Футбольний мандрівник Анатолій Беляй

Футбольний мандрівник Анатолій Беляй

142
Футбольний мандрівник Анатолій Беляй - изображение 1Якщо місця служби військовослужбовцями в більшості своїй не вибираються самостійно, адже, йдучи на службу, людина має діяти згідно з наказом, то футболіст чи тренер уже сам, із власної волі, стає мандрівником, пілігримом у пошуках своєї команди, кращої долі і, чого вже гріха таїти — звичайно, заробітку. У кар’єрі героя нашого інтерв’ю, корінного киянина Анатолія Беляя було багато цікавих зупинок, про які він сам і розповів.


Візитна картка: Анатолій Беляй. Народився 8 лютого 1965 року в Києві. Вихованець ДЮСШ «Локомотив» (Київ). Перші тренери — В. І. Рибалов і Д. М. Прокопець. Ігрове амплуа — захисник. Виступав за «Поділля» (Хмельницький), «Авангард» (Рівне), «Океан» (Находка), «Тирас» (Тирасполь), «Зоря» (Бєльці), «Металург» (Запоріжжя), «Олімпія» (Бєльці), «Шахтар» (Макіївка), «Восток» (Усть-Каменогорськ). На тренерській роботі з 1997 року. Закінчив Вищу школу тренерів. Тренерська ліцензія категорії «А». Працював із дублем і молодіжними складами ФК «Металург» (Запоріжжя), ФК «Металург» (Донецьк), головним тренером ФК «Фенікс-Іллічівець» (Калініне), ФК «Десна» (Чернігів). Із лютого 2012 року — технічний директор Федерації футболу Казахстану. Одружений, виховує доньку.
«У «Поділлі» обіцяли не тільки ігрову практику, а й службу в армії»

— Анатолію Григоровичу, ризикну припустити, що в дитячі роки часів СРСР київський хлопчисько навряд чи міг передбачити для себе насичену футбольну кар’єру…

— Так, займаючись до четвертого класу у футбольній секції міськвно Києво-Святошинського району, я й гадки не мав, що коли-небудь гратиму на професійному рівні. Але якось само собою все вийшло. Після шкільної секції мене помітили й запросили в ДЮСШ «Локомотив», а вже на випуску потрапив на замітку команди майстрів.

— У ті роки першість ЦС «Локомотив» збирала під свої прапори команди з усього колишнього Союзу. Які матчі найбільше запам’яталися?

— Напевне, фінал по лінії спорттовариства залізничників, який проходив у Шепетівці. Це був останній рік навчання, тож нам дуже хотілося перемогти. Але, на жаль, у фінальному матчі програли по пенальті команді з Кіровобада, посівши друге місце. Команда була в нас дуже сильна, кількох хлопців уже запрошувало київське «Динамо», пробитися в дубль якого було дуже складно. Після змагань у Шепетівці я отримав запрошення від головної команди області — «Поділля», й з радістю відгукнувся на цю пропозицію. Тоді командою керував Григорій Іщенко, батько відомого арбітра Ігоря Іщенка, який чимало зробив у моєму становленні як футболіста, та й, напевне, й як тренера, за що я йому дуже вдячний.

— І довелося їхати?

— Так, тим паче в хмельницькому «Поділлі» обіцяли не тільки ігрову практику, а й службу в армії. Тоді в українській зоні другої ліги існувала умова — в команді обов’язково мали бути два гравці молодші 18 років, причому один із них зобов’язаний був виходити у стартовому складі. На моїй позиції з однолітків було два конкуренти — Сергій Близнюков та Ігор Тимощук, обидва із Шепетівки, вихованці київського спортінтернату, причому Тимощук чимало пограв згодом і за рідний «Темп». Конкуренції я не боявся, намагаючись проявити себе на тренуваннях.

— Тренер молоді поблажок не давав?

— У цього тренера вимоги були дуже жорсткі не тільки до молоді! На футбольному полі вимоги були однакові до всіх, усі повинні були «носити рояль», і всі повинні були грати на ньому — це був футбол, про який говорили такі метри, як Рінус Міхелс і Валерій Лобановський.

— Дебют пам’ятаєте?

— Здається, це була гра проти команди «Океан» (Керч). У кінці 1983 року мене призвали до лав армії, у Хмельницьке вище артилерійське училище, де грав на першість Прикарпатського округу й першість Хмельницької області, періодично викликався в «Поділля». Служив разом із Ігорем Іщенком, Олегом Яременком, Леонідом Ковальцем, братом відомого футболіста й тренера Сергія Ковальця, і зі своїми одноклубниками Близнюковим, Тимощуком, іншими. У травні 1985-го демобілізувався, але додому з’їздити не вдалося — мене відразу запросив у команду Іштван Секеч. Буквально за пару днів мав бути спарений виїзд у Запоріжжя й Керч. У грі проти «Торпедо» в Запоріжжі я зіграв хвилин 20, вийшовши на заміну, а в Керчі — вже весь матч, який ми виграли — 3:0. У той час у Хмельницькому була дуже сильна команда, за яку грали Степан Юрчишин, Ігор Масора, Анатолій Саулевич, Віктор Муравський, Едуард Валенко, Петро Ушаков, Валерій Фурцев та інші майстри.

— Після Хмельницького був період у сусідньому Рівному?

— …Де теж підібралася сильна команда. Головним тренером «Авангарду» був Володимир Петрович Поліщук, екс-голова Федерації футболу Рівненської області, а грали Богдан Бандура, Олег Синицький, Юрій Кубишкін, Ігор Кабанець, Богдан Самардак, Ігор Сарнавський. Хороший колектив, який боровся за місця у верхній частині таблиці.
«Молодий був, хотілося романтики»

— Та надовго там не затрималися…

— Молодий був, хотілося романтики, й, звичайно, стати на ноги, заробити. Зателефонували з Находки, пообіцявши зразу квартиру й машину! На ті часи автомобіль ВАЗ-2106 був дефіцитом! Сім’ї тоді ще в мене не було, тож з легкістю погодився змінити дев’яту українську зону другої ліги на шосту далекосхідну. Тим більше, що підібралася велика українсько-білоруська діаспора — з місцевих був тільки один гравець, але який! Справжній самородок без футбольної освіти, бомбардир із унікальним дриб­лінгом і потужним ударом — Олег Гарін. Ми з ним мешкали в одному будинку — мене з умовами не обдурили, тож частенько разом вирушали на тренування. У підсумку, з 14–15-го місця «Океан» із нашою допомогою фінішував шостим, вигравши під керівництвом відомого тренера Олександра Авер’янова Кубок РРФСР серед команд другої ліги.

— Кого здолали у фіналі?

— Фарм-клуб волгоградського «Ротора» — була така команда «Зірка» (Городище). На виїзді ми перемогли — 2:1, а вдома взагалі не дали жодного шансу — 4:1. Мені все подобалося, тож два роки відіграв за «Океан».

— Додому не тягнуло?

— Нудьгувати було ніколи, та й звик потихеньку. До батьків у Київ навідувався по можливості, а коли покликав на оглядини московський «Спартак», природно, не роздумував.

— «Спартак» традиційно шукав таланти на Далекому Сході?

— У «народної команди» скрізь були свої люди, які могли порадити того чи іншого гравця. Мій, можна сказати, футбольний покровитель Петро Григорович Середзінський після того, як був начальником команди у Хмельницькому, закінчив Вищу школу тренерів і переїхав до Москви, працюючи у Союзі футбольних ліг. У нього були зв’язки, тож він мені дуже сильно допомагав, порадивши мене Олегу Романцеву. У сезоні-1989 я відіграв більше всіх ігор за Находку, Авер’янов просив залишитися, але, самі розумієте, від варіанту зі «Спартаком» відмовитися було складно.

— Знаменита база в Тарасівці припала до душі?

— Ще б пак! Провів там, здається, три чи чотири тижні, тренувався з основою, де в захисті були такі досвідчені гравці, як Сергій Базулев, Борис Поздняков, Сергій Морозов. Олегу Івановичу я сподобався, підійшов команді, але він попросив півроку почекати до кінця сезону — хлопці якраз закінчували кар’єру, догравали. Запропонував пограти за воронезький «Факел» чи московський «Локомотив». Однак я чекати не захотів.

— Чому? Адже «Локомотив» — це теж Москва…

— Надійшла дуже приваблива у фінансовому плані пропозиція з Тирасполя — Іван Данільянц під хороші умови збирав команду, велика частина якої за півроку, разом із тренером, повинна була опинитися в «Ністру» (Кишинів). У мене на той момент у Києві вже була сім’я, до Молдови, на відміну від Москви, — рукою подати. Підкупив і Данільянц, який приїхав за мною до столиці. Зрештою, опинився в Тирасполі разом із земляком — Юрою Миколаєнком, який тепер працює тренером у ДЮСШ «Динамо» (Київ).

— Планам не судилося збутися?

— На жаль. Данільянц за півроку поїхав до Бельгії, нас став тренувати Володимир Вебер, із яким у мене не склалися стосунки, тож я перейшов до тренера Володимира Булгакова в інший молдовський клуб — «Зоря» (Бєльці), що виступав у буферній зоні чемпіонату СРСР. Рівень цього турніру був дуже хорошим, та й команда, мені пощастило, підібралася досвідчена. Одесит Віктор Сахно, львів’яни Едуард Валенко та Анатолій Саулевич, киянин Олександр Дюльдін добре відомі. Удома ми майже не програвали, та й на виїзді намагалися чіплятися за очки, були міцними середняками.

— Розпад СРСР, і знову Хмельницький?

— Якраз узимку 1992-го ми готувалися до сезону в Криму, грали з кимось контрольний матч у Артеку, де мене й примітив тодішній тренер «Металурга» Яніс Скределіс. Чималу роль у моєму переході зіграв і Григорій Вуль — знакова особистість для запорізького футболу. І знову мені дуже пощастило з партнерами по команді! Юрій Сивуха, Віктор Скрипник, Юрій Дудник, Олександр Севидов, який забив три м’ячі у вирішальному матчі у Харкові… Не хотілося би говорити про причини нашого невдалого виступу — вони були як об’єктивні, так і суб’єктивні, проте місце у вищій лізі «Металургу» вдалося зберегти.

— І все ж залишитися в Запоріжжі не вдалося?

— Бєльці покликали назад, було завдання вийти в єврокубки. Голов­ний тренер «Металурга» Олександр Томах мене відпустив, тим більше, що «Зоря» ще й заплатила за мене якісь гроші. Вирішувати це питання в Молдову спеціально їздив начальник команди Олександр Романів — усі сторони залишилися задоволені. Однак за підсумками сезону завдання ми не виконали, посіли третє місце — путівку в єврокубки завоювати не вдалося, тож спонсори втратили інтерес до футболу.
«Варіант із Польщею зірвався»

— Довелося знову шукати команду?

— Тоді це була не проблема. Відомий футбольний менеджер Євген Канана й тренер Віктор Пищев покликали у «Шахтар» (Макіївка). Про цих фахівців можу сказати одне — люди слова! Команда теж підібралася чудова — Анатолій Сорокін, нинішній начальник донецького «Металурга», Віктор Дяк, Раіс Теркулов, Олег Діброва, Валерій Гошкодеря, Володимир Федоров. Жаліти не довелося, а незабаром виник і варіант із Польщею. Агент Воронецький домовився про перегляд у «Гурнику» (Забже), де я місяць доводив свою профпридатність, устигнувши обговорити й умови контракту. Але агент запросив великі гроші, тож цей варіант зірвався. Поїхав у Казахстан, у команду «Восход» (Усть-Каменогорськ), погравши півроку у складних кліматичних умовах — спекотно! Потім знову на горизонті замайоріла Польща, але долі було завгодно, щоб я опинився у Запоріжжі.

— Невже умови в Запоріжжі були кращими, ніж у Польщі?

— Не в цьому річ. Кар’єра гравця завершувалась, а тут можна було зробити перший крок на тренерському терені. Директор нафтокомбінату «Зірка» Анатолій Овсієвський разом із Віктором Кириченком задумали створити в робочому районі дитячу футбольну команду. Ми з Миколою Раздобудьком набрали хлопців 1986–1988 років народження, почали працювати, надалі мій товариш перейшов у СДЮШОР «Металург», а я, створивши спецклас, почав працювати із цією командою. Мені подобалося: хлопчаки були здібні, один із яких — Олексій Павелько — й зараз грає за команду першої ліги «Наф­товик» (Охтирка). Можливо, на цей рівень піднялися б і інші, але мені довелося передати команду іншому тренеру ще до закінчення школи — я отримав пропозицію від Олега Луткова, з яким ми тоді навчалися у ВШТУ, стати помічником у «Металурзі-2». Було це 2000 року. Підтримав мою кандидатуру й президент клубу Віктор Межейко, якому я дуже вдячний за це. Можна сказати, моє становлення як тренера пройшло в Запоріжжі в період його керівництва клубом. Із головним тренером «Металурга» Мироном Маркевичем ми були знайомі ще із часів мого перебування в Хмельницькому. Так що проблем із адаптацією в новому колективі в мене не виникло.

— Чи не довелося шкодувати, що стали на тренерську стезю?

— Ні, хоча була можливість спробувати сили в бізнесі — невеликий капітал за період ігрової кар’єри вдалося накопичити. Вирішив — буду займатися тим, що подобається — футболом! Ще 1999 року закінчив Вищу школу тренерів України, причому тоді наша група була багатопрофільною: окрім футболістів, у ній навчалися регбісти, легкоатлети, представники інших видів спорту. Здається, це був останній такий, різноплановий, випуск. Навчався я разом із Олегом Лутковим, який зараз тренує «Титан» (Армянськ) та Ігорем Петровим, який донедавна тренував «Славутич» (Черкаси), а також Вадимом Лазоренком, який допомагає Василю Сачку в полтавській «Ворсклі».

— Напевне, період роботи в «Металурзі» був не найпростішим, враховуючи специфіку запорізького клубу?

— Ідеальних клубів не буває — скрізь працюють різні люди, зі своїми характерами, цілями. У «Металурзі» теж були різні часи. За Олега Тарана команда фінішувала четвертою, завоювавши право дебютувати в єврокубках. Ми тоді працювали з «Металургом-2». Тяжкий період був за хорвата Івана Каталініча, але свою справу ми робили. Із часом Олег Лутков став працювати з воротарями першої команди, а другу команду очолив Анатолій Чанцев. Потім я очолив «Металург-2», змінивши Богдана Блавацького. Намагався вчитися всьому в таких маститих тренерів, як Валерій Яремченко, Михайло Фоменко, В’ячеслав Грозний, Анатолій Юревич, Мирон Маркевич.

— Що стало вершиною роботи в запорізькому «Металурзі»?

— Напевне, срібні медалі першос­ті дублерів, коли нам із Євгеном Булгаковим удалося підняти команду на друге місце, хоча головне зав­дання дубля — готувати футболістів для першої команди, з чим ми теж добре справлялися. Через наш дубль пройшли Тарас Степаненко, Сергій Кривцов, Станіслав Богуш, Артем Семененко, Євген Пісоцький, Дмитро Безотосний та інші, але все-таки бути в трійці призерів і при цьому обійти донецький «Шахтар» — це дорогого коштує. Плюс нам удалося вже тоді спробувати елементи своєї тренерської методики, яка й згодом дала результат уже в роботі з «Металургом» із Донецька.


— Саме після запорізького «срібла» й надійшла пропозиція з Донецька?

— Ми довго роздумували, ніяк не наважуючись прийняти пропозицію. Зрештою, з’їздили, подивилися навчально-тренувальну базу, переговорили з в. о. президента ФК «Металург» Андрієм Курганським… Зіграло свою роль і бажання змінити обстановку, спробувати свої сили, методики, погляди з організації гри на іншому рівні. Хотіли до кінця сезону допрацювати в Запоріжжі, але керівництво поставилося з розумінням, і за п’ять турів до кінця чемпіонату ми з Булгаковим поїхали в Донецьк. Зараз уже можу сказати точно: якби знали тоді, що потрібно, в першу чергу, шукати «точки дотику» з головним тренером Ніколою Костовим, а не працювати, напевно, однозначно залишилися б у Запоріжжі…

— У Донецьку відразу потрапили, як кажуть, із корабля на бал?

— Так, тиждень попрацювали з новими підопічними, й вирушили до Полтави. Програвали 0:1 після дальнього удару в дебюті й помилки воротаря, в другому таймі зібралися із силами та схилили чашу терезів на свою користь, вигравши 2:1. Наступна, домашня гра була дуже принциповою — знайо­мий запорізький «Металург» ми обіграли — 1:0. Нікола Костов після тієї гри попросив допомогти з розбором гри основного складу запоріжців. Основа на наступний день теж виграла — Костов запросив нас до ресторану, поспілкувалися. Сказав, що стежить за нашою роботою з балкона свого номера на базі, попросив допомогти у роботі із захисниками. А далі повторення полтавського сценарію в Києві з «Арсеналом» — 0:1 програвали, та 2:1 виграли. Три гри — три перемоги — 100% результат! Аутсайдер турніру дублерів підніс сюрприз і відразу поліпшив своє турнірне становище.

— Залишалося зіграти всього два тури…

— У Львові та Одесі. На жаль, у чартері на Львів нам виділили обмежену кількість місць, і ми не змог­ли взяти необхідну кількість гравців. Тяжко було й працювати на два фронти, тим більше, що не знайшли спільної мови з Костовим щодо участі в грі за дубль одного із футболістів основи. У підсумку, програли «Карпатам» 0:1, а потім і «Чорноморцю» — 1:3. Взаємини після цього з головним тренером не склалися, хоча на підсумковому фуршеті поспілкувалися, начебто знайшли точки дотику. Але…

— Новий сезон і все — по-старому?

— Пройшли підготовку, ніби все нормально. Граємо з Кривим Рогом, ведемо 2:0, заміни, 2:1, а на четвертій доданій хвилині — 2:2. У тому сезоні запам’яталася перемога над київським «Динамо». У сезоні-2009/2010 дебют був не дуже вдалим. Нас стало лихоманити. Хоча епізодично показували непогану гру, проте стабільності не вистачало. Зрештою, після трьох перемог поспіль команда почала набувати впевненості, нас викликало керівництво й прямо сказало, мовляв, ви не знайшли спільної мови з головним тренером, і трирічний контракт потрібно розірвати. Розлучилися, в підсумку, без претензій, компенсацію нам виплатили, школу пройшли хорошу.

— Руки не опустили, все-таки розраховували на інший період роботи?

— Це — життя, яке неможливо передбачити. Попрацював у Криму із цікавою, самобутньою командою «Фенікс-Іллічівець» (Калініне), де зібрав велику групу добре знайомих запоріжців. Навіть зіграли 1:1 із ПФК «Севастополь», що вийшов до прем’єр-ліги. Шкода, що в Калініному розпалася команда — спокус для футболістів там практично немає, а інфраструктура для роботи просто відмінна. Потім трохи попрацював у «Десні» (Чернігів). Ставилося завдання виходу в першу лігу, проте умови та інфраструктура значно відставали, через відсутність належного фінансування практично не провели жодного повноцінного збору, зарплатня й преміальні були мізерні, гроші, може, й виділялися, але до команди не доходили, хоча й тут були позитивні моменти, скажімо, виграли престижний столичний турнір — Меморіал Голубєва.
«Пауза, прямо скажемо, затягнулася»

— І все-таки довелося взяти паузу?

— Не по своїй волі! Пауза, прямо скажемо, затягнулася. Сім місяців був, так би мовити, в творчій відпустці. Анатолій Юрійович зателефонував Миколі Раздобудьку з проханням порекомендувати трьох осіб на посаду технічного директора Федерації футболу Казахстану. Була запропонована й моя кандидатура. Після цього Анатолій Іванович зателефонував мені, ми обговорили всі деталі, тож я поїхав у Казахстан.

— Білорус Юревич відомий не тільки в Запоріжжі своїми, так би мовити, епатажними планами…

— Першопрохідникам завжди важко. Анатолій Юревич — цікава людина з неординарним, новаторським підходом. Однак його методи підтверджені результатами в Білорусії, Молдові, якоюсь мірою в Запоріжжі, відтак ось тепер — у Казахстані.

— Так чим ви займаєтеся в колись братній республіці?

— На прикладі роботи Німецького футбольного союзу спеціально для Казахстану розроблена Прог­рама розвитку дитячо-юнацького футболу, яка має дати результат на дорослому рівні за десять років. Свого часу, німці, за прикладом Франції та Голландії, приділили належну увагу за схожою програмою своїй молоді, тож зараз уже пожинають плоди. Цим шляхом пішли й у Казахстані, запросивши фахівців. Схема, нагадаю, взята з Німеччини. Кожен район країни входить до територіальних центрів, у створені при клубах прем’єр-ліги Академії запрошені найкращі діти, починаючи з десятирічного віку. Тренери працюють із ними за єдиною методикою, яку ми, технічні директори Федерації футболу Казахстану, контролюємо й коригуємо.

— Усе так просто?

— Тільки на словах. Насправді, це — щоденна велика копітка робота. Програма повністю розписана на три тижні, за принципом «од простого до складного». Потім — наступний етап. Проводимо семінари, аналізуємо, їздимо, дивимося тренування та ігри ДЮФЛ, підказуємо. Працюємо й на полі, й у навчальних класах. Вихідних практично немає, хіба що в понеділок півдня є на те, щоби відіспатися.

— Хлопці легко навчаються?

— Процес навчання не може бути легким, тим більше, що до цього весь казахський футбол сповідував принцип «бий-біжи». Але поступово, із засвоєнням законів і принципів розвитку гри, навчанням техніки, тактики, поділом на етапи підготовки, справа пішла. Ми не стали нічого ламати, як кажуть, через коліно. Спочатку проаналізували, потім відкоригували програму, детально розповіли, презентували керівництву, тренерам, громадськості, відтак процес пішов.


— Діти задоволені?

— Ще б пак! Бачили би ви, як вони зраділи можливості зіграти з однолітками з київського «Динамо»! Завдяки президенту клубу «Актобе», який оплатив переліт разом із першою командою й батькам, що взяли на себе проживання, перед матчем-відповіддю Ліги Європи 10-річні хлопчаки зіграли дві гри в Києві. Так, позначився переліт, різниця у часі, не всі найсильніші змог­ли приїхати, грали два дні поспіль, але навіть поразки — 1:4 і 3:5 — говорять про хороший потенціал. А скільки було розмов удома, вражень! У нас в Актюбінську займаються 278 дітей плюс ті, хто приїжджає на перегляд. Дев’ять вікових груп, од 10 до 18 років, але є й молодші. Уявляєте, який резонанс мала ця поїздка!

— Матеріальні умови тренерам створені?

— Обов’язково. Майже всі клуби, за винятком «Кайрата», фінансуються з держбюджету з дуже суворим контролем. У середньому дитячий тренер отримує майже 1000 доларів — пристойні гроші навіть для України. Нам клуби знімають квартири, а оклади платить Федерація футболу. Гріх скаржитися.

— Хто за який регіон відповідає?

— У мене Уральськ — Актюбінськ або, як його тепер називають, Актобе. Євген Булгаков курирує Тараз і Шимкент, Микола Роздобудько — Павлодар і Тобол, Юрій Свірков у Талди-Кургані.

— І все ж, додому, в Україну розраховуєте повернутися?

— Звичайно, хочеться застосувати отриманий досвід в Україні. Можливо, із часом і ми будемо затребувані. Були пропозиції з команд другої ліги, але серйозних завдань і умов для тренерської роботи, на жаль, поки немає. Контракт у Казахстані — трирічний, в лютому буде два роки, як працюємо. Керівництво задоволене, а далі — час покаже. За подіями в Україні стежимо по Інтернету, супутниковим каналам, спілкуємося із сім’ями. Хотілося би повернутися, але не можу підвести людей, які підставили плече в тяжку хвилину. Так що розрив контракту можливий тільки за наявності серйозної пропозиції й з їхньої згоди!

— Хто із футболістів українського чемпіонату перебуває, так би мовити, під особливим конт­ролем Анатолія Беляя?

— Звичайно, ті, становленню й зростанню яких свого часу доклав чимало зусиль. Тарас Степаненко, Сергій Кривцов, Станіслав Богуш, Сергій Силюк, Іван Спічка, Олег Міщенко та інші, думаю, пам’ятають нашу спільну роботу. Із команд пильна увага, звичайно, двом «Металургам» — із Запоріжжя та Донецька, полтавській «Ворсклі», в тренерському штабі якої працює мій давній приятель Вадим Лазоренко, та й інші команди, коли є час, перебувають у полі зору. Без футболу уявити своє життя давно вже не можу.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры