Сергій Загідулін: "Я вже не знаю, де моя позиція"

Сергій Загідулін: "Я вже не знаю, де моя позиція"

193
Сергій Загідулін: "Я вже не знаю, де моя позиція"
Фото - fckarpaty.lviv.ua

На перші збори до Туреччини поїхало більше молодих гравців, аніж є зараз. Сергію Загідуліну вдалося витримати навантаження і потрапити у перелік футболістів, які продовжать боротися за місце в основі. До боротьби Сергію не звикати. Про своє життя та про шлях, який йому довелося пройти від дитячого до дорослого футболу, він розповів офіційному сайту клубу.

– До Львова я приїхав з Житомира. До цього грав за СДЮШОР. Ми виступали в західному регіоні, грали проти львівських «Карпат» та УФК. Після одного з матчів до мене підійшов Володимир Вільчинський, який тренував 1992 рік, і запросив переїхати до Львова. Я сказав, що поговорю з батьками – мама була не проти мого переїзду. З того часу пройшов вже не один рік, але я не шкодую, що зважився на цей крок. Та чого мені шкодувати, якщо я на зборах з першою командою?

– У дитячому футболі грають тисячі, але вище пробиваються одиниці. Як тобі вдалося пройти всі ці сходинки?

– Хтось з тренерів мені сказав, що до вищої ліги можна потрапити, якщо маєш 10% таланту і працюєш на інші 90%. Це трішки перефразоване висловлювання Валерія Лобановського, але мені воно запам’яталося саме так. Ясно, що далеко не кожен стане футболістом. Не кожен зможе віддавати всього себе тренуванням, адже постійно доводиться від чогось відмовлятися і в чомусь себе обмежувати.

– Ти собі в чому відмовляв?

– Ну, наприклад, я не ходив на дискотеки, разом зі своїми однолітками. Поруч не було мами, бо живеш ти в іншому місті і весь час їздиш на матчі і збори. Правда, я зрозумів, що УФК багато чого мені дало у плані розвитку та виховання. Училище сформувало мій світогляд.

– Його можна порівняти з армією?

– Не зовсім, хоча щось схоже в цьому є. Суть та сама – вчишся бути самостійним. Ніхто за тобою не буде дивитися...

– У тебе було бажання втекти, повернутися додому? Все ж до того як створилася Академія ФК «Карпати» умови у вас були незавидні...

– Справді, той гуртожиток, який був, коли я поступав, дуже відрізнявся від того, який став, коли я закінчував Академію. Але будьмо відверті: умови не були вже такі критичні, щоб через них повертатися. Так, перший-другий місяць неймовірно хотілося додому. Тут все нове, нема мами, до неї 400 кілометрів. Попри це я досить швидко втягнувся в нове життя, і буквально за місяць вільно говорив українсьою..

– Не рідко гравці вирішують закінчити з футболом. У тебе не було такої думки?

– Ні, аж таких думок не було. Але бувало, що дуже хотілося взяти паузу на тиждень-два. Особливо тоді, коли закінчувався футбольний рік і на носі була відпустка. Оці останні дні були неймовірно важкими, але треба було допрацювати до кінця.

– Яку роль в твоєму життя відіграв Володимир Вільчинський?

– Якби він мене тоді не запросив, мене б тут не було. Можу сказати, що він мене дуже підтримав, коли я тільки приїхав, він повірив в мене. На самому початку у мене мало що вдавалося і я забив лише один гол за півроку.

– Тебе брали як нападника?

– Так, це зараз, останні місяці я граю в центрі поля, а до цього діяв на вістрі. Раніше, навіть в Академії, ми грали за схемою 4 – 4 – 2. З приходом Олега Кононова, як ви пам’ятаєте, всі команди в клубі перейшли на схему 4 – 3 – 3. Відповідно, я почав грати на місці вінгера. А коли я вже до дубля потрапив, Ігор Йовічевіч, містер, перевів мене в центр поля. І саме з цього місця я і потрапив в першу команду.

– У першому спарингу проти «Партизана» ти грав на місці крайнього форварда...

– Я вже не знаю, де моя позиція (сміється). Спершу був нападником, потім хавбеком, тепер знову на фланзі атаки. Але це не має особливого значення. Головне на поле виходити.

– Перед основою і дублем на тебе чекали випробовування у другій лізі...

– Після закінчення Академії ми потрапили в «Карпати-2», яких зараз не існує і грали в другій лізі. Що тут говорити? Цей турнір просто кардинально відрізнявся від дитячого футболу. Він не те, що швидший чи більш технічний, ні. Просто ми грали з мужиками, постійно боролися. Дитячим футболом тут вже не пахло. Але все ж вдалося потрапити до молодіжки, яку тоді тренував Роман Толочко. На той час дубль був чемпіоном України. Я ніколи не вважався гравцем основи і так було до того часу, коли прийшов містер. Тоді я завоював місце в старті.

– Хто з гравців, які з тобою вчилися, вийшли на такий же рівень?

– Микола Жовтюк. В дублі зараз грають Володя Костевич і Роман Гудак. Я сподіваюся, що з часом вони також поповнять першу команду. Принаймні на шанс себе проявити вони заслуговують. Гудак вже був в запасі на матчі основи, а Костевич провів один матч. Насправді, вони дуже талановиті хлопці.

– З Жовтюком ти живеш в одному номері...

– Це тут, в готелі. А у Львові ми з ним та Костевичем живемо в одній квартирі. Я їх знаю з перших годин свого перебування у Львові. Це люди, з якими я завжди і всюди. Два надзвичайно близьких мені друга. З 11 класу ми живемо разом. Я завжди можу на них покластися, а вони на мене.

– Що тобі подобається в Жовтюку, як в футболісті?

– У нього високий рівень бажання і футбольної агресії. Грає він завжди максимально жорстко, але не грубо. І ще він ненавидить поразки. Треба бачити з яким бажанням він лізе в боротьбу...

– Він захисник, ти нападник. Скільки разів твоїм ногам діставалося від нього?

– (Сміється). В першому ж моєму тренуванні на зборах в Миколаєві ми грали «двосторонку» чи просто тримали м’яча. Вже не пригадую, але то було щось ігрове. Так от, він мене славно «привітав» з приходом в «Карпати». Ще досі на моїй нозі є шрам, що нагадує мені про нашу першу зустріч.

– Не образився на нього?

– Це футбол, а не балет...

– Так можуть сказати досвідчені футболісти. Хіба діти це розуміють?

– Коли я їхав до Львова, то мене переповнювало бажання грати. Справа в тому, що за рідний Житомир перемагати вдавалося вряди годи. Натомість УФК вважалося тоді грандом, одною з найсильніших команд в регіоні. Тому я розумів, що доведеться і конкурувати, і лізти в стики. З самого дитинства львівських футболістів вчать непоступливості. Це я і на собі відчув. Тому на Миколу я не ображався. Знав, куди їду.

– Ти не єдиний представник Житомира в «Карпатах»...

– З Андрієм Ткачуком я познайомився вже тоді, коли мене запросили до першої команди. Раніше не було такої нагоди.

– Як відбувався твій перехід?

– Після товариської гри проти основи, в якій багатьом дублерам вдалося себе показати, ми зібралися в роздягальні. Містер прийшов і сказав, щоб завтра я вже тренувався з основою. Після тої гри викликали лише мене. Але до того з основою вже тренувалися Білий, Пучковський та Жовтюк.

– Якою є твоя найяскравіша миттєвість в футболі?

– Це мій дебют у вищій лізі. Я вийшов на заміну у виїзному матчі проти «Дніпра». Перші 5 секунд були просто фантастичні. Сталося те, до чого я йшов багато років. Була і ще одна щаслива мить – перемога над «Кривбасом» 6:0, я тоді також на заміну вийшов. Нам сказали, що то була найбільша перемога «Карпат» в чемпіонаті. Уявляєте, яка це честь - не просто бути свідком цього матчу, а брати в ньому участь?!

– Ти ще й до останнього м’яча долучився...

– Ми розіграли комбінацію з Кенією. Він кинув по флангу Ощипка, який пробив, а Лукас добив м’яча головою. В такі моменти ти розумієш, що життя вдалося.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форуме Обновить

Рейтинг Букмекеров