Валерій Лучкевич: "Футбольні боги нагородили "Дніпро" за старання"

Універсал «Дніпра» розповів про свою кар’єру, переїзд до Дніпропетровська та довіру Маркевича.

«За півроку до закінчення угоди із запоріжцями я підписав попередній контракт із дніпрянами»

— Валерію, ви пішли шляхом батька, ставши футболістом. Певне, любов до футболу прищепив вам саме Лучкевич-старший?

— Чесно кажучи, я з дитинства пов’язаний із футболом. Коли грав батько, постійно спостерігав за його грою, ходив на стадіон. Певне, з того часу в мене й з’явилася прихильність до гри мільйонів. Зрештою, вирішив піти його стежкою.

— Футбольне виховання ви пройшли у школі запорізького «Металурга», однак на початку цього року перейшли до «Дніпра». Чому в такому ранньому віці вирішили перебратися до «біло-синьо-голубих»?

— Основною причиною є те, що з «Металурга» звільнили мого батька. Звільнити людину, котра присвятила запорізькому клубу 18 років? Для мене таке рішення стало незрозумілим і неприйнятним. Після цього я не бачив жодного сенсу надалі грати за «козаків», адже й мої перспективи у цьому колективі також здавалися туманними.

— А чому для продовження кар’єри обрали саме «Дніпро»? Отримали від дніпропетровців запрошення чи приїхали на перег­ляд, а вже після цього й підписали контракт?

— До «Дніпра» мене запросили. За півроку до закінчення угоди із запоріжцями я підписав поперед­ній контракт із дніпрянами. Отож до «Дніп­ра» їхав, так би мовити, не з порожніми руками.

— Із адаптацією проблем не виникло? Усе ж таки — новий колектив, нові люди, нове місто…

— Жодних проблем. Велике спасибі партнерам і тренерам, які мене нормально прийняли, допомогли освоїтися. Я всім дуже вдячний, і щасливий, що потрапив до цієї команди.

— Переїзд, часом, не завадив вам у навчанні?

— Ні, у цьому плані також усе гаразд. На час переїзду я вже навчався в Запорізькому національному технічному університеті на заочному відділенні, тож зміна обстановки жодним чином не заважає мені здобувати вищу освіту.

— Коли перейшли до «Дніпра», клуб очолював Хуанде Рамос. Наскільки іспанський фахівець довіряв місцевим вихованцям, і чи можливо було при ньому, скажімо, хлопцям з дубля потрапити до основної обойми?

— Чесно кажучи, не можу об’єктивно відповісти на це запитання. Про це краще безпосередньо тренера запитати. Зрозумійте правильно: я тільки-но прийшов до клубу, певний час мені знадобився на адаптацію, а вже влітку Рамос залишає «Дніпро». Отож що я можу сказати? А що було до мене, я взагалі поняття не маю. Звісно, постійно когось з хлопців із дубля залучали займатися з основною командою, на збори брали. Але так, щоби хтось стабільно бодай на заміну виходив, я не пригадаю.

«Якщо не вмієш грати, то ніщо не допоможе — ні гроші, ні зв’язки»

— Себто, можна сказати, що за Рамоса шлях до першої команди молодим виконавцям був доволі-таки тернистим. Із приходом на тренерський місток Маркевича ситуація змінилася?

— Я ж кажу, що не знаю, як саме було за Рамоса, але те, що в нього небагато грало «молодих» — це факт.

— А як вам удалося так швидко пройти шлях од юніорів до команди майстрів, і у 18 років дебютувати в УПЛ?

— Складно сказати, мабуть, шалена працездатність і довіра тренерського штабу. Улітку, коли я перебував у відпустці, мені зателефонував тренер дубля Дмитро Михайленко й повідомив, що я їду на збори з першою командою у Винники. Мовляв, я потрапив до списку й маю летіти з основою. Після чого я провів збори, й, можна сказати, закріпився в першій команді.

— Ваш дебют у прем’єр-лізі відбувся в третьому турі в матчі проти «Карпат», й тоді «Дніпро» впевнено переграв суперника — 4:0. Судячи з усього, Маркевич був задоволений вашими діями, адже й у подальшому довіряв місце в стартовому складі?

— Знаєте, тоді після матчу в мене був невеличкий сумбур. Тренер усіх привітав із перемогою, подякував за гру. Однак через виклик до лав юнацької збірної необхідно було терміново їхати на вокзал, отож нормально насолодитися успішним дебютом не вийшло. Загалом, тренери привітали мене, сказали, щоби не збавляв обертів і продовжував у тому ж дусі.

— Що після дебютного матчу сказав батько? Узагалі, наскільки значну роль він відіграє в плані вашого футбольного виховання?

— Його роль у становленні мене як футболіста неоціненна. Він постійно підтримує мене, знаходить потрібні слова. Я завжди можу розраховувати на батьківську підтримку та допомогу. Він для мене усе.

— Існує думка, що дітям футболістів легше пробитися у великий футбол, мовляв, у них є блат, їм тренери, з огляду поваги до батьків, більше довіряють, симпатизують. Що можете сказати із цього приводу?

— Якщо чесно, я не можу на це запитання дати відповідь. Моя справа грати, а решта мене не цікавить. Наприклад, мені взагалі не зрозуміло, як можна грати за блат? На футбольному ж полі все видно, хто ти, що ти. Якщо не вмієш грати, то ніщо не допоможе — ні гроші, ні зв’язки.

— За останні півроку ви серйозно прогресували, виросли в одного з найкращих молодих футболістів України. У вашій школі, мабуть, пишаються таким відомим учнем?

— Дуже суперечливе твердження щодо моєї популярності. За школу взагалі нічого сказати не можу, бо давно її відвідував. Якщо відверто, в мене й на інститут часу не вистачає. Як буде час, обов’язково зайду до школи й тоді вже розкажу, наскільки я там популярний. Поки що в мене взагалі вільного часу немає. Недавно захворів, лікувався вдома, через що довелося пропустити заключний поєдинок Ліги Європи проти «Сент-Етьєна». Ось тільки одужав, отож поїду кудись відпочину.

— У Запоріжжі у вас багато залишилося друзів? Підтримуєте з ними зв’язок?

— Певна річ, у мене є там товариші, постійно з ними спілкуюся. Як дружили, так і товаришуємо, нічого не змінилося.

— Усерйоз про вас почали говорити після матчу з «Металістом», коли ви фактично розривали опонентів на своєму фланзі, мали кілька гарних нагод забити, та запам’яталися фантастичною працездатністю. Чи задоволені своїми діями в тому поєдинку?

— Чесно зізнаюся, досі детально той матч не аналізував. Зрештою, в кожній зустрічі стараюся викладатися максимально. Гадаю, з «Металістом» зіграв непогано, однак не уникнув помилок. Справді, мав можливості для взяття воріт, повинен був відзначатися, але, на жаль, не склалося. Є над чим працювати, та найголовніше, що команда перемогла.

— Партнери, часом, вас по-хорошому не «травили», мовляв, скоро Федецький «на банці» сидітиме?

— Та ні. Хлопці завжди адекватно до цього ставляться, навпаки, підтримують мене. Навіть коли погано зіграю, все одно підтримують, ніхто нікого не кпинить. Тобто й за успішної, й за провальної гри партнери не критикують, а тільки допомагають.

— Окрім пристойної гри, в дебютному сезоні вам також удалося записати до свого активу голевий асист. Це сталося в матчі проти донецького «Металурга», коли з вашої передачі голом відзначився Коноплянка. Певне, цю зустріч ви запам’ятаєте надовго?

— Звісно, цей матч і свою передачу пам’ятатиму довго. Я виконав навіс, а Коноплянка забив, зрівняли рахунок. Далі впродовж гри мали хороші моменти, щоби ще забити, проте не вдалося. Дуже прикро, що в такому матчі втратили дорогоцінні очки, зігравши внічию.

— Нинішній сезон для «Дніпра» видався нестабільним: у кінці літа та на початку осені дніпропетровці всіх трощили у чемпіонаті, проте вилетіли з Ліги чемпіонів, і з великими труднощами потрапили до групового раунду Ліги Європи. Після чого настав спад у внутрішній першості, де «біло-синьо-блакитних» обігнали «Динамо» та «Шахтар». Однак перемога в заключному турі над «Сент-Етьєном» дещо скрасила сумну картину й подарувала дніпропетровським уболівальникам плей-оф європейської Ліги. Наскільки важливою для вашої команди стала вік­торія над французами?

— Гадаю, заслужено вийшли до наступного раунду. Нам катастрофічно не щастило в матчах проти «Інтера», тож із «Сент-Етьєном» мали забивати в домашній зустрічі більше, ніж один м’яч. Мабуть, футбольні боги нагородили нашу команду за старання та самовідданість. Повірте, ми в кожній грі віддавалися сповна.

— У «Дніпрі» вас більше використовують на позиції правого захисника, рідше — праворуч у півзахисті. Однак були матчі, де вас ставили й на лівий фланг оборони. Валерію, вам яка позиція до вподоби?

— За великим рахунком, немає різниці, на якій саме позиції діяти. Комфортніше грати праворуч, а в захисті чи півзахисті — байдуже.

— Але ж праворуч у «Дніпрі» грають виконавці найвищого пілотажу — Федецький та Коноплянка. Конкуренції, часом, не боїтеся?

— Коли є висока конкуренція, це дуже добре. Це постійно змушує працювати на максимальних обертах, доводити, що не гірший за тих виконавців, нехай навіть вони гравці національної збірної. Можна сказати, що саме завдяки таким конкурентам мені вдається прогресувати.

«Наша перемога над Німеччиною стала можливою завдяки шаленому фарту та недооцінці з боку суперника»

— Торік юнацька збірна України U-17 влаштувала справжній фурор, перегравши в меншості команду Німеччини та ще й на її полі. Це дозволило нашій команді кваліфікуватися до фінальної стадії чемпіонату Європи. У перемогу України над Німеччиною хтось узагалі вірив?

— Гадаю, таких людей було небагато. Щиро кажучи, наша перемога стала можливою завдяки шаленому фарту та недооцінці з боку суперника. За грою вони були точно не гірші за нас.

— Тоді в груповому раунді в квартеті з росіянами, італійцями та хорватами українці не здобули жодного очка, поступившись у всіх трьох зустрічах. Що завадило нашій команді виступити достойніше?

— Тяжко сказати, певне, нам не пощастило, бо із «скуадрою адзуррою» довгий час вели в рахунку, та в кінці програли. Із балканцями непогано зіграли, але також поступилися. Десь не щастило нам, десь, можливо, після Німеччини переоцінили власні можливості, вважали, що ми непереможні. Не налаштовувалися на суперників потрібним чином, через що й програвали. Але це все лірика, після бою кулаками не махають.

— Переможцем тієї першості стали росіяни, яким підопічні Головка програли без варіантів — 0:3. Та команда Росії справді була настільки сильною?

— Я би не сказав, що росіяни були сильнішими за всіх на кілька голів. Нап­риклад, коли ми проти них грали, то в першому таймі симпатичніше виглядала саме наша команда, мали незначну ігрову й територіальну перевагу. А по перерві нас дуже надломив перший пропущений м’яч. Хлопці такого повороту подій аж ніяк не чекали, психологічно всі були пригнічені. Після чого нам забили вдруге, й команда посипалася.

— Цьогоріч ви вже виступаєте за збірну U-19, разом із якою подолали перший відбірковий раунд. За три матчі ваша команда здобула дві перемоги (5:1 над Болгарією та 5:0 над Ізраїлем), а також зіграли внічию зі Швецією — 2:2. Чому не вдалося обіграти скандинавів?

— Справа в тому, що в першому таймі в нас була значна перевага над суперником, але не змогли реалізувати свої моменти. Шведи ж, у свою чергу, двічі пробили по воротах і двічі забили. На перерву пішли за рахунку 2:0 на користь скандинавів. Тренер у роздягальні сказав: «Хлопці, я ніяких претензій до вас пред’явити не можу. Ви повинні зараз вийти та виграти цей матч». Зрештою, в другому таймі пазл склався, ми почали просто чавити суперника, зрівняли рахунок, могли виграти, якби Коваленко реалізував пенальті.

— Певне, після нічиєї зі шведами хлопці зробили правильні вис­новки, адже в наступних матчах українці шансів суперникам не залишали?

— Так, ми відчули впевненість у власних силах, та й за змістом гри значно переважали Болгарію та Ізраїль. Себто грали у своє задоволення, з великим бажанням і якоюсь легкістю.