Бонус 10 000 грн Недавній ювіляр Максим Коваль (9 грудня голкіперу виповнилося 20 років) розповів про справи минулих днів, сьогодення, особисте повсякденне життя та поділився планами на найближче майбутнє
«У Лізі чемпіонів просто не пощастило»
— Максиме, пропоную розпочати нашу бесіду з того, що стало інформаційним приводом для неї — мова про ваш ювілей. У без п’яти хвилин 20 років (розмова відбулася сьомого грудня) оцінюєте себе як футболіста молодого та перспективного чи вже, з огляду на кілька сезонів на найвищому рівні, вас уже слід відносити до когорти досвідчених гравців?
— У кожного — своя самооцінка… Можу лише сказати, що мені зарано говорити про якісь досягнення — їх іще фактично немає, все ще, сподіваюся, попереду. Для цього ж треба працювати й працювати.
— Гадаю, вже звикли все життя бути серед наймолодших: починаючи з дитячих футбольних команд, школи, відтак у професіональних клубах…
— Знаєте, в цьому плані ключовий момент — це довіра тренера. Дуже вдячний моїм першим тренерам, котрі завжди вірили в мене та не зважали на вік. Таке ставлення окриляє.
— Зрозуміло. Переходимо до сьогодення. Отже, яким для вас був 2012 рік? Припускаю, в плані особистісно-кар’єрному — успішним, а ось у командному — певне, ні…
— Враження не дуже, бо на першому місці — інтереси колективу, а ми не виконали поставлених перед нами завдань. Щодо особистих успіхів, то мені, звісно, дуже сподобалося бути в команді впродовж Євро. Так, не провів на полі жодної хвилини, але тренувався з видатними футболістами та, загалом, безпосередньо на собі відчував грандіозну атмосферу цього турніру.
— А які ще події, з позитивного боку, можете виокремити?
— Якщо не брати до уваги чемпіонат Європи, то це — Ліга чемпіонів. Коли виходиш на поле, грає гімн цього турніру, відчуваєш невимовні емоції, переповнює просто величезне щастя.
— Емоції такі ж сильні, що й перед вашим лігочемпіонським дебютом із «Аяксом», що відбувся два роки тому?
— Кожен матч — то нові, завжди особливі враження.
— Якщо говорити про нинішню Лігу чемпіонів, то третє місце — реальне відображення нинішнього становища «Динамо» в компанії ПСЖ, «Порту» та загребських одноклубників?
— Розумієте, посеред турніру перебували саме на етапі перебудови. Зміна тренера — завжди процес пристосування до нових умов, і все дуже складно. Беззаперечно, це вплинуло. Загалом же, вважаю, нам елементарно не пощастило — мали достатньо сил, аби вийти до плей-оф.
— Виходить, що в клубі — все нормально, а нинішня кадрова перебудова, на вашу думку, не є критичною необхідністю?
— Якщо відверто, то мені дуже сильно хочеться, щоби «Динамо» було українською командою, щоби грали переважно вітчизняні футболісти. Не хочеться, щоби команда, яка є, можна сказати, надбанням країни, виходила з мізерною кількістю українців у складі. Це — не в образу «Металістові» чи «Шахтареві», котрі іноді в Європі виставляють трьох, а то й менше українців зі стартових хвилин.
— Отож, якщо вже проводити перебудову, то, на вашу думку, акцент слід робити на українізації?
— Так, переконаний, що в Україні є чимало талановитої молоді, якій цілком до снаги принести користь нашому клубові.
— У цьому контексті, мабуть, слід із ностальгією згадати часи Валерія Газзаєва: він, на відміну від Юрія Сьоміна, молоді довіряв…
— Особисто я йому дуже вдячний, адже він не боявся вводити до складу молодих. Газзаєв — великий тренер.
— А які у вас взаємини з легіонерами? На відкритих тренуваннях часто спостерігаю, що в квадратах розминається окремо латиноамериканська діаспора, окремо — африканська, окремо — українська…
— Запевняю, що в нас — єдиний колектив. На полі кожен б’ється, відпрацьовує за свого партнера, а взагалі цілком логічно, що бразильцям комфортніше спілкуватися з бразильцями.
— Євген Хачериді якось сказав, що з-поміж футболістів «Динамо» друзів у найширшому значенні цього слова в нього немає. Серед одноклубників у вас є той, кого можете назвати своїм другом?
— Є, але, якщо чесно, спілкуватися детально на цю тему не хотів би.
— Іще одне питання щодо внутрішньої кухні: Роман Зозуля говорив, що Андрій Шевченко не дуже йшов на контакт із ним, не ділився спогадами про «Мілан» та «Челсі». Розкажіть, які у вас були з ним взаємини?
— З Андрієм Миколайовичем у мене були дружні стосунки, радий, що працював із таким великим футболістом.
— Так зрозумів, що зверталися до нього на ви?
— Та ні, в основному, «Шева-Шева», хоча й іноді — «Андрій Миколайович».
— Засмутилися, коли він вирішив піти в політику?
— Це ж його вибір. Певне, вважав, що так буде краще.
— А які стосунки з Олександром Шовковським? Як в учителя та учня чи рівноправних конкурентів за місце в основі?
— На рівних із ним розмовляти точно не можу, але не сказав би, що існує якась серйозна дистанція.
— А це правда, що ледь не найпершим словом, що його вимовив маленький Максим Коваль було «Шовковський»?
— Так. Можливо, не найперше, але щось подібне до цього (усміхається).
«У «Динамо» не може бути «хі-хі» та «ха-ха»
— Максиме, розумію, що запитання банальне, але поділіться поглядом на ситуацію в «Динамо» під орудою Юрія Сьоміна. Що не вийшло, що пішло не так?
— Не нам це коментувати… Ми, футболісти, отримуємо завдання й робимо все для їхнього виконання. Влаштовує тренер чи ні — справа не наша.
— Блохін змінив ставлення до обов’язків? Усі динамівці ледь не в один голос заговорили про жорсткішу дисципліну.
— Це — однозначно, дисципліна стала суворішою, але, водночас, уважаю це нормальним. У клубі такого рівня, як «Динамо», не може бути якихось «хі-хі» та «ха-ха».
— Перепрошую за відверто провокаційне запитання, але напрошується логічний висновок, що за Сьоміна подібне траплялося?
— Вибачте, але відповідати на нього не буду. Що б там не було, але я поважаю ЮрПалича, й тому…
— Підозрюю, що тренувальний процес у воротарів під керівництвом нового тренера кардинальних змін не зазнав…
— Ні, воротарів ніхто не чіпав. У нас, як мовиться, особлива каста (сміється).
— Іще кажуть, що представники цієї особливої касти, як правило, навіть розумніші за польових партнерів.
— Навіть не знаю…
— Мені Адмір Мехмеді розповідав, що ви з ним товаришуєте — себто в школі англійську добре вчили?
— Тоді, якщо чесно, мінімально, а ось уже потім якось із практикою приходили все кращі навички.
«Додому після дванадцятої не приходжу»
— Максиме, як змінилося ваше життя за ці роки в Києві? Маю на увазі не стільки в професіональному плані — тут усе всі знають, це — на поверхні, а радше в побутовому, життєвому. Можливо, якісь нові звички з’явилися чи щось на кшталт цього?
— У життєвому, мабуть, узагалі нічого не змінилося. Мешкаю з мамою, вона переїхала до Києва, а батько в Запоріжжі залишився. Режим не порушую, пізніше дванадцятої вечора додому не приходжу. Розслабитися, піти десь потанцювати чи щось таке можу дозволити собі лише у відпустці. Щодо футболу, то став серйозніше, ґрунтовніше готуватися до матчів — власне, в «Динамо» інакше неможливо.
— Пам’ятаю, що попервах ви їздили на тренування на метро. Нині вже в підземку не спускаєтеся?
— Чому ж? Іноді буває. Приміром, тижнів зо два авто було на техогляді, таксі вирішив не викликати — сів у метро та швидко й зручно добрався.
— Ще хотів би торкнутися такої теми. Ви — чи не найактивніший користувач Інтернету серед вітчизняних футболістів. Цікаво дізнатися думку вболівальників у соціальних мережах?
— Для мене, все ж таки, на першому, найавторитетнішому місці — думка тренерів. Звісно, в Інтернеті зіштовхуюся з нотками критики різноманітних «доброзичливців». Ось, приміром, після Загреба був один із шквалів невдоволення, але нехай бодай хтось із цих критиканів спробує спіймати той неймовірно слизький м’яч, тоді й говоритимемо.
— До слова, що тоді сталося? Мені здалося, що ви даремно взагалі вийшли з воріт, хоча, звісно, й Тайє Тайво не втримав свого опонента, який вислизнув у нього з-за спини…
— Уплинуло кілька факторів, але найголовніше, що той епізод уже розібрали, відтак цей досвід було засвоєно.
— То критикували тренери за цей момент?
— Не хотів би відповідати на це запитання.
«Були запрошення від західноєвропейських грандів»
— Уже не один рік з’являються чутки щодо вашого ймовірного переходу до стану європейської топ-команди. Були розмови про лондонський «Арсенал», кілька тижнів тому — про «Мілан». Дізнаєтеся про них так само із Всесвітньої Павутини чи, все ж, ці розмови мають під собою певне підґрунтя?
— Дізнаюся від свого агента, він мені пояснює, що є правдою, а що — домисли. Особисто ставлюся до цього спокійно. Який сенс хвилюватися, накручувати себе, якщо вже виступаєш в одному з найтитулованіших, найвеличніших клубів Європи?!
— Розумію, що це інформація — конфіденційна, але все ж: чи була предметна зацікавленість із боку загальновизнаних топ-клубів?
— Агент каже, що була. Називав чотири клуби, але, природно, оприлюднити їх не можу.
— Ваші ідоли, приклади для наслідування — Ікер Касильяс та Ігор Акинфєєв — поки що присвячують усю кар’єру одному клубові. Плануєте піти їхньою стежкою?
— Скажу так: не хочу нікуди йти, в «Динамо» мені все подобається.
— Не лякає, що за останні роки ваша команда, будемо відверті, конкретно відстала від «Шахтаря»? Маю на увазі не лише різницю в графі «очки», а й у всьому іншому…
— Не вважаю, що відстали катастрофічно. У нас змінився тренер, а віднині нехай
«Шахтар» нас боїться ще більше.
— Але погодитеся з тим, що цьогорічне чемпіонство вже, мабуть, втрачене?
— Ми боротимемося до кінця, іноді неможливе стає можливим, тому нехай «гірники» завчасно не розслабляються.
— Андрій Ярмоленко якось зізнався, що не вболіває за «Шахтар» навіть у єврокубках. Ви — аналогічних принципів?
— Переживаю лише за своїх особистих товаришів. Дивлюся «Металіст» — хочу, щоби Саша Горяїнов добре зіграв, у матчах «Шахтаря» тримаю кулаки за Андрія П’ятова.
— Загалом, без зайвих емоцій?
— Хіба що коли «Шахтар» програє, то відчуваю позитивні емоції. Гадаю, вони так само радіють, коли ми зазнаємо невдач у Європі.
— У такому контексті, які ваші взаємини з представниками «гірняцького» табору в збірній? Недавно актуальним був конфлікт між Олександром Шовковським та Ярославом Ракицьким…
— Робочі, професіональні. Разом постійно не ходимо, не цілуємося та не обнімаємося, але колектив усе одно — хороший.
— Максиме, останнє, що хотів би дізнатися: які плани на відпочинок?
— Із дівчиною розійшовся, а тому поїду разом з Владом Калитвинцевим та його коханою в Дубаї, а там невдовзі — новий футбольний рік, нові очікування...
