Юрій Сусла: "Інвестиція в дитячий футбол ніколи не буває збитковою"

Юрій Сусла: "Інвестиція в дитячий футбол ніколи не буває збитковою"

71
Юрій Сусла: "Інвестиція в дитячий футбол ніколи не буває збитковою"
Фото - galsports.com

Закарпаття у всі віки славилося футбольними талантами. Місцеві вихованці багатьох поколінь виступали у різних колективах. Чимало з них пов’язали свою долю й з львівським футболом. Зокрема, з командами СКА, «Карпати», «Сільмаш», ВВПУ, «Автомобіліст» та іншими менш іменитими клубами, яких у нашому місті ніколи не бракувало. Для прикладу згадаємо тренера Ернста Юста та гравців Іштвана Секеча, Йосипа Бецу, Дюлу Баканчоша, Івана Диковця, Йозефа Фалеса, Василя Турянчика, Яноша Габовду, Володимира Піньковського, Вільгельма Телінгера, Івана Гецка, В’ячеслава Лендела, Михайла Кополовця, які упродовж багатьох років дарували львівським глядачам радість.

Серед перших у складі новоствореної команди «Карпати» був і вихованець закарпатського футболу, воротар Юрій Сусла, який сьогодні першим із гравців «зелено-білих» святкує 80-літній ювілей. Юрій Федорович відіграв за колектив «зелено-білих» три сезони, а у віці Христового хрещення розпрощався з кар’єрою футболіста, але аж ніяк не полишив «Карпати». Більше того перекваліфікувався у тренери і працював з першою командою, а згодом багато років віддав роботі з дітьми у клубній СДЮШОР.

– Пане Юрію, на ваші дитячі роки випали роки Другої світової війни. Які згадки збереглися про цей період?

– Пригадується більше негативне. У 1941 році загинув мій батько. Життя родини було складним. Моє родинне місто Перечин відділяло від Словаччини лише 7 кілометрів, а його мешканцями були словаки, угорці та українці.
На Закарпаття у ті воєнні роки намагалися впливати словаки і угорці, а згодом «совіти» всіх приборкали і наш край опинився у складі нерушимого Союзу. Скільки себе пам’ятаю, я завжди любив футбол.

– Хто причетний до того, що ви обрали найвідповідальніший пост у футболі – воротаря?

– З дитинства намагався більше грати в полі та обов’язково у нападі. Однак, старші хлопці мені часто «пропонували» зайняти місце між стовпцями. Можливо, тому, що я був високим і спритним та завжди бачив більше за інших. Завдячуючи своїй вродженій інтуїції часто передбачав події, що розгорталися на грищі. А м’яч у моїх руках добре тримався. Повинен ще сказати про те, якими «м’ячами» ми тоді грали: послуговувалися жіночими панчохами, напханими шматтям. Іноді – тенісним м’ячем. Бо був дешевим, але він виробляв хорошу реакцію. В Перечині при хімічному заводі існувала футбольна команда «Червона зірка», що виступала на першість області. У дні матчів я завжди намагався бути серед тих хлопчаків, котрі подавали футболістам м’ячі. Так я мав можливість, хоча б на хвильку, потримати справжній шкіряний м’яч. Радість була несамовита.

У 12 років грав за вуличну команду, але в...полі. Мій потяг до футболу зауважив тренер Вейг Берталон і запросив до заводської команди. Він і став моїм футбольним хрещеним батьком. З 15 років я грав за юнацьку, а відтак і дорослу команду «Червона зірка». Змагались за першість області та за Кубок УРСР серед профспілкових колективів.

– Невдовзі ви опинились у головній команді Закарпаття – «Спартаку». Що передувало цьому переїзду?

– Надійшов час військової служби, котра мене зовсім не цікавила. В Ужгороді обіцяли, що армія обійдеться без мене, якщо виступатиму за червоно-білих. У клубі від мене вимагали одного: надійно стояти у воротах. Адаптуватися на новому місці допомагали гравці-угорці: Дезидерій Товт, Золтан Дьорфі, Золтан Сенгетовський. Вони й вдосконалювали моє воротарське ремесло. Тоді в команді нас, воротарів, було двоє – я і Золтан Пап, але не було тренерів, котрі б опікувалися воротарями. Ми більше покладались на свою інтуїцію. 1954 року я – перечинець дебютував у складі ужгородської команди і став головним воротарем.

Ще додам: наш «Спартак» продовжував славні традиції СК «Русь». Цей український клуб у 30-их роках виступав у словацькій лізі. Минулого року власне виповнилось 80 років з того дня, як русини здобули мистецтво словацької жупи. До речі, за цю команду виступав нападник Володимир Кобзяр, котрий перейшов до Ужгорода з львівського СТ «Україна» і був кращим гравцем тої команди.

– Однак війська ви так і не уникнули...

– Серед армійського керівництва було багато любителів футболу, які брали на «олівець» кожного майбутнього солдата. Так вийшло і зі мною. Ще в Перечині доводилось чути – зі «Спартака» теж беруть в армію. І восени 1954 року мене відправили до Львова, в знаменитий у радянські часи 7-ий полк. Принагідно він досі знаходиться там (на вулиці Княгині Ольги – Авт.). Я зіграв кілька ігор за свій дивізіон, а весною у складі головної команди ОБО поїхав на тренувальний збір до рідного Закарпаття. За армійців виступали мої знайомі по «Спартаку» краяни – Іван Пажо та Євген Міраї. Тренували нас Мирослав Турко і Олексій Гринін. Обидва приїжджі – Турко з Перемишля, а Гринін – з Москви. Вони самі були раніше нападниками, тож команда сповідувала атакуючий футбол. Турко цінував високотехнічну гру і вимагав від гравців імпровізації на полі. Мене вчив, як правильно реагувати на удари з пенальті. Мирослав Пилипович, як ніхто інший, досконало володів ударами по м’ячу. Він завжди в момент удару змінював рух стопи, тому воротареві було непросто вгадати напрямок польоту м’яча. Гринін, натомість, віддавав перевагу силовому футболу. Ми виступали у першості СРСР у класі «Б». Згодом Гринін порадив мою кандидатуру представникам своєї попередньої команди з московського ЦСКА. І я опинився в одному з найіменитіших на той час радянському клубі.

– Період виступів у цьому колективі не був вдалим?

– Москвичі хотіли мати ще одного кваліфікованого воротаря. У їх складі вже було три олімпійські чемпіони з 1956 року, в тому числі – голкіпер Борис Разінський. Він був поза конкуренцією. Я ж одержав хорошу нагоду особисто відчути майстерність і силу ударів знаменитих Всеволода Боброва і Григорія Федотова, які тоді працювали у тренерському штабі армійців. Бобров розумів мене і морально підтримував, навіть просив, не поспішати повертатися до Львова. Однак я розумів, що у цьому клубі не маю перспектив. Пригадую, що з цією командою навіть їздив на серію товариських матчів до Німеччини, тої, яку за собою закріпив СРСР.

– Москвичі перешкоджали вашому поверненню у Львів?

– Ні. Вони знали, що я повернусь до армійської команди, але рангом нижчої. А, коли стану їм у нагоді – мене знайдуть. До складу львівських військових долучився восени ще 20-ти річний Василь Турянчик, який здобував найвищі футбольні трофеї у київському клубі. Наш перший львівський тріумф підкорився 1958 року. У класі «Б» в 3-й зоні ми стали для суперників недосяжними, посіли перше місце. Але в Тбілісі у фінальній пульці, яку склали ще 4 армійські клуби – з Одеси, Ростова, Свердловська і Хабаровська у боротьбі за путівку до класу «А», загальну перемогу здобули ростовчани. Ми ж з одною перемогою опинились на п’ятому місці. Загалом, період виступів за СКА вважаю для себе вдалим. Кільком футболістам, в тому числі й мені присвоїли звання майстра спорту СРСР.

– Наприкінці 1962 року стало відомо про створення нової профспілкової команди. Як футбольний Львів сприйняв цю звістку?

– Футбольна команда заводу «Сільмаш» виграла перехідний турнір за право грати в класі «Б» у дрогобицького «Нафтовика». Однак, на вищому рівні заводчани утримувати колектив не могли. Від Федерації футболу СРСР надійшла звістка – для Львова зарезервовано додаткове місце, але для профспілкової команди. Уболівальники були раді, але керівництво міста – заклопотане. Ми ж, гравці, бачили для себе можливість продемонструвати чого варті у новому колективі, в додатку, на вищому рівні. Ще в грудні розпочалися пошуки потрібних виконавців. Зі СКА запросили мене, Віктора Іванюка, Олександра Філяєва, а згодом і Володимира Валіонту. З Тернополя приїхав Олександр Кольцов, з Житомира – Віталій Кулаковський.

Новопризначений тренер Олег Жуков формував команду поволі, адже не всі запрошувані футболісти підходили під його бачення гри. Тренувальний збір ми провели на Закарпатті, де перемогли команду Комунарська – 5:1, Берегове – 2:0, Ужгорода – 2:1. Ці результати засвідчували, що робота велася у правильному напрямку.

– Чи пригадаєте в якій формі футболісти «Карпат» вийшли на перший матч?

– Польові гравці в зелено-білих майках з вертикальними смугами, білі труси і зелено-білі гетри. Натомість я виступав у своєму старому светрі, у котрому грав ще за СКА. Грали ми проти гомельського «Локомотива» на стадіоні СКА, а після матчу святкували перемогу – 1:0. Гол на рахунку Анатолія Крощенка.

– Як на воротаря, ви досить швидко завершили кар’єру. Це було зумовлене конфліктом чи станом здоров’я?

– Весною 1966 року до мене підійшов тренер Євген Лемешко і запитав: «Ну, що, старий? Будеш ще грати»? – Я відразу відповів: «Ні»! Після такої розмови почув психологічну відразу і зрозумів, що мій організм потребує спокою...

– Можливо злякались конкуренції?

– Зовсім не те. Футболіст має постійно дбати про те, щоб його спортивна підготовка кожного дня покращувалась. Адже спорт вимагає постійної концентрації фізичних і моральних сил. Хочу навіть порадити молодим футболістам: – «Більше вимагати від себе, а не звинувачуйте когось у власних клопотах». Конкуренція потрібна завжди і у всьому.

– Весною 1966 Ви залишили великий футбол. Чи довго обирали для себе нове місце роботи?

– Майже відразу почав тренувати дітей. А від Юста одержав завдання готувати воротарів – Віктора Турпака та Михайла Лупола. 1969 року мені запропонували зайнятися розвідкою матчів суперників «Карпат». Ця робота була для мене дуже цікава, і водночас – відповідальна. Пригадую такий випадок. Гравці «Карпат» готувалися до півфінального матчу з «Суднобудівником» з Миколаєва. Я ж поїхав до Ростова оглядати потенційних суперників по фіналу: гру СКА – ЦСКА. У місті ажіотаж, а в готелях – брак вільних місць. Після довгого оббивання порогів довідався, де мешкають москвичі. На щастя, зустрів Боброва і після короткої розмови Всеволод Михайлович зрозумів за чим я приїхав – допоміг влаштуватися у готель. А наостанок жартівливо порадив: «Їдь до Львова і готуй п’єдестал під кубок»! Ці слова великого майстра виявилися пророчими. І ми привезли до Львова кришталеву чашу СРСР. Це найбільший успіх «Карпат» у її понад піввіковій історії. Я ж гордий з того, що у цій перемозі є й моя скромна частка.

– Приїхавши до Львова з Кубком СРСР, на вас, мабуть, чекали визнання та нагороди...

– Уся слава належала гравцям. Вони її заслужили найбільше. Багатьом присвоїли звання майстрів спорту СРСР, а наставникам – заслужених тренерів УРСР. Але не обійшлося без прикрощів, пов’язаних з моєю кандидатурою. Виявилось, що під час оформлення документів мої... загубилися. І про мене забули. Було дуже прикро і навіть боляче на душі. Я з пересердя позбувся через піч більшість своїх футбольних трофеїв. Але життя продовжувалось і образа забулася...

– Розкажіть, будь ласка, про свій домашній оберіг?

– Зі своєю дружиною Геленою-Марією познайомився 1955 року на... Закарпатті. Після закінчення медичного інституту вона поїхала працювати у моє рідне місто Перечин, де ми зустрілися у будинку культури. Познайомились, а через місяць побралися. Але щойно наступного року взяли шлюб у Львові в Кафедральному соборі римо-католицького обряду. Робили це, як і більшість молодят у ті часи – в таємниці. На весільний обід запросили з команди лише Олексія Гриніна. Проте, тренер так і не довідався, з якої нагоди гостював у нас. От і все весілля. Моя дружина подарувала мені три дочки-красуні. Усі роз’їхалися, хто куди. У Львові ми залишилися удвох з дружиною.

– Упродовж своєї кар’єри, напевно, були якісь цікаві, а можливо й комічні епізоди?

– Якось захищаючи ворота команди ОБО, пропустив прикрий м’яч поміж ногами. Переживав з цього приводу. Але перед черговим матчем я звернувся до тренера з проханням щоб довірив мені місце у воротах. У відповідь я почув: «Знаєш Юро, я чекав від тебе цього рішення». Було приємно, що тренер мене добре розуміє. Пропускав м’яча і від нашого капітана Володі Валіонти...

– Які ваші улюблені заняття у вільний від футболу час?

– Розуміюся на багатьох справах, окрім електроніки. А найбільше люблю класичну музику танці, співи. До речі, разом із дружиною співали в хорі польського культурного товариства «Ехо».

– Якими ще видами спорту цікавитеся?

– Багатьма. За потреби розбираю і збираю своє авто. А у спорті віддаю перевагу тим, що розвивають реакцію і витривалість. Маю все необхідне для їзди на лижах, люблю спортивну гімнастику, баскетбол і волейбол. Але зараз більше уваги приділяю руханці. Люблю природу.

– Що для вас означає слово радість?

– Насамперед можливість забезпечити усім необхідним свою сім’ю, а також добрий стан здоров’я. Колись сам грав у футбол, але тепер отримую велике задоволення коли бачу, як за м’ячем бігають діти. Однак тепер у львівських дворах зі свічкою не зустрінеш... футболістів. Ось це турбує.

– Працюючи з дітьми у дитячо-юнацькій школі «Карпати», ви добре обізнані популяризацією футболу серед дітей...

– Саме у дитячому футболі чи не найбільше негараздів. Люди, котрі вкладають у нього кошти повинні зрозуміти, що це не раптовий прибуток, а довготривала інвестиція, яка ніколи не буває збитковою. Адже йдеться про гарт наших дітей. Але стан наших шкіл і футбольних майданчиків часто – жалюгідний. Відрадно, що керівництво «Карпат» зараз переймається проблемами спеціалізованої школи.

– Чому ви, людина з великим досвідом роботи у футбольному господарстві, залишаєтесь поза структурою Федерації футболу Львівщини?

– А мене там ніколи й не було. Поза тим, бачу, що це керівництво якось дає собі раду. Незважаючи на свої літа, бажання працювати у футболі у мене залишилось.

– За роки тренерської роботи кого підготували для українського футболу?

– Насамперед це – Руслан Забранський, Микола Сич, Валерій Доморадов, Олег Венчак, Богдан Шуст, Андрій Карімов, Роман Мисак... Приємно, що ці хлопці зросли до рівня хороших футболістів. До речі, Шуст в пору своїх відпусток завжди відвідує мене. Значить щось доброго я йому прищепив. Але болить душа, коли до Львова звозять гравців з Африки, Америки та країн Європи, замість того, щоб покладатися на свої таланти, яких готують наші тренери.

– Як себе почуває футболіст у свої – 80?

(Сміючись) Якщо це про мене, то я давно не футболіст. Але почуття гумору мене не полишає, як і моя дружина. Це й тримає мене у хорошому стані.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры