Бонус 10 000 грн Молодого захисника по праву називають одним з найталановитіших вихованців львівського клубу. Попри свій вік, Костевич є незмінним гравцем «основи» «Карпат» і вже може підказувати своїм партнерам по команді, а також встиг примірити капітанську пов’язку.
«НАМАГАЮСЬ КОНТРОЛЮВАТИ ТЕ, ЩО КАЖУ У ПРЕСІ»
– Про тебе можна сказати, що ти улюбленець преси, адже без уваги твоя персона ніколи не лишається. Як відносишся до такої любові з боку працівників мас-медіа?
– Завжди приємно давати інтерв’ю (усміхається). Мої батьки та рідні постійно читають всі статті, матеріали про мене, ніколи нічого не пропускають. Деколи я можу не бачити якогось інтерв’ю, а вони вже телефонують та питають чи прочитав.
– Деколи футболісти недолюблюють працівників ЗМІ через те, що ті написали якусь не зовсім приємну і потрібну інформацію. Чи виникали у тебе неприємні ситуації з журналістами?
– Нічого подібного ніколи не траплялося. Завжди намагаюсь обережно висловлюватись у пресі, нікого не образити: ні журналістів, ні вболівальників. Тому, до цієї справи підходжу з надзвичайною обережністю.
– Працівники мас-медіа не завжди бувають люб’язними, а ще й славляться своєю нав’язливістю. Як тобі доводиться викручуватись з таких ситуацій?
– Часто бувають такі моменти, особливо, після невдалих ігор. І так хочеться провалитись крізь землю, а до тебе ще підходить журналіст і задає не завжди приємні запитання. Хоча, коли емоції заспокоюються, то розумієш, що це не потрібно тим кореспондентам чи іншим, а, перш за все, це для наших вболівальників, фанатів. Але трапляються такі випадки, що говорити взагалі не хочеться.
– За твою кар’єру доводилось стикатися із такою нав’язливістю журналістів, коли через постійні дзвінки доводилось виключати телефон?
– Такого у мене ще не було, а ось слухавку після ігор я часто не піднімаю. У день гри, або ж, і на наступний, до мене ніхто не в змозі додзвонитись. Чому так? Навіть і не знаю, подібна звичка виникла у мене ще зі школи. Батьки вже звикли, нормально до цього відносяться і все розуміють. Раніше намагались знайти якісь правильні слова підтримки, та згодом зрозуміли, що краще мені дати певний час, аби я заспокоївся. А якщо до мене телефонувати, то на емоціях можу наговорити чогось зайвого, нічого хорошого з того не виходить.
– Скільки зазвичай часу йде на твоє урівноваження?
– З кожним днем, з кожною годиною після матчу потроху заспокоюєшся. Після гри додзвонитись до мене нереально, а от на наступний день, ближче до вечора, вже можна поговорити з рідними (сміється).
– Говорячи про невдалі матчі, після гри, ти переглядаєш свої помилки на полі або партнерів по команді, чи, навпаки, хочеш якомога скоріше забути матч і ніколи про нього більше не згадувати?
– По-різному буває. Трапляється таке, коли соромно дивитись на себе зі сторони, бачити свої дії. Буває і навпаки, розумієш, що ніби все добре складалось, але чогось не вистачило, тоді і дивлюсь повтори. Встаєш зранку, ноги болять, голова болить, але попри все люблю інколи передивлятись подібні ігри повністю у записі.
– Конспект часом не ведеш?
– Ні, воно все відкладається в голові. Тим паче, тренер на перегляді матчу, теж покаже твої невдалі прийняті рішення та дії. Намагаюсь своїх помилок у майбутньому більше не повторювати.
«НЕ ЛЮБЛЮ ПОСПІШАТИ»
– В одному з інтерв’ю ти сказав, що полюбляєш активно проводити свій час. Як часто ти потрапляєш в екстремальні ситуації?
– Останнім часом точно такого не було. Хоча я часто запізнююсь і трапляється таке, що добираюсь на тренування в екстремальному режимі (сміється).
– Що тренер говорить про твої спізнення?
– Якось так склалось, що всі вже трохи звикли до моїх постійних запізнень. Завжди приїжджаю останнім на базу, з тренування теж їду останній. Поки все помаленьку зроблю, то команда вдома вже давно, а я тільки збираюсь їхати; не люблю поспішати.
– Ніколи не намагався раніше вставати, щоб вчасно зібратись та приїхати першим?
– Я навіть коли після тренування все раніше всіх зроблю, раніше прийду у роздягальню, то все одно виходжу останній. У мене все має бути розмірено, нікуди не поспішаючи, тому, подібне мені не допомагає, щоб бути першим.
– У школі теж постійно спізнювався на заняття?
– Ні, у школі такого не було, це набуте вже після неї. Дуже рідко запізнювався, завжди намагався добре вчитись. З поведінкою у мене було все добре, ніколи вчителі не робили мені зауважень.
– Спокійний, урівноважений та ще й добре навчався – мрія кожного викладача. Був улюбленцем вчителів?
– Можна сказати, що так. Звичайно, різні траплялись викладачі, але, щоб з кимось «на ножах», то такого точно не було. Я не був відмінником, навчався на середньому рівні.
– Можливо, на це питання можна передбачити відповідь, та все ж не можу не запитати. Якими були твої улюблені предмети в школі?
– Алгебра і геометрія. Чому так? Я тричі міняв школу через футбол і бувало таке, що часто через це пропускав навчання. Потрібно було наздоганяти пропущене, я це робив вдома з батьками, переважно саме з татом, а він акцентував увагу саме на цих науках. Навіть, траплялись випадки, коли довгий час хворів, не ходив до школи і вдома з татом самостійно проходив шкільну програму та коли повертався на навчання, то виявлялось, що я випереджав однокласників на пару тем вперед.
– Якби ми не дізнались про футболіста Костевича, не виключено, що з цим прізвищем була б пов’язана кар’єра математика?
– Точно сказати не можу. Коли у першому класі мене запитали ким хочу стати, відповів, що хочу працювати там де тато. Хоч, насправді, достеменно не знав ким саме він працює (сміється). А от вже у другому класі на це ж питання, без вагань сказав, що хочу стати футболістом. Навіть страшно думати, що було, якби моє життя позбавили футболу. Математику як професію, скоріше за все, не став обирати. Алгебра і геометрія мені подобались у школі, а коли почалась вища математика в університеті, любов швидко пройшла.
– Як пройшли студентські роки у майбутнього футболіста? Чи справді, вони відрізняються від усталених стереотипів про студенство?
– Звичайно, у футболістів трохи по-іншому, адже більшість часу проводиш на тренуваннях, а для навчання залишається зовсім мало. У мене не було студентських років як у моїх однолітків чи того, що розповідали батьки про своє навчання в університеті. Під час навчання в Дублянах, півроку жив у гуртожитку, тому таки доводилось бути свідком студентських вечірок старшокурсників.
– При вступі, як і кожному абітурієнту, тобі довелось пройти випробування ЗНО. Наскільки успішно з цим впорався?
– Я здавав українську мову та літературу, біологію і математику. Останнє здав найгірше, так вийшло, що під кінець школи моя любов до точних наук десь зникла (сміється).
– Можливо, після математики полюбив щось зовсім протилежне, наприклад, малювання?
– Ні, малювання любив мій тато, який завжди допомагав мені у цій нелегкій справі. Твори теж не любив писати, та коли переїхав у Винники, жив у маминої сестри, а вона була вчителькою української мови. Своїми знаннями з цього предмету у більшості завдячую саме їй.
– Якби довелось обирати між гуманітарними і точними науками, на що впав би твій вибір?
– Хотілось би сказати, що обрав точні науки, та мені здається, що то занадто скучно й одноманітно. Сидіти в лабораторії в окулярах не моє, я більше люблю рухатись.
– На сьогодні, для кар’єри успішного футболіста потрібно обов’язково знати іноземну мову. Як у тебе справи з англійською?
– У школі взагалі була справжня біда. У початкових класах у мене не було іноземної, а от коли перейшов у Винники, там мої однокласники вже на досить непоганому рівні знали англійську. Намагався наздогнати їх самостійно вдома, але на футбол витрачав більше часу, ніж на навчання. Сьогодні дуже жалію про те, що коли була можливість вчити англійську мову, я її проґавив. Зараз теж намагаюсь вивчати мову, розумію, що мені пояснюють, але поки боюсь щось говорити, адже можу сказати неправильно. Знайшов собі репетитора і з нового року планую продовжити заняття англійської.
– Що є для тебе найскладнішим у вивченні іноземнох мов?
– Почати говорити, десь присутній мовний бар’єр. Соромно, що можу щось неправильно сказати, тому поки що трохи важко говорити для мене. Але обов’язково буду переборювати цей страх.
– Зараз все більшої популярності набуває німецька мова. Чи є вона у твоєму списку бажаних для вивчення?
– Звичайно, що хотів би її опанувати. Можливо, вона не така поширена як англійська, але нею теж розмовляє велика кількість людей. Під час футбольного турніру в Австрії доводилось чути їхню мову, трохи жорстка як для мене. Вони ніби спілкуються у звичному режимі, а таке відчуття, що постійно наказують один одному щось робити.
«ВСІ МУХОМОРИ У ЛІСІ ЗАВЖДИ ТОПТАВ»
– Твоя найбільша пригода в житті...
– Моя пригода почалась ще з того часу, як почав ходити у футбольну школу. Особливо, коли переїхав із села у Винники, там трапилось купа цікавих історій, тато говорить, що потрібно колись написати про це книжку. Бувало й таке, що гаманці з сумки витягали, і що доводилось переїздити на іншу квартиру через те, що онук бабці, у якої ми орендували житло, із в’язниці вийшов; такого справді ніколи не забудеш.
– Не приходило на думку, в майбутньому, написати автобіографію?
– Звичайно, цікаво було це зробити, але тільки в тому випаду коли б вона користувалась попитом. А написати її для того, щоб прочитали тільки батьки та рідні, не бачу в цьому сенсу.
– Якби тобі сказали, що на високій горі, припустимо на Говерлі, тебе чекає твій кумир, поліз би підкорювати вершину?
– Мало того, що я сам по собі хочу піднятись на Говерлу, а якби мені сказали, що мене там ще й хтось чекає класний, то без роздумів би побіг. Дуже люблю гори, моя мама родом з гірської місцевості, я там часто проводив свої канікули в дитинстві. Подобається ліс, ходити збирати гриби, ягоди і тому подібне.
– Які гори тобі подобаються більше: зимові та засніжені чи літні та сонячні?
– Безперечно, у теплу пору року подобається в горах більше, адже я й сам люблю тепло. Коли надворі зима та холодно, то намагаюсь зайвий раз з дому не виходити (сміється).
– Як у тебе з почуттям орієнтування у невідомій місцевості, наприклад, лісах?
– У дитинстві ми часто з друзями бігали по лісу, випадків, щоб заблукав у мене не було, його я знав як свої п’ять пальців. А якби мене зараз висадили посеред ночі десь у Брюховицькому лісі, то довелось би трішки походити (усміхається).
– Ти казав, що любиш збирати гриби. Які твої знання у цій сфері, можеш відрізнити бліду поганку від маслюка?
– Я досить добре тямлю у грибах, всі їстівні, які є в Україні назвати зможу. Можливо й не так, як пишуть у книжках, але як кличуть їх у нас у селі добре знаю. Коли збирав гриби, тоді і запам’ятав, а зараз, щоб правильно назвати прийдеться вчити по-новому.
– Гуляючи з друзями по лісу, ніколи не було спокуси зірвати і скуштувати мухомора?
– Перший час до лісу я завжди ходив разом з батьками, вони вселили у мене трохи страху розповідаючи про отруйні гриби. Тому постійно намагався їх обходити стороною, а коли бачив мухомора, то обов’язково їх топтав (сміється).
– У дитинстві Костевич був слухняним чи не раз доводилось стояти в кутку за маленькі пустощі?
– Мене могли покарати тільки за те, що я довго ганяю з хлопцями у футбол. Міг зранку піти, а прийти ввечері увесь мокрий і з м’ячем в руках. У таких випадках тато трохи сварився. Бувало таке, що вікна м’ячем вибивав, у мене все тісно пов’язане з футболом. Вдома розбив одне вікно, по сусідству з нами знаходилась закинута школа, яка згодом стала ще й без вікон. Брама священника теж страждала від мого футбольного дитинства, вона була дерев’яна і коли не було з ким грати, міг цілий день лупити м’чем об неї. Пізніше, коли йшов вже у футбольну школу, то довелось її замінити (сміється).
– Коли приїздиш додому як тебе зустрічають твої сусіди?
– Перші питання завжди: «Що з «Карпатами»? Чому не виграли? Як так сталось?» і тому подібне. Тому відразу по приїзду я завжди відчитуюсь перед ними та розповідаю, як справи в команді. Батьки завжди дуже сумують та чекають мене, сусіди теж намагаються заходити, коли я вдома. Приходять і починається: «Я що з футболістом не вип’ю?», налиють мені узвару чи чаю, собі 50 грам і говорять: «Буду всім розповідати, що з карпатівцем пив» (сміється).
– Мабуть на матчі «Карпат» їде велика підтримка з твого рідного села?
– У мене на стадіоні свій «завжди вірний» сектор із близьких, рідних, які деколи ще й сусідів беруть із собою. Всі вони хворіють футболом. Колись, міг з сестрою битись за дистанційний пульт від телевізора, щоб подивитись футбол, а тепер вона б така, що сама дивиться.
