Юрій Грицина: "Усвідомлення того, що забив останній гол "Динамо" в чемпіонатах СРСР, прийшло лише з роками"

Юрій Грицина: "Усвідомлення того, що забив останній гол "Динамо" в чемпіонатах СРСР, прийшло лише з роками"

170

Екс-форвард київського «Динамо», автор останнього, 2306-го, гола клубу в чемпіонатах СРСР — про кар’єру футболіста, свій тренерський дебют, українську другу лігу.

Юрій Грицина: "Усвідомлення того, що забив останній гол "Динамо" в чемпіонатах СРСР, прийшло лише з роками" - изображение 1— Юрію, ви якось зникли з інформаційних радарів українського футболу, припинивши співпрацю з черкаським «Славутичем». Чим займаєтеся зараз?

— Нині відпочиваю. Торік ще була робота, але в жовтні з команди звільнили головного тренера, тож я пішов разом з ним. Наразі можна сказати, що перебуваю в пошуку роботи.

«Славутич» можна сміливо назвати вашим першим серйозним тренерським досвідом: нехай і в другій лізі, нехай і помічником. Як самі ставитеся до цього періоду роботи?

— Однозначно, то був позитивний дос­від у моєму житті. Хороша практика плюс чимало чудових емоцій. У Черкаси мене покликав головний тренер (Олександр Кирилюк. — В. П.), коли клуб залишив його помічник Юрій Сак. Довго не думав і майже відразу дав згоду на співпрацю.

Чи можна сказати, що припинили працювати у «Славутичі» через відставку головного тренера? Чи то були причини іншого характеру — фінансові або турнірне становище команди?

— Ні, причина була одна. Знаєте, у футболі є свої правила. Якщо простими словами пояснити, то склалася ситуація, коли тренера «підсиділи», тож він був змушений піти. Оскільки він мене брав до себе, то природно, що я з ним і залишив футбольний клуб. Продовжувати співпрацю зі «Славутичем» з мого боку було би негарно. Та й мені б усе одно не дали там працювати. Потрібно було йти.

«КАМІНЬ СПОТИКАННЯ — ІНФРАСТРУКТУРА»

— Я так розумію, до Черкас потрапили не випадково. Адже кар’єру гравця завершували в тодішньому місцевому «Дніпрі». Виходить, що працювати йшли в добре знайоме місто?

— Так, людей, що там працювали, знав, коло знайомств у місті в мене було велике. Знав, куди йду, тож ішов не на порожнє місце. Тим паче, це був початок моєї тренерської кар’єри, мені потрібен був новий дос­від. Щиро радий, що мав там роботу.

Яка вона — теперішня друга ліга? Адже за ширмою прем’єр-ліги та першого дивізіону багатьом уболівальникам незрозуміло, що там відбувається.

— Маєте на увазі порівняння з тією другою лігою, котра була ще за радянських часів?

— А це доречно?

— Гадаю, ні. Теперішню другу лігу ніяк не можна ставити поруч із другою лігою радянського зразка. Ту лігу, особливо нашу західну зону, думаю, можна порівняти навіть із нинішньою прем’єр-лігою. Тоді в другій лізі грали досвідчені мужики, а молодому футболісту доводилося терпляче чекати свого шансу. Подекуди навіть занадто довго. А зараз у нас хлопчаки до 20-ти років грають у першій лізі. Можливо, через те в наш час і гравці були цікавіші. Щоправда, в таких питаннях завжди можна сперечатися.

Камінь спотикання другої ліги в наш час — інфраструктура, є просто жахливі варіанти. На мою думку, в багатьох містах, і, насамперед, обласного значення, умови для команд могли би бути набагато кращими. Утім, із якихось причин футболу там немає. Наприклад, у тій же Черкаській області потенційно можна й клуб першої ліги утримувати. Багато залежить од міської та обласної влади, тому що приватному інвестору лише «на собі» зазвичай важко тягнути такі команди. Що таке футбол? В українських реаліях — це гроші в прірву. А коли влада допомагає, то вже інший рівень.

Я в Черкасах і грав, і працював. Там перманентно виникають одні й ті ж проблеми. Місто не допомагає, команда значиться на балансі області плюс якісь приватні кошти. А більшість приватних структур не поспішають допомагати.

— Чи має друга ліга, враховуючи всі її проблеми, шанс стати тією базою, де готуватимуться кадри для вищих дивізіонів? Як, наприклад, це було в радянський час?

— Думаю, в найближчому майбутньому такого не буде. Подивіться лише, скільки команд знімається в розпал чемпіонату! І не тільки в другій лізі! Подивіться, що коїться в першій, з «Арсеналом», «Оболонню», «Одесою»… У нас достатнього благополуччя навіть у ПЛ немає: «Таврії» заблокували всі трансфери, команда не поїхала на збори, у столиці мало не розвалився «Арсенал». А ви кажете: друга ліга… Та в Україні є аматорські команди, котрі за рівнем підготовки, фінансування та інфраструктури переважають ту ж другу лігу, але чомусь не виявляють бажання йти в професіонали. Можливо, не хочуть мати купу додаткових витрат, а може, й не хочуть грати на такому слабкому рівні.

Багато класних гравців, котрі закінчують кар’єру, не бажають догравати в другій лізі. Їм простіше виступати десь на першість області, у власне задоволення. Хочете приклад? Будь ласка — Мелащенко, Мазяр, Швед… Їх десятки. І я їх чудово розумію: гроші ті самі, а мотатися по країні не потрібно, тренуватися двічі на день не варто. 5–6 тисяч гривень у другій лізі — це вже розкішний заробіток, буває й менше. Тому хороших виконавців туди не затягнеш. Насправді це велика хвороба нашого футболу.

«МЕДСЕСТРА СКАЗАЛА, ЩО В МЕНЕ ПЛОСКОСТОПІСТЬ…»

Ви — вихованець луганського футболу. Дебютували за головну команду області в першій союзній лізі. Сама ж «Зоря» 1972 року була чемпіоном СРСР. Однак родом ви не з обласного центру, а з Сєверодонецька. Розкажіть детальніше про свій шлях у професіонали. Вуличний футбол, інтернат?

— Усі раніше були «дворовими». Спорт­школи, будинки піонерів, «Шкіряний м’яч». Із часом почав займатися у нас в ДЮСШ «Хімік», а вже звідти вступив до ворошиловградського інтернату. Ще в школі нас поступово вводили до тренувального процесу головної команди, а згодом навіть заявили до першої ліги. Безпосередньо до футболу мене долучив мій старший брат. Він був справжнім фанатом, а я відверто був ледарем (сміється). Напевне, від нього мені все й передалося. Я заграв, а він через травми з футболом життя зв’язати не зміг.

А ви особисто мали проблеми зі здоров’ям? Що це за історія зі вступом в інтернат кілька разів?

— У перший рік вступу я був зарахований відразу. Та коли привіз документи, медсестра сказала, що в мене плоскостопість і довелося їхати додому. Цілий рік лікувався, робив різні вправи і приїхав на наступний відбір. І уявляєте — знову не підійшов… А ось на третій рік, коли вкотре приїхав, через певний час додому прий­шло запрошення. Тренер під час зустрічі сказав, що взяв мене за настирливість. Думаю, що я повністю віддячив йому тим, що вибився у великий футбол.

У 17 років дебютували в першій лізі у складі «Зорі». Пам’ятаєте ту мить? Великий стадіон, глядачі…

— Якщо не помиляюся, то був поєдинок проти московського ЦСКА. Тоді в «армійців» був класний склад. Ну що я — пацан — міг там відчувати? Тільки одне: бажання грати. Ні про який досвід чи клас, звичайно, не було й мови. Тільки за рахунок бажання міг виокремитися на такому рівні.

Наступного сезону почали регулярно вдягати футболку «Зорі». А далі — мрія будь-якого хлопчака УРСР, що грав у футбол: виклик з київського «Динамо». Хто помітив вас у столиці? Лобановський, селекціонери?

— Тоді існували збірні різних років на республіканському рівні. Російська збірна, українська. Одного разу мене й кількох колег викликали до такої команди в Київ. Мешкали на базі в Кончі-Заспі, на зборі зіграли з дублем «Динамо». Тоді ним керував нині вже спочилий Вік­тор Колотов, а селекціонером був Анатолій Сучков. Після гри вони підійшли до мене, запропонували перейти, а я відразу й погодився. Київ тоді — найвище, про що в нас можна було мріяти у футболі. Наша збірна тоді їхала на турнір у Донецьк, то ж вони мене відразу попросили відмовляти іншим командам. Уже після першої гри до мене прийшли люди з «Шахтаря», відвезли на базу до головного тренера — Анатолія Конькова, а той почав мене вмовляти залишитися в них. Навіть батьків пропонував працевлаштувати в Донецьку.

Я ж відмовлявся, як міг, хоча в душі навіть злякався через те, що був зовсім юний, а тут такі пропозиції! Зрештою, Коньков сам не витримав і сказав мені: «Ти не заграєш в Києві, тебе там просто зламають». У той момент мені вже не хотілося ні Києва, ні Донецька, я приїхав на два тижні додому й навіть у клубі не з’являвся. Для себе вирішив — залишуся в «Зорі». Дограв чемпіонат, потроху забув про ті переходи, а якось в інтернаті тренер мене запитує: «Що там у тебе з Києвом?». Виявляється, зі столиці постійно дзвонили й цікавилися. Наше керівництво їм різні байки розповідало: мовляв, я кудись поїхав, у мене якісь негаразди й таке інше. Зрештою, той тренер був мудрою людиною. Він мені порадив подзвонити в Київ самому й по інтонації розмови визначити, чи хочуть мене ще там бачити. Старші товариші по команді теж радили їхати, якщо кликатимуть. Тихцем замовив із бази телефонні переговори. На тому кінці дроту відразу попросили приїхати, а за день уже опинився у столиці. Ще й квиток мені тренер з інтернату взяв «по блату», тоді з цим були великі проблеми. Ось так я «тікав» з Луганська.

А тренер «Зорі» був не проти?

— Тоді «Зорею» керував Анатолій Байдачний. Про те, як я перебирався до столиці, він навіть не знав. Уже потім мені розповідали, що коли команда зібралася, він спитав про мене. Усі зробили вигляд, що ніхто нічого не знає. Хтось навіть сказав, що в мене бабуся захворіла, на що Байдачний буркнув: «Знаю, яка бабуся захворіла». Ось і все.

— Так ви опинилися в дублі «Динамо». І в перший же рік виграли чемпіонство СРСР серед дублюючих команд.

— Так. Десь тій команді трохи пощастило, що попередній «золотий дубль» уже розбігся: Онопко, Беженар, Канчельскіс. Там, щиро кажучи, й в дублі можна було не заграти. Однак тоді вони пішли, а ми, новачки, змогли себе проявити. Бажання було колосальне — про гроші не думали, на тренування основи приходили та захоплено спостерігали, як працюють зірки. Хіба можна нині таке побачити?

Наразі таке важко уявити. Але ж тим «Динамо» керував Лобановський, а це дорогого вартує. До речі, ви недовго з ним працювали — трохи більше року. Його славнозвісні навантаження відчули на собі?

— Я навіть не знаю як правильно відповісти. Звичайно, відчув. Але до нас він приходив тільки на ігри, тож безпосередньо з ним ми не спілкувалися. Десь могли від нього йти підказки чи корективи. Щось міг сказати, коли нас брали грати за першу команду. Ми мали свого тренера — Колотова, якийсь час був Безсонов. Навантаження справді були величезні, але тут справа часу. Місяць утягнувся, і вже їх не відчуваєш. Головне звикнути.

«ДО «ЗОЛОТОГО МАТЧУ» «ДИНАМО» НЕ БУЛО ГОТОВЕ»

Одна з найцікавіших сторінок вашого життя пов’язана з голами за київське «Динамо». Ви забили останній — 2306-й м’яч «біло-синіх» у чемпіонатах СРСР. Це було 27 жовтня 1991 року у виїзній грі проти донецького «Шахтаря». А потім перший гол «Динамо» вже у чемпіонатах України — у ворота харківського «Металіста». 7 березня 1992-го, 21 рік тому. Пам’ятаєте ці події?

— Чесно кажучи, гол у Донецьку практично не пам’ятаю. Можливо, з кутового? А ось гол у ворота «Металіста» — чудово. Був простріл Лужного з флангу, і я в падінні головою забив. У мене навіть відеозапис цього моменту є.

До слова, в Донецьку ви забили після багатоходової комбінації, коли пройшла передача центром у штрафний майданчик, а ви з-під захисника пробили в ближній від голкіпера кут воріт. Верхом.

— Ось бачите, а я вже таких тонкощів не пам’ятаю. А Харків пам’ятаю чудово! Зреш­тою, усвідомлення того, що забив останній м’яч «Динамо» в чемпіонатах СРСР прийшло лише з роками, після чергового спілкування з журналістами.

Повною мірою відчути на собі рівень чемпіонату СРСР вам не вдалося. А ось першість України на ваших очах зароджувалася. Яким був чемпіонат на старті Незалежності? І наскільки рівень «Динамо» відрізнявся від рівня інших команд? Напевне, після союзного чемпіонату переключитись на «Таврію» чи вінницьку «Ниву» було важкувато?

— Цей розлом уплинув на все: особливо — на інфраструктуру. У структурі рівня «Динамо» все було давно налагоджене, чого не скажеш про інші команди. Правда, дехто від цього виграв. Деякі команди відразу з другої союзної ліги стали вищоліговими в Україні. Але це — політика, життя. Будь-який час змін тягне за собою якісь своєрідні процеси. Ми в такий потрапили. Великі клуби в ігровому плані постраждали. Звичайно, було присутнє якесь послаблення з нашого боку, та ще й Лобановський поїхав із країни.

Анатолій Пузач, котрий його замінив, теж був авторитетом, якого поважали гравці, але він був м’якший і футболісти відчували це. Тому дозволяли собі трішки більше. Та й статус «Динамо» розхолоджував, адже ми знали, що будь-якого суперника маємо розривати. У тому чемпіонаті ми свою зону легко пройшли (перший чемпіонат України проводився в два етапи, на першому команди були розсіяні в дві групи по 10 команд, переможці яких зустрічалися у фіналі. — В. П.). А ось до «золотого матчу» у Львові проти «Таврії», вважаю, ми були не готові, та й не пощастило нам одверто.

Закидали кримчан шапками до матчу? Не сприймалася «Таврія» як суперник?

— Швидше за все, так. Думали, зараз швиденько їх «візьмемо». До того ж, наступного дня вилітали в Німеччину на кілька днів. Гадали, що вирішимо у Львові свої питання, а там і розрахунок за сезон, а… вий­шло все не так.

«ВІК ПОЧАВ ПРО СЕБЕ НАГАДУВАТИ»

Із київського «Динамо» до «Динамо» тюменського. Здається, не зовсім рівноцінний обмін. Чому зважилися на такий крок? Не вірили в можливість завоювати місце в лавах «біло-синіх» за чергової зміни тренера?

— Тоді звільнили Фоменка, прийшов Йожеф Сабо, який прямо заявив, що будуватиме свою команду. Усіх, хто грав за Фоменка, почали кого продавати, кого в оренду віддавати. Ми були першою четвіркою, яка залишила клуб: Безсмертний, Кутєпов, Хруслов і я. Та й стан душі такий був, що хотілося з Києва кудись піти. Це вже з роками розумієш, що емоції тоді брали гору. Дос­віду бракувало. І посидіти ще трохи можна було, а потім навіть коли пішов, повернутися назад, але… життєвої мудрості не вистачало. Вдумайтеся, ми тоді так хотіли піти, що могли в Находці опинитися. Навіть попередньо добро давали. Хто б туди нині поїхав?

— Уже в тульському «Арсеналі» та новоросійському «Чорноморці» в середині 2000-х ви грали небагато. Потім — сезон у Лієпаї та співпраця у Ставрополі з вашим однолітком і земляком Сергієм Юраном, де він був тренером. По сезону — в Нижньому Новгороді та латвійському Діттоні.

— Вік почав про себе нагадувати. У нас уже після двадцяти семи на тебе починають дивитися як на гравця, котрий завершувати повинен. А якщо й кудись беруть, то після дзвінків із проханнями, або, можливо, хтось тебе запам’ятав. У мене на все життя була непогана візитна картка — київське «Динамо». Реклама дуже дієва. Майже всюди мене брали насамперед як гравця «Динамо» (Київ). У Тулі в мене відверто не склалося. У Ставрополі мені допоміг Ахрік Цвейба, котрому я зателефонував. Він вивів мене на Сергія Юрана. Те ж було і з Латвією, де знову прийшов на допомогу Юран.

— Та, зрештою, вирішили повернутися в Україну. Догравали в черкаському «Дніпрі».

— Мені було вже за 35. Ще можна було десь пошукати варіанти, але за стільки років трохи набридло постійно брати телефон і дзвонити всім. Був у мене й агент, але що не візьми, на його думку, я постійно був йому щось винен, то ж в основному питання вирішував сам. На тій базі зв’язків, які напрацював за роки в Росії.

Коли прийшло розуміння того, що не варто вже виходити на поле?

— А це якраз ми з вами й повертаємося до питання про рівень нинішньої другої ліги. Уже просто не хотілося в цьому безладі варитися. То нема грошей, то затримка з фінансами, то клуб розвалюється, то ще щось… і нема цьому ні кінця, ні краю. Подумалося, що краще завершити й не знущатися над собою. Черкаси тоді розвалювалися, фінансування різко припинилося. Фактично друге коло ми відіграли без грошей. Доходило до абсурду: ми без тренувань збиралися за день на передігрове заняття, потім грали, а за гроші, виручені від продажу якихось там квитків, нам оплачували проїзд назад. І… їхали додому на тиждень. Тренеру Безсмертному ще треба подякувати за те, що створив такий колектив, у якому хлопці навіть із такими труднощами готові були виходити на поле й битися. Грали в першу чергу за нього. Та й він такого ставлення, зрештою, не витримав і з часом вирішив знятися зі змагань.

До роботи в другій лізі ви спробували себе як асистент тренера в одній із юніорських збірних. Були помічником Олега Кузнєцова?

— Так, це в команді 1993-го року. Йому потрібен був помічник. Мені запропонували, я погодився. Тут грошей не було за роботу, але це гарна можливість себе проявити. Збірна — вершина у футболі, нехай і юніорська. Це життя футбольне: роз’їзди, збори. Це ж прекрасно. Коли ти в цьому варився півжиття, а потім у тебе виникає пауза, починає діставати ностальгія. А тут — варіант попрацювати. Та ще й у збірній, та ще й з Кузнєцовим. Ну хіба можна було від такого відмовитися? Це мені Павло Яковенко, до речі, тоді порекомендував, за що я йому безмежно вдячний.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров