Бонус 10 000 грн Ім’я Іштвана Секеча, якому сьогодні виповнюється 74 роки, є особливим для львівського футболу. Він причетний до усіх трьох головних команд нашого краю минулого століття. На початку 60-их одягав футболку львівського СКА. Через 20 років Іштван Йожефович очолив «Карпати», а згодом тренував СКА «Карпати» Львів.
Уродженець Закарпаття встиг попрацювати не в одному десятку команд. Географія його тренерської діяльності дуже широка – від Львова до Владивостока, від Душанбе до Красноярська. Його «Карпати» взірця 1979 року поправу вважаються великою командою, що могла повторити кришталевий успіх хлопців Ернеста Юста.
До вашої уваги спогади 74-річного Заслуженого тренера Таджикистану, України і Узбекистану про дитячі роки в Угорщині, шалені «Карпати» кінця 70-их років минулого століття і відбудову ташкентського «Пахтакора» після трагедії у небі над Дніпродзержинськом.
«Батько привчив любові до футболу змалечку»
– Іштване Йожефовичу, прийміть найкращі вітання зі Львова. Як справи?
– Дякую. Скаржитися немає на що. Поки здоров’я дозволяє, цікавлюся не лише футболом, а й всім тим, що оточує, новинами звідусіль.
– Розпочнемо мандрівку вашою кар’єрою з першої сходини – дитинства і початку професійних занять улюбленою грою. Ви народилися в футбольній сім’ї, брати Йосип, Андрій і Василь також грали...
– На той момент Закарпаття перебувало у складі Угорщини. В ті роки ця країна займала вагомі позиції у футболі. Наш батько Йожеф був футболістом, тому тема футболу в нас завжди була на першому місці. Ніхто нікого не примушував, все йшло природно. Хоча і хатньої роботи вистачало – старший брат йшов на роботу, а молодші діти мали покладені на них обов’язки й повинні були виконувати їх. Щоправда, в наших краях це не заважало дітям зранку до ночі ганяти м’яча.
– У вашому житті тісно переплетені різні країни, народи і національності. Ким вважаєте себе?
– Почуваюся угорцем. Мої батьки не володіли російською мовою.
– Українську мову знаєте?
– Звичайно, знаю. Буває так, що у Москві з друзями спілкуємося досить цікаво: вони російською, а я українською.
– Першими професійними командами у вашій кар’єрі були колективи Ужгорода і Рівного. Що пам’ятаєте про ті часи?
– У середині 50-их років мене почали залучати до складу ужгородського «Спартака». Мені було лише 15 років, тим не менше, в клубі я отримував стипендію.
– Згодом вас запросили в київське «Динамо», де ви переважно виступали за дубль. Проте дві гри в основному складі киян зіграли. У тій команді були такі легенди, як Макаров, Сучков, Войнов, Біба, Каневський, Лобановський...
– Прекрасні спогади про «Динамо» залишилися. Тоді в команді був перехід з одного покоління в інше. Звідти нас викликали в юнацьку збірну СРСР разом з Валерієм Лобановським і моїм земляком Андрієм Гаваші. Лобановський був талановитим футболістом, який володів прекрасним умінням – віддати останній пас. Тільки пропонуєш себе, і тут же отримуєш передачу.
– На початку 60-их років ви опинилися в тернопільському «Авангарді» в період розквіту місцевої команди...
– Почнемо з того, що в Тернополі народилася моя дочка, яка зараз живе в Ізраїлі. Тоді в Тернополі відбувалося не просто становлення футболу, а становлення інтересу до гри мільйонів. Кожного матчу на трибунах збиралося чимало людей. В «Авангард» я потрапив тому, що в Києві зазнав перелому стопи і змушений був відновлюватися.
«Хотів Секеча – маєш двох Секечів»
– Після «Авангарда» тернопільського у вашому житті був «Авангард» харківський. Через деякий час ви покинули Харків і поїхали до Львова – довелося підкоритися військовому обов’язку. Які спогади про львівський СКА?
– Це була команда, яка жила однією дружною сім’єю. Звичайно, відчувалася армійська атмосфера. Але кожен з гравців був на той час фігурою у футболі. Кращим свідченням цього є чвертьфінал Кубка СРСР, куди пробилася наша команда.
– Про той розіграш хотілося б поговорити детальніше. У 1/512 фіналу Кубка СРСР СКА грав проти команди з вашого рідного краю – ужгородської «Верховини». Львів’яни перемогли 4:2, а ви забили один з голів.
– Розумію, що ви маєте на увазі. Злого умислу в мене не було. Просто хотілося зіграти вдало і показати, що я недаремно виступав у серйозних клубах. Буває таке відчуття в кожного футболіста.
– Наступний етап, а саме 1/256 фіналу, виявився не менш цікавим. Черговий матч з підтекстом для вас – добре знайомий тернопільський «Авангард». Більше того, у складі Тернополя грав ваш рідний брат Василь...
– У нас з Василем ще до того, як ми стали професіональними футболістами, були дуже принципові матчі. Ми могли годинами змагатися один на один на великому полі. Пізніше ми разом опинилися в «Чорноморці». Пригадую навіть такий анекдот про нас. Золота рибка каже старцю: «Ти просив Лобановського – маєш Лобановського, просив Базилевича – маєш Базилевича, просив Секеча – маєш двох Секечів. Що тобі ще потрібно?» (Сміється.) Як зараз пам’ятаю цю вирізку з газети.
– Той розіграш Кубка був неймовірним для вас – у кожній наступній стадії ви забивали гол. Постраждали «Десна», «Дніпро», «Волга», а потім ще й ростовський СКА. Така собі «річкова» серія вдалася...
– Для нападника немає нічого кращого, ніж забитий гол. Тому націленість на ворота – це головне завдання. Так було і в мене у тих матчах.
«У 1969 році «Карпати» заслужено стали володарями Кубка СРСР»
– У 1966 році ви опинилися в московському ЦСКА. Команда там теж підібралася хороша: Баужа, Грещак, Капличний, Федотов, Варга. Щоправда, в одному з інтерв’ю ви сказали, що не вважаєте той період надто успішним у своїй кар’єрі.
– Майже половина того складу ЦСКА були кандидатами в збірну Союзу. Для прикладу, пригадаємо Альберта Шестерньова. Вважаю, що навіть у сучасному швидкісному футболі він би не загубився. Це була команда, в якій було чимало гравців, на яких можна мені було рівнятися. Щодо мого вислову про не надто вдалий період, то можу пояснити – оцінюючи себе зі сторони, можу сказати, що міг забити більше, ніж 11 голів за сезон.
– В одному з матчів ЦСКА здолав вашу майбутню команду одеський «Чорноморець» з рахунком 5:3. Чи не хет-трик у тій грі посприяв вашому переїзду в Одесу?
– Парадокс полягає в тому, що ще задовго до цього матчу ширилися чутки про мій перехід у «Чорноморець». Раніше я виступав у СКА Одеса, звідки мене хотіли забрати в команду моряків.
– В одеському «Чорноморці» ви провели 6 сезонів. Читав, що сім’я навіть хотіла залишитися жити в Південній Пальмірі...
– Так, такі плани були. Ми мали трикімнатну квартиру на березі моря. Початок тренерської діяльності вніс корективи у мої плани. Коли я почав працювати головним тренером в «Памірі» з Душанбе, то відразу ж сказав собі: житиму тільки в одному з двох моїх улюблених міст – Львові або Одесі.
– В 1969 році, коли «Карпати» здобули Кубок СРСР на стадії 1/8 фіналу львів’яни приймали «Чорноморець». Ви були безпосереднім учасником того матчу. Щось пам’ятаєте про ту гру?
– Дуже добре пам’ятаю її. З таким ажіотажем, який був навколо матчу у Львові, я ще не стикався. Всі були впевнені, що ми поїдемо додому в статусі переможця. Але львів’яни цілком заслужено виграли кришталеву чашу. Головний їхній козир – це те, що команда віддавала перевагу гостроатакуючому стилю ведення гри. Пройшли вони нас по ділу, так само цілком заслужено здобули Кубок.
«На полі був жах»
– Наступного року вам знову довелося грати проти колишньої команди – тернопільського «Авангарда», в складі якого виступав ваш брат Василь. Кажуть, що в тому матчі один з глядачів, який заліз на парашутну вишку, не втримався і зірвався вниз...
– Так, пригадую таке. Ця подія перекреслила нашу радість від перемоги. Ця гра в мене і зараз перед очима. У першому матчі в Тернополі ми зіграли 0:0, а в Одесі забили 4 голи без відповіді. В Тернополі я вже давно не грав, але мене зустріли дуже тепло.
– Першим вашим серйозним тренерським досвідом стала праця в «Памірі» з Душанбе. Судячи з кар’єри, вас можна назвати громадянином світу. Таджикистан, Узбекистан, Вірменія – як жилося у цих далеких країнах?
– Мені працювалося легко, бо я відчував довіру. В перших чотирьох матчах ми двічі програли і двічі зіграли внічию, але жодного кривого слова від керівництва я не почув. Ми приїхали додому, перебуваючи в турнірній таблиці на останньому місці. Але тодішній голова Ради міністрів Таджикської Республіки Набієв викликав до себе всю команду і сказав, щоб ми працювали спокійно і не хвилювалися за результати. Він розумівся на футболі і бачив нашу плідну працю під час передсезонної підготовки. Результат не заставив себе чекати.
– У вашій команді грали два воротарі: Станіслав Карасьов і Володимир Тростенюк, який потім виступав за «Карпати». У вас була своєрідна традиція – постійно змінювати їх по ходу матчу...
– Так, такі моменти були, і вони не випадкові. Карасьов – досвідчений вовк, а Тростенюк – молодий і талановитий. Відчував їх нутром – хто з них хвилюється, переживає. Якщо хтось з них допускав помилку, то їх тут же треба було змінювати.
– Яким чином ви опинилися в «Карпатах»?
– Я провів переговори з генеральним директором заводу «Електрон» Степаном Петровським ще в Одесі. Планувалося, що я прийму команду вже в новому сезоні. Але на той момент «Карпати» грали з перепадами, тому вже у вересні я прийняв команду. Фактично, я мав готувати команду на новий сезон. Поступово ми змінювали ігрові амплуа гравців, пересмикнули декого.
– Для багатьох львів’ян найбільш драматичним і не справедливим матчем в історії «Карпат» є гра в Мінську проти місцевого «Динамо». Арбітраж судді Пономарьова не дозволив «зелено-білим» вийти у Вищу лігу...
– Гра вийшла некрасивою. Це все йшло з Москви. На цій грі В’ячеслав Дмитрович Соловйов був інспектором. Ще до гри я знав, що нас вб’ють. Після гри я зайшов у суддівську кімнату і задав просте питання: «Як ви розцінюєте суддівство?», він відповів мені: «Ну що, ти сам не розумієш чи що?». Те, що творилося на полі, нагадувало якийсь жах. Але ця гра нам дуже допомогла. Ми так розізлилися, що вирішили – наступного сезону хоч ціною крові, але завоюємо путівку у Вищу лігу СРСР.
«На футболістів «Карпат» навіть не довелося голос підвищувати»
– Це правда, що саме вашою ідеєю було перекваліфікування Степана Юрчишина у форварди?
– Я знав Юрчишина вже два роки. Постійно дивувався, чому його ставлять у середню лінію. Там він працював майже без користі. Це унікальний гравець з високою виконавчою майстерністю. Навіть у найскладнішій ситуації він знаходить цікаві ходи. Його призначення – забивати голи. Це професія Степана. В підсумку, приємно, що ми не помилилися.
– Які спогади у вас про колектив тодішніх «Карпат»?
– Мені пощастило, що я потрапив у таку команду з великою кількістю непересічних футболістів. Як наслідок, ми встановили рекорд – команда Першої ліги не втратила жодного очка на своєму полі за весь сезон. Мої тодішні підопічні – справжні професіонали. Їх не треба було підганяти на тренуваннях. Я навіть голосу не підвищував. Можна було стати поруч з тренувальним полем і насолоджуватися тим, як віддано гравці тренуються. В них було єдине слово – «треба», і все.
– В одному з інтерв’ю десятирічної давнини ви жартівливо кажете: «З тими «Карпатами» не цікаво було працювати. Вони б і без мене вийшли у Вищу лігу. Єдине, чим я займався, – трошки підтримував дисципліну».
– Існує таке поняття, коли команда відчуває свого тренера. Я щасливий, що так все і сталося.
– Покійний нині Григорій Батич згадував, що ви часто любили випускати його на заміну...
– Не може бути... Я й не знав, що він помер... (пауза). Був у нас такий хід. Він завжди його виправдовував і часто забивав після виходів на заміну. Ви дуже ошелешили мене цією звісткою.
– У 1979 році «Карпати» досягли значного успіху – вийшли в півфінал Кубка СРСР. Ярослав Думанський казав, що львівській команді було до снаги обіграти московських динамівців. Чого не вистачило для виходу у фінал?
– Суперник абсолютно нічим не був сильнішим. Не можу не згадати про суддівські помилки. Не зовсім чистим був пенальті у наші ворота, а грали б ми до того часу, поки «Динамо» не виграло б.
– Матчем раніше, в 1/4 фіналу Кубка Союзу, «Карпати» грали проти вашої екс-команди «Паміру» з Душанбе. Для вас дуже принциповою була перемога?
– «Памір» – це команда, яка народила мене як тренера. Бо не лише тренер виховує гравців, а й навпаки. Перед грою я приїхав на тренування колишніх підопічних і відверто їм сказав: «Не пощастило вам, що доведеться грати з «Карпатами».
«У 1980-му Київ нас просто тероризував»
– В побутовому плані у Львові вам добре жилося?
– Як я вже казав, я дуже люблю Львів. Такі почуття у мене виникли з перших днів перебування в місті ще у молодому віці. Це феноменальне місто. Але це не мій висновок, не я перший так сказав. Львів – місто всесвітнього значення. У мене там залишилося багато друзів. Інколи пригадую львівський період і думаю, чому я зараз не там? Як би там не було, але це теж мої краї, бо Львів і Закарпаття – один регіон, ніби через дорогу перейти і зайти в сусідню хату. Крім того, Львів для мене це місто, в якому я тренував ті незабутні «Карпати».
– Чи були у вас шанси врятувати ці «Карпати» у 1980 році і не допустити вильоту з Вищої ліги у першому ж сезоні в дивізіоні найсильніших?
– Ні, шансів я не мав. Ситуація й атмосфера, яку створював Київ на кожному кроці... Важко було. Нас тероризували. Дійшло до того, що я повинен був привозити своїх гравців до столиці, щоб представити їх керівникам «Динамо».
– Ви вважаєте, що цей процес був спланованим?
– Однозначно. Він був чітко керованим. Мені неприємно про таке згадувати. Вистачало і у Львові людей, які хотіли збивати футболістів з правильного шляху. Коли гравець думає не про те, як краще зіграти, а в його голові натомість живе думка, коли ж закінчиться матч, то до добра таке не приведе. Пригадую свою першу гру біля керма «Карпат». На трибунах зібралося всього кілька тисяч людей. Через дві гри виникла інша проблема – у Львові не могли знайти зайвого квитка на матч. Народ почав ходити на Юрчишина, Суслопарова, Броварського.
– Після львівського періоду ви поїхали у далекий Ташкент – реанімувати після авіакатастрофи місцевий «Пахтакор»...
– Наприкінці сезону в 1980 році настрій був у мене препоганий. В «Карпатах» ситуація жахлива через ряд вищезгаданих проблем. Я поїхав в Узбекистан, де в психологічному плані ситуація була важкою. Почав з того, що попросив у керівництва часу на адаптацію молодих гравців. Мені потрібно було укріпити 6 позицій. Протягом 1981 року заграло кілька хлопців з дублю. Дали про себе знати Марат Кабаєв, Ігор Шквирін. Далі було набагато легше.
– Партійне керівництво в Ташкенті подало руку підтримки?
– Було по-різному. Інколи прямо з гри викликали в ЦК і запитували, чому програли. На матчі я замість краватки одягав спортивний костюм. Думав, що в такому вигляді мене не запросять в ЦК. Цікаво, що партійне керівництво засідало навпроти стадіону – треба було тільки дорогу перейти. Після кожної гри я звітував. Один з партійних керівників чудово розумівся на футболі. Не було жодного такого тренування, яке б він не відвідав.
«За такі преміальні, які вам платять, я би всю воду в басейні випив»
– Ваш третій прихід у львівську команду відбувся наприкінці 80-их. Після СКА і «Карпат» ви опиняєтеся у СКА «Карпати». У одному з інтерв’ю згадуєте ці часи з певним сумом і негативом. Дивно, зважаючи, на те, що саме у тій команді почали яскраво грати Лужний, Хомуха, Авер’янов...
– Той період справді для мене асоціюється з певною гіркотою. Не все вдалося мені тут зробити. Хоча той же Лужний не хотів у СКА «Карпати» переходити. Великих зусиль ми доклали, аби переконати його. Мені казали, що він «дубовий». Але Олег прекрасний футболіст і довів це, коли після двох-трьох місяців перебування у Львові опинився в «Динамо». Тоді я сказав: «Лобановський що, теж помиляється?».
– У вашій багатій тренерській кар’єрі можна відзначити і цікавий період у Шепетівці. Як працювалося з харизматичним президентом «Темпа» Джумбером Нішніанідзе?
– У Шепетівці відбулося певне перевтілення команди. Після першого року роботи команда вийшла в Першу лігу. Коли Радянський Союз розпався, команда взагалі потрапила у Вищу лігу завдяки перемозі в Кубку країни. Щодо Нішніанідзе, то скажу, що він не просто тратив гроші, він справді любив команду. Одного разу наш президент, а він колись займався водним поло, прийшов на передматчеве тренування і сказав: «За такі преміальні, які вам платять, я би всю воду в басейні випив».
– У тренерській біографії є такі далекі міста, як Находка, Владивосток, Красноярськ. В одному з останніх інтерв’ю ви сказали, що футбол викинув вас, як автомат викидає відстріляну гільзу...
– Почнемо з Находки. Це унікальне місце, але у футбольному плані в нас були обмежені фінансові можливості. Про Владивосток згадувати не особливо хочеться. Багато сумних спогадів про той час. А Красноярськ – це той приємний випадок, про який хочеться розказувати. Один з місцевих багатіїв Анатолій Петрович Биков, який контролював всю економіку Красноярського краю, а це алюмінієві, переробні заводи, гіганти промисловості, спонсорував команду. Він – колишній спортсмен, тому на спорті добре розумівся. Після першої зустрічі я йому сказав: «Ви щойно розповіли все те, про що я хотів вам сказати». Якби не його арешт, то я не сумніваюся в тому, що команда була б у Прем’єр-лізі.
– Наостанок, поцікавлюся вашим сімейним життям. Син Іштван Секеч пішов батьковими слідами...
– Справа в тому, що на самому початку шляху він пошкодив ахіллове сухожилля. Далі було кілька невдалих операцій. Іштван і зараз рветься з хлопцями побігати у любительському чемпіонаті з друзями. Але після матчів постійно відбувається запалення сухожилля. Порекомендував йому спробувати себе в суддівському ремеслі. Проте це йому не подобається.
