Бонус 10 000 грн Ми зустрілися в одному із затишних львівських кафе. Востаннє Івана Гамалія доводилося бачити ще у 1994 році. Тоді він уже майже завершував кар’єру, але неабияк допоміг «Карпатам» у тому сезоні. Іван Павлович вже давно змінив львівську прописку на лісабонську. В Португалії вся його родина. А ще вагома посада – він є президентом Асоціації футболу українців у Португалії.
Проте обізнаність і фаховість пана Івана примушує засумніватися – невже людина, яка останні 15 років живе так далеко від Львова, може настільки добре орієнтуватися в наших реаліях? Іван Гамалій не лише ділився своїми думками про нинішнє життя, а й згадував. Згадувати йому є про що – понад 300 матчів у футболці СКА «Карпати» (Львів), участь у відбудові воскреслих «Карпат» і десятки інших миттєвостей футбольного життя. Розповідь ця була цікавою і щирою, що ніби відкривала душу самого співрозмовника.
«ПІД ЧАС ОБ’ЄДНАННЯ СКА І «КАРПАТ» НАШОЇ ДУМКИ НЕ ПИТАЛИ»
– Іван Гамалій народився у селі Гамаліївка. Збіг обставин чи історична закономірність?
– Колись наше село називали Жидятичами. Згодом його вирішили перейменувати. Мій прадід, що мав прізвище Гамалій, був найстаршим у селі, мав 110 років. Односельці довго не задумувалися й охрестили село Гамаліївкою.
– Перші кроки у футболі ви робили під керівництвом відомого тренера Володимира Вараксіна. Цю людину дуже шанують на Галичині, проводять турніри, присвячені великому тренерові...
– Разом з моїм сусідом Андрієм Федецьким, батьком Артема Федецького, у 8-річному віці ми розпочали займатися футболом у школі львівського СКА. Вараксін вкладав душу в дітей. До нас ставилися дуже добре. У нашої команди були справжні «заруби» з Львівським спорт-інтернатом, у складі якого виступав Андрій Баль. Щодо турнірів, присвячених великому тренеру, то постійно намагаюся відвідувати їх з Олександром Швойницьким.
– Вашою першою професійною командою став луцький СКА?
– Так, мені тоді було 16 років, навчався у 10-му класі. Тренував команду Ернест Кеслер, а в її складі виступали зірки того часу: легенда ЦСКА Юрій Істомін, гравець «Спартака» Юрій Дарвін, а також наші хлопці Юрій Дубровний, Віктор Никитюк, Емеріх Майороші. А я був малим хлопчаком. Для мене за честь було м’ячі носити таким футболістам. Після тренувань доводилось їх шкурити, натирати. Та мені у радість було навіть тренуватися з ними. Пізніше команду перевели до Львова.
– У 1982 році відбулося злочинне об’єднання двох самобутніх львівських команд «Карпат» і СКА. Як сприйняли такий крок самі футболісти?
– Від нас нічого не залежало. Перший секретар Львівського обкому партії Віктор Добрик і командувач ПрикВО разом з вищим партійним керівництвом чомусь вирішили, що так буде краще. Це не правильно, бо «Карпати» – окрема боєздатна одиниця і СКА теж самостійна команда. Але нічиєї думки не питали, а вирішували у вузькому колі – проти не був ніхто.
– Новостворену команду починав тренувати Микола Самарін...
– Улюблена фраза Самаріна: «Найкраще тренування – це гра». Нам так набридли ці двосторонні матчі, що вже не могли на м’яч дивитися. Але альтернативи не було. Не хочете грати, то будете бігати по колу. Пробігли п’ять кіл, і знову «двосторонка».
– Тодішня команда славилася гучними іменами: Юрчишин, Саулевич, Лендел...
– А ще Вітя Рафальчук, Гріша Батич, Володя Дикий. Важливо те, що команда була дружньою, результати теж пристойні показувала. Кажуть зараз, непопулярною вона була. Але пригадую, що трибуни постійно були заповнені – менше 10 тисяч людей не пам’ятаю. Коли ж приїжджали «Гурія», ЦСКА чи «Даугава», то взагалі аншлаги були. Наше діло – грати, гідно представляти свій край.
«УЛЮБЛЕНА КОМАНДА – «ЛОКОМОТИВ» (МОСКВА)
– Судячи зі статистики, вас можна назвати штатним пенальтистом команди. Звідки такі таланти?
– Я виконував не лише пенальті, а й штрафні і кутові. Спробував одного разу пробити пенальті – і пішло. Бив я на силу, але майже завжди забивав. У стилі Ігоря Беланова (сміється).
– У 1983 році в команду прийшли не лише вищезгаданий вами Володимир Дикий, а й Ельхан Расулов і Володимир Татарчук. Що скажете про них?
– Ельхана взагалі другом можу назвати. Ми часто ділили номер на виїзді, на базі жили і по життю товаришували. Володя Татарчук – дуже хороший футболіст і хлопець. Можу сказати про нього тільки приємне.
– СКА «Карпати» бракувало зовсім трохи для виходу у Вищу лігу в двох сезонах поспіль. Вам під силу було завоювати бажані путівки?
– Ми постійно зупинялися за крок від другого місця і здобували «бронзу». Напевно, давався взнаки той факт, що мали старшого брата – ЦСКА. Крім того, суперники були достойні – «Ністру», Памір», Даугава».
– У вас були дуже сильні партнери. Але суперники, проти яких ви грали, також вважалися зірками того часу – Павло Яковенко, Курбан Бердиєв, Антон Шох, Сергій Андрєєв, Ігор Гамула, Олександр Заваров, Валерій Газзаєв...
– Це майстри того часу. Додам сюди ще Сергія Юрана, Сашу Малишенка, який потім виступав у нашій команді. Проти Андрєєва було важко грати. Але ми теж не подарунок. У СКА тоді була атомна команда.
– У 1984 році команда вперше зупинилася за крок від Вищої ліги. В одному з останніх матчів сезону львів’яни обіграли «Ністру» з рахунком 3:1, а ви відзначилися двічі.
– «Ністру» я любив забивати, але найбільше забивав у ворота московського «Локомотива». Полюбляв це робити на виїзді. Як кажуть, своя команда. Попри позицію правого півзахисника і другий номер на спині, я часто забивав. Майже кожного сезону зупинявся поруч з позначкою у 10 голів. Навіть коли перекваліфікувався у правого захисника, то все одно полюбляв підключатися до атак.
«РОЗІГРУВАТИ ПЕНАЛЬТІ ЗАПРОПОНУВАВ БУЛГАКОВ»
– Вас можна назвати універсальним солдатом. Ви майже не пропускали жодної гри, виконували стандарти... Покоління змінювалися, але ви незмінно залишалися основним гравцем СКА «Карпати».
– Не знаю навіть, яким чином це можна пояснити. Мав здоров’я і бажання, тому стабільно виступав (сміється).
– Ходять легенди про вашу стартову швидкість. Це результат виснажливих тренувань чи вроджений талант?
– Я з дитинства працював над цим. Кожного дня бігав крос у Гамаліївці. Казали люди по-доброму: «Он, дурень побіг». Нічого з неба просто не падає, якщо не працюєш над собою. Травм за всю кар’єру, що тривала 26 років, було мало, дякувати Богу. Тренувальний процес був цікавим. Підкати на асфальті робили. Могли битися, але за полем обіймалися і товаришували. Оточуючі казали, що я на полі і за його межами – дві різні людини. Ми билися за команду, незалежно від умов. У Луцьку футболісти отримували 3 рублі 20 копійок (сміється). Але ніхто не скаржився. Тепер двічі по м’ячу не вдарить, а вже мільйон просить.
– Ваша команда запам’яталася багатьом завдяки специфічному пробиттю пенальті – Лендел і Рафальчук розігрували удар з позначки і тим самим заставали воротаря зненацька...
– Було це при Володимирові Булгакову. Одного разу перемагали 3:0 і вирішили спробувати. На тренуваннях відпрацьовували цей удар. Якби це сталося за нічийного рахунку, то не ризикували б. Звідки Булгаков взяв ідею такого розіграшу, навіть не знаю. Гравці суперника побігли до судді... Марна справа, все в межах правил.
«АВТОМАТИ ЗАКОПАЛИ НА ГОРОДІ І ОЛІЄЮ ПОЛИВАЄМО – ЩОБ НЕ ЗАІРЖАВІЛИ»
– У 1985 році в СКА «Карпати» приїхав легендарний Вагіз Хідіятуллін. Що скажете про нього?
– У Хідіятулліна не пішли справи у ЦСКА і його відправили служити в Україну. Здається, у Бердичів. Наше керівництво взнало про це і тут же забрало його. Поставили перед фактом: «Або граєш, або назад їдеш у військову частину». Вагіз обрав перший варіант. Мушу сказати, що він – справжній професіонал. Людина з великої букви. Інший на його місці міг би сказати: «Я з Москви приїхав, не буду тут з вами бігати». А він щоденним ставленням доводив, що є футболістом високого класу.
– У тому ж році ви знову стали третіми. Більше того, набрали однакову кількість очок з московським ЦСКА.
– Там знову ж таки не все було так просто. Матч з ЦСКА, коли у Львові «Дружба» була забита під зав’язку, я пропускав. Мені на виїзді дали безглузду картку. Спостерігав за грою з трибуни, де знайти вільне місце було важко.
– За роки кар’єри вам довелося побувати ледь не у всіх містах Радянського Союзу. Траплялися й екзотичні Абовян, Степанакерт, Орджонікідзе... Проблем не було?
– В Орджонікідзе (нині – Владикавказ. – Авт.) страшно було з готелю вийти. В азіатів свої порядки. Ми грали з ними доти, доки не зрівняють. Суддів не випускали з поля. Грали і в Нагірному Карабаху. Там виходити за межі стадіону було небезпечно – приїхали, зіграли і поїхали додому. Хоча до нас чудово ставилися. В Грузії, Єревані, наприклад, про Львів дуже добре відгукувалися. В Росії ситуація була інша. Кричали з трибун: «Бей бандеров!». Нас в готелі покоївки питали: «Правда, що ви автомати з собою маєте?». Ми відповідали: «Звичайно, закопали на городі і олією поливаємо – щоб не заіржавіли» (сміється).
– Кажуть, що після об’єднання двох головних львівських команд на трибуни забороняли проносити атрибутику зеленого кольору. Доля правди в цьому є?
– Це пов’язано з тим, що треба було покінчити з будь-якими спогадами про «Карпати». Тодішній міський чиновник пан Скоков сказав, що ми будемо грати тільки у червоній формі. Але з часом все трохи змінилося. Хоча пригадую парад першотравневий. Нас зодягнули у військову форму, дали в руки м’ячі і сказали, що підемо колоною. Уявіть собі, як ми тоді почувалися.
«ПОДАРУВАВ ЛУЖНОМУ ЙОГО ПЕРШІ БУТСИ»
– Ми вже згадували багатьох ваших партнерів. Не можу не запитати про висококласних Володимира Кухлевського та Ігоря Шквиріна. Що пам’ятаєте про них?
– Це хороші нападники. Ігор – родом з Ташкента, забивний форвард. Кухлевський грав за ЦСКА (тоді гравців часто тасували – віддавали у київський, львівський чи одеський СКА). Побільше б таких гравців. З тренерами нам теж щастило. Булгаков був хорошим фахівцем. Продовжуючи тему наставників, не можу не згадати Андрія Карімова і Йосипа Фалеса. Останнього взагалі назву науковцем. На підготовчому етапі до сезону до нас підключали різну апаратуру, а ми по-доброму почувалися як піддослідні кролики. До того ж з нами працювали цілі наукові бригади. У Кубку СРСР довелося грати з зірковим «Динамо», яке нас обіграло з рахунком 4:0 завдяки хет-трику Олега Блохіна. Після тієї гри Йосипа Георгійовича зняли з посади.
– Ви згадали про Кубок Союзу. У 1986 і 1987 роках СКА двічі доходило до чвертьфіналу. В одному з розіграшів вас вибили з боротьби, як ви вже згадували, динамівці...
– Там була така команда! Ми грали з ними на зборах. В «Динамо» того часу виступали великі люди. Зараз є що згадати.
– Наприкінці 80-их команду поповнили талановиті Лужний, Гецко, Авер’янов, брати Юрченки. Вони однозначно підсилили вас...
– Через нашу команду пройшло безліч талановитих футболістів. Вони не затримувалися надовго, але слід залишали.
– Іштван Секеч згадував, що в Лужного не дуже вірили на початку його футбольної кар’єри...
– Олег був здібним хлопцем. Я подарував йому перші бутси. Наші мами все життя разом працювали. Одного разу за ним приїхав представник з «Динамо» Михайло Коман. Олег прийшов до мене за порадою. Сказав йому, що треба їхати: «Навіть якщо в основу не проб’єшся, зате сприймати тебе будуть по-іншому. При переході в іншу команду братимуть до уваги, з якої команди ти прийшов», – відповів я йому.
«ЛЬВІВ’ЯНИ ЩИРО РАДІЛИ ВІДРОДЖЕННЮ «КАРПАТ»
– У 1989 році на матчі з вірменським «Котайком» було встановлено антирекорд – 54 глядачі. Команда доживала останні дні?
– Все йшло до того, що команду розформують. Коли ми грали, то і люди ходили.
– Стільки років ви віддали одній команді. Не було пропозицій змінити СКА на інший клуб?
– Варіанти були. Спочатку мене кликали в «Зеніт». У 1978 році я взагалі був заявлений за московський ЦСКА. У тій команді виступали легендарні Володимир Астаповський, Олександр Тарханов. Астаповський допомагав мені писати заяву на прийом в команду. Але мені не вистачило терпіння – купив квитки на літак і повернувся додому. У Сімферополь Шапошников і Заяєв кликали, пропонували двокімнатну квартиру. Але я вважаю себе патріотом свого міста. Може, й варто було спробувати кудись переїхати. Але я не шкодую. Сумно, що при розформуванні СКА і створенні «Карпат» мені заборонили грати у нових «Карпатах», а я мріяв одягнути зелено-білу футболку. Лише трохи часу провів у відродженій команді.
– Про здійснення мрії ще згадаємо пізніше. Продовжуючи тему останніх днів СКА «Карпати», одним з останніх цвяхів у домовину СКА стала поразка «Пахтакору» з рахунком 7:2. У тій грі вам вдалося двічі забити. Але чому так слабо зіграла команда?
– Не пригадую точно, чи було це саме тоді, але одного разу ми приїхали у Ташкент. Спека неймовірна – 42 градуси за Цельсієм. Вони ще й поле полили. Випари шалені. Програли ми тоді з розгромним рахунком.
– Поговоримо про більш приємне. Ви взяли участь у першій офіційній грі «Карпат» після відродження команди. Це сталося 20 квітня 1989 року...
– Ми тоді в Ленінграді проти місцевого «Динамо» грали і здобули перемогу з рахунком 4:2. Пригадую, як тоді команду збирали. Наступну домашню гру неможливо забути – прийшов весь стадіон. Нам аплодували, люд щиро радів відродженню «Карпат». Проте я не міг залишитися в «Карпатах», як вже згадував, і поїхав у Польщу.
«ПОРАЗКА В ОДЕСІ СТАЛА ШАЛЕНИМ СТРЕСОМ»
– Як відбулося ваше повернення у «Карпати» вже за часів незалежної України, в сезоні 1993-1994 рр.?
– Тоді я виступав за ФК «Львів». В Кубку України ми грали проти кременчуцького «Кременя». Я забив гол, а вже ввечері Мирон Маркевич зателефонував мені і Едуарду Валенку й попросив, щоб ми прийшли в приміщення клубу. На той момент команда перебувала в підвалі таблиці. Через короткий проміжок часу волею календаря ми мали грати з «Кременем». «Карпати» давно не вигравали на виїзді. Тоді я забив пенальті і ми перемогли з рахунком 2:1. Взагалі друге коло ми прекрасно провели. Навіть не знаю, чому спочатку команда погано грала. Мені вже було 36 років, Едик теж був немолодий. Можливо, ми допомогли команді досвідом. Та й подружилися – я добре ладив з Євтушком, Чижевським, Покладком.
– У тому сезоні команда вийшла в півфінал Кубка України. Якби не кілька секунд, то виступала б у фіналі...
– Той жахливий матч з «Чорноморцем» важко згадувати. Вдома зіграли 0:0, а на виїзді вигравали. Потім одесити зрівняли рахунок. Ми все одно виходили у фінал. На останніх секундах хтось з їхніх азартно вигукнув: «Бий!», і Сергій Булигін пробив – м’яч влучив Саші Чижевському в ногу, тим самим дезорієнтував Расулова, який кинувся в інший кут. Це була трагедія. Я, наприклад, після фінального свистка плакав. Мені вже було 37 років. Ми в фіналі точно б перемогли «Таврію». Після гри Маркевич сказав нам перед тим, як ми сідали в поїзд: «Сьогодні я вам дозволяю все». Це був неймовірний стрес. Навіть у чемпіонаті декілька матчів програли після фіаско в Одесі.
– Після того сезону ви поїхали у Португалію?
– Ні, спочатку я вирушив у Чортків, де був граючим тренером. В одному з матчів молодий Андрій Шевченко нам гол забив. Взяв я туди з собою Береського, Бондарчука. До речі, з Олегом Береським й зараз спілкуюся. Ми плануємо турнір організувати серед українців усього світу. Бо в Португалії наша команда 5 років поспіль стає найсильнішою серед мігрантів. До речі, на Піренеї я їхав на кілька місяців, а затримався там на п’ять з половиною років.
«УБОЛІВАЮ ЗА «ПОРТУ», А СИН І ВНУК – ЗА «СПОРТІНГ»
– Продовжуєте займатися футболом на батьківщині Кріштіану Роналду?
– Так, у нас участь в чемпіонаті бере 16 команд. Раніше були виключно українські. Зараз вже долучаються молдовани, румуни. Перед Днем незалежності України завжди проводимо турніри. У нас навіть приз перехідний є – булава. Все на серйозному рівні. Крім того, мене зобов’язує посада, адже я є головою Асоціації футболу українців у Португалії Associação de Futebol dos ucranianos em Portugal .
– Відвідуєте у Лісабоні матчі кращих португальських команд?
– Так. Разом із сином і внуком ходимо не лише на футбольні матчі, а й на футзальні. Син й онук вболівають за «Спортінг», мені подобається «Порту».
– «Бенфіка» не популярна у вашій родині?
– Ні. Більше того, українці, які живуть в Португалії, не вболівають за «орлів». Вболіваю за «Порту», бо у них цікава клубна система. Кожного року продають лідерів, але постійно поповнюють склад якісними виконавцями, які наступного року стають зірками. Це складний, але розумний процес.
– Які спогади у португальців про Львів і Україну загалом після відвідин УЄФА Євро-2012?
– Тільки найкращі. Дуже вражені архітектурою нашого міста і гостинністю людей. Мені про це не раз казали. До речі, у Португалії вболівають по-особливому. Навіть якщо запитати жінку чи старого дідуся, то вони обов’язково в курсі всіх футбольних подій. Під час матчів усе місто слідкує за грою. В паб неможливо потрапити, не кажучи вже про стадіон. Новини у Португалії розпочинаються не з політики, а з футболу. На роботі люди розпочинають спілкування наступного дня з футбольних тем.
– Судячи з усього, родина у вас спортивна?
– Син свого часу займався футболом. Дружина моя також жодного футбольного матчу за моєї участі не пропускала. Внучка професійно займається тенісом. Їй 12 років і у своїй віковій категорії вона входить до Топ-300 кращих тенісисток Європи. Представляє Україну на міжнародних змаганнях. Онук хоче стати воротарем. Займається футболом, бере участь у різних турнірах. Синова наречена – одна з лідерів збірної України з гандболу, Віка Борщенко. Як бачите, у нас спортивна династія (сміється).
ДОВІДКА
ГАМАЛІЙ Іван Павлович
- Народився 20-го жовтня 1956 року в с. Гамаліївка Львівської області. Вихованець львівського СКА (перший тренер – Вараксін Володимир Єгорович). Амплуа – правий півзахисник. Зріст – 176 см, вага – 75 кг.
- Кар’єра в «Карпатах»: 1989, 1993/94 рр. Дебютував 20-го квітня 1989 року у гостьовому матчі проти ленінградського «Динамо» (перша офіційна гра «зелено-білих» після відродження команди). Загалом в чемпіонатах СРСР та України зіграв за «левів» 29 матчів, забив 1 гол. Півфіналіст Кубка України сезону 1993/1994 рр. Майстер спорту України.
- Окрім «Карпат» виступав за команди: СК «Луцьк» – 1974, 1976/1977 рр., «Зірка» (Львів) – 1975 р., СКА (Львів) – 1978/1981 рр., СКА «Карпати» (Львів) – 1982/1988 рр., «Mied» (Польща) – 1990 р., «Галичина» (Дрогобич) – 1991, 1998/1999 рр., «Stal» (Сянок, Польща) – 1991/1993 рр., «Кристал» (Чортків) – 1993 р., ФК «Львів» – 1994 р., СК «Скіфи» (Львів) – 1995/1996 рр., «Промінь» (Самбір) – 1997/98 рр.
- Рекордсмен за кількістю зіграних матчів у складі команди СКА «Карпати» (Львів) – 301 матч, 44 голи.
- Нині мешкає в Португалії. Президент «Асоціації футболу українців у Португалії».
