Анис Бусаиди: "Таврия" должна мне 250 тысяч евро"

Анис Бусаиди: "Таврия" должна мне 250 тысяч евро"

113
Анис Бусаиди: "Таврия" должна мне 250 тысяч евро"
Фото - FootBoom.com

Він був на хорошому рахунку в Україні: стабільно виступав за донецький «Металург» і «Таврію», встиг пограти за кордоном: у австрійському «Зальцбургу», грецькому ПАОКу та російському «Ростові». Неодноразово запрошувався в національну збірну своєї країни. Зараз йому 33 роки, й він близький до завершення кар’єри.

Надія жевріє, але серйозних пропозицій немає

— Після «Таврії» повернувся на батьківщину, в Туніс. Зараз проводжу більше часу із сім’єю, працюю експертом на телебаченні та радіо. Підтримую форму з однією з місцевих команд. Не втрачаю надію, але, на жаль, не маю серйозних пропозицій. Отож, швидше за все, буду змушений займатися іншими справами.

— Із Україною втратили зв’язок?

— У жодному разі. Я люблю Україну! Це моя друга батьківщина! Я стільки років провів у вашій країні, в мене дружина українка, діти тут народилися. Маю квартиру в Донецьку, але ви знаєте, що там відбувається. Давно там не був. Хоча зв’язок не втрачаю, недавно гостював у Києві, зустрічався зі старими знайомими, планую почати вчитися на тренерських курсах.

— Не думали з’їздити в Донецьк подивитися на квартиру?

— Із квартирою все нормально, стоїть неушкоджена. Але поки мені в Донецьк не можна — не хочу ризикувати життям. Самі розумієте, я іноземець, а ситуація в місті вкрай нестабільна. Дуже багато людей загинуло. За що? Просто в голові не вкладається. Сподіваюся, рано чи пізно все заспокоїться.

— Недавно Юнес Беланда відкрито заявив, що це війна Росії з Україною. А ви що думаєте?

— Не тільки у вас подібне відбувається. Сирія, Ірак, Лівія, трохи зачепило й Туніс... Не скажу, що в Україні війна, але агресія очевидна. Уважаю, треба кидати зброю, сідати за стіл переговорів і шукати мирні шляхи врегулювання конфлікту. Сподіваюся, в Україні, Росії та Європі ситуацію тримають під контролем, тож незабаром усе стабілізується. Просто не розу-
мію, як у 2015 році європейсь­кі країни можуть не знаходити взаєморозу-
міння?!

Навіщо було вдиратися на чужу територію й захоплювати її частину?

— Ви виступали в Криму, коли Росія захоплювала півострів. Як це сприймали?

— Я бачив танки, військових, бачив, що ситуація розжарюється. Було трохи страшнувато, але нас запевняли, що нічого боятися. Зрештою, до стрілянини справа не дійшла, але ще ніколи в житті зі мною такого не було, щоби заснув у одній країні, а прокинувся в іншій. Дуже незвичні відчуття. Не розумію, навіщо було вдиратися на чужу територію й захоплювати її частину?

— Мабуть, про сімферопольський етап кар’єри у вас залишилися не найкращі спогади?

— Останні шість місяців команда на очах розвалювалася, всі бачили, що клуб загинається. Дуже прикро, що керівництво використовувало працю футболістів, хоча знали, що ніхто нічого не збирається платити. Можна було зразу попередити, мовляв, у нас немає за що втримувати команду, шукайте собі інше місце роботи. А нас одверто надурили. Це найжахливіший рік у моєму житті. Дуже прикро було. Через це я й залишив футбол, більше не хотілося знову вплутатися в подібний бруд.

— У «Таврії» вам багато винні?

— Дуже багато — 250 тисяч євро. Причому, винні залишилися не тільки мені, а й Сергію Погорілому, Сергію Назаренку, Максиму Калиниченку, Даміру Кахріману й багатьом іншим. У кожного є сім’ї, зобов’язання. Це, зреш­тою, наша робота, яка повинна оплачуватися. У Сімферополі нас увесь час годували обіцянками, а в підсумку — нахабно використали. Ми ж усі сили віддавали за «Таврію», стільки років захищали кольори цієї команди, а з нами так учинили. Хоча команда досягала певних успіхів у прем’єр-лізі, з року в рік старалася боротися за якнайвищі місця. Але потім все розвалилося, в останній період, коли «Таврію» очолив Нікола Костов, узагалі відбувалися дивні речі. Наскільки мені відомо, при ньому деякі футболісти отримували гроші, а деякі — ні.

— Не думали позиватися в УЄФА та ФІФА? Адже ви — легіонер, у вас контракт.

— До кого позиватися? Клуб припинив існування, замість нього з’явився якийсь інший, а колишнє керівництво «Таврії», очевидно, вирішило прос­то забути про борги. Після останньої гри за сімферопольців мені жодного разу не телефонували. Самому зв’язуватися не бачу сенсу, якщо в людей не було совіс­ті навіть пояснити ситуацію, то про що можна говорити? Були гроші, не були, невже завчасно тяжко про це сказати? Думаю, за бажання можна було знайти спонсора й вирішити це питання. Точно не знаю, надходили в клуб зароблені нами гроші чи ні. Але, таке враження, люди думали, як самим заробити. Шкода, що розставання із Сімферополем, у якому також певний час чудово почувався, вийшло таким безбарвним. Маю надію, у Федерації футболу України зроблять висновки, щоби футболісти були більш захищеними. Це імідж футболу країни. Зараз у багатьох хлопців, які виступають чи виступали в Україні, накопичилося багато запитань до клубів.

Кликали в Польщу, на Кіпр, у Грецію, Туніс і Бахрейн

— Після «Таврії» ніхто не цікавився вашими послугами?

— Кликали в Польщу, в команду-учасницю Ліги Європи, на Кіпр, у Грецію, Туніс, Бахрейн. Але, як вам казав, останній рік, проведений у «Таврії», сильно на мене вплинув. Звичайно, якби надійшла справді цікава пропозиція, я би зголосився, але не хотів грати, де доведеться. Бо я гідно провів кар’єру: багато виступав за свою національну збірну, встиг пограти в таких солідних клубах, як ПАОК, «Зальцбург», «Ростов», донецький «Металург», із яким брав участь у єврокубках, і ніколи не чув претензій на свою адресу, адже повністю викладався на полі.

— У донецькому «Металурзі» організація була на іншому рівні?

— Так, із радістю згадую три роки, котрі провів у «Металурзі». Це зовсім інший досвід, ставлення до футболістів, рівень інфраструктури. Тоді не було жодних нарікань щодо зар­платні. Це стабільна команда, яка впродовж тривалого часу демонструє змістовний футбол, добре комплектується. Єдине — трохи не вистачає підтримки вболівальників. Це дуже важливо для будь-якої команди. Із кожним роком «Металург» покращував статистику у цьому питанні. Але, на жаль, останні події в Україні внесли свої корективи.

— Із фанатами у вас коли-небудь виникали проблеми?

— Ніколи. Уболівальники не чіпають того, хто викладається на 100 відсотків. Ніде в мене не було проблем із ними, навпаки, люди підходили до мене після матчів, дякували за гру. Були часи, коли грав не зовсім вдало, але перед цим мав проблеми зі здоров’ям, і ніхто з глядачів не сварив мене, люди все чудово розуміли. Нормально, коли симпатики вимагають од команди найкращих результатів. Хоча не завжди це відбувається в коректній формі.

— Ви виступали в Росії. Помітили різницю з Україною?

— На мій погляд, в Україні набагато складніше грати, ніж у Росії. Там якість виконавців краща, більш швидший футбол. А в українській прем’єр-лізі непоступливі, жорсткі суперники, нерідко буває так, що одна команда грає, а інша тільки й думає, як не пропустити.

На тренерські курси — за рекомендацією Селюка

— Відчуваєте, скільки ще могли би грати на високому рівні?

— У кар’єрі професіонального футболіста майже не буває так, аби травми зовсім тебе не зачепили. Але в мене, слава Богу, не було із цим серйозних проблем. Отож у плані «фізики» зі мною все гаразд, іще три роки міг би спокійно виступати на пристойному рівні. Але зараз усі шукають молодших, на досвідчених уже не звертають уваги.

— Можете розповісти про свою сім’ю?

— Дружину звати Марія, познайомилися в Донецьку. Закохався з першого погляду, вже вісім років разом, і жодного разу не пожалкував про свій вибір. Досі вона мені надзвичайно подобається, тож такій жінці буду вдячний все життя. У нас дві чудові принцески — Сельма й Аміра.

— Не думали, як Едмар, узяти прізвище дружини й отримати українське громадянство?

— Ні, в мене вже не той вік. Нав­паки, моя дружина вже справжня туніска, ніжиться на морі, їсть рибу, каже, що почувається, як удома. Доньки на першій порі тяжко адаптовувалися, але потроху призвичаюються, вивчають французьку: молодша, якій два з половиною рочки, — зі мною, старша, їй шість із половиною, у школі ще й англійську вивчає. Головне, що вони поруч і постійно радують татуся. Удома ніколи не буває нудно. Уважаю, діти — це найкраще, що нам дає Бог, хочу, щоб у мене було четверо нащадків.

— Маєте бізнес у Тунісі?

— Слава Богу, я не надто залежний від грошей. Під час кар’єри непогано заробляв. Окрім того, вкладав гроші в нерухомість, це — бізнес моєї родини. Отож зараз можу собі дозволити пограти в задоволення.

— Із вашим менеджером Дмитром Селюком підтримуєте стосунки? Він не пропонував стати агентом?

— Селюк — один із тих людей, яких я дуже поважаю. Радий, що доля познайомила мене з ним. Він багато зробив для мене, допомагав не тільки у футболі, а й у житті. У нас досі теплі стосунки, не позначилося й те, що я більше не граю. Він пряма людина, каже, що думає, товаришує з великими командами. Це він порекомендував мені записатися на тренерські курси, й у майбутньому стати наставником. Сам багато думав про це, маю великий досвід як футболіст, і бачу в новій професії черговий виклик для себе.

Сергій Талимончик

Оцените
Поделитесь
Источник:
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры