Бонус 10 000 грн Шість турів поспіль не відчував смаку перемоги «Миколаїв». Лише у 16-му турі довгоочікувана мінімальна перемога, та ще й у такого непростого суперника як «Колос». Символічно, що переможний гол на рахунку 21-річчного гравця «корабелів» Валерія Рогозинського— вихованця місцевого футболу. З цього приємного епізоду й розпочалося знайомство з молодим талантом.
— Валерію, наскільки складно було обіграти ковалівців, і як "Миколаєву" це вдалося?
— За великим рахунком, гра у нас виходила, хоча футболу, як такого, було мало. Поле у нас не дозволяє показувати гру, яку б хотілося, тому більше було довгих передач і боротьби. Так вийшло, що вискочили у контратаку, і Саркісян віддав настільки грамотну передачу, що там неможливо було не забити.
— Тебе не дивує, що старожил першої ліги ледь впорався на своєму полі з дебютантом дивізіону?
— Ні, бо команда у них і справді гарна. Якби ми грали на хорошому полі, нам було б важче з ними. "Колос" тяжіє до комбінаційного футболу, вони й зараз намагалися у першому таймі грати в пас, та на нашому газоні важко розігрувати «стіночки», тому вони також згодом перейшли на дальні передачі й була тільки боротьба. А загалом, команда в них добротна, хоч і тільки вийшла з другої ліги, гравці підібрані хороші, тренер поставив гру. Та ми всі старалися й билися, тому заслужено перемогли.
— Після кількох вдалих поєдинків «Миколаїв» видав шестиматчеву безвиграшну серію (лише двічі зігравши унічию), яку вдалося перервати. В чому причина подібної невдачі?
— Відверто кажучи, самі не розуміли, в чому причина. Граємо, моментами наче й непогано виходить, та не реалізовуємо свої шанси, натомість пропускаємо, а відігратися вже не можемо. Вже й у церкву ходили, та хлопці й самі розуміли: в такому турнірному становищі опинилися, що далі програвати категорично не можна. Тому налаштувалися, тренери мотивували, й дали Ковалівці бій. Тепер усі надіємося, що та чорна смуга позаду, сподіваємося показувати свій футбол і перемагати.
— Забиваючи на 53-й хвилині гол, ти разом із м’ячем влетів у сітку, потім ледь виплутався...
— Я чекав передачу, й вона точно туди прилетіла, Ваге віддав прямісінько на ногу. Я ж летів на швидкості, тому разом із м’ячем довелося потрапити до сітки. Зупинитися ніяк не міг.
— Ти якось скромно відзначив взяття воріт, без завих емоцій, виважено. З цим це пов'язано?
— Спокійно відреагував, бо хотілося ще забити, адже попереду було ще достатньо часу, могли як подвоїти рахунок, так і пропустити. Був налаштований на подальшу боротьбу, тому й емоцій було мало.
— У п'ятому турі «Миколаїв» також переміг непростого суперника — столичний «Арсенал» (2:1), і переможний гол, та ще й на четвертій компенсованій хвилині, забив саме ти. Партнери "паличкою-рятівницею" ще не називають?
— Хочу наголосити, що на 94-й і з подачі того ж таки Саркісяна відзначився: ось така вже в нас награна зв’язка. А хлопці щось казали про джокера, дякували, що виручив. Але ж, погодьтеся, старалася вся команда, всі молодці, без них нічого б і в мене не вийшло. Просто так сталося, що саме я забив.
— Валерій, ти вихованець миколаївського футболу, забивати за рідний клуб — то особливе відчуття?
— Безперечно. У мене багато друзів ходить на футбол, батьки, знайомі футбольні люди, з якими я ще в дитинстві грав, на першість області, міста. Приємно забивати, а потім ідеш, а тобі всі: «Молодець!», «Так тримати!», вітають. Приємно, й мотивація додаткова є.
— Після закінчення СДЮШОР «Миколаїв» у 2012-му ти два роки виступав у чемпіонаті області за другу команду клубу, обласний «Комунарівець» і навіть за «Аграрник» із Кривого Озера. Змужніти намагався таким чином?
— Так, починав там, принаймні, намагався. А потім так сталося, що потрапив до «Аграрника», де тренером був Сергій Бугай. Саме завдяки йому опинився на перегляді у Олега Федорчука. Якби не потрапив до Бугая, можливо, й досі виступав би на область. Його заслуга, що мене відправив до Федорчука.
— Коли в сезоні-2014/2015 вчорашній аматор потрапив до основи «Миколаєва», де відіграв 24 матчі (три голи й дві передачі), відчув себе справжньою зіркою?
— Зізнаюся, трішки було такої слави, по-іншому почали ставитися. Хоча начебто й та сама людина, але вже навіть дивляться на тебе інакше. Адже дуже багато друзів у другій команді «Миколаєва», й була така хвилинна слава… Та я не задер носа, просто було приємно: два-три роки тому я тільки з трибун дивився професіональний футбол, а зараз граєш, і вже на тебе люди ходять, дивляться.
— Якщо все так гарно складалося, навіщо зірвався до «Полтави» влітку минулого року?
—Федорчук покликав. Думав, спробувати свої сили у новому клубі, нове випробування.
— А відіграв у першому колі лише чотири матчі. Що не склалося?
— Не вийшло так, як хотілося. Новачком брали, і там обстановка по-іншому склалася. Так вийшло. Проте не скажу, що я багато втратив, навпаки, мене багато чому навчили у «Полтаві», та довелося попрощатися з цим клубом. Дякувати богові, що забрали назад.
— Ти повернувся до «Миколаєва» у січні цього року. Більше нікуди не кликали?
— Було кілька пропозицій і з другої ліги, і від двох клубів першого дивізіону. Та я вже вирішив не смикатися: вже й у «Миколаєві» було більше довіри, та й вдома грати краще, місцевий же. Аніж їхати кудись в незрозумілу невідомість. Якщо вже зриватися, то тільки, коли буде хороший варіант. За великим рахунком, усі команди першої ліги однакові за силою, окрім хіба що «Іллічівця». Хтось трішки сильніший, хтось дещо слабший, але приблизно рівні. Тож навіщо міняти: тут граєш у складі, тобі довіряють, що ще треба?
— Валерій, адже в чемпіонатах ДЮФЛ ти грав захисника, а на дорослому рівні тебе вже використовували у півзахисті, причому на обох його флангах. Ти сам себе ким вважаєш за амплуа?
— У дитинстві я діяв в обороні, причому на позиції останнього захисника. Закінчив дитячу школу, із заднім захисником ніхто вже не грає, довелося потихеньку перебудовуватися у лівого крайнього бека. Часто підключався до атак, подобалося мені це дуже, й тренери потроху ставили мене фланговим хавом. Найбільше мені подобається грати зліва у півзахисті: можна щось придумувати, імпровізувати. Захисником же мусиш чітко на боротьбу та самовіддачу бути налаштованим, помилка — й відразу карають.
— Добре, що у «Миколаєві» в тебе все налагодилося, рідне місто, але ж це, певне, не межа сподівань? Мрієш про Прем’єр-лігу?
— Звичайно ж, хотілося б спробувати себе на найвищому рівні. Я із задоволенням, тренуюся, сили є, умови для роботи, щоб прогресувати, теж. Стараюся, а там час покаже.
— Зараз в усіх клубах УПЛ — йде повальне омолодження складів, від «Динамо» до «Волині». Чи є у тебе знайомі однолітки, що вже виступають в елітному дивізіоні?
— Так, авжеж. З Ромою Поповим, котрий у «Зірці» грає, ми добрі друзі. Практично щодня спілкуємося, дізнаємося, один в одного, як справи. Він ділиться зі мною командними секретами, розповідає, що і як там у «вишці».
— Миколаїв — велике, ще й портове місто, з безліччю спокус. Ти як відпочиваєш від футболу: нічні клуби, дискотеки?
— Як би не любив футбол, від нього іноді теж хочеться відпочити. Тому із друзями любимо просто прогулятися вулицями. Адже у нас, як відомо, місто наречених, дівчат вистачає. Можна познайомитися й просто відпочити.
— Зараз модно читати автобіографії видатних футбольних людей —Фергюссона, Моуріньо, Гвардьоли. Ти вивчаєш життєвий шлях зірок?
— Так, а ще дуже люблю документальні фільми про Роналду, Мессі. Цікаво подивитися, як вони тренувалися, виглядали на полі у моєму віці. Як у них все відбувалося: з нуля до таких вершин.
Андрій Іванченко
