Бонус 10 000 грн Героїв 1969-го року у Львові згадують часто…
Про перемогу «Карпат» у Кубку СРСР створювали фільми, писали книжки, встановили меморіальну арку. Частини творців «кришталевого» успіху «Карпат» уже немає з нами, інша частина володарів Кубка СРСР відвідує матчі нинішнього покоління «зелено-білих», а ще хтось мешкає за межами міста Лева, але спорадично навідується до Львова. Напевне, єдиним, чий слід загубився, був Михайло Костянтинович Лупол — воротар «кришталевих» «Карпат». Доводилося чути, що він мешкає в Макіївці, проте ніякої конкретної інформації не було. Із перших хвилин розмови Михайло Костянтинович, якому 7-го грудня виповниться 69 років, руйнував усі мої стереотипи — невже така позитивна й товариська людина могла «загубитися»? Ураховуючи те, що Лупол народився й усю юність провів у Грузії, пропоную спілкуватися російською. «Розмовляй українською!» — парирував Михайло Костянтинович. Ми занурилися у спогади…
«Перший тренер судив фінал Кубка СРСР»
— Михайле Костянтиновичу, єдине, що доводилося чути про вас, це те, що мешкаєте в Макіївці, на Донеччині, працюєте м’ясником. Як ваше здоров’я?
— Дякую, що цікавитеся, приємно, що про мене пам’ятають. Щодо мого здоров’я, то використаю традиційний штамп — «лиш би не гірше». Мешкаю в Макіївці, що стала мені рідною, працюю м’ясником. Мені скоро 70 «стукне», але на здоров’я не скаржуся, ще й зараз стукаю сокирою.
— Од футболу відійшли, але, напевне, слідкувати за улюбленим видом спорту не перестаєте?
— Безперечно. Найперше, дивлюся матчі «Карпат» і національної збірної України. На думку експерта не претендую, але кілька слів про свою колишню команду дозволю собі сказати. Мені подобається, що «зелено-білі» створюють стільки моментів, але, з іншого боку, жалкую, що нападники «Карпат» реалізовують лише невелику частину цих голевих нагод. Схожа біда й у підопічних Михайла Фоменка. Як воротар, відзначу своїх молодих колег. Прошу вас передати теплі слова від мене нинішнім кіперам «Карпат». Вони — справжні молодці (похвала Михайла Лупола була доведена до відома Олександра Ільющенкова і КО, на що Сашко відповів, що «йому дуже приємно, і це для нього велика честь». — Л. К.). Останнім часом львів’яни мені подобаються. Думаю, що Севидову потрібен час. Якщо він попрацює рік-два, то прогрес обов’язково прийде. Принаймні, я цього дуже хочу, й бачу передумови для цього. Не хотів би лише, щоб у Львові так часто змінювалися тренери. Наприклад, Олег Кононов… Він — справжній красень! Яку команду зробив! Почався спад, і його тут же звільнили. Не можна було цього робити.
— Михайле Костянтиновичу, ви народилися в Тбілісі, але кров у ваших жилах тече зовсім не кавказька…
— Мої батьки жили у Вінницькій області, в Крижопільському районі. Але сталося так, що вони виїхали до Тбілісі. Більше того, майже все їхнє село поїхало на Кавказ. Народився я вже в Грузії, там уперше познайомився з м’ячем і воротарськими рукавицями. Поступово виріс у гравця збірної Грузії, де виступав із Муртазом Хурцилавою.
— Із дитинства вирішили, що станете воротарем?
— Саме на вулиці я вперше зайняв місце у воротах. У напад мене ніколи не тягнуло. А у Львові та в Донецьку за дубль я грав у захисті.
— Тобто ви, воротар за фахом, у матчах дубля грали на позиції захисника?
— Так, я дуже часто грав на позиції польового гравця. Мав бажання в захисті побігати.
— У кого ви здобували свою футбольну освіту?
— Моїм першим тренером був Карло Круашвілі, відомий футболіст і суддя. Пізніше футболу мене навчав Ніязі Дзяпшипа, легендарний захисник тбіліського «Динамо» кінця 1940-х — початку 1950-х років. Окрім того, навчався у відомій тбіліській футбольній школі № 35, де познайомився з Михайлом Месхі.
— Ви згадали про Карло Круашвілі. Саме він був головним арбітром фінального матчу Кубка СРСР 1969 року. Він зрадів, коли у числі володарів трофею побачив свого учня?
— Звичайно. Ми тепло обійнялися перед матчем і він сказав мені: «Радий, що ти досягнув таких висот». Уявіть собі, як мені було приємно.
«Перехід у «Карпати» організував Ідзковський»
— Попри те, що розпочинали свою кар’єру ви в Грузії, але першу професійну команду знайшли в Україні…
— Сталося так, що я опинився в Макіївці, а виступати почав за дубль донецького «Шахтаря». У Грузії своїм не став, а батькові запропонували роботу на заводі в Макіївці…
— Справжня удача, коли тренером твоєї першої професійної команди є така людина, як Олег Ошенков…
— (На дальньому плані чути дитячий сміх. — Л. К.). До мене внук прибіг, на коліна проситься. Стрибай, Микитко… Щодо Ошенкова, то я справді можу вважати себе щасливою людиною, бо працював під його керівництвом. Тоді «Шахтар» був близьким до завоювання третього поспіль Кубка СРСР, але у фіналі ми поступилися московському «Спартаку».
— Хто з відомих у майбутньому футболістів виступав із вами за дубль «гірників»?
— Володимир Сальков, Геннадій Снегирьов, компанія в нас підібралася хороша.
— Наступною вашою командою був харківський «Авангард». Там провели кілька років. Вашим колегою по воротарському цеху був Леонід Колтун, який, як і ви, підняв над головою кришталевий Кубок СРСР. Щоправда, зробив він це вже на посаді тренера «Дніпра» рівно за 20 років після вашого тріумфу у складі «Карпат».
— У нас із Леонідом були прекрасні взаємини. Кажуть, що воротарі — це супротивники. Якщо захисників на зеленому полі кілька, то з останнім рубежем ситуація складніша. Проте в нас ніяких проблем не було.
— Вашим партнером по «Авангарду» був Микола Корольов, який ще й зараз є одним із найкращих бомбардирів у історії «Авангарду», що 1967 року був перейменований у «Металіст»…
— Микола був дуже хорошим футболістом. Але, на жаль, фраза «слава псує людину» підходить до його випадку. З іншого боку, мені подобався його характер, воля до боротьби. До речі, ще не забувайте про Станіслава Костюка, дуже талановитого футболіста, котрий тоді виступав у Харкові.
— Після трирічного перебування у складі клубу зі Слобожанщини вас запросили до Львова. Чиєю ініціативою був перехід у «Карпати»?
— Посприяв моєму переїзду легендарний Антон Ідзковський, що свого часу виступав за київське «Динамо» (Антон Леонардович захищав ворота киян ще в довоєнні часи і був одним із перших воротарів у історії «Динамо». — Л. К.). Ідзковський запримітив мене ще в Донецьку, потім не полишав із поля зору й у Харкові. Мені було дуже приємно, що такий відомий воротар звернув на мене увагу. Тому над його пропозицією я не роздумував. Я поїхав на тренувальні збори з «Карпатами» у Францію, де ми провели зо п’ять матчів із робітничими колективами. У першому матчі проти професійної команди я зіграв непогано, а одна з газет назвала свій звіт про гру: «Бенефіс Михайла Лупола». Я сам не чекав, що так зіграю.
— Ваш офіційний дебют у складі «Карпат» відбувся у квітні 1968 року проти майже рідного для вас вінницького «Локомотива».
— Шкода, але цієї гри я зовсім не пам’ятаю. Хоч це й був дебют, але він повністю стерся з моєї пам’яті.
— У першому сезоні в «Карпатах» ви працювали під орудою двох тренерів: Василя Васильєва й Ернеста Юста. Про Васильєва Євген Лемешко казав, що це дуже обдарований фахівець, а Юста вважають найкращим тренером за півстолітню історію «Карпат». Що ви про них можете сказати?
— Василь Васильєв — тренер, який зробив «Карпати». Я йому дуже вдячний. Мені шкода, що він пішов із «Карпат». Ну як пішов? Його прибрали, напевно… Можу прирівняти його до Олега Ошенкова, з яким працював у «Шахтарі». Починаючи від тренувань, закінчуючи установками перед матчами, Васильєв був справжнім професіоналом. Юст перейняв найкращі напрацювання Васильєва, тож після його звільнення дисбалансу в команді не виникло.
— Великою шаною у Львові користувався начальник команди Карло Мікльош…
— Не скажу, що він був професіоналом у футболі, але природженим господарником. Він теж долучився до здобуття Кубка СРСР, хоча, звичайно, ключову роль у здобутті трофея зіграв Ернест Юст.
«У стосунках з Турпаком проблем не було»
— Свій перший сезон у Львові ви провели дуже впевнено. На вашому рахунку було більше 30 матчів, а завдяки вам «Карпати» отримали приз журналу «Старт» — за найкращу різницю забитих і пропущених м’ячів (+46). У чому секрет такої впевненої гри у воротах?
— У футбол грає команда, а не особистості. Тому це заслуга всіх хлопців. Щодо мене, то я був «трудоголіком» — у футболі нічого просто так не приходить.
— Вашими конкурентами за місце у воротах були Віктор Турпак і Олександр Сивак. Особливо цікаво почути про стосунки найкращих воротарів в історії команди Турпака й Лупола…
— У нас із Віктором не було жодних пробем. Не скажу, що ми були найкращими друзями, але конфліктів ніяких не було. Коли між воротарями панує здорова конкуренція, для команди це позитив. Місце у воротах «Карпат» залежало від вибору тренера. Щодо Сивака, то він був хорошим хлопчиною, але йому було тяжко пробитися в основу, бо ми з Турпаком мали більше досвіду.
— 1968 року «Карпати» фінішували першими в другій групі класу «А». Для виходу у вищу лігу львів’янам треба було вигравати «фінальну пульку», яка проходила у Сочі. У першому матчі «зелено-білі» поступилися миколаївському «Суднобудівнику», потім виграли в омського «Іртиша». В останньому турі галичан влаштовувала лише перемога над свердловським «Уралмашем», але матч закінчився з рахунком 1:1. Кажуть, що естонський арбітр Еуген Хярмс, який згодом обслуговуватиме фінальний матч Кубка СРСР, зарахував гол росіян, забитий з офсайду, а також не призначив чистий пенальті за фол на Габовді…
— Що тут сказати… Партійне керівництво не хотіло, щоби «Карпати» виходили у вищу лігу. Зараз я можу сказати впевнено. Тоді нам треба було зробити такий собі хід конем — домовитися з «Суднобудівником» і зіграти внічию. Єдиний гол за миколаївців забив мій друг — Іраклій Петров. Ми разом із ним виступали за збірну Грузії. Згодом ми зустрілися, а я йому кажу: «Ну як тобі не соромно?», на що Петров мені відповів: «Так я випадково…» (сміється. — Л. К.).
— «Карпати» ваших часів — це команда зірок: Валерій Сиров, Петро Данильчук, Лев Броварський, Володимир Булгаков, Янош Габовда, Іван Герег, Геннадій Лихачов. Якою була атмосфера тогочасної команди і з ким ви товаришували?
— Ми всі були єдиним колективом, але, найперше, я підтримував дружні стосунки з Іваном Герегом, Володимиром Булгаковим, Богданом Грещаком, Юрієм Басаликом і Геннадієм Лихачовим. Наприклад, Яноша Габовду я ще знав по «Металісту». Він туди приїжджав на оглядини, але за місяць уже поїхав до Львова. З Іваном Герегом ми дружили сім’ями. Але це не заважало нам усім збиратися, й тоді ми «вдаряли по пивку».
— 1969 року «Карпати» не мали основного воротаря. Ви й Віктор Турпак зіграли майже рівну кількість матчів. Яким чином обирався перший номер на матч: рішення ухвалював тренер воротарів Юрій Сусла чи старший тренер Ернест Юст?
— У нас справді не було основного воротаря. Бувало, хтось із нас помилявся. Доводилося за це платити місцем на лавці для запасних. Ми не мали претензій і тренувалися. Жодних негативних моментів у стосунках із Турпаком, як уже згадував, не було.
— Однією з найпам’ятніших перемог для вас, мабуть, є розгром на «Дружбі» очолюваного Валерієм Лобановським дніпропетровського «Дніпра» з рахунком 6:1…
— О, так… У воротах дніпрян стояв молодий Володимир Пільгуй. Красень він, звичайно. Дуже хороший воротар. Ми їх тоді розірвали, але без долі випадку не обійшлося. У Дніпропетровську ми поступилися з рахунком 3:1.
«Після фіналу чиновники нас не вітали, бо були шоковані»
— Дорога «Карпат» до кубкової вершини розпочалася зі Жданова, нинішнього Маріуполя. Кажуть, що у львів’ян на руках уже були квитки до Львова, але біда — матч сильнішого не виявив, тож наступного дня в Жданові мала відбутися ще одна гра. На останніх хвилинах Левко Броварський радився з Юстом, що робити. Мовляв, «зливаємо матч»…
— Так-так. Був такий варіант. Ми грали тоді на запасній арені в Жданові. Поле було промерзлим. У моєму воротарському майданчику трави не було — суцільний асфальт. Але ми перетерпіли й наступного дня в додатковому матчі перемогли з рахунком 2:1.
— Ви займали місце у воротах у двох наступних стадіях. Спочатку відстояли «насухо» з одеським СКА, а ось у 1/16 фіналу з єреванським «Араратом» справа дійшла до додаткового часу. Уже на 4-й хвилині екстра-тайму «Карпати» пропустили…
— Я не розібрався з Ростиславом Поточняком, а нападник послав у ворота «шипучку»… На щастя, ми не тільки відігралися, а й змогли перемогти. Того сезону ми вдома рідко втрачали очки. Пригадую, була навіть одна історія. Ми дуже вдало зіграли з одеськими «армійцями», зате в наступному матчі в Кишиневі з «Молдовою» розслабилися й програли. Тренерський штаб вирішив провчити основних гравців, і на домашню гру проти «Хіміка» із Сєверодонецька виставив у старті 5–6 нових гравців. Команда на цей раз програла з рахунком 2:5. Наступний матч повернув все на свої місця, а штрафники були «амністовані».
— Кожен із учасників Кубка мріє здобути трофей. Коли ви реально зрозуміли, що можете завоювати Кубок?
— Напевне, у Воронежі, на стадії 1/4 фіналу. На останніх хвилинах, коли ми перемагали місцевий «Труд», Віктор Турпак узяв пенальті. У наступних стадіях нам трохи щастило, але ми дуже багато зусиль приклали для загальної перемоги. Довелося боротися із суддями, які на команду з України не дуже правильно реагували.
— Подейкують, що перед фінальним матчем Кубка СРСР ваші суперники, футболісти ростовського СКА, називали вас «дєрьовньою». Вам справді доводилося чути подібне на свою адресу?
— Щойно приїхали на стадіон, одразу відчувалася гнітюча атмосфера. Уявіть собі, що до традиційного кола пошани не допустили ні тренерський штаб, ні запасних. Перемога «Карпат» була не дуже бажаною для людей, які сиділи в партійних кабінетах. Нехай так, але «дєрьовня» показала своє «я». Знаєте, яка радість, коли хтось виграє Кубок. Чиновники радіють, обіймають. А тут ми самі себе обіймали. Пішли у ресторан і відзначили цю звитягу. Чиновники з федерації нас не сильно вітали, вони перебували у шоковому стані.
— У матчах стартових етапів розіграшу Кубка СРСР місце у воротах займали ви, проте, починаючи з 1/8 фіналу, пост № 1 займав Віктор Турпак. На фінал ви також не вийшли…
— Трохи раніше, в Миколаєві, я розірвав зв’язки гомілки та коліна. Пропустив більше місяця. Образи через те, що я не вийшов у основі, ніякої не було. Усі хотіли грати, але в той же час футболісти повинні розуміти, що тренер може довірити місце у старті тільки 11 людям, які на даний момент є найкращими.
«Черемшину» співали всі»
— Кажуть, що особливо стимулювала гравців «Карпат» пісня Миколи Юрійчука і Василя Михайлюка «Черемшина», що лунала тоді на «Лужниках»…
— О, це щира правда. Тоді її співали всі. Співали її львів’яни й ті, хто просто прийшов підтримати «Карпати». Не можна сказати, що весь стадіон підтримував ростовський СКА.
— Фінальна гра складалася не найкращим чином для львів’ян, бо на 20-й хвилині рахунок відкрили футболісти ростовського СКА. На перерву «Карпати» пішли, програючи. У роздягальні Ернест Ервінович зумів підібрати потрібні слова?
— Юст умів бути різним. Коли вимагала ситуація, він міг опустити з неба на землю, нагримати, інколи треба було заспокоїти підопічних, що тренер і робив. Узагалі, вважаю, що наша команда зразка 1968–1969 років могла за потенціалом стати чемпіоном СРСР. Отой гол стався випадково. Хлопці розуміли, що ми виглядаємо краще і свої шанси ще реалізуємо. Середину поля повністю контролював наш капітан Ігор Кульчицький. У колишньому Союзі було кілька футболістів, які мали такий «мотор».
— Під час матчу ви мали якісь діалоги з Віктором Турпаком?
— Ні, ми ніколи впродовж матчу нічого один одному не підказували. Я знав, що він все сам розуміє. Головне — це перший удар. Якщо ти його візьмеш, то гра піде добре. Пригадую, у фіналі Турпак на початку матчу витягнув м’яч у стрибку. Ну все, я зрозумів, що він ввійшов у гру. Так і вийшло.
— У другому таймі Лихачов і Булгаков за п’ять хвилин перевернули все з ніг на голову. За рахунку 2:1 на свою користь «Карпати» не відійшли назад і не грали на відбій?
— Якщо почуєте таке, знайте, що ми не відбивалися. Ми повністю їх переграли та постійно створювали моменти. Усі це відзначали. Тому наша перемога — цілком заслужена.
— Про святкування в Москві ми вже згадували. А чи пам’ятаєте той момент, коли літак із «Карпатами» приземлився у Львові?
— Щойно ступили на трап літака, нас почали смикати за костюми. Це був справжній шок. Ми ледь добралися до автобуса. Коли всі зайняли свої місця, автобус почали розкачувати. Нам порекомендували, щоб у місті ми розбігалися. «Розірвуть!» — жартівливо сказали нам. Усі львів’яни знають легендарний скверик поруч із Оперним театром. Там, на «стометрівці», завжди збиралися вболівальники й відбувалося таке собі обговорення. Більше того, серед них був старший уболівальник, який мав інформацію навіть про те, як розгортаються події матчу в будь-якому місті, де грали «Карпати». Після фіналу Кубка СРСР там ці вболівальники, кажуть, навіть машини перевертали. Безмежна радість, стан ейфорії…
«Після товариської гри з нами гравців «Палмейраса» оштрафували»
— Ветерани «Карпат» кажуть, що вас називали Генералом. Звідки таке прізвисько?
— По-перше, я був дуже великим і сильним, а ще командувати любив. Одного разу ми дивилися фільм «Генерали піщаних кар’єрів», де одним із персонажів був генерал, так після того хлопці й мене назвали Генералом.
— Доводилося чути, що ви майже ніколи не розлучалися із фотоапаратом…
— Ех, мій «Зеніт»… Фотографій майже не залишилось. Більшість із них я роздарував. Шкода, що не зберіг.
— У травні 1970 року до Львова приїхав «Палмейрас», у складі якого вистачало іменитих футболістів, у тому числі гравців збірної Бразилії: Адемір, Луїс Перейра, Дуду. Тим не менше, «Карпати» здобули перемогу з рахунком 1:0…
— Прекрасно пам’ятаю той матч. Ми їх обіграли «так, як треба». Після матчу тренер бразильців сказав, що оштрафує своїх підопічних. Але не за те, що вони програли, а за те, що вони погано зіграли матч із нами. На післяматчевому фуршеті ми були здивовані: в нас на столах жодної краплі алкоголю, а у «Палмейраса» стоїть сухе вино. У колишньому Союзі забороняли все, що можна. Але це не завадило нам «самим од себе» посвяткувати.
— У матчі Кубка володарів Кубків проти «Стяуа» в Бухаресті…
— (Перебиває — Л. К.). Там я, звичайно, натворив…
— …«Карпати» розійшлися 3:3 зі «Стяуа», проте їх влаштовувала лише перемога. Почнемо з пенальті у ваші ворота. Суддя справедливо вказав на «позначку»?
— Пенальті там ніякого не було. А ось третій гол… Мене звинувачують, що я його собі «привіз». Не все так однозначно. Діло було так. Румуни пробили здалеку, м’яч на шляху до воріт улучив у ногу Ростислава Поточняка, відтак змінив напрям польоту. І скік-скік-скік у ворота… Це збіг обставин, але мене зробили крайнім.
— Після гри дісталося від Юста?
— Нічого серйозного не було. Уже потім, коли був розбір матчу з відеоповтором, усе начальство було присутнім. Тоді вже сказали все, що хотіли.
— Після цього матчу ви вирішили залишити «Карпати»?
— Не зовсім. Згодом у мене розпочалися протиріччя з тренерами. Я хотів залишитися, але… Насильно милим не будеш. Мені було дуже шкода їхати зі Львова, та й допомогти команді я ще міг.
— Наступним вашим клубом став миколаївський «Суднобудівник», де ви грали під керівництвом Євгена Лемешка. Вашими партнерами були Євген Дерев’яга, чиїм іменем було названо клуб українських голеадорів другої ліги СРСР, як першого автора 100 влучень у цих турнірах, а також Олександр Авер’янов…
— Авер’янов був дуже хорошим футболістом, а потім і тренером. Він був коректною людиною. Дерев’ягу теж назву висококласним майстром, але, коли він спіймав «зірочку»… Слово, трохи зазнався. Наша команда була сильною, про що свідчить срібна медаль чемпіонату УРСР.
— Про Євгена Пилиповича Лемешка сказано дуже багато. Ваша думка про цього тренера?
— Це — золота людина. Євген Пилипович жодного разу ні на кого не накричав зайвий раз. Він дуже добре керував командою, в нас був справжній колектив. Я дуже вдячний Лемешку за те, що він допоміг мені. Після Миколаєва я повернувся додому, в Макіївку. Як склалося моє життя далі, ви вже знаєте.
