Бонус 10 000 грн Його життя – справжня драма, своїх синів він у жарт називає гуцулами, а сам говорить виключно українською. Ігор Йовічевіч, нещодавно призначений на посаду головного тренера «Карпат», в інтерв’ю MatchDay розповів про своє ставлення до Львова та України, кар’єру в мадридському «Реалі», ідеальний футбол, а також про завдання на новій посаді.
МИ З БЕНЬОМ – ОДНОДУМЦІ
– «Карпати» – це моя доля. Вперше у львівському клубі опинився відносно давно, і впевнений, що все відбулося не просто так, – говорить наставник «Карпат» і занурюється у спогади. – У 2003 році «Карпати» були на зборах у Марбельї, а у мене тільки закінчився контракт з китайським клубом «Шеньян». Повернувся до Марбельї і відпочивав. «Карпати» тоді тренував сербський тренер Іван Голац. Я з батьком випадково був у гостях у Радимира Антiча, який в той час очолював «Барселону». Він сказав, що «Карпати» зараз у спортивному центрі, а команду тренує його друг Голац, з яким вони колись грали у «Партизані». «Давай поїдемо, привітаємо», – запропонував Антiч. І наступного дня ми вирушили на тренування «Карпат». Голац знав мене, пам’ятав про мою кар’єру у загребському «Динамо» та молодіжній збірній Югославії. Я був талановитим футболістом. При зустрічі Голац просто запитав: «Де ти зараз? Що робиш?» Потім запропонував потренуватися зі львівською командою. Я ж сказав, що хочу підтримувати з «Карпатами» форму, доки не знайду інший клуб. На це тренування приїхав і президент «Карпат» Петро Петрович Димінський. Напевно, моя гра йому сподобалась, і мені запропонували дворічний контракт. Вже тоді я зрозумів, що Димінський – дуже сильна людина, а в клубі саме він вирішує всі головні питання.
– «Карпати» твого часу могли розраховувати на вагоміші досягнення, аніж сьоме місце?
– Цей період – типовий доказ, що успіх приносять командний дух і єдність колективу. Це найважливіші компоненти, які потрібні для досягнення загального результату. У той період в команді були індивідуально сильні футболісти. В першу чергу треба говорити про Сергія Мізіна, Юру Беня, Олексія Сучкова, Сергія Ковальчука, Тараса Кабанова, Сергія Даниловського, Самсона Ґодвіна та Мацея Налєпу. На мій погляд, ми могли б виступати значно краще. Мені здається, однією з причин такого результату стало те, що у нас не було близьких стосунків за межами поля. Не можу сказати, що це погано. Але вже зараз, з тренерської позиції, розумію, що це і не дуже добре. Важливо бути єдиною командою, щоб хлопці спілкувались і бачились за межами поля. Щоб тренерський штаб був ближче до гравців, а команда проводила більше часу разом. Це дає результат. Що стосується матчів, то ніколи не забуду гру на стадіоні «Україна» проти київського «Динамо». Ми на 12–й хвилині вже перемагали 2:0. Потім був дуже непередбачуваний удар Белькевича, а ще я запам’ятав гол Шацьких уже в доданий час другого тайму. В результаті ми програли – 3:4. Ця рана, напевне, ніколи не загоїться. Після матчу не спав усю ніч, у мене був справжній шок. Дуже здивувала і робота арбітрів. Там було багато моментів, які важко описати. Ти можеш сам собі прокинути м’яч на хід, а арбітр свисне «поза грою». Але бачу, в Україні з того часу багато чого, в тому числі й арбітраж, змінилося на краще.
– Зараз до свого тренерського штабу ти взяв Юрія Беня, з яким грав свого часу в «Карпатах». Потрібен був місцевий помічник, який виступав разом з тобою у Львові?
– Для мене важливо довіряти людині, з якою працюєш. Помічник буде з тобою у будь-якій ситуації, незважаючи на результат, який матимеш на той момент. Ми однодумці з Беньом. Помічники, які знають мене, мають розуміти мою поведінку, реакцію на певні речі. Юрій знає мене як людину, і ми не будемо витрачати час для того, щоб порозумітися. У нас просто його дуже мало. Потрібно підготувати молодих футболістів, щоб вони не «загубилися», а грали й, головне, досягали результату на найвищому рівні.
– Як ти опинився в «Карпатах» уже як менеджер?
– Мені надійшла пропозиція 2010 року. Скажу так, коли отримав запрошення, згадав лише найкращі моменти перебування у «Карпатах», зокрема, й у Львові в цілому, роботу з президентом клубу. У моєї сім’ї залишилися дуже позитивні спогади про Львів. Нам хотілося повернутись сюди. Тим паче, Петро Петрович пропонував доволі цікаву роботу – працювати з дитячою академією клубу. Створити програму, налагодити систему, вибудувати філософію. Також я став і трансфер-директором клубу. До того ж в мої обов’язки включали й, назвемо це так, покращення міжнародних зв’язків клубу. Зокрема, спілкуватися з іноземними журналістами, розповідати про розвиток «Карпат». Тоді команда вже зіграла у груповому етапі Ліги Європи і була цікава Старому Світу. У 2010-му навіть не скажу, скільки разів про нас писали у європейській пресі. Мені постійно дзвонили журналісти з Франції, Іспанії, Італії з проханням розповісти про клуб... Крім того, почали дзвонити й агенти зі всього світу. Свого часу я грав у Бразилії, Японії та Іспанії. Тож, як виявилося, у мене дуже велике коло хороших знайомих, які хотіли б співпрацювати з «Карпатами».
– Виходить, що ти також займався селекційною роботою?
– Не можу сказати, що робив це самотужки. Важливу роль відігравали керівники клубу та на той момент головний тренер команди Олег Кононов. Складали списки та характеристики на футболістів і разом приймали рішення. Тренер обирав амплуа та модельні показники гравців, які були йому потрібні, а я вже працював у цьому напрямі.
КОЛИ ВИВЧАВ УКРАЇНСЬКУ, ВСЮДИ ХОДИВ ЗІ СЛОВНИКОМ
– Чим тебе здивував президент «Карпат» Петро Димінський?
– Те, що я думаю про нього, можу сказати йому особисто. Хочу подякувати за довіру. У мене ніколи не було претензій до нього, коли я грав за «Карпати». Він завжди був чесним і прямолінійним у ставленні до мене. Все завжди говорив у обличчя. Так само сьогодні я відчуваю довіру вже як головний тренер «Карпат». Незважаючи на те, що працюю у нього і в будь-який момент можу бути звільненим, моє ставлення до Петра Димінського не зміниться до кінця життя. Це я можу гарантувати. А здивував він мене своєю закоханістю у футбол і «Карпати». Він хоче, щоб його команда завжди перемагала, але водночас має свої принципи, від яких не відступить за жодних обставин.
– Тренерів команд Прем’єр-ліги, які в побуті, на тренуваннях чи на офіційних заходах говорять українською, можна перерахувати на пальцях. Ти один з них, але водночас ти – іноземець. Для тебе було важливо говорити саме українською?
– Розумію російську, можу вільно читати, але я живу в Україні і, думаю, найменше, що можу зробити для цієї країни і її народу, так це вивчити українську мову. Для мене це показник поваги до українців. Я також знаю ще три мови – англійську, іспанську, португальську. Також свого часу говорив китайською, сюди додайте ще й рідну хорватську. Українська – дуже цікава, мелодійна мова. Коли вивчав її, постійно ходив зі словником, слухав, як люди говорять. Мені й сьогодні несоромно перепитати: «Що ти сказав? Що це означає?» Постійно хочу вчитися. Люди, які мене добре знають, кажуть, що я впертий і завжди йду до кінця.
– На твою думку, твердження, що українська мова важка у вивченні, справедливе?
– Не можу сказати, що знаю українську досконально. Так, спілкуюся, навіть між рядками розумію. Знаю, що ти хочеш сказати, навіть якщо не сказав. (Сміється.) З мовним питанням у мене не буде проблем.
– Українську було легше вчити у порівняння з китайською через спільне з чорногорським слов’янське коріння. А як щодо тієї ж китайської?
– Я був одним з легіонерів, які, виступаючи 2002 року в китайському чемпіонаті, з місцевими журналістами спілкувалися без перекладача. Також з усіма працівниками клубу говорив виключно китайською. За півроку вдалося вийти на певний рівень. Українську вивчаю до сих пір. На мій погляд, щодня має бути прогрес. У цьому моє життєве кредо: вчитися, поки живеш, постійно вдосконалюючись. Якщо вважаєш, що все знаєш, це перший крок до провалу.
– До речі, як тебе до Китаю занесло?
– Китайський період кар’єри – наслідок того, що сталося в моєму житті. Найкращий етап моєї ігрової кар’єри почався 1991 року, коли я підписав контракт з мадридським «Реалом». На той момент мене було визнано кращим гравцем Європи віком до 18 років. Мій 5–річний контракт з «Королівським клубом» був підписаний з подачі Вісенте Дель Боске (на той момент керiвника академіi клубу. – Авт.). Але всю мою долю перевернув один матч. 1995 року у складі молодіжної збірної Хорватії я грав у Києві проти «молодіжки» України. Тоді ваша команда була дуже сильна. Можу пригадати Шовковського, Шевченка, Реброва, Парфьонова. В дебюті тієї гри я розірвав хрестовидні зв’язки. Була операція, потім ускладнення з реабілітацією, згодом – повторна операція. Для мене і клубу це стало справжнім шоком. На той момент я зіграв лише вісім товариських матчів у складі першої команди «Реала». А після київської зустрічі два з половиною роки взагалі не грав у футбол. Коли повернувся на поле, то відчував: я вже не той Йовічевіч, якого запросив до себе «Реал». Бачив, як на якісь долі секунди не встигав, не був таким пластичним, втратив у дриблінгу та завершенні атаки. Уявляєте, через роки я повернувся до країни, в якій у мене зламалося спортивне життя. Мабуть, у мене б мали бути негативні спогади про Україну. Багато про це думав, коли вперше опинився у «Карпатах». Міркував, можливо, не потрібно було б повертатись сюди. У мене було багато негативних емоцій. Але прийняв інше рішення. Тепер для мене Україна – це рідна країна.
ВЕЛИКІ КЛУБИ БУДУЮТЬСЯ НА СТАВЛЕННІ ДО ФУТБОЛІСТІВ
– Це правда , що в контракті з «Реалом» була умова, якщо ти дебютуєш за першу команду в офіційному матчі, то клуб має виплатити мільйон доларів?
– Коли я грав у «Реалі», це мені не було відомо. Якби дізнався про таку «умову» до підписання контакту, то переговорив би з агентами, і все могло бути по-іншому. Впевнений, у мене було б набагато більше шансів. В тому числі грати в «основі» «Королівського клубу» не лише в товариських матчах. Ця сума – мільйон 800 тисяч доларів – з’явилася нізвідки. Про ці умови дізнався пізніше. З людьми, які зробили цей контакт, більше близько не спілкувався.
– У чому головні особливості «Королівського клубу»?
– Усі великі клуби будуються на ставленні до своїх футболістів та працівників. Великий клуб – це не тільки постійні перемоги і трофеї. Результат – це образ та обличчя клубу. Але насправді результат – наслідок ставлення до людей. Саме у мадридському клубі я усвідомив багато речей. Людський фактор в моїй філософії відіграє основну роль. Знаю, що можу вимагати виконання своїх вимог і отримувати позитивні емоції від роботи людини лише тоді, коли вона задоволена. У футболіста не буває таких проблемних питань, які «Реал» не закриє. У перший період мого перебування у Мадриді дві людини повністю займались моєю сім’єю. Шукаючи квартиру, переглянув, мабуть, 10 чи 12 варіантів. Потім ми шукали авто. До речі, клуб надавав мені машину впродовж усього контакту. Також мені допомогли з працевлаштуванням батька. Він тренер, і його влаштували в клубній академії. Моєму брату допомогли знайти школу, якою ми були задоволені. Клуб допомагав навіть з побутом. Якщо треба замовити якийсь килимок чи побутову техніку, на допомогу приходили люди з клубу. Я думав лише про футбол. Таких непомітних деталей для людини, яка не розуміє футбол, було дуже багато. Але я впевнений, що це і є футбол. Те, що не відбувається на футбольному полі, також футбол. Гравець тренується 24 години на день. Так, активно лише півтори години. Але все інше – харчування, побут, відпочинок – важливіше за тренування. Таке моє бачення футболу. Який спосіб життя ти ведеш, таким і буде результат на полі.
– Який матч за «Реал» запам’ятався найбільше?
– Ніколи не забуду гру проти «Ов’єдо». Тоді якраз хорват Роберт Просінечки дебютував у складi нашого суперника. Роберту не щастило, він часто травмувався і не грав за «Королівський клуб», тому перейшов до «Ов’єдо». Цей матч був його презентацією на легендарному стадіоні «Карлос Тартьєрі», було багато преси, телебачення. Мікаель Лаудруп поїхав до збірної Данії, і я мав шанс зіграти. Це був мій третiй чи четвертий матч у складі першої команди клубу. Дуже переживав, оскільки прийшов новий тренер – аргентинець Хорхе Вальдано, і мені потрібно було себе показати. Вальдано бачив, як я переживаю, і перед грою, щоб заспокоїти, підійшов і сказав: «Ігоре, ти маєш два рази комусь «кинути» м’яча між ніг!» Цим жартом він зняв мій стрес, і я провів дуже гарний матч. Не просто так наступного дня у Marca чи AS написали: «Люди приїхали подивитись Просінечки, а побачили Йовічевіча».
– Чого тебе навчив Вісенте Дель Боске?
– Я й досі час від часу спілкуюся з ним. Поважаю і люблю його. Це людина, яка має духовний спокій і майстерність переконати у своїй позиції. В тому, що його рішення – правильне й найкраще. У нього не автократичний і не диктаторський стиль роботи, але він вміє переконувати людей. Він тренер-демократ, але коли треба, покаже силу та характер. Дель Боске вміє бути твердим і жорстким, втім, як говорять в Іспанії, «вміє показати ліву і праву руку». Ліва означає похвалити, а права – покарати. Футболіст ніколи не думає, що Дель Боске невиправдано карає його. Коли це сталося, кожен розуміє: все залужено. Тренер дає повну свободу креативу, також у команді повністю відсутні психологічні навантаження. Ще в Дель Боске відзначив би глибоке розуміння футболу. Коли ти на полі, то бачиш, які правильні речі він каже, а виконувати його накази ти готовий, як солдат. Відчув це дуже швидко. У Дель Боске грали великі люди, які це теж відчували і розповідали про це. Ті ж Фернандо Йєрро, Гуті, Рауль. Вони відкрито говорили, що він не боїться радитися з футболістами. Ми не можемо уявити тренера, який радиться з гравцями. А Дель Боске завжди питає у футболістів: «Що про це думаєте?» У команді не монолог, а діалог. Зверніть увагу, скільки років він працює на найвищому рівні. До того ж, працює успішно. Минулого року бачилися з ним у Марбельї. Дель Боске там часто буває. Він завжди привітний, радісний і усміхнений. Він добра людина, в Іспанії у нього відмінна репутація.
– Хто у твій час тренував другу команду «Реала»?
– Перші три роки найбільше часу я провів у дублюючому складі мадридського клубу – «Реалі–Б». Перший рік тренером був Гарсія Рамон, який після цього недовго очолював головну команду «Королівського клубу». І ще три сезони з другою командою працював Рафаель Бенітес, який зараз очолює «Наполі». Наші стосунки з іспанським фахівцем дуже хороші і дружні. Після четвертого року мого контракту з «Реалом» Бенітес пішов до «Вальядоліда» і забрав мого батька асистентом. До цього батько працював його помічником у «Реалі–Б». Тато має гарний досвід і відчуває футболістів. Бенітес взяв його до «Вальядоліда», але той рік виявився не дуже успішним, і Рафа пішов. Керівництво клубу попросило батька залишитися, й тато пристав на цю пропозицію. Був асистентом, довіреною особою тренера. Працював з чилійцем Вісенте Кантаторе, Григоріо Манзано, який потім тренував мадридський «Атлетико», хорватом Серхіо Крешичем.
– Якою була друга команда мадридського «Реала» у твій час?
– 1991–го мені було 17 з половиною років. В той час за цю команду грали футболісти, вік яких досягнув 20 років. Як іноземець я не міг грати у третій команді, тому одразу опинився у другій. Там було декілька футболістів, які проходили до основного складу, а пізніше стали відомими – аргентинець Хуан Едуардо Еснайдер, Ісмаель Урсаїс (потім грав у «Атлетику» з Більбао та збірній Іспанії), Мутьо Адепою (капітан збірної Нігерії на чемпіонаті світу 1994 р.), Луїс Мігель Раміс (нинішній тренер «Реала» U–19). У клубі досі працюють добре знайомі мені люди. Наприклад, директор дитячої академії Еміліо Бутрагеньо. В той час він був генеральним директором. Рамон Мартінес – посол «Реала» у світі. Також я знаю директора стадіону «Сантьяго Бернабеу» – у нас, у другій команді, він був адміністратором. Це легендарна особистісь. Він уже десятиліттями виводить команди на поле. Ви можете бачити його у трансляціях. Коли буваю у Мадриді, маю нагоду показати моїм друзям залаштунки стадіону – трофейну кімнату, роздягальню.
ВАЖЛИВО, ЩОБ ДОСВІДЧЕНІ ФУТБОЛІСТИ ПОЧУВАЛИ СЕБЕ ЛІДЕРАМИ В РОЗДЯГАЛЬНІ
– Чув, ти добре знайомий з Фернандо Йєрро...
– Він живе у Вальядоліді. А я там одружився, оскільки мій батько працював тренером у однойменному клубі. Познайомились з Йєрро через одного сербського агента, який з ним співпрацював. Плюс, ми знали один одного з того часу, коли я тренувався з першою командою. Для мене це особливі спогади. Тренуватись разом з такими майстрами, як Уго Санчес, Іван Саморано, Еміліо Бутрагеньо, Мартін Васкес, Редондо, Георге Хаджі, Мікаель Лаудруп, Мічел... Цей список можна продовжувати... У «Реалі» була звичка, під час товариських турне селити старших, досвідчених гравців з молодими. Я декілька разів був в одній кімнаті з Мічелом та Еміліо Бутрагеньйо. Клуб хоче, щоб у команді відбувалася так звана інтерперсональна комунікація. Робиться це для того, аби молодь більше спілкувалася з старшими, а досвідчені футболісти допомагали молодим. Щодо мене, то до тих же Мічела і Бутрагеньо відчував величезну повагу. Можна сказати, мені десь навіть незручно було. Але це був клубний регламент, ніхто не міг його порушувати. Молодь має почувати, що вона важлива для клубу, а так йде процес спілкування. Молодь швидше адаптується у першій команді. Молодий футболіст, якщо йому допоможуть старші, може набагато швидше вийти на свій рівень. А якщо у молодого гравця немає певного рівня нахабності, самовпевненості, він може просто «загубитися» у першій команді. Особливо тоді, коли побачить і зрозуміє, з ким грає поруч. У «Реалі» одна історія стала анекдотом. Це тоді, коли Рауль сказав Еміліо Бутрагеньйо: «Я тут!» На тренуванні грали у «квадрат», і Бутрагеньо торкнув м’яч, але відправив у «квадрат» Рауля. Але останній відповів: «У "квадрат» заходиш ти!" На хвилиночку, Раулю тоді було 17 років. Вальдано запросив його з третьої команди одразу до «основи». Ми з Раулем у другій команді зіграли лише один матч. Я пам’ятаю його кожне тренування. Дивишся на нього, і, здається, нічого особливого немає. А коли починається матч, то розумієш, наскільки він сильний футболіст. Футбольний інтелект дозволяв йому бути гравцем найвищого рівня. Перед ним треба кашкет зняти за ту кар’єру, яку він зробив. Надзвичайний інтелект, бажання та характер. I неймовiрне вiдчуття голу. Він 80% м’ячів забив першим дотиком. Це неймовірний показник. Так само Уго Санчес 300 з 330 голів провів першим дотиком. Немає обіграшу, але є шалений інтелект.
– Кажуть, Гуті тренувався з вашою командою незважаючи на те, що був на три роки молодший...
– В Іспанії у такий спосіб виховують молоде покоління. Коли бачать, що ти заслуговуєш і маєш потенціал, тебе одразу відправляють до старших. Я у 17 років грав з 20-річними. Не бояться дати шанс. Так само було і з Гуті.
– В «Карпатах» буде така ж схема? Чи можливі переходи з команди 19-річних одразу в першу команду?
– Побачимо! В команді зараз лише шість футболістів старше 24 років. Дуже важливо, щоб вони відчували себе лідерами у роздягальні. Вони мають показати молодим гравцям, як потрібно вести себе на полі та за його межами. А я маю бути лідером серед них. Моє бажання – бути об’єктивним, справедливим і чесним тренером у ставленні до футболістів. Штучно нікого ставити до «основи» не збираюсь. Якщо хтось не заслуговує, то в основному складі цієї людини не буде. Тренувальний процес можна порівняти з навчанням, а матч – з іспитом. Як тренуєшся, так і граєш. Так і буду вести себе впродовж сезону.
– Про що ти подумав, коли отримав пропозицію очолити «Карпати»?
– Відчуваю гордість, що керівництво клубу подумало про мене, як про головного тренера першої команди. Мене вже переповнюють емоції від цієї думки. Цю довіру потрібно повернути працею. Це мрія, яка здійснилася. Скажу відверто, в мене була мрія одного дня очолити «Карпати». І саме вона надавала велику енергію, що кожного дня вела мене на тренування молодіжної команди, футболістів до 19 років чи «дубля». Але, не варто думати, що я тренував молодіжні команди і чекав. Старався прогресувати і прагнув, щоб моя команда прогресувала з кожним днем. Цей процес проходив через навчання, самовдосконалення... Багато працюю над собою, читаю, отримую безліч інформації. Відвідую міжнародні футбольні семінари. Футбол пішов настільки далеко вперед і настільки швидко розвивається, що не можна стояти на місці.
– Що для тебе означає кар’єра тренера? Адже твій батько теж тренер...
– Футбол – це моє життя. І це не лише тренерська робота. Футбол дав мені всі важливі фактори для вдосконалення і, нехай це прозвучить нескромно, для навчання інших. Сподіваюся, що та філософія, якою я керуюся, допоможе. Маю на увазі повагу до партнерів, працівників, підопічних, скромність. Кажуть, я занадто скромний. Завжди готовий вчитися у колег. Навіть у тренера, який працює з 12-річними. Завжди цікава його думка. Візьму ручку і занотую. З цього і складається моя життєва філософія. Хочу постійно вчитися. Можливо, це якась хвороба. Постійно хочу, щоб було краще. Цим деколи лякаю не тільки самого себе, але й дружину. Втім, вона вважає, що це позитивна якість. Каже, що можу зробити все, що задумаю. Я не раз ставив собі цілі, яких досягав. Можливо, це дещо самовпевнено, але я звик ставити максимальні завдання.
– Всіх цікавить, у який футбол гратимуть «Карпати». Попереднім наставникам закидали, що вони намагалися «грати» у «Барселону», а у Львові і Україні потрібно більше характеру...
– Не знаю, як охарактеризують люди футбол «Карпат». Але я прагну до найсучаснішого. Це тотальний футбол, де команда, як я завжди кажу, «захищається, маючи м’яч у ногах». Така моя філософія. Коли команда має м’яч, то суперник повинен корегувати власну позицію. Це набагато важче, ніж коли ти контролюєш м’яч і гру. Коли ти без м’яча, дуже важливий психологічний момент. А це може призвести до браку концентрації. З’являться «дірки» у захисті, якими гарні футболісти мусять користуватися. Важливо й те, що команда робить після втрати м’яча. Це напрацьовується не на словах, а у тренувальному процесі. І футболістам буде зрозуміло, як вести себе у конкретній ситуації.
– Ігрова манера якої команди тобі до вподоби?
– Імпонує «Вільяреал» у фазі атаки. Команда, де тренером працює Марселіно Гарсія, демонструє комбінаційний футбол. «Вільяреал» робить у центрі поля не тільки трикутник, але й ромб. Часто переводить м’яч з флангу на фланг. Але, повторюсь, головне, щоб володіння м’ячем мало ціль. «Контроль, контроль, контроль – брак концентрації у суперника, і ти вриваєшся через лінію, робиш кількісну перевагу!» – у мене в голові багато думок. Без м’яча хотілося б грати, як мадридський «Атлетико». Упродовж цілого сезону ми відпрацьовували багато моментів з командою U-19. Перший – як організовано грати без м’яча, як страхувати партнера по діагоналі. Дуже важливо працювати над переходом від однієї фази до іншої. Тренер має знати, як реагує команда на втрату м’яча. Багато залежить і від футболістів. Коли ми почнемо працювати з ними на полі, можу сказати, в який футбол будемо грати. Від футболістів залежить те, які концепції ти можеш використовувати.
– Не боїшся, що літніх зборів замало, аби побудувати гру команди?
– Ні. Хочу думати позитивно. Буду розраховувати на амбіційність гравців. Впевнений, що буду мати допомогу від них, а у хлопців буде бажання перемагати. Старші мають бути лідерами команди, а молоді – за ними тягнутися. Ми команда, це футбол, а не теніс.
– Які завдання на сезон поставлені перед тобою?
– В першу чергу – виховувати футболістів і наблизити їх до того психологічного рівня, який вимагає елітний дивізіон. Знаю, що цей вислів уже набив оскому, але це Прем’єр-ліга, і часу на роздуми і на розкачку тут немає. Я це усвідомлюю. Якби цього не розумів, то сказав би, що не готовий до цієї робити.
– Була думка, може не варто братися? Адже ризик великий...
– Ні! Ніколи не боявся жити. Свідомий, що можу зробити, а час тільки грає проти мене і тренерського штабу. Нам потрібен час, щоб адаптувати і побудувати гру. Можливо, поки ми не можемо гарантувати певний результат чи місце у турнірній таблиці. Але головне моє завдання – побудувати гру, яка буде задовольняти не тільки вболівальників, але й мене особисто. Щоб футболісти отримували задоволення на полі. На сезон це головне завдання. Ми граємо для вболівальників.
