Олександр Філіппов: "Знову хочу повернутися до Прем’єр-ліги"

Екс-гравець молодіжної збірної України Олександр Філіппов розповів про перехід до нікопольського клубу «Макіїввугілля», причини «застою» в «Іллічівці» та роботу з Леонідом Кучуком

— Олександре, м’яко кажучи, дещо здивувався вашим переходом до табору нікопольців. Можете пояснити, чому вирішили продов­жити кар’єру саме у цьому клубі?

— Справа в тому, що в мене закінчився контракт із «Іллічівцем», отож я отримав статус вільного агента. Через складну ситуацію в країні на сьогодні українському футболісту не так уже й просто підшукати нове місце роботи, враховуючи, що кількість професійних клубів в Україні тільки зменшується. Отож особливо вибирати не прийшлося. Запропонували дограти сезон у Нікополі — я погодився. Мені потрібна ігрова практика, й задля цього я готовий виступати в другому дивізіоні. Зрештою, соромитися тут нічого. Головне, щоби було, де грати, а сидіти без роботи — не варіант. Скільки я тут пробуду? Питання риторичне, адже я знову хочу повернутися до прем’єр-ліги, тому надовго в Нікополі затриматися не планую. Побачимо, як воно складеться, наперед загадувати не хочу.

— Із початку 2014 року ви виступали за маріупольський «Іллічівець», однак за першу команду зіграли всього лише в одному матчі на Кубок України. Із урахуванням відтоку основних виконавців із буремного Маріуполя та ставленням Миколи Павлова до молоді, чому вам так і не вдалося заслужити довіру головного тренера, щоби закріпитися в основному складі?

— У першу чергу, причини потрібно шукати тільки у собі. У Маріуполі мені ніхто не заважав грати, розвиватися, але чомусь я не зміг привернути до себе уваги Миколи Павлова, дати йому привід, аби він повірив у мене. Прикро, що не склалося в «Іллічівці», й грати мені там довелося переважно за дублюючий склад. Але мені вже 22, й потрібно щось змінювати. Тому іноді краще зважитися на крок назад, аби потім зробити два кроки вперед.

— До «Іллічівця» ви перейшли після розпаду столичного «Арсеналу». Як виник маріупольський варіант?

— Це дуже цікава історія. Перед тим, як перейти в «Іллічівець», я перебував на оглядинах в іншому клубі, й був за крок до підписання контракту. Однак мені зателефонував агент, зажадавши, щоби я їхав до розташування «Іллічівця», який тоді перебував у Туреччині на зборах. Я пройшов із «червоно-білими» заключний збір, після чого уклав із ними контракт. Насправді, «Іллічівець» був для мене ідеальним варіантом. Попри складну ситуацію в країні, в «іллічів» усе було стабільно, команда молода, колектив чудовий. Себто для молодого гравця «Іллічівець» — оптимальний варіант для розвитку кар’єри. Окрім того, Маріуполь географічно неподалік Донецька, тож грав майже вдома. Дуже прикро, що не вдалося належним чином зарекомендувати себе у цьому клубі.

— Коли в Маріуполі стало «гаряче», бажання залишити клуб не виникало?

— Навпаки! Багато гравців пішло з команди, тож я чудово розумів, що є шанс потрапити до основи. Але знову ж таки, причини потрібно шукати у собі. Не вдалося належним чином проявити себе, й програв конкуренцію іншим футболістам.

— Після закінчення контракту з «Іллічівцем», чи були ще якісь варіанти продовження кар’єри, крім «Макіїввугілля»?

— Був на перегляді в кількох клубах, але домовитися не вдалося.

— Це були вітчизняні команди чи зарубіжні?

— Вів перемовини як із колективами першої ліги, так і з командами іноземних чемпіонатів.

— Наразі «Макіїввугілля» базується в Нікополі. Скажіть, умови для праці в місті створені нормальні?

— У Нікополі є одне поле зі синтетичним покриттям і біговий манеж. Говорячи словами першого президента України Леоніда Кравчука, «маємо те, що маємо». Що там казати, якщо клуби вищої ліги мають проблеми з інфраструктурою, то лише уявіть, що діється в другому дивізіоні!

— Олександре, ви вихованець донецького футболу, проте професійну кар’єру розпочали в Києві. Як так сталося?

— Один мій знайомий запропонував такий варіант. Я приїхав до Киє­ва, пройшов оглядини, після чого й підписав із «канонірами» контракт. Узагалі перший рік у «Арсеналі» вважаю для себе не тільки успішним, а й дуже корисним. Після річного перебування в дублі Леонід Станіславович Кучук забрав мене до першої команди.

— Як гадаєте, якби «Арсенал» не розвалився, зуміли би закріпитися в основі?

— Іще за півроку до зникнення в «Арсеналі» справді настали скрутні часи. Шалені затримки по заробітній платні, відтік футболістів, відсутність настрою всередині колективу та багато іншого. Але влітку на зборах я відчував, що можу допомогти «канонірам», у мене було й бажання, і сильна мотивація. Але тренер вирішив інакше. Виходив на поле в основ­ному не більше, ніж на 15-20 хвилин, та й то не завжди. Причин же мені ніхто не пояснював. За дефіциту гравців, тренерський штаб латав дірки на позиціях ким завгодно, тільки не мною. Пам’ятаю, тоді навіть опорники грали в нападі.

— Розкажіть про Кучука. Чому роботою під його керівництвом так пишаються деякі гравці?

— Це тренер, який завжди довіряв молоді. Те, що Леонід Станіславович великий стратег, ні для кого не секрет. Якщо, скажімо, за тиждень до гри добре відпрацював, повністю викладався на тренуваннях, цілком можеш розраховувати на потрапляння в основний склад. І для нього не важливо, досвідчений ти футболіст чи молодий. Найважливіше, щоби гравець перебував у відмінній формі, а за колишні заслуги він нікого у стартовий склад не ставив. Також у нього панувала залізна дисципліна.

— Ви уродженець Донецька. Ваші батьки дотепер проживають у адміністративному центрі Донбасу, чи залишили окуповане місто?

— Батько та брат із дружиною залишилися в Донецьку, а мати з бабусею виїхали до Авдіївки.

— Удома давно були?

— Майже рік тому. Востаннє до Донецька приїжджав минулого літа.

Роман КИРІЄНКО.