зупиняю матч, забираю команди з поля, ситуація нормалізується. Після матчу Юрій Войнов ставить мені 7,8. Каже: «Молодець, ти впорався». «А чому лише 7,8?», — питаю. «А там пляшки летіли…», — відповідає Юрій Миколайович. Але ж я не полісмен, аби публіку заспокоювати й контролювати, щоби трибуни поводилися належним чином. Якби це були київські судді, то оцінка була би вища — Шебеку у цьому випадку всього лиш 7,8 не поставили би.

— Після матчів ви швидко засинали чи продовжували прокручувати в голові ігрові моменти?

— Бували навіть нервові зриви. Передостанній матч у моїй суддівській кар’єрі у Харкові між «Металістом» і «Шахтарем» забрав чимало мого здоров’я. Я призначив пенальті у ворота господарів, але, на щастя, Андрій Воробей його не реалізував. Я щойно купив новий телефон, який зі злості пожбурив у стіну. На вечері після матчу президент «Металіста» Валерій Бугай зателефонував Григорію Суркісу і сказав: «Гараж дав пенальті з пісочної ями». Я розбив і його телефон, і свій. Хоча тренери харківського клубу погодилися з тим, що пенальті був. Після цього матчу я змушений був прийти на телебачення й виправдовуватися.

— Як часто у ваші часи в Україні мали місце договірні матчі?

— Напевне, відсотків 30 матчів є договірними. Цю систему придумали не вчора й не сьогодні. Станом на початок турніру можна було підраховувати певні очки. Були принципові матчі, на кшталт «Карпати» — «Нива» (Тернопіль) або «Дніпро» — «Кривбас»… Але загалом, домовленості були й між функціонерами, й між футболістами. Тому 30 відсотків — договірні, й сумнівів немає.

Життя після суддівства

— На вашій пам’яті були відверті симулянти чи такі футболісти, про роботу з якими згадувати не хочеться?

— Завжди брудною грою відзначався Олександр Хацкевич. Він міг плюнути в обличчя супернику, вдарити ліктем… Робив усе це за спиною. Колючий і неприємний футболіст… На противагу йому назву інтелігента Валентина Белькевича. Неприємний епізод залишився в пам’яті, пов’язаний з останнім матчем Андрія Шевченка перед від’їздом у Мілан. Матч «Динамо» — «Шахтар» перенесли на грудень у зв’язку з грою киян у Лізі чемпіонів. На термометрі — мінус 12 градусів за Цельсієм. Я — без шапки, на короткий рукав… Ващук побачив мене і схопився за голову. У одному з епізодів м’яч летить у штрафний майданчик донеччан, де першим устигає Дмит­ро Шутков, а Шевченко на слизькому газоні їде прямою ногою в гомілку воротарю. Даю жовту картку нападнику «Динамо». І тут Андрій робить вигляд, ніби зав’язує шнурівку й каже мені: «Ти чого, розсвистівся тут…» Далі були одні лайливі слова. Я аж задихнувся. Розумію, що зробити нічого не можу, хоча дуже хочеться. Ніхто ж мені потім не повірить, а жодна камера факт лайки Шевченка не доведе. Тут буде дуель слово на слово: його й моє… І лише одна людина все зрозуміла — Валерій Лобановський. Після гри питає мене: «Що там у вас трапилося з Шевченком?». Я йому відповів, на що Валерій Васильович каже: «Треба було вилучати Шевченка. Я би його на 10 тисяч оштрафував». Лобановський читав будь-яку ситуацію. Геній.

— Під час матчів ви часто вели діалоги із футболістами, чи всіляко намагалися уникати їх?

— Бувало так, що футболісти все розуміли без слів. У моєму останньому матчі «Динамо» — «Карпати», коли я призначив пенальті у ворота гостей, капітан львів’ян Андрій Покладок запитав мене: «Відмазуєшся за «Шахтар»?». Покладок мав на увазі попередній мій матч, коли я призначив пенальті у ворота «Металіста» в грі проти донеччан.

— Якби можна було щось змінити, ви скористалися би такою нагодою?

— Мені соромно за багато своїх вчинків у минулому житті. Коли згадую про суддівство, то розумію, що доброго там мало. Світла пляма — завершення кар’єри, коли я не загнав «Карпати» за Бесарабські ворота в матчі з «Динамо». Мені здавалося, що роблю щось важливе. Я пишаюся своїми чудовими дітьми, які всього в житті досягають самі і живуть за принципами честі. За останні кілька років я зрозумів, що можу працювати. В Ізраїлі освоїв фах кранівника, в Канаді також щоденно вчуся. Здав екзамени і став трак-драйвером. Не кожен може наступити собі на горло в 50-річному віці, зняти корону і йти своєю дорогою.

— Щоденно ви проїжджаєте сотні кілометрів. Канада така ж красива, як і Україна?

— Україна — це моя Батьківщина, тому вона для мене особлива. Щодо Канади, то вона також дуже красива. Щоправда, я ще не всюди був, наприклад, на північ, у напрямку Ванкувера не їжджу. А ось озеро Гурон бачу часто. Не все так просто з податками — вони тут чималі. Канада — країна, де постійно треба працювати і щоденно заробляти на хліб.

— Ми з вами вже згадували про ваші вірші. Продовжуєте писати їх і тепер?

— Так, постійно пишу. У дорозі їду сам і згадую про такі моменти у житті, які вже майже вилетіли з пам’яті. Інколи багато часу проводжу під час розвантаження автомобіля, й також пишу. Писав про Путіна, писав на суспільні теми, писав про друзів. Часто лягають на папір коротенькі віршики — чотиривірші, як у Губермана.

Любомир КУЗЬМЯК

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам
Оставили комментарии на форуме: 38
Все  2 
Перейти на страницу:
  • Я пригадую, що був скандал з цим Горожанкіним, і він закінчив не по добрій волі. Він не допрацював до своїх законих 45-ти років. А тоді, зазвичай, продовжували кар'єру до 48-ми, якщо не було нарікань.

    Знайшов поки що хіба що тут:

    http://www.allplayers.in.ua/ru/referee/70

    тобто, не допрацював два роки...

    0+ 0- 0
    +-
    А.Олексин
  • Позорище в ментовских погонах

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Ответ на сообщение 1$=15грн -

    Позорище в ментовских погонах

    Хіба це рідкісне явище в нашій країні?

    Йому в плюс в карму, за те, що розказав. По ідеї зараз би мали за це взятись правоохоронці, але ясно нічого не буде. Хоча напевно і термін відповідальності за такі злочини пройшов.

    А загалом така фігня вбиває спорт, тим більше чув заряджають арбітрів і в юнацьких турнірах. Навряд чи це позитивно відбивається на вихованні молоді.

    0+ 0- 0
    +-
    Antropofag
  • Ответ на сообщение Antropofag -

    Хіба це рідкісне явище в нашій країні?

    Йому в плюс в карму, за те, що розказав. По ідеї зараз би мали за це взятись правоохоронці, але ясно нічого не буде. Хоча напевно і термін відповідальності за такі злочини пройшов.

    А загалом така фігня вбиває спорт, тим більше чув заряджають арбітрів і в юнацьких турнірах. Навряд чи це позитивно відбивається на вихованні молоді.

    він не розкаже. Хіба що - запросить суму в розмірі лямчика. Або ж навіть влаштує аукціон по "а хто більше і за що заплатить".

    Толку від таких "признань". Хоча - якщо би був чесним - то міг би багатьох з футболу вигнати; благо, сам нині у футболі не крутиться і в Україні не проживає.

    0+ 0- 0
    +-
    А.Олексин
  • Фух, ну хоть про Днепр ничего плохого не рассказал. Единственный правильный клуб во всей стране :))))))))

    0+ 0- 0
    +-
    pridon
  • Ответ на сообщение Antropofag -

    Хіба це рідкісне явище в нашій країні?

    Йому в плюс в карму, за те, що розказав. По ідеї зараз би мали за це взятись правоохоронці, але ясно нічого не буде. Хоча напевно і термін відповідальності за такі злочини пройшов.

    А загалом така фігня вбиває спорт, тим більше чув заряджають арбітрів і в юнацьких турнірах. Навряд чи це позитивно відбивається на вихованні молоді.

    Деду терять нечего,мог бы и рассказать как на духу.

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Просто жесть! Суркисы твари.

    0+ 0- 0
    +-
    Нанто
  • Кстати, теперь Кочетов и прочие проститутки должны открыть дело на Динамо и прощай купленные чемпионства, прощайте еврокубки на пару лет. Так ведь будет, ребятки??

    0+ 0- 0
    +-
    Нанто
  • Ответ на сообщение Нанто -

    Кстати, теперь Кочетов и прочие проститутки должны открыть дело на Динамо и прощай купленные чемпионства, прощайте еврокубки на пару лет. Так ведь будет, ребятки??

    Скажем так, якщо брати по суті, то фінальні турнірні таблиці, якщо б знати всі факти дуже б сильно змінились. Просто треба колись перегорнути цю сторінку і почати жити по справедливості. Кому потрібні заряджені судді? Я особисто ніколи б не хотів, щоб Карпати стали чемпіонами завдяки роботі з суддями. Я хочу чесний український футбол з чесними результатами.

    0+ 0- 0
    +-
    Antropofag
  • хай Стороженко готовить позов в Лозанну. досвід є, всі таємні ходи знає

    0+ 0- 0
    +-
    fal30
  • Ответ на сообщение Antropofag -

    Скажем так, якщо брати по суті, то фінальні турнірні таблиці, якщо б знати всі факти дуже б сильно змінились. Просто треба колись перегорнути цю сторінку і почати жити по справедливості. Кому потрібні заряджені судді? Я особисто ніколи б не хотів, щоб Карпати стали чемпіонами завдяки роботі з суддями. Я хочу чесний український футбол з чесними результатами.

    А когда мы начнём жить по справедливости? То динамовцы у власти, то донецкие, теперь опять шавки Суркиса власть захватили.

    Я мечтаю о том, чтобы у нас было к в Англии. Вчера вот в матче Кристалл Пэлэс - Ман Сити судья откровенно засудил Ман Сити. Можно ли у нас представить, что судья решится не поставить пенальти, засчитать сомнительной гол и так далее в ворота гранда? У нас не для того за власть воюют в футболе, чтобы потом честными там быть.

    0+ 0- 0
    +-
    Нанто
  • Ответ на сообщение Нанто -

    А когда мы начнём жить по справедливости? То динамовцы у власти, то донецкие, теперь опять шавки Суркиса власть захватили.

    Я мечтаю о том, чтобы у нас было к в Англии. Вчера вот в матче Кристалл Пэлэс - Ман Сити судья откровенно засудил Ман Сити. Можно ли у нас представить, что судья решится не поставить пенальти, засчитать сомнительной гол и так далее в ворота гранда? У нас не для того за власть воюют в футболе, чтобы потом честными там быть.

    Відповідь проста. Від кого залежить футбол - від вболівальників і фанатів. Тому вони і повинні давати при не простих ситуаціях, створювати резонанс. Не об'єктивно суддівство зразу видно.

    І тут зацікавленість повинна бути у всіх.

    0+ 0- 0
    +-
    Antropofag
  • Ответ на сообщение Antropofag -

    Відповідь проста. Від кого залежить футбол - від вболівальників і фанатів. Тому вони і повинні давати при не простих ситуаціях, створювати резонанс. Не об'єктивно суддівство зразу видно.

    І тут зацікавленість повинна бути у всіх.

    Как ты себе это представляешь в наших условиях?

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Ответ на сообщение pridon -

    Фух, ну хоть про Днепр ничего плохого не рассказал. Единственный правильный клуб во всей стране :))))))))

    кстати, это очень похоже на правду, мне лично не в чем упрекнуть Днепр, что он работает с судьями...

    0+ 0- 0
    +-
    арера
  • Бульдозер на ветке отпишется?

    0+ 0- 0
    +-
    ahiles
  • Ответ на сообщение 1$=15грн -

    Как ты себе это представляешь в наших условиях?

    Наприклад зібратись на фанатам на акцію "Ми за чесний футбол".

    І по конкретним випадкам реагувати. Ніхто ж не сліпий, видно коли суддя вбиває одну з команд.

    0+ 0- 0
    +-
    Antropofag
  • Ответ на сообщение Antropofag -

    Наприклад зібратись на фанатам на акцію "Ми за чесний футбол".

    І по конкретним випадкам реагувати. Ніхто ж не сліпий, видно коли суддя вбиває одну з команд.

    Та уже по форуму видно за какой такой честный футбол носители ментовских традиций. Тьфу пля

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Бывший спортивный директор харьковского «Металлиста» Евгений Красников прокомментировал высказывания экс-арбитра Высшей лиги чемпионата Украины Игоря Горожанкина, который посыпал обвинениями в нарушении принципов честной игры в сторону руководства киевского «Динамо» и лично Игоря Суркиса.

    Евгений Красников

    — К этим всем высказываниям, которые всплывают по прошествии многих лет, отношусь скептически — сам от этого пострадал. Тот же Игорь Суркис развивает клуб, вкладывает большие деньги, команда сейчас набрала серьезный ход и в Лиге Европы, и в чемпионате Украины. В данном случае важно, чтобы никто не мог использовать эти слова против него, как в свое время подобные слова использовали против «Металлиста» и лично меня. Я считаю, что это некорректно и подло. Все, кто позволяют себе такие высказывания, должны иметь какую-то доказательную базу и серьезные аргументы. Одной «комфортной уверенности» здесь очень мало, — цитирует Красникова MatchDay.

    *****

    еееее, не пойняв... Краснікова купили суркіси?

    0+ 0- 0
    +-
    fal30
  • взагалі-то в'ю досить цікаве, але це в'ю людини, що переживає перший ступінь неминучого маразму, та й автор міг інший заголовок придумати, наприклад, з таких фраз цього матеріалу:

    ------

    "...Колись я тобі розказував, як у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші… Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що СУДДІ — СПРАВЖНІ ГУМОВІ ВИРОБИ. Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей...."

    ----

    "...Ніякого «духу гри» немає. Якщо є 10 порушень упродовж однієї гри у штрафному майданчику однієї команди, то треба ставити 10 пенальті. Дух має існувати, але треба віддавати перевагу правилам...."

    -----

    "...Щодо того моменту, то я програв позицію, бо не міг спостерігати за епізодом по діагоналі. Я повернув голову, а Лужний і Гусейнов вже лежали. М’яч летів на три метри вище, тому я й не свиснув...."

    -----

    "...Напевне, відсотків 30 матчів є договірними. ..."

    0+ 0- 0
    +-
    Dominator
  • Ответ на сообщение fal30 -

    Бывший спортивный директор харьковского «Металлиста» Евгений Красников прокомментировал высказывания экс-арбитра Высшей лиги чемпионата Украины Игоря Горожанкина, который посыпал обвинениями в нарушении принципов честной игры в сторону руководства киевского «Динамо» и лично Игоря Суркиса.

    Евгений Красников

    — К этим всем высказываниям, которые всплывают по прошествии многих лет, отношусь скептически — сам от этого пострадал. Тот же Игорь Суркис развивает клуб, вкладывает большие деньги, команда сейчас набрала серьезный ход и в Лиге Европы, и в чемпионате Украины. В данном случае важно, чтобы никто не мог использовать эти слова против него, как в свое время подобные слова использовали против «Металлиста» и лично меня. Я считаю, что это некорректно и подло. Все, кто позволяют себе такие высказывания, должны иметь какую-то доказательную базу и серьезные аргументы. Одной «комфортной уверенности» здесь очень мало, — цитирует Красникова MatchDay.

    *****

    еееее, не пойняв... Краснікова купили суркіси?

    Прощення вимолює на колінах ))

    0+ 0- 0
    +-
    Фалько
  • Ответ на сообщение Dominator -

    взагалі-то в'ю досить цікаве, але це в'ю людини, що переживає перший ступінь неминучого маразму, та й автор міг інший заголовок придумати, наприклад, з таких фраз цього матеріалу:

    ------

    "...Колись я тобі розказував, як у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші… Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що СУДДІ — СПРАВЖНІ ГУМОВІ ВИРОБИ. Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей...."

    ----

    "...Ніякого «духу гри» немає. Якщо є 10 порушень упродовж однієї гри у штрафному майданчику однієї команди, то треба ставити 10 пенальті. Дух має існувати, але треба віддавати перевагу правилам...."

    -----

    "...Щодо того моменту, то я програв позицію, бо не міг спостерігати за епізодом по діагоналі. Я повернув голову, а Лужний і Гусейнов вже лежали. М’яч летів на три метри вище, тому я й не свиснув...."

    -----

    "...Напевне, відсотків 30 матчів є договірними. ..."

    Ты доктор или кто,чтоб человека маразматиком называть?

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Кам бэк в 90-е, думаю на ближайшие 5 лет чемпион уже определен.

    Ну хоть в еврокубках больше судей не покупают, и на том спасибо.

    0+ 0- 0
    +-
    Kannavaro
  • Ответ на сообщение Kannavaro -

    Кам бэк в 90-е, думаю на ближайшие 5 лет чемпион уже определен.

    Ну хоть в еврокубках больше судей не покупают, и на том спасибо.

    Зимы стали тёплые.

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Ответ на сообщение 1$=15грн -

    Зимы стали тёплые.

    Скорей всего европейцы просто перешли на обогрев газом )

    0+ 0- 0
    +-
    Kannavaro
  • Ответ на сообщение 1$=15грн -

    Ты доктор или кто,чтоб человека маразматиком называть?

    тобто ти теж себе ГУМОВИМ ВИРОБОМ вважаєш і при цьому асоціюш себе з нормальною людиною?

    0+ 0- 0
    +-
    Dominator
  • Ответ на сообщение Dominator -

    взагалі-то в'ю досить цікаве, але це в'ю людини, що переживає перший ступінь неминучого маразму, та й автор міг інший заголовок придумати, наприклад, з таких фраз цього матеріалу:

    ------

    "...Колись я тобі розказував, як у радянські часи почув розмову одного тренера та працівників федерації, який жалівся на те, що суддя відпрацював погано, хоч і отримав гроші… Із того часу я перестав відчувати себе незалежним. На той момент для мене це стало шоком. Я зрозумів, що СУДДІ — СПРАВЖНІ ГУМОВІ ВИРОБИ. Серед українських рефері на пальцях однієї руки можна порахувати порядних людей...."

    ----

    "...Ніякого «духу гри» немає. Якщо є 10 порушень упродовж однієї гри у штрафному майданчику однієї команди, то треба ставити 10 пенальті. Дух має існувати, але треба віддавати перевагу правилам...."

    -----

    "...Щодо того моменту, то я програв позицію, бо не міг спостерігати за епізодом по діагоналі. Я повернув голову, а Лужний і Гусейнов вже лежали. М’яч летів на три метри вище, тому я й не свиснув...."

    -----

    "...Напевне, відсотків 30 матчів є договірними. ..."

    Стаття складалася з двох частин, які виходили протягом двох тижнів.

    Друга якраз називалася про "гумових виробів":)

    0+ 0- 0
    +-
    Брат Фаната
  • щось не зрозумів, а чому тхори ще у Лозанну позов не подали?

    0+ 0- 0
    +-
    fal30
  • Ответ на сообщение fal30 -

    щось не зрозумів, а чому тхори ще у Лозанну позов не подали?

    от і я про те... правдоруб хЄров...

    0+ 0- 0
    +-
    mdb
  • Ответ на сообщение Dominator -

    тобто ти теж себе ГУМОВИМ ВИРОБОМ вважаєш і при цьому асоціюш себе з нормальною людиною?

    Нет. Я считаю что маразматик не он. А вот назвавшего его так стоит проверить.

    0+ 0- 0
    +-
    1$=15грн
  • Ответ на сообщение 1$=15грн -

    Нет. Я считаю что маразматик не он. А вот назвавшего его так стоит проверить.

    Можливо й дійсно не варто за відвертість ображати людину таким чином, я ж не лікар, тому забираю свої слова назад. Правда, ті протиріччя, які випливають навіть подекуди в одному абзаці в його в'ю трохи бентежать.

    А ти, Сергійку, виходить вже з цього патологічного депресняка, ну скільки можна перед зеркалом сам з собою розмовляти, а потім "найоригінальніши перли" виливати на форум?

    0+ 0- 0
    +-
    Dominator
  • Все  2 
    Перейти на страницу:

    Оставить комментарий на форуме Обновить

    Рейтинг Букмекеров