Бонус 10 000 грн 
У минулому захисник, а нині — старший тренер молодіжної команди «Волині» Олег Федюков розповів на яких матчах стадіон «Авангард» збирав аншлаги, з ким були найпринциповіші протистояння та що із себе представляв тодішній колектив волинян.— Пане Олеже, хочу поговорити з вами про «Волинь» сезону 1993–94 рр.
— Зачекайте, ви хочете, щоби отак одразу згадав, що було 20 років тому?!
— Можливо, пригадуєте, хто тоді був найзапеклішим суперником для «Волині», з ким виходили найпринциповіші поєдинки, які матчі викликали небувалий резонанс?
— Тоді найцікавішими для нас, та, зрештою, й для наших уболівальників, були матчі з рівненськими, тернопільськими командами. Загалом із усіма західними командами було грати тяжко. Кожне очко у цих поєдинках було для нас на вагу золота. Тоді це були справжнісінькі дербі, західноукраїнські дербі!
— А як щодо матчів із тодішніми китами національного чемпіонату — «Динамо», «Шахтарем», «Дніпром»? Як налаштовувалися на такі поєдинки?
— І проти «Динамо», й проти «Дніпра» завжди хотілося зіграти якнайкраще. Але ж, самі розумієте, що тоді, та, втім, як і зараз, із такими командами грати дуже складно. Та, попри те, в ті часи й ми в них могли виграти. А якщо й не брали верх, то давали серйозний бій. Звичайно, вони були тоді в перших лавах, могли дозволити собі найсильніших гравців. Але, повторюся, із цими командами намагалися грати на рівних, хоча, можливо, нам це й не завжди вдавалося.
— Це був другий повноцінний чемпіонат уже Незалежної України. Одразу повністю перелаштувалися із союзного чемпіонату на національний?
— Коли почався національний український чемпіонат, коли ми від’єдналися від інших республік, вийшло так, що ті команди, які опинилися з нами в одній лізі, практично не відрізнялися між собою за стилем гри. Усі наші команди сповідували такий собі силовий, жорсткий футбол. Мало хто, крім, можливо, Києва й Донецька, тоді показував інший, більш якісний, футбол. Ми ж грали, найперше, за рахунок фізики й несамовитого бажання. Я до того веду, що за Союзу кожна республіка фактично сповідувала свій стиль футболу, мала свою особливість. До прикладу, в Грузії була своя манера гри, в Азербайджані — інша, в московських команд була тамтешня, й так у кожному регіоні стиль чимось відрізнявся! А тут вийшло, що ми всі граємо, за великим рахунком, однаково. Але я би не сказав, що було тяжко перелаштуватися. Просто попервах було, можливо, трохи незвично, але не більше того.
— Уболівальники зі стажем свідчать, що в Луцьку на «Авангард» приходило багато людей, влаштовували справжні аншлаги. Порівняно із сьогоденням, як змінилося ставлення людей до футболу на Волині?
— Багато люду на стадіон приходило тоді, коли ми перебували на верхівці турнірної таблиці, коли йшли четвертими, п’ятими. Тоді вільних місць годі було знайти. Завжди був повний стадіон на матчах проти «Вереса» з Рівного. Навіть більше: просто не вистачало місць для людей! Коли до нас приїжджали «Карпати» чи тернопільська «Нива», то «Авангард» також було забито під зав’язку. А зараз, звичайно, вже на стадіон ходить дещо менше, ніж би того хотілося. Хоча й квитки в нас недорогі, по 20 гривень усього-навсього. Просто, можливо, у країні така ситуація, що люди ходять на «Шахтар» і на «Динамо», а середняків трішки увагою обділяють. Треба визнати, що зараз на стадіонах менше людей, ніж, приміром, двадцять років тому.
— Хто тоді в команді був головним авторитетом, лідером колективу, на якого рівнялися, який вів за собою команду?
— Скажу одне: тоді в нас зібрався такий колектив, що ні про яких лідерів мова не йшла. У нас була команда, й на полі було відразу 11 лідерів. У нас був настільки цілісний і єдиний колектив, що ніхто ніколи перших чи аутсайдерських ролей не грав. І навіть якщо хтось десь помилиться, його зразу ж підстрахують, підставлять дружнє плече. У цьому навіть сумніватися не доводилося.
У нас тоді була команда таких собі однолітків. Не було такого, щоби одному тридцять чи тридцять п’ять років, а іншому — двадцять чи й менше. Ні! Тоді зібралися практичного однолітки — шістдесятого, шістдесят першого, другого, третього років народження. Коротше кажучи, різниця у віці була незначна — якихось три-чотири роки. Володимир Дикий грав, а нині працює в нашій першій команді в тренерському штабі, Андрій Федецький та інші… Був цілісний колектив, була команда, а не якісь окремі виконавці, лідери.
— Чи часто зустрічаєтеся зі своїми колишніми одноклубниками? За ветеранів граєте?
— Ми граємо зараз за 60-й рік, за ветеранів, у нас тут така собі ліга чи як її правильніше назвати. Словом, періодично зустрічаємося, граємо. То зі Львовом, то із Закарпаттям, Чернівцями ганяємо м’яча. А після ігор, звісно ж, збираємося, десь посидимо-поговоримо, згадаємо добрим словом. Як колись ганялися один за одним у турнірній таблиці, як сперечалися й боролися за очки. Справді, контакти підтримуємо, не без того. Та й у місті з одноклубниками колишніми зустрічаємося, з деким майже щодня бачимося. Хто залишився працювати у структурі клубу, хто іншими справами в місті займається — бізнесом чи на заводі працює. Ось майже щодня бачуся з Русланом Нікітіним, він поблизу стадіону мешкає, і так, ідучи на роботу, перетинаємося. Багато хто поїхав із Луцька, мешкає у Львові чи ще десь. Словом, з багатьма продовжуємо спілкуватися.
— На що 1994 року вистачало зарплатні гравця «Волині»?
— Знаєте, це складно сказати. Ви ж розумієте, якби я грав один-два роки, то я би напевно пам’ятав, а так що саме 1994-го було, зараз складно згадати. Одне на інше наклалося… Пам’ятаю, що Роман Михайлович Покора тоді нас тренував… Та навіть якщо брати взагалі початок 1990-х, то я уже й не пам’ятаю, яка в нас тоді зарплатня була. Тоді були тяжкі часи, тож навряд нас осипали золотом.
