Андрій Чернов: "Молокуцько міг стати другим Шевченком..."

Як і багато інших молодих талантів, у ранньому віці Андрій Чернов залишив рідну Одесу. Але стежкою земляків Андрія Вороніна та Руслана Валєєва Чернов не пішов. Спробувавши свої сили у Бельгії, Андрій повернувся до України. Справжню славу й визнання Чернов здобув у Львові. Саме в «Карпатах» він став одним із лідерів команди, отримав виклик до молодіжної збірної України, а в пресі почали ширитися чутки про його можливий перехід у київське «Динамо» чи московський «Спартак». Хоча ці гучні потенційні трансфери так і залишилися розмовами, але футболіст про події минулого не шкодує. Навпаки, зі щирим одеським гумором сприймає все те, що було в його житті: перемоги й невдачі, забиті м’ячі та травми, любов непримиримих суперників — львівських і одеських уболівальників.

«Ян Кулеманс постійно підтримував мене»

— Андрію, ви народилися в Білорусі, розпочинали футбольну кар’єру в Бельгії, але вважаєте себе одеситом…

— Мій батько був військовослужбовцем, тому наша сім’я жила в містечку Любань, у Білорусі, де я з’явився на світ. Коли мені виповнилося 6 місяців, переїхали в Одесу.

— У Південній Пальмірі зробили перші кроки у футболі?

— Щойно пішов у другий клас, тут же записався у футбольну секцію. Моїми першими тренерами й батьками у футболі стали Юрій Олексійович Скорик та Ігор Васильович Іваненко. Саме завдяки їхній допомозі я формувався як футболіст, і вже зовсім скоро залишив Україну.

— Яким чином виник варіант із Бельгією в такому юному віці?

— Мені було 15 років, але на той момент я вже готовий був виступати за юнацькі команди. Відомий футбольний агент Андрій Головаш запропонував мені спробувати сили за кордоном. Я поїхав туди, але, скажу відверто, не пішла в мене там гра. Починаючи з клімату та закінчуючи ситуацією на полі. Хотів додому й усе.

— Як воно, жити в апартаментах із 8 темношкірими футболістами?

— О, так! Вони були непоганими хлопцями. Одного з них звали Амуніке Кінгслі, його рідний брат на той час був відомим футболістом (уболівальники «Барселони» повинні пам’ятати Еммануеля Амуніке, який, до того ж, був олімпійським чемпіоном. — Л. К.). Тим не менше, мені було нелегко в психологічному плані. Тому молодим хлопцям, що рвуться за межі України, хотів би дати пораду: не поспішайте й не ризикуйте. Лише одиниці зможуть пробитися в іноземні команди. Думаю, правильніше спробувати себе в юному віці у вітчизняних командах, а тільки потім мріяти про закордон.

— Але ви отримали неоціненний досвід, адже в бельгійському «Альсті» працювали під керівництвом легендарного місцевого фахівця Яна Кулеманса…

— Безперечно, це — великий позитив. Така людина! Він мене постійно підтримував, казав, щоб я працював. На той момент, у свої 16 років, я мав непогані антропометричні дані — 191 см. Кулеманс мені довіряв і допомагав. Удячний долі за те, що вона звела мене з такою легендарною особистістю, найкращим форвардом за всі часи бельгійського футболу.

— Але з часом повернулися в Україну…

— І мені запропонувало конт­ракт київське «Динамо» терміном на 7 років.

— Про таке кожен молодий футболіст може тільки мріяти. Пристали на пропозицію столичного клубу?

— Порадився з батьком, який сказав, що варто повертатися в Одесу. Дім — це дім, тут завжди добре. На той момент «Чорноморець» очолював Леонід Буряк. Мені було лише 16 років, а він почав підпускати мене до основної команди. Проте ігрової практики не вистачало.

— Наміру сидіти в запасі у вас не було…

— Тому порадився з Леонідом Йосиповичем і пішов у оренду в другу за рангом команду міста — СК «Одеса». Сталося так, що вона виступала в другій лізі, але дуже скоро підвищилася в класі. У сезоні 1998–1999 років наша команда пробилася до стадії 1/8 фіналу Кубка України. На своєму шляху ми здолали опір одеського «Чорноморця», що було дуже важливо, а також обіграли запорізький «Металург». Можливо, продовжили би свою переможну ходу, але на нашому шляху опинилося «Динамо» Валерія Васильовича Лобановського. Самі розумієте, що команда, яка пробилася у півфінал Ліги чемпіонів, суттєво переважала СК «Одеса». Постаті Шевченка, Реб­рова, Гусіна наводили жах на суперників у Європі. У першому матчі, що проходив на «Центральному стадіоні ЧМП», ми програли — 2:4, а на виїзді кияни не залишили нам шансів. У матчі-відповіді ми в першому таймі пробивали пенальті. Олександр Головко сфолив на мені у штрафному майданчику, але Олександр Спіцин не зумів реалізувати 11-метровий.

— Кого вам доводилося стримувати у складі «Динамо»?

— Відповідав за опорну зону. Моїми безпосередніми суперниками були такі досвідчені вовки, як Олександр Хацкевич і Андрій Гусін. Хоч я не маленького зросту, але вони вміло боролися.

— Попри те, що в юному віці ви відмовилися від пропозиції «Динамо», вам усе ж судилося перебувати у складі «Динамо-2»…

— Так, а моїми партнерами були Андрій Шевченко, Андрій Несмачний, В’ячеслав Кернозенко. Чудові часи, які згадую з приємністю. Проте у вищій лізі я дебютував у складі «Чорноморця». Наша команда була на ходу, тож це не залишилося непоміченим. Зокрема, мені надійшла пропозиція від «Карпат». Мирон Маркевич особисто зателефонував мені й запросив до Львова.

«Маркевич умів підібрати потрібні слова»

— Ваше перше враження від міста…

— Львів прекрасно мене прийняв. Це стосується побуту, атмосфери в команді та підтримки вболівальників. Дуже ціную це й пам’ятатиму завжди. Навіть зараз спілкуюся з колишніми партнерами: Андрієм Тлумаком, Павлом Ониськом.

— Свою дебютну гру в зелено-білій футболці пригадуєте?

— Це був матч проти запорізького «Металурга». Маркевич відрядив мене на позицію опорного півзахисника. Це часи розквіту «Карпат». Пет­ро Димінський тільки-но прийняв команду, а зовсім скоро ми дуже довгий час посідали друге місце в турнірній таблиці. Гравці тоді були, як на підбір: Олександр Грановський, Ярослав Хома, Василь Швед. А яка молодь була: Сергій Даниловський, Тарас Кабанов. Я дуже подружився з ними. Ми часто збиралися всією командою у сімейному колі — їздили рибалити, відвідували кав’ярні.

— Напевне, лише згуртований колектив міг видати такий матч із «Кривбасом»…

— Пам’ятаю той матч на «Україні» так добре, ніби він відбувався вчора. Ми програвали з рахунком 2:0, але в підсумку перемогли 3:2. Це феноменальна гра, яку ми витягли завдяки вболівальникам. Стадіон ревів, гудів, і ми просто не мали права зіграти внічию чи, тим більше, програти. Такої підтримки, як у Львові, не було ніде, навіть у моїй рідній Одесі.

— У перерві на вас чекала серйозна розмова з Маркевичем?

— Мирон Богданович підібрав потрібні слова. Маркевич нас надихнув, а ми йому повірили. Мушу відзначити цього освіченого тренера. Він зробив із мене футболіста. Я міцно закріпився в команді вищої ліги, став гравцем молодіжної збірної України.

— У тій грі з «Кривбасом» ви навіть пролили кров…

— Звичайне розсічення. Не розумію, як можна виходити на поле й викладатися на 50%? Хлопці билися, я — також. Професіонал не повинен себе шкодувати.

«Безголева серія «Карпат» — наслідок утрати фарту»

— Свій перший гол у елітному дивізіоні ви забили за «Карпати» в Полтаві. Пам’ятаєте той момент?

— Так, дуже чітко. Роман Толочко виконав класну передачу, а я випередив свого земляка Сергія Долганського. Я просто раніше вискочив і переправив м’яч у ворота. Пригадую навіть, що матч закінчився з рахунком 3:1, а у складі львів’ян забивали Сергій Даниловський і Едвард Аньямке.

— Не менш пам’ятним для вас, напевне, є гол у ворота «Дніпра»…

— Це був хороший матч, після якого мене викликали до молодіжної збірної України. На той момент «Дніпро» дуже впевнено виглядав завдяки роботі Євгена Кучеревського. Нам просто більше пощастило, тому й виграли.

— Один із забитих м’ячів ви дуже оригінально відсвяткували. Колись поруч із воротами за межами поля на стадіонах часто розташовувалися пісочниці. Як виникла ідея стрибнути туди?

— Після домашньої перемоги над «Таврією» в першому матчі 1/8 фіналу Кубка України з рахунком 2:0 ми приїхали до Сімферополя розслаб­леними. Думали, що вихід у нас­тупний етап уже давно гарантували собі. У середині другого тайму ми програвали 0:3.

— Але за 10 хвилин до кінця матчу ви врятували ситуацію…

— Ігор Лучкевич настільки вдало подав, що мені навіть голову не довелося підставляти. М’яч сам її знайшов. Побачив, що сітка затріпотіла, тож на радощах побіг, куди очі бачили. Біжу, дивлюсь — яма з піском. Стрибнув у неї, як рибка. Я ж хлопець із Півдня, звик до моря. Згадав молодість. У роздягальні хлопці дивувалися моєму вчинку, хвалили. Мені було приємно.

— Перше коло команда закінчила в ролі одного з лідерів чемпіонату. Але друга половина сезону видалася для «Карпат» жахливою — більше 10 матчів без забитих м’ячів і 983 «сухих» хвилини ледь не коштували команді місця у вищій лізі. У чому причина такого разючого контрасту?

— Поділюся особистою думкою. На мій погляд, змінювати в міжсезоння відразу 5–6 футболістів основ­ного складу — не зовсім правильно. Команда впевнено грала, а така перестановка не сприяла нашим результатам. Коли команда за половину чемпіонату забиває всього два м’ячі — це чорний період.

— Із матчу в матч «Карпати» не могли забити. Уболівальники не знали, що й думати. Що творилося всередині команди?

— Може, варто було до церкви сходити. Ми створювали моменти, але м’яч уперто не йшов у ворота. То захисники рятували в останній момент, то каркас ставав перешкодою. Ми не раз збиралися колективом, обговорювали цю жахливу ситуацію. Ніхто не розумів, що відбувається. Просто фарт відвернувся від нас.

— У те міжсезоння команду поповнили кілька іноземних новачків. Вашими колегами по амплуа були словаки Франтішек Ганц і Петер Суковскі. Це кваліфіковані футболісти?

— Так, звичайно. Але у Львові специфічна футбольна аура. Не кожен футболіст може прийти сюди й стати основним гравцем. Бувають винятки з правил. Після першої гри в Маріуполі, коли ми поступилися, команда надломилася в психологічному плані. Гру ми показували непогану, але не могли забити. Це той випадок, коли гра є, а з результатом проблеми.

«Інтерес «Динамо» та «Спартака»? Моя справа — грати»

— Ви згадували про львівських уболівальників. Як охарактеризуєте свої стосунки з ними?

— Це дуже приємні спогади. Наприклад, сідаєш у таксі, а тебе водій впізнає. Йдеш по вулиці, а незнайомі люди вітаються, підходять, просять автограф. Дуже приємні відчуття. Львівські вболівальники живуть футболом. Вони переживають душею та серцем. На полі я повністю віддавався грі, бо не міг їх підвести.

— Після матчу проти київського ЦСКА вас визнали найкращим гравцем матчу, вручили подарунок і дали мікрофон. Мовляв, скажи щось уболівальникам. Ви взяли слово, розпочали дякувати російською мовою. Викрики: «Кажи українською!» здивували?

— На той момент я не зовсім доб­ре розмовляв українською. Але той епізод посприяв вивченню солов’їної. Майже миттєво я взявся за науку.

— Одне зі своїх міжсезонь «Карпати» проводили в Італії. Ви сумістили корисне з приємним, і відвідали матч італійського «Мілана», за який тоді виступав Анд­рій Шевченко…

— Справді, ми із хлопцями відвідали матчі команди Шевченка. Пригадую гру з «Фіорентиною», «Пармою», «Перуджею». На той час такі відвідини були дуже корисними для нас. Петро Димінський створював для нас усі умови. Принагідно скажу, що в мене з ним дуже добрі стосунки.

— Ваша гра у складі «Карпат» не залишилася непоміченою. Чи було відомо про чутки, пов’язані із зацікавленістю вами з боку київського «Динамо» та московського «Спартака?

— Такі розмови були. Коли виступав у «Арсеналі», після розмови з В’ячеславом Грозним вирішив залишитися в команді, бо він розраховував на мене. Одним вухом я чув про потенційний перехід, але моя справа — доводити свою майстерність на полі, а питаннями контрактів займаються президенти клубів.

«Молокуцько міг стати другим Шевченком»

— У складі молодіжної збірної України ви зіграли тільки одну гру…

— (Голосно сміється. — Л. К.). Так, лише одну.

— Чим же ви не сподобалися кіпрському судді в матчі проти одноліток із Польщі?

— Ми йшли на першому місці у відбірковій групі на чемпіонат Європи-2002. Останній матч відбору ми проводили в Польщі. Ви знаєте, навіть зараз не можу зрозуміти, як суддя може вилучити з поля чотирьох гравців однієї команди. На початку другого тайму вилучають Олексія Бєліка. Проходить кілька хвилин, і поле залишає одесит Руслан Валєєв. Відтак «червоне світло» перед собою бачить мій однокласник і ще один земляк Сергій Ткаченко. Тут я не витримав, і в жорсткій формі висловив свої претензії судді. Молодий, гарячий…

— Зараз шкодуєте про свій вчинок?

— Із плином років розумієш, що, може, й не варто було це робити. Після гри до роздягальні зайшов Григорій Михайлович Суркіс і сказав: «Андрію, так робити не можна. Це високий рівень і така поведінка — неприпустима».

— Тодішня «молодіжка» рясніла гучними іменами: Руденко, Білозор, Шершун, Лисицький…

— Наше покоління справді могло похвалитися відомими футболістами. Свій рівень команда підтвердила ділом, адже, попри поразку полякам, збірна України вийшла з групи з першого місця, але в матчі плей-оф не змогла здолати швейцарців.

— Вашим партнером по збірній був Степан Молокуцько, який за рік після згаданого відбіркового турніру загинув у автокатастрофі. Яким вам запам’ятався Степан?

— Можливо, скажу банальні слова, але не виключаю такого варіанту, що в майбутньому він міг вирости в другого Шевченка. Усі дані для цього він мав: швидкість, техніка, азарт. Більше того, він був справжнім другом, який міг підставити плече товаришу.

— Ваш перехід із «Карпат» до «Арсеналу» можна пояснити тим, що у Львові команда переживала спад?

— Так, це стало однією з причин. Димінський викликав мене до себе й розказав про варіант із переїздом до Києва. «Карпати» за мій перехід отримали 1 мільйон доларів. На той час це були немалі гроші. Якщо чесно, то я не проти був би залишитися у Львові до кінця футбольної кар’єри.

— «Арсенал» тоді виглядав дуже добре. Свідченням хорошого періоду є розгромна перемога з рахунком 8:1 над «Волинню»…

— Безперечно, ми вдало провели не тільки той матч, а й багато інших. Щодо гри проти волинян, то тут не все так однозначно. Ми ж програвали по ходу матчу. За кілька днів після матчу в головного тренера «Волині» Віталія Кварцяного був день народження. Велика заслуга в нашій перемозі належить воротареві «Арсеналу» В’ячеславу Кернозенку, який нас рятував не раз.

— Виступи в «Арсеналі» — це не лише суцільний позитив для вас. У матчі з «Динамо» ви завдали травми Юрію Дмитруліну та отримали тривалу дискваліфікацію. Що сталося в тому епізоді?

— Скажу чесно, та ситуація була трохи викривлена. У пресі написали, що я зламав йому ногу в п’яти місцях. А насправді вже за три дні Дмитрулін займався з командою у загальній групі. Це добре, що все так обійшлося, але мені образливо було отримувати 5-матчеву дискваліфікацію. Суддя навіть не планував мене вилучати. Але епізод стався поруч із лавкою запасних «Динамо». Вони почали апелювати до арбітра. Ось він мене й вилучив. Ця червона картка, якщо не враховувати резонансний матч «молодіжки», стала для мене єдиною в кар’єрі.