Дмитро Нємчанінов: "Любов до "Баварії" мені привив батько"

Його батько – учасник Олімпійських ігор у Барселоні, а він фанатіє від німецького футболу та слухає "Rammstein". Новоспечний "рухівець" Дмитро Нємчанінов у відвертому інтерв’ю клубному медіацентру – про головного коуча "жовто-чорних" Леоніда Кучука, роботу мерчендайзером, Першу лігу України десятирічної давнини та шалені преміальні в УПЛ. А ще Дмитро розповів про "веселий" період в луцькій "Волині". Далі – лише найцікавіше.

– Дмитре, коли з’явився варіант з "Рухом"? Як склався твій переїзд до Львова?

– Насправді все було дуже спонтанно. В Прем’єр-лізі завершився чемпіонат, і я поїхав у відпустку. Не планував займатися пошуками команди. Хотів відпочити і не думати ні про що кілька днів. Приїхав з Туреччини і буквально одразу до мене зателефонував скаут "Руху" – мій знайомий – і сказав, що є варіант перейти в цей клуб. Було цікаво, що мені запропонують, і через день отримав дзвінок від Леоніда Станіславовича Кучука. Це були найшвидші мої перемовини в житті і моя згода на перехід в клуб. Хоча до цього я говорив своїй дружині і всім родичам, що я в Першу лігу України – ні ногою. Розмова із Станіславовичем тривала максимум 10 хвилин. Тренер був в мені зацікавлений і навіть не дав варіантів для роздумів. Він мені сказав: "Або Ти хочеш зі мною працювати, або ні. Я хочу. Чекаю від Тебе відповідь". В цей час моя дружина пішла вкладати дитину спати. Я йому відповідаю, мовляв, дайте я хоч жінці скажу, що їду до Львова. Але рішення потрібно було прийняти одразу. Я погодився. Ми в Києві зустрілися і поспілкувались. А вже наступного дня я поїхав з командою на збори.

– Який фактор для тебе був головним у прийнятті рішення?

– Я не буду цього приховувати, що в першу чергу – це фактор головного тренера. Леонід Кучук – висококваліфікований професіонал своєї справи. Такий висновок я зробив не лише читаючи про нього в Інтернеті чи дивлячись, як грали його команди. Я спілкувався з людьми, які з ним працювали: з Андрієм Богдановим, Антоном Кравченком, Артемом Шабановим. Всі говорили про нього дуже приємні речі і те, що він великий професіонал. Мені хотілося попрацювати з цією людиною. Я навіть не задумувався, чи це буде Перша ліга чи Друга. Я злукавлю, сказавши, що мені була неважлива заробітна плата. Зрозуміло, що я не пішов би за "копійки" грати, але це для мене було не головне. Амбіції тренера і його бажання бачити мене в команді – найважливіше. Він мене переконав.

– Ти пройшов з командою передсезонну підготовку. Що ти можеш сказати про умови на тренувальних зборах?

– Я не хочу образити команди, де я грав раніше. Всі клуби, в яких я був, для мене важливі й багато мені дали, як футболісту. Але побаченим в "Русі" я був приємно здивований. Тут є багато того, чого немає в командах Прем’єр-ліги. І це справді так. Інфраструктура, техніка, з якою ми працюємо і яка стежить за нашим здоров’ям. Тут працюють великі професіонали. В мене вперше за всі збори не було "крепатури". Все дуже грамотно продумано і зроблено так, щоб ми набрали оптимальні кондиції. В мене немає жодних сумнівів, що я не помилився у своєму виборі на користь "Руху". З першого дня я відчуваю себе тут, як вдома.

– Збоку складається враження, що в "Русі" ти граєш не декілька тижнів, а вже довгий період часу…

– Я не можу сказати, що я лідер і мене потрібно вважати лідером. Я просто дуже люблю поспілкуватися. Коли сидів на передсезонній прес-конференції і ми довгий час там мовчали, то я думав, що зійду з розуму. Я ніколи не конфліктував з людьми, в мене не було жодних серйозних проблем і ворогів я собі не нажив. Тут я відчуваю себе своїм. Я знав Романа Мисака, Івана Брікнера, добре знайомий з Романом Никитюком. Ми були у "Волині", коли він лише починав там грати. В "Русі" така атмосфера в команді, що немає потреби в адаптації. Це напевно тренерський штаб так підбирає людей. От до прикладу, Ернест прийшов в команду і, якщо ти його запитаєш, то він тобі відповість, що з першого дня в клубі в нього немає жодних проблем. Ми всі разом жартуємо.

– Тебе в усіх командах, "Рух" не виключення, називають "Нємец". Знаю, що це пов’язано не лише з Твоїм прізвищем. Ти - великий шанувальник мюнхенської "Баварії" та загалом німецького футболу…

– Це любов з дитинства. Любов до "Баварії" мені привив батько. Йому подобалася ця команда і ми завжди разом дивилися ігри "Баварії". Коней на переправі не міняють.

– Твоїм футбольним кумиром завжди був легендарний голкіпер "Баварії" та збірної Німеччини Олівер Кан. Ти хотів бути на нього схожим?

– На нього важко бути подібним. Я не такий жорсткий, як він. (Сміється) Мені завжди подобалася його харизма, його поведінка і те, як він віддавався своїй професії.

– Знаю, що ти навіть слухаєш легендарну німецьку групу "Rammstein". Продовжуєш фанатіти від соліста цього гурту Тіля Ліндеманна?

– О, так, я дуже фанатію від цього гурту. Кілька днів тому Роману Никитюку показував кліп "Rammstein". Я слідкую за ними, слухаю їх. Приблизно місяць тому в них вийшов новий альбом. Я з нетерпінням чекаю і вірю в те, що"Rammstein" колись таки приїде в Україну. Я дружині і батькам говорив, що я не пошкодую великих грошей, щоб попасти до них на концерт.

– Яку суму ти готовий викласти за те, щоб потрапити на концерт гурту "Рамштайн"?

– Готовий витратити достатньо кругленьку суму. Обрав би навіть не фінал Ліги чемпіонів… Хіба що "Динамо" буде боротися за трофей. Лише тоді розглянув би такий варіант. (Сміється )

– Твій тато – професійний легкоатлет в минулому, учасник Олімпійських ігор 1992 року в Барселоні. У складі збірної СРСР він метав ядро. Тебе батько не направляв своїми спортивними стежками?

– У нас такого в сім’ї не було, дякувати Богу. І у моїй сім’ї я також не буду сина тягнути за вуха кудись. Що він вибере – тим і буде займатись. Але коли я був малим, у нас в Києві робили у квартирі ремонт і ми з батьками жили в Броварах. Там був тренувальний манеж. Я з батьком достатньо там часу проводив – з ранку до вечора. Напевно в дитсадок я не ходив. Ядра котив по всьому манежі, стрибав в пісочні ями. Одним словом, було в мене чим зайнятися.

– Все ж коли ти почав грати в футбол?

– Життя з футболом мене пов’язало випадково. Починаючи з п’ятого класу в школі наш тренер з фізкультури вів спортивні секції: тиждень баскетболу, тиждень футболу. От я і займався. Згодом вчитель відвів мене в футбольну команду ДЮСШ-14. Я пограв там рік і мене забрали в ДЮСШ-19, а вже звідти я перейшов в інтернат. Цьому посприяв мій батько. Тато добре знав директора інтернату, який раніше був директором інтернату в Броварах. А мій тато в Броварах у спортивних колах був не на останньому місці. В інтернаті відбір дітей завжди проходив влітку. Мені пощастило, адже я приїхав туди взимку (Сміється). Мене тренери переглянули і через три дні сказали, що я тут залишаюся.

– Далі було "Динамо-3"…

– Ми ще коли в 10-му класі були, то нас вже долучали до "Динамо-3". Ми тренувалися там і грали в Другій лізі України. Відібрали мене, Дениса Гармаша і ще кількох хлопців.

– Денис Гармаш в ті роки також був таким "буйним"?

– "Буйний" – це м’яко сказано, але нехай буде так (Сміється ).

– Згодом тебе почали залучати до "Динамо-2". У тебе молодого "корона" не з’явилася на голові?

– У мене в той період не було мізків. Якби було більше клепки, то я б напевно залишився в тій команді. Я вважаю, що зробив кілька помилок. Конкретних назвати не можу, або ж сам їх не знаю. Хоча корони на голові в мене ніякої не було. І це заслуга батьків. Хіба що ходив в себе на районі в екіпіруванні "Динамо" і думав, що всі на мене дивляться.

– Ти викликався в юнацькі збірні України U-17 та U-18. Вас тренував Юрій Калітвінцев. Які це були емоції - захищати честь країни?

– Гордість була велика. Друзі з району мене в збірну на машині проводжали. Як і для будь-якого футболіста грати в кольорах збірної України – за честь.

– У 2007 році збірна України U-17 грала на юнацькому чемпіонаті Європи. Ти усі матчі на турнірі провів у стартовому складі. Згодом "Динамо-3" розформували і тебе перестали викликати до лав національної команди. Як ти гадаєш, чому?

– Я гадаю, якраз в той період я зробив щось не так тому, що мене не захотіли залишати в "Динамо". Перший тривожний дзвіночок в клубі був тоді, коли мені не "вирішили армію". Я два дні ночував на ДВРЗ (район в Києві – Авт.), фінал Ліги чемпіонів, як дурень, слухав по радіо і мені ніхто нічого не пояснював. Мені в клубі сказали, щоб я їхав служити, а мене, мовляв, згодом витягнуть. А я відповів: "Ви що, жартуєте? Мене зараз до Львова заберуть, а мені там ці західні хлопці голову відіб’ють. Тим паче я з Києва динамівець" (Сміється ). У підсумку, тато пішов розмовляти з Чохоналідзе. Поговорили – і мене відпустили з "Динамо".

– Ти довгий час не міг собі знайти тоді команду…

– Я поїхав на перегляд в дубль донецького "Металурга", "Дніпра". Згодом мене хотіли начебто брати у полтавську "Ворсклу". Вони подзвонили в "Динамо" і їм сказали, що брати Нємчанінова не потрібно. І так вийшло, що в мене рік взагалі випав.

– Знаю, що в той період ти працював мерчендайзером. Це важка робота?

– Я не міг нічого не робити. Мені було важко. Я завжди хотів заробляти кошти сам, не хотів брати в батьків. В мене мама працювала мерчендайзером і вона мені запропонувала попрацювати в цій сфері. Пропрацював я там напевно місяць. Я все так зробив, щоб ця робота для мене була неважка. Навіть не зауважували, що я виконував якусь роботу. До речі, непогано це все оплачувалося. Але я для себе вирішив, що це не моє.

– Далі ти потрапив у першоліговий "Дністер". Згодом грав за вінницьку "Ниву", кропивницьку "Зірку". Яка була Перша ліга в період з 2009-го по 2013-ий роки?

– Рівень був шалений. Зі мною в команді грав Валентин Полтавець. Лише одне його прізвище дає зрозуміти, які тоді люди виступали в Першій лізі. Грав Сергій Білозір, який згодом був в "Металурзі", Олександр Лавренцов, який зараз помічник Бабича в "Маріуполі". Були футболісти з високим рівнем майстерності. Тоді в Першій лізі виступав шалений "Чорноморець" із всіма своїми топ-гравцями, які згодом займали призові місця і грали в єврокубках. У нас говорять, що чемпіонат Прем’єр-ліги України зараз пробив дно. Я не скажу, що в Першій лізі таке коли-небудь було. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що там не було такої величезної прірви.

– Тоді перехід від юнацького футболу до дорослого дався важко?

– Перша ліга – це боротьба. Тоді це була гра на гроші. Це ж не просто ходили історії про те, що могли відбити голову. Справді могли відбити, якщо щось не так робив.

– Як з’явився в тебе варіант з "Волинню"? Не боявся на той момент йти в команду до одіозного Віталія Володимировича Кварцяного?

– Тоді я ці історії про нього чув лише в інтерв’ю. Коли читаєш, то тобі смішно і ти не думаєш, що буде через місяць. Коли прийшов, то вже було не до сміху, а швидше плакати, напевно, хотілося з того всього. Мені подзвонили і сказали, що є варіант з "Волинню", що Віталій Володимирович хоче мене бачити на зборах. Я сказав, що поїду при одній умові – я буду на зборах три дні, тому, що в мене весілля менше, ніж за тиждень. І мені було все одно чи це Прем’єр-ліга, чи будь-яка інша. Весілля – це велике свято, яке я точно не переніс би. Кварцяний дав "добро". Я приїхав у Луцьк й провів два тренування. Він мене викликав і сказав, що зі мною "Волинь" підпише контракт і назвав суму заробітної плати. Я вибіг щасливий, подзвонив до дружини зі словами: "Ти собі уяви, яких нам грошей насиплять". Я тоді не розумів, що мені незабаром буде ще "веселіше".

– Яке перше враження справив на тебе Кварцяний?

– Він ж сам говорив, що тоді вживав, а зараз ні. Але я ж не знав, коли він там перестав пити. Заходжу до нього в номер на зборах в Криму, а в готелі в той момент вимкнулось світло. Він сидить навпроти вікна, видно його лисину, якась півтора літрова пляшка, а з вулиці світять ліхтарі. Та й він мене запитав, чи я буду чай. А я про себе думаю, який чай. А він знову: "Та ти не думай. Це не вино. Я вже закінчив пити". Ось так і познайомились.

– Як в тебе все складалося в Луцьку?

– Перший час взагалі все було супер. Все виходило, грав матчі в основному складі. Пам’ятаю матч з "Динамо". Це, звісно, було хвилювання нереальне. "Динамо" тоді купило Ленса, Мбокані, Велозу, Беланду. А ще в них в команді Драговіч, Віда. Там шалений був склад. І тут на п’ятій хвилині Ярослав Кінаш забиває, а я вже бігаю і думаю, скільки мені дадуть грошей (Сміється ). Людей було багато. Перша гра на такому стадіоні і ще й шалені преміальні нам давали. А згодом Ерік в штрафній влучив в штангу. Я подумав, якби було 2:0, то "Динамо" нам би точно не забило.

– Які були преміальні?

– Як моя заробітна платня в "Зірці" за рік.

– Така сума була за перемогу?

– За нічию.

– Гол, який Ти забив Шовковському в дев’ятку за комірець, пам’ятаєш?

– Я пам’ятаю, як ми потім витягнули чотири м’ячі з наших воріт і в роздягальні стався диво-запис, після якого гуділа вся Україна. Ось це в мене в пам’яті найбільше відклалося.

– Шовковський після гри комплімент не зробив тобі за гол?

– В мене не було змоги з ним поспілкуватися. Ми після гри зайшли в роздягальню і я просто розумів, що нам зараз буде так "весело", що я цей гол швидко забуду. Віталій Володимирович мені допоміг це зробити.

– У 2015-му році після поразки від "Зорі" з рахунком 1:2 Віталій Володимирович Кварцяний на прес-конференції назвав тебе "ворогом народу". Як сприйняв тоді ці слова?

– Я на ці нісенітниці вже просто не звертав увагу. Я знав, що Віталій Володимирович одного дня міг сказати одне, а наступного дня зовсім інше. Я вважаю, що це неправильно було говорити саме таку фразу.

– Він вибачався?

– Так, вибачився. Та він нормальна людина. Це було сказано по гарячих слідах. Журналісти люблять його ловити одразу після гри на емоціях. А він довго не думає, що говорити й одразу поливає брудом. Його великий плюс – він може на наступний день підійти і сказати, що помилився.

– Цей епізод вплинув на твою подальшу долю в "Волині"?

– Це все вже наклалося одне на одне. Там ще й після тієї гри ходили недобрі розмови. Я тоді вирішив, що це кінець. І він сам сказав мені і ще кільком хлопцями: "Щоб я вас не бачив в команді". Я тоді пішов до генерального директора і повідомив, що я не залишуся в "Волині" і що клуб може розірвати зі мною контракт й повернути те, що винен.

– Ти у можеш зіграти, як лівого захисника, так і центрального оборонця. Інколи у "Волині" навіть діяв на позиції хавбека…

– У захисті зможу зіграти будь-де. Віталій Володимирович мене на всіх позиціях пробував. Я в нього і опорного грав. Є футболісти, які говорять, що можете поставити мене будь-де, а я буду корисним на полі. Я не з таких. Одразу кажу, що це, наприклад, не моя позиція. Одного разу Кварцяний до мене підходить і говорить: "Сьогодні будеш грати лівого півзахисника". Я йому відповів, що я не лівий хавбек і мені там некомфортно. А він мені відповів: "Як ти можеш казати, що тобі некомфортно. Космонавт поки в космос не полетів - він ж не говорить, що він не космонавт".

– Яка все ж твоя рідна позиція?

– Ще в інтернаті діяв на позиції центрального захисника. Перед юнацьким чемпіонатом Європи ми грали товариську гру з Нідерландами і я був центрбеком. І склалася така ситуація, що в нас вилучили лівого захисника і тренери перевели мене на цю позицію. Я за ті 15 хвилин зіграв на фланзі, як їм здалося, фантастично. Вже наступного дня мені повідомили, що лівий захисник – це моя позиція.

– Чому після "Волині" в тебе не все склалося в "Чорноморці"?

– Добре, що той етап завершився. Мені там було не по собі. Я вже не міг просто сидіти на заміні. Тим паче, там були не ті заробітні плати, щоб мовчати. Я запитував, чому не граю. Мені відповідали, що я з флангу не подаю на голову. І тут я переходжу в "Олімпік" і борюся з Даріо Срною і Миколою Морозюком за кращого асистента чемпіонату.

– Період в "Чорноморці" тобі не пішов на користь?

– Після "Волині" мені потрібно було "відійти". Ще й дружина була вагітна, а в Одесі море. Я якраз був в команді в період з літа до зими. Погода була доброю. Тому все склалося.

– Далі у твоїй кар’єрі був донецький "Олімпік", де ти розкрився на повну. Погоджуєшся з цим?

– На сто відсотків погоджуюся. "Олімпік" – це справді мій рідний клуб. Я досі спілкуюся з багатьма людьми з тієї команди: лікар, водій, адміністратор, офіцер безпеки, президент. Всі вони для мене дорогі люди, тому що в "Олімпіку" я провів два з половиною роки. На перший погляд не так вже й багато, але я себе там відчував, як в сім’ї. Мені було комфортно з цими людьми. Навіть Роман Мисак, коли підписав контракт з донецьким клубом, мені говорив, що такого колективу ще не бачив. Цю атмосферу в команді створювали усі: водії, лікарі, масажисти, тренерський штаб.

– Як ти реагуєш на інформацію, коли "Олімпік" звинувачують в участі в договірних поєдинках?

– У той період, коли я був в "Олімпіку", такі розмови не піднімалися жодного разу. Те, що там відбувалося раніше, або ж думати, що відбувалося, мене взагалі не хвилює. Я за правду! Якщо були якісь факти – "відривайте голову", а якщо не було, тоді, вибачте. Так повинно бути.

– У сезоні 2017/2018 років в "Олімпіку" ти показував досить солідну гру. Тоді багато експертів та журналістів говорили, що Нємчанінова варто викликати в збірну України. Як ти реагував на ці розмови?

– Я відчував, що можу потрапити в збірну. Я дійсно тоді показував класну гру. Зі всіма проблемами збірної на позиції лівого захисника в той момент мене можна було викликати. Але я розумів, що від мене це ніби не залежало. Звичайно, що знайдуться недоброзичливці, які скажуть щось на кшталт: "Що цей клоун розповідає? Яка йому збірна!?". Але не викликали. Значить, не заслуговував тоді, хоча, якщо чесно, то я на це дуже сподівався.

– Зараз ти ще бачиш якісь шанси потрапити в збірну?

– Якщо чесно, то я вже охолов до цього. Тоді, в "Олімпіку", я був на піку форми і це був найкращий варіант викликати мене в збірну. Я не кажу, що в мене зараз йде спад, ні. Тим більше я прийшов в "Рух" до кваліфікованого тренера. З цим тренером може бути все. Звісно, з Першої ліги України сподіватися на виклик в збірну, думаю, нереально. А от, якщо вийти в Прем’єр-лігу і там показувати якісний футбол на полі, тоді можна опинитися на олівці тренерського штабу головної команди країни.

– У сезоні 2017/2018 років Transfermarkt оцінював Тебе в 700 000 євро. Ти цікавишся такими цифрами?

– Transermarkt подає, що гравець коштує стільки-то, а його купили в двадцять разів дешевше або в двадцять разів дорожче. Якби все так було, як подає той чи інший сайт, тоді мені це було б цікаво. У підсумку, мене з "Олімпіка" купили за 55 тис. євро. Мені був дуже приємний той факт, що я, напевно, перший футболіст, за якого "Олімпік" отримав гроші. Я цим пишався!

– Як відбувся твій перехід з "Олімпіка" в "Десну"?

– Все сталося дуже швидко. Мене всі запевняли, що я точно залишаюся в "Олімпіку". У мене там залишалося півроку контракту з іншою командою. Я сам сказав, що я хочу бути в "Олімпіку" і там дограти. Тим більше В’ячеслав Шевчук тоді очолив команду. Мені з ним було комфортно працювати, був цікавий тренувальний процес. І тут в один прекрасний момент мені перед зборами говорять, що зі мною не можуть підписати контракт.

– Тобі пояснили причину такого рішення?

– Перед приходом Шевчука ще при Санжарі в мене була невдала гра, і замість мене почав грати Євгеній Пасіч. Йому тоді давалася гра. Я за нього справді радий. Він тоді хорошу гру демонстрував: віддав асист, забив. Я ображатися не можу. Виключно з професійної точки зору він тоді був сильніший за мене. Я тоді сидів на заміні. Згодом прийшов Шевчук, і я не грав достатньо довгий час. І тут я виходжу проти "Динамо" і ми пропускаємо на 95-ій хвилині. Артем Бєсєдін тоді відзначився. Я зіграв непогану гру тоді. Після цього із "Шахтарем" в меншості ми зіграли добре . І я віддав гольову. Проти "Львова" я вийшов і віддав гольову. Все ніби було класно, і вони не хотіли зі мною підписувати контракт на пів року тому, що якщо мені б пішла гра так і далі, то через півроку я пішов би за безкоштовно. Я запропонував підписати адекватні відступні. Щоб не було такого, що я побуду пів року і ви за мене знову 50 000 тис. євро захочете. Ніхто такі гроші не заплатив би в наш час. Але нічого з цього не вийшло і я трохи був в розпачі з цієї ситуації, було образливо. Але все одно "Олімпік" - в мене в серці.

– З’явився варінт з "Десною". Що ти можеш сказати про той період твоєї кар’єри?

– Там я орієнтовно провів 50% ігор. Перед початком чемпіонату мене "награвали" у складі на матч з "Арсеналом", але, на жаль, отримав мікротравму і сидів на заміні. Наступну гру я вийшов проти "Динамо". Ми провели той поєдинок не дуже вдало. Згодом було протистояння із "Львовом", яке нам не дозволило вийти в першу шістку. Напевно, насамперед, мені потрібно ображатися на себе, що я не зіграв в тому матчі. Далі мене готували на поєдинок із "Олімпіком". Але вкінці тренування я потягнув привідний м’яз - і вибув на два тижні. Так співпало, що ми тоді грали через кожні три дні. І я пропустив, грубо кажучи, п’ять ігор. Через травми у той період я зіграв напевно все, що міг. Із "Десною" ми підписували контракт до кінця сезону. Чемпіонат завершився - і ми розійшлися. А далі до мене подзвонили з "Руху".

– Розкажи про свою сім’ю.

– Моєму синові Івану три з половиною роки. Із дружиною Альбіною одружені вже 6 років. Вона займається фотомистецтвом. Якщо потрібна буде фотосесія – звертайтеся.

– Малий з футбольним м’ячем вже подружився?

– Він, як і всі діти, бігає з м’ячем. Не скажу, що він з ним нерозлучний, але коли є біля нього кулястий – не пропускає нагоди покопати.

– Сім’я переїде до Львова, аби бути з тобою?

– Так, думаю після гри з луцькою "Волинню" вони до мене переїдуть. Я вже знайшов квартиру. Собаку візьмуть з собою.

– Яке твоє хобі?

– Великого хобі немає, але десь півтора року тому я почав захоплюватися риболовлею. Зі мною в команді був Сергій Шестаков. Він завзятий рибак. І вже, напевно, усю рибу в Угорщині переловив. Я взяв в тата спінінг і одного разу пішов з ним на рибалку. Наступного разу вже накупив собі інвентар. Зараз цим захоплююся. Утім, вже два місяця ніяк не можу вибратися на риболовлю.

– Які в тебе очікування від чемпіонату Першої ліги України?

– Ми повинні виходити і перемагати в кожній грі. Але так говорять зараз усі шістнадцять клубів. Я покладаю великі надії на нашу команду і вірю, що саме тут у мене відкриється друге дихання. З "Рухом" хочеться досягати максимального результату. Як це в нас вийде – подивимося в турнірній таблиці!