Олександр Косенко: "Робота в "Енергії" для мене — певний виклик"

Олександр Косенко: "Робота в "Енергії" для мене — певний виклик"

78

Один з найвідоміших українських футзалістів розповідає про цікаві випадки зі своєї кар’єри та перші кроки на шляху головного тренера команди.

Олександр Косенко: "Робота в "Енергії" для мене — певний виклик" - изображение 1«У команді завжди має бути рудий»

— На чемпіонаті світу 1996 року збірна України зіграла внічию з бразильцями — 2:2. За два роки наша дружина зазнала від них найбільшої поразки в історії — 0:16. Ви були учасником тієї зустрічі, поясність, що тоді сталося?

— Перед тим наша команда зіграла відбіркові матчі до чемпіонату Європи 1999 року в Португалії. Саме господарям програли 1:2, і не потрапили до фінальної частини. Повернулися в Київ, і одразу зі столиці полетіли в Бразилію. Дві чи три ночі не спали. Прибули в Бразилію, де зразу мала починатися гра. Ми не те що бігати, а навіть ходити не мог­ли. Програли 0:16, а могло бути й 25 та скільки завгодно — нас просто «возили». Потім 3 дні нормально спали та їли, й у другій грі обіграли їх — 1:0. Не тому, що наша збірна була такою сильною, а просто вони не налаштовувалися, десь підсвідомо думали, що не 16 заб’ють, а 5. Це був перший матч, коли бразильці програли у себе вдома за всі роки до того. Якби не було 0:16, то не було б і 1:0. Третю гру ми їм програли 2:5, і цей рахунок відображає реальний розклад сил у нашому протиборстві з бразильцями на той час.

— Які спогади з переможного студентського ЧС-1998?

— У нас була чудова команда, однак на шляху до чемпіонства без труднощів не обійшлося. Згадуються два моменти. Найяскравіший спогад був у фіналі з Росією, коли Раміс Мансуров забив третій м’яч. Він сам рудий і забив «золотий гол». Як кажуть: у команді завжди має бути рудий. А найбойовитіший матч був із Іспанією, коли ми зіграли 4:4, а по пенальті виграли — 10:9. Тоді пробивали пенальті четвірками, тобто пробивається 4 удари, а потім ці ж люди знову б’ють наступні 4 удари. Я, здається, тричі пробивав і всі рази влучно, а потім Корнєєв потягнув їхній удар. У ті часи Росія та Іспанія привозили збірні, наближені до національних. Я вже всіх не згадаю, але за Іспанію грали Хосе, Альваро, які потім вдало грали за національну збірну. У чвертьфіналі ми обіграли португальців — 6:1, а коли грали з ними на «срібному» ЧЄ-2003, то там уже було десь 6 чоловік із студентської збірної.

— Чи є у вашій кар’єрі вчинок, про який шкодуєте?

— Коли закінчилася угода з російською «Альфою», то я отримав пропозиції від «ВІЗ-Сінари», «Спартака», «Норільського нікеля» та донецького «Шахтаря». У мене матір захворіла, тож зрозумів, що треба їхати в Україну. Це був один із факторів, який зіграв на користь «Шахтаря». Донецька команда завжди ставила перед собою найвищі зав­дання, але на той час можна було залишитися в Росії. «Спартак», наприклад, був тодішнім чемпіоном. Тяжко говорити, де було би краще. Завжди хочеться чогось більшого, думається, що деінде було би краще. У принципі, не шкодую, що обрав українську команду. Мені немає про що шкодувати, бо я себе реалізував.

— Ви не згадали конфлікт у збірній напередодні ЧЄ-2005. Ви були серед його учасників, і не поїхали на європейський форум.

— Там був більше конфлікт керівництва «Шахтаря» та Геннадія Лисенчука. Думаю, що все можна було би вирішити інакше, але… У будь-якому випадку на користь українському футзалу це не пішло. Хоча, якби не було цього конфлікту, то збірна мала б якесь наступниц­тво поколінь, і подальша історія української дружини могла скластися по-іншому. Збірна України й далі грала добре, але чогось не вистачало. Якоїсь деталі бракувало, може, якогось міжнародного досвіду гравців, певного душевного спокою. Цей конфлікт дуже позначився. Якби все відбулося спокійно, то це би дозволило гравцям досягти кращого результату.

«Раніше на зарплатню за рік-два можна було заробити на квартиру, а зараз — ні»

— Чи вдалося взяти щось у плані тактики від тих тренерів, із якими працювали?

— Якщо порівнювати той період, коли я грав, і теперішній час, то футзал у плані тактики зробив суттєвий крок уперед. Раніше все будувалося більше на індивідуальних якостях гравців — ніхто не обмежував футзалістів ні в чому. Якщо в людини були здібності й здатність обіграти, то вона діяла в межах своїх можливостей. Зараз більше тактичних обмежень. Кожен гравець має свої певні «козирі», але він затиснутий у рамки, тож йому тяжче себе проявити з огляду на індивідуальні можливості.

— Чи може бути успішним футзальний тренер, який не має ігрового досвіду?

— Гадаю, що може. Якщо він грав, то має більше можливостей, бо відчув усе зсередини, має більше навичок, знань, розуміння. Народжуються талановиті гравці, то чому би не народитися й талановитому тренеру? Нічого неможливого у цьому світі немає: якщо людина здібна, то вона себе проявить. От деяким гравцям через певні обставини складно стати тренером, тому все це відносно.

— Ви якось готувалися до тренерської кар’єри?

— Коли грав, то завжди розмірковував, як би вчинив у тому чи іншому випадку. Якщо твоє життя пов’язане із футзалом, то ти все одно розмірковуєш, як бути далі? Чотири роки не був залучений у великий футзал, і є певні нюанси, але нічого страшного.

— Перейшовши на тренерську роботу, втратили в зарплатні?

— По-різному бувало. Максимальну свою зарплатню я отримував на початку 2000-х років. У ті часи це були дуже пристойні суми. Грубо кажучи, міг за рік на зарплатню купити квартиру, а зараз умови змінилися. Тяжко порівнювати. Мені гріх скаржитися на те, скільки я отримував гравцем, адже зумів побудувати будинок, купити квартиру, добре сім’ю забезпечував. Із теперішніми зарплатнями неможливо за рік-два купити квартиру.

«Хотілося, щоб у команди було побільше спортивної агресії»

— Ваша тренерська кар’єра почалася з дніпропетровської аматорської команди «Вибір». Які відмінності в тренувальному процесі «Енергії» та «Вибору»?

— Зрозуміло, що чемпіонат міста і чемпіонат України — різні речі. Узагалі основний акцент у «Виборі» був зроблений на пляжний футбол, і 2010 року ми навіть стали чемпіонами України. Тому в нашій команді із футзалістів грав тільки колишній гравець «Будівела» Ігор Маржановський. Решта ніколи в міні-футбол не грала. Узимку «Вибір» грав у чемпіонаті міста із футзалу, щоби підтримувати форму. І грав непогано, адже ставали чемпіонами міста. Тоді ще не було правила, коли гравці, задіяні у чемпіонаті України, не мають права грати у чемпіонаті міста. Через це до нас приїжджали гравці із Харкова та Запоріжжя, тому в чемпіонаті був серйозний рівень. Щодо тренувального процесу, то мали 2–3 тренування на тиждень. У «Енергії» все на іншому рівні, оскільки львів’яни одні із флагманів українського міні. Особисто для мене це був певний виклик. Працювати тяжко і цікаво, а як воно буде — подивимося. У нас із командою ще все попереду, тож не мені судити, що вдалося, а що ні.

— Цього сезону ви відновили кар’єру гравця й виступали в першій лізі. Хтось із виконавців, проти яких грали, міг би підсилити «Енергію»?

— «Енергія» ставить перед собою максимальні завдання. Аби саме такого когось взяти, відтак він би зразу підсилив нашу команду, то, напевне, я би поки що нікого не відзначив. А на перспективу є кілька цікавих молодих гравців, яким треба вдосконалюватися й грати.

— Як зараз оціните свою форму?

— Граю, тренуюся. Сам себе не буду поціновувати, та й, чесно кажучи, не хочу, щоби хтось оцінював, адже мені вже не 18 років. Я чудово розумію, що нехай краще молоді грають, ось їх і треба відзначати. А ми, ветерани, граємо, щоби підтримувати форму. Особисто я хочу бути прикладом молодшим, аби вони до чогось прагнули, хотіли розвиватися — не більше того. Не хочу зараз бути кращим чи лізти зі шкіри, мають з’являтися нові імена. Ось нехай вони й установлюють нові рубежі — все має рухатися вперед, не можна зациклюватися на старому.

— У літнє трансферне вікно у складі «Енергії» сталися суттєві зміни. Скільки часу треба на побудову нової команди?

— Не знаю, в мене ще немає необхідного досвіду. Якби мав за плечима 2–3 команди, які будував, то міг би сказати. Може, одній команді треба місяць, а іншу треба будувати чотири роки. Якщо брати з історії, то Фергюсон «Манчестер Юнайтед» 4 роки будував, а зараз запрошують людину, відтак вимагають, аби команда зразу грала. Ніхто не хоче чекати рік або два — нікому це нецікаво. Усі хочуть, аби за півроку команда заграла, але це нормально для людей, які вкладають у це свою душу. Також це залежить од таких факторів: що це за команда, як вона має грати, яке місце має посісти — 2-ге, 3-тє й т. п. Усі хочуть займати перше місце. Певною мірою, це філософське питання.

— Які завдання стоять перед командою? Вони коригувалися після новин про фінансові труднощі й переходу Дениса Овсяннікова?

— Керівництво може коригувати завдання, але, як на мене, будь-який спортсмен сам перед собою має ставити найвищі цілі. Завдання — вигравати в кожній грі. Особисто для себе хочу, щоб так і було, й намагаюся зробити, щоби гравці теж цього прагнули. І вже бачу, що хлопці хочуть досягати вершин, перемагати. «Єнакієвець», «Ураган», «Локомотив» теж цього бажають — тим цікавіше буде грати. Бо кожен спортсмен має ставити завдання перемогти, як би не складалися фінансові умови. Сьогодні людина себе проявить у «Енергії», а завтра вже піде далі в іншу команду. Якщо людина хоче рости, то буде досягати максимальних цілей.

— Що думаєте про можливе об’єднання «Енергії» й «Урагану»?

— Чому б і ні? Скажу так: якщо буде дві команди, які не зможуть ставити максимальних завдань, то краще, щоби була одна лише з максимальними завданнями.

— Що би хотіли вдосконалити в грі «Енергії»?

— Межі досконалості немає. Хотілося, щоби ми завжди грали «першим номером» і диктували свої умови будь-якій команді. Думаю, що це бажання кожного тренера, щоб його команда не підлаштовувалася під суперника, а опоненти думали, як з нею грати. Хочеться дарувати радість уболівальникам своєю грою. Також хочеться більше спортивної агресії у хорошому сенсі.

— За майже 20-річну кар’єру ви чимало бачили. Розкажіть якусь цікаву історію зі своєї біографії.

— Під час турне збірної Украї­ни в Італії заїхали в Неаполь. Я, Шайтанов і Мансуров повернулися з екскурсії, сіли в автобус. Тут під’їхав мотоцикліст, почав пропонувати наворочену відеокамеру, яких у нас не продавали. Ми сиділи з Олексієм Кудлаєм, він і каже: «О, мені якраз відеокамера потрібна». Я відповідаю: «Мені теж потрібна, тож у мене право першого вибору, бо я старший». Мотоцикліст пропонував за 500 доларів, а в нас би така коштувала 1500. Я доторгувався з ним до 100 доларів. Він її якось запакував, дав мені у сумці та й поїхав. Відкрив я ту сумку, а там виявилося два пакети солі. Геннадій Анатолійович раніше шукав спонсорів, а з нами тоді двоє синів їхніх їздило. Ось весь автобус сміється, коли вони зайшли. Почали запитувати, що сталося, а я й кажу, що хотів відеокамеру, а купив солі за соточку. «За сто євро?» — «Та ні. Що я, дурний? За сто доларів»…

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить

Лучшие букмекеры