Віктор Богатир: "За перемогу в Кубку кожен футболіст отримав по 5 тисяч доларів"

Віктор Богатир: "За перемогу в Кубку кожен футболіст отримав по 5 тисяч доларів"

79
Колишній півзахисник «Чорноморця» Віктор Богатир називає конкретну суму премії та стверджує, що нічого не знає про договірні матчі

— У сезоні-1993/94 «Чорноморець» мав серйозну вагу в українському футболі. Одесити на рівних боролися із «Шахтарем», залишили позаду «Дніпро». Керував командою легендарний Віктор Прокопенко. Чим особисто вам запам’ятався той сезон?

— Він був для нас вельми вдалим: разом із бронзовими нагородами чемпіонату ми ще й стали переможцями Кубка країни. Додавало наснаги те, що перед нами стояла конкретна задача — пробитися в єврокубкову зону. Наші матчі постійно відвідувало керівництво. У Кубку і чемпіонаті викладалися на повну потужність, а через який турнір треба було потрапити на міжнародну арену, не мало значення. Дуже серйозно налаштовувалися на кубковий фінал, тим більше, що перед цим пройшли сильних суперників. «Дніпро» у чвертьфіналі перемогли крупно на виїзді (3:0), а вдома зіграли внічию. У півфіналі нам протистояв на той момент незручний суперник — «Карпати». Перший матч у гостях ми зіграли внічию, а в рідних стінах, програючи впродовж матчу — 0:1, зуміли вирвати перемогу — 2:1. У вирішальних поєдинках із «Таврією» нас уважали фаворитами. Не скажу, що недооцінили противника, напевне, була зайва впевненість. Мабуть, це й зіграло з нами злий жарт. Хоча варто віддати належне й кримчанам, які дали нам гідній бій. Удома й на виїзді ми не визначили переможця, тож довелося все вирішувати у серії післяматчевих пенальті. І тут на авансцену вийшов наш голкіпер Олег Суслов, який відбив пенальті та сам забив із «позначки» у вирішальний момент. Радість була неймовірною.

— Од яких футболістів тоді найбільше залежав «Чорноморець»?

— На той час у нас підібрався міцний і дружний колектив. Між гравцями були чудові стосунки й взаєморозуміння. Якщо щось не виходило, збиралися разом, висловлювали свої думки з приводу тієї чи іншої ситуації, шукали з неї вихід. Керував командою геніальний тренер Віктор Прокопенко, який довіряв і досвідченим, і молодим виконавцям. На останньому рубежі стабільно грав воротар Суслов, у захисті — Андрій Телесненко й Юрій Букель, у півзахисті — Юрій Сак, Ігор Жабченко та Ігор Корнієць. Уже тоді високий потенціал мав молодий Дмитро Парфенов. А в атаці, звичайно, задавав тон наш голеадор Тимерлан Гусейнов. Віктор Євгенійович постійно нагадував, аби не забували, що попереду в нас людина, яка може стати найкращим бомбардиром чемпіонату. У принципі, наша гра будувалася навколо Тимерлана. Було багато матчів, коли Гусейнов нас рятував. Тоді він запрошувався й у збірну України.

— Як можете характеризувати Прокопенка?

— Віктор Євгенійович старався зняти з футболістів напругу. Ми все чудово розуміли, що в кожній грі стояла максимальна задача. Але не завжди все виходило. Бувало, Прокопенко заходив у роздягальню, закидав ногу на ногу, це була його улюблена поза, й вибірково питав у когось із футболістів: «То як ми сьогодні будемо грати?» Той відповідав: «Наше завдання — в перші десять хвилин вмикаємо повну потужність, гасаємо по всьому полю, забиваємо швидкий м’яч». У багатьох випадках саме так і виходило. Особливо в Одесі діставалося суперникам.

— Багато страждали від суддівських помилок?

— Не дуже. До нас не було якогось упередженого ставлення арбітрів. Та й старалися не звертати на це уваги. Віктор Євгенійович казав нам: хлопці, займайтеся своєю справою, створюйте й реалізовуйте моменти, не підпускайте суперника близько до своїх воріт, а на арбіт­рів не зважайте — вони живі люди, теж мають право на помилку. Наскільки я пам’ятаю: в роздягальні ми жодного разу не обговорювали суддівство, хоча складних матчів вистачало.

— Поділитеся секретом: скільки тоді заробляли?

— Не можу сказати про всіх. Але якщо порівнювати з нинішніми зарплатнями футболістів, то це небо й земля. В Одесу заманювали тим, що була можливість отримати квартиру. А свої квадратні метри біля моря завжди цінувалися. У Прокопенка був такий принцип: гравець повинен бути забезпечений житлом у місті, де грає. Аби міг мешкати разом із сім’єю. Майже всі, хто приїжджав на той час у «Чорноморець», отримували квартири, а багато хто залишався там і після завершення кар’єри. Хтось ще отримував машину, так що футболісти із задоволенням їхали в Одесу, відтак на 100 відсотків викладалися на полі.

— За підсумками сезону отримували премію?

— У нас була бонусна система. Заздалегідь було зазначено, що отримаємо солідну винагороду. Керівництво без питань виконало обіцянку. Якщо не помиляюся, за перемогу в Кубку кожен футболіст отримав по 5 тисяч доларів.

— На вас не виходили з темними пропозиціями?

— Тоді були якісь розмови про договірні матчі. Може, в якісь інші часи таке й практикувалося. Але за моїх виступів за «Чорноморець» такого не було жодного разу. Прос­то більшість футболістів із того складу виросли в колишній системі, коли на високому рівні були моральні цінності. Якщо поглянути на склади, то більшість гравців «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра», який фінішував слідом за нами, пройшли союзну школу, й не те щоби боялися встрявати в якісь брудні історії, просто поважали себе, суперників, уболівальників.

— Якби ваша воля, щось змінили б у своїй кар’єрі?

— Були моменти, коли «Чорноморець» хотіли розірвати на частини. Перед сезоном-1993/94 Ілля Цимбалар (нині спочилий) із Юрою Никифоровим перебралися в московський «Спартак». Тим самим шляхом згодом прослідкував Парфенов. Багато фахівців відзначали, що «Чорноморець» грав у схожій комбінаційній манері зі спартаківцями. Тоді й мене кликали в «Спартак», але Віктор Євгенійович не відпустив. Звичайно, якби прийняв цю пропозицію, кар’єра могла розвинутися інакше. Чому Прокопенко не відпустив? У тренера був такий принцип: гравець повинен був три-чотири сезони пограти в команді, потім можна було вести мову про перехід в інший колектив. Так відбулося з Олегом Кошелюком, який, якщо не помиляюся, перебрався в Ізраїль. А на місце Кошелюка взяли мене й В’ячеслава Єремєєва. Керманич хотів зберегти стрижень команди й зробити так, щоби команда рухалася вперед, тому мене й не відпустили до Росії.

— «Спартак» був вашим єдиним варіантом?

— Ні, ще кликали в московське «Торпедо», але знову ж таки не зрослося. Потім так співпало, що Прокопенко залишив «Чорноморець», я отримав травму, й новий тренер Леонід Буряк уже не бачив мене у складі. Я на деякий час перейшов у «Кривбас» на правах оренди, а згодом у «Ворсклу», з якою підписав повноцінний кон­т­­ракт. Полтавський період кар’єри також був пам’ятним, ми вийшли з першої ліги з першого місця й зразу вибороли «бронзу» вищого дивізіону в сезоні-1996/97. Ті медалі з «Ворсклою» було набагато складніше вибороти, ніж свого часу із «Чорноморцем».

— Чим зараз займаєтеся?

— Узагалі-то я тренер. Працював у ПФК «Олександрія», потім у Молдові в командах вищої ліги «Гагаузія». Туди потрапив за рекомендацією Ігоря Добровольського. В «Ністру» (Атакі) моїм помічником був Віталій Парахневич, разом із яким захищали кольори «Чорноморця» в сезоні-1993/94. Зараз в Україні. Сподіваюся, буду затребуваний в рідній державі.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры