Бонус 10 000 грн Захисник львівських "Карпат" Валерій Болденков розповів клубній пресслужбі про період кар'єри у "Динамо", чому ніколи не пішов би проти Андрія Ярмоленка та через що ледве не побився з Лукашем Теодорчиком.
"Кожанов попереджував, що тут фантастичні фанати"
– Перехід у 26 років у Другу лігу – сміливе рішення. Чи було воно важким для вас?
– У житті трапляються ситуації, коли треба зробити крок назад, щоб згодом переміститися на два кроки вперед. Мені зателефонував Андрій Тлумак, розповів про варіант з переїздом до Львова. Ключові фактори, що мене переконали – людські якості футболістів, які підсилювали "Карпати" і саме усвідомлення серйозності проєкту. Також я їхав до Львова заради головного тренера. Крім того, мені телефонував Денис Кожанов, я вже знав про переговори клубу з Сімініним, Приймаком і Чачуа, з якими виступав за "Волинь". Розумів, що формується прекрасний колектив.
– На той момент ви перебували поза грою і пропустили перші тури нового сезону.
– Непростий період, це правда. Я зазнав ушкодження ще у Вірменії, збирався робити операцію. Утім за два дні до хірургічного втручання лікарі порадили утриматися від цього. Мовляв, надрив м'язу невеликий. Спершу боліло трохи, я поступово відновлювався. А повноцінно вилікувався вже у Львові.
– Коли команда перебуває на ходу, а ти спостерігаєш за процесом зі сторони, влитися у колектив набагато складніше?
– Безперечно, я відчував це. Той факт, що я знав багатьох хлопців, суттєво спрощував адаптацію. З тим же Сімініним, напевно, разом я більше матчів провів за всю кар'єру, ніж без нього. Але фактично я приїхав сюди без зборів, займався буквально два тижні. Зізнаюся, відчував якусь невпевненість. У перших поєдинках вливався, а потім впіймав впевненість. Цікава річ – у колективі підтримували хлопці, які навіть не знали мене раніше. Та й у місті повністю адаптувався. Львів дуже подобається, я тут часто бував у якості туриста і вже трохи знав його.
– Можна припустити, що комфортному звиканню до нового середовища посприяли і карпатівські вболівальники?
– Надзвичайно приємно бути частиною "Карпат" саме завдяки цим людям. Може скластися враження, мовляв, це Друга ліга, не той статус. Проте вболівальники завжди з нами, нехай і за сотні кілометрів від дому. Це справжній кайф. Коли я збирався підписувати контракт з клубом, Кожанов попереджував, що тут фантастичні фанати і команду в місті дуже люблять. Але я ніколи не міг подумати, що настільки! І це лише Друга ліга. А що ж буде у вищих дивізіонах? Я вже усі фанатські кричалки, заряди і пісні вивчив (посміхається).
– У команди з фанатами є особливий ритуал – це взаємна подяка після матчу.
– Складно передати словами свої відчуття у такі моменти. Це гордість, радість і ейфорія. Вони заворожують.
"Дідусь повністю замінив мені батька"
– Ви народилися у Молдові. Що вас зараз пов'язує з цією країною?
– Це моя Батьківщина. Взагалі у мене їх дві, адже у 13-річному віці я переїхав в Україну. У Молдові я народився, там минуло моє дитинство. Моє рідне місто називається Атаки, воно розташоване на кордоні з Україною, неподалік Могилева-Подільського. У дитинстві я спілкувався лише російською, знав тільки невелику кількість українських та молдовських слів.
– Українську мову вивчили вже у Володимирі-Волинському?
– Свій перший диктант в українській школі я написав жахливо – зробив, здається, 32 помилки (сміється). Навіть вчителька взялася за голову: "Що відбувається?" Минуло три тижні і я вже добре володів українською. Мешкав вдома у тренера, який змушував говорити лише українською. Я тільки-но російською щось сказав і одразу чув: "Давай українською!"
– Атаки – місто з чи не найбільшою кількістю ромів у Молдові. Особливий колорит відчувався?
– О так, у нас багато ромських баронів. Конкуренцію Атакам може скласти сусіднє молдовське місто Сороки. Не скажу, що моє дитинство минуло у небезпеці – я є доволі комунікабельною людиною, мене в Атаках знали всі. Старші хлопці часто на дискотеках билися з ромами, часто розповідали про це у дворі. Нам було цікаво про це слухати. Проте безпосередньої участі у з'ясуванні стосунків на етнічному ґрунті я не брав. Максимум – могли зіграти у футбол: роми проти молдован.
– Зараз в Атаках мешкають ваші родичі?
– Бабуся і сестра. Їжджу туди періодично. Майже усі мої родичі – молдовани. Тільки дідусь, батько моєї мами – українець, родом з Могилева-Подільського. По татовій лінії я взагалі нікого не знаю, власне, як і самого тата. Фактично мене виховував дідусь Валерій, на честь якого мене і назвали. Він повністю замінив мені батька. Завдяки цій людині я зараз сиджу перед вами і взагалі маю все, що у мене є.
– На футбол вас завів дідусь?
– Наша п'ятиповерхівка розташована навпроти міського стадіону. Я мешкав у класичному футбольному дворі, де існували два заняття: гра у "війни" і у футбол. Малим я був трохи шаленим. Якось побачив, як старші хлопці тренуються, підійшов до тренера і попросив, щоб він мене записав у групу. "Наб'єш 15 разів, тоді візьму", – відповів тренер. Я не без проблем виконав завдання і мене записали у секцію до старших. Загалом дідусь мав вплив на мою футбольну освіту. У 5-му класі я відверто "забив" на футбол. Відчув вплив старших хлопців, трохи не у ту компанію потрапив. Дідусь вчасно повернув мене до свідомості. Одного дня тренер зустрів діда і запитав: "А де Валера?" Так він дізнався, що я пропускаю заняття.
– Вашого дідуся Валерія вже немає з нами?
– Два роки тому його не стало. Можливо, для когось він помер, але для мене дідусь завжди залишається поруч, він постійно зі мною. Усі успіхи і досягнення – це завдяки йому. Хочу ставати кращим заради дідуся. Мама і бабця не багато часу приділяли моїм футбольним справам, адже не особливо цікавилися спортом. Хоч у молодості дідусь волейболом займався, та постійно переживав за мене, їздив на матчі, давав поради.
"Ніколи у житті так не помилявся, як у команді Хацкевича"
– У складі нинішніх "Карпат" ви є одним із найвищих футболістів. Мали гренадерський зріст змалечку?
– Ні, це я у Володимирі так виріс. Насправді у дитинстві взагалі не був високим. Напевно, у 14-15 років так стрімко додав.
– В Україну ви переїжджали фактично ще дитиною.
– Для мене то був щасливий квиток. Я хотів рухатися далі, адже розумів, що в Атаках перспектив небагато, відверто кажучи, там яма. Бачив себе винятково в Україні. У Володимирі одразу все сподобалося, утім розчарувань вистачало. Болісно сприйняв невихід нашої команди у фінальну частину ДЮФЛ. Пригадую, як розплакався і подзвонив дідусю: "Забери мене, будь ласка, додому". Дідусь попросив зачекати тиждень. Домовилися, якщо моя позиція не зміниться, то він приїде по мене. Минув тиждень, я справді заспокоївся і продовжив виступи за"BRW-ВІК".
– Наступний етап вашого футбольного шляху – "Динамо". Як ви потрапили в одну з найкращих команд країни?
– Завершував навчання у школі і готувався до ЗНО з української мови та літератури. Я розумів, що у мене будуть великі проблеми зі складанням цих іспитів. Частину тестів ще якось відзначив, а твір вирішив взагалі не писати – зібрав речі і поїхав додому. Через день телефонує тренер: "Валерію, приїжджай. Треба збиратися – ти вирушаєш до Києва". Спершу подумав, що мене розігрують.
– Як виявилося, тренер не жартував.
– Так, я справді поїхав у столицю і навіть зіграв перший матч на позиції центрального захисника. При тому, що раніше традиційно діяв у опорній зоні. Стартовий етап у Києві також запам'ятався серйозними навантаженнями: по кілька тренувань на день, усі ці фартлеки… За підсумком київських оглядин тренери у Володимирі повідомили: "Валеро, їдеш у "Динамо" на контракт". Якщо чесно, поки не поставив свій підпис під угодою, то не вірив у реальність переходу в "Динамо". Лише після цього усвідомив, що відтепер я гравець "біло-синіх".
– До нового середовища звикали довго?
– Я не одразу почувався там комфортно. Більшість хлопців зналися ще з Академії, а я був новачком. Дубль київського "Динамо" очолював Олександр Хацкевич. Дуже поважаю його і як людину, і як тренера. У нас були цікаві футбольні взаємини. Лише я виходив на поле у його команді, відразу "привозив". Ніколи у житті так не помилявся, як у той час.
– При інших тренерах це не повторювалося?
– Згодом "молодіжку" очолив Валентин Белькевич. У дебютному поєдинку ми виграли 3:0 у "Волині", а я віддав гольову передачу. Заходжу потім у ресторан на базі і зустрічаю Хацкевича: "Валеро, складається враження, що ти тільки у матчах за мої команди "наварюєш". Як у тебе так виходить?"
"Белькевич хотів би, щоб про нього згадували з усмішкою"
– Яким залишився у вашій пам'яті Валентин Белькевич?
– Я багато у нього перейняв. Наприклад, він не особливо любив спілкуватися з пресою: "Краще доводити рівень на полі, ніж говорити". Повністю згідний з цим твердженням, тому не особливо люблю давати інтерв’ю. Якось після кількох матчів журналісти запитували тренера щодо мене. Потім Валентин Миколайович жартував: "Валеро, у тебе якісь родичі у редакції працюють?" (сміється)
– Белькевич брав безпосередню участь у тренувальному процесі?
– Так, часто показував своєрідні майстер-класи. Любив повторювати: "Дев'ятки" постійно відкриті". І тільки ляп! Або передачі віддавав такі, що м'яч ідеально на груди лягав. Його смерть виявилася великим ударом для усіх. Хоча я думаю, що він не хотів би, щоб за ним горювали. Валентин Миколайович завжди працював з позитивом і, напевно, хотів би, щоб про нього згадували з усмішкою. Навіть зараз розповідаю усе це і пригадую, як він у більярд грав з нами.
– Майстер цієї справи?
– Просто без шансів! Йому не цікаво було з підопічними. "Покажи спочатку, як ти кий тримаєш, а тоді вже зіграємо", – жартував Белькевич. Хоч вважаю більярд своїм хобі, однак жодного разу не зумів виграти у Валентина Миколайовича.
– Початок вашої кар'єри у "Динамо" суттєво ускладнила травма. За яких обставин пошкодили хрестоподібні зв'язки?
– Це трапилося після місяця перебування у Києві на тренуванні. Спочатку операцію не робив, після тритижневої паузи повернувся у тренувальний процес. А тоді коліно просто заклинило. Я вилетів на 8 місяців.
– Повернутися на поле після такої паузи вартує титанічних зусиль?
– Більшість бачить виключно одну сторону медалі. Я взагалі не можу сидіти на трибунах, коли поруч деякі вболівальники з пивом вигукують речі, на кшталт, я зіграю краще. У футболі трапляється багато непомітних речей. Найгірші з них це травми. Вони перевертають свідомість, змінюють футболіста. Це нереально важко: відновлення, щоденна одноманітна робота у залі, закачування ніг… Словами не передати.
"На матч з Карпатами добирався у супроводі поліції"
– Ви двічі були у заявці першої команди "Динамо" на поєдинки УПЛ і неодноразово тренувалися з основою. Це інший світ?
– Пригадую, як вийшов перед матчем на поле "Олімпійського" і голова закрутилася. Такі речі мотивують. Хоча моє перше потрапляння у заявку виявилося незвичним. Якраз контракт завершувався, мені повідомили у клубі: "Валеро, на тебе не розраховують, робимо ставку на Микиту Бурду". Я зіграв за дубль, зібрався у відпустку і думав над новими варіантами. Раптом дзвінок – на завтра я у заявці на гру проти "Зорі" у Прем'єр-лізі. Одразу після цього мені запропонували підписати новий контракт з "Динамо".
– Умовно, ви могли підійти до Віди, Драговіча чи Хачеріді і попросити пораду?
– Звичайно. Найчастіше підказували Даніло Сілва, той же Сашко Рибка. Він підтримував, хвалив за те, що я не боюся жорстко грати на тренуваннях.
– Не було страху переборщити у боротьбі проти якоїсь зірки з категорії Брауна Ідейє чи Мігеля Велозу?
– Я ногу завжди ставив. Можливо, єдиний гравець, проти якого не пішов би, це Ярмоленко. Величезний авторитет! Було й таке, що я ледве з Лукашем Теодорчиком не побився. Неприємний, постійно лікті виставляв. Завелися трохи, нас миттєво заспокоїли.
– Вдруге у заявку на матч УПЛ ви потрапили майже через два роки. Пам'ятаєте обставини двобою з "Карпатами"?
– Ще одна незвична історія. Відіграли за дубль, їдемо з командою вже за межами Львова неподалік поліцейського посту. Раптово зупиняємося і тільки чую вказівку тренера: "Болденков на завтра у заявці основи". Виходимо з автобуса, йдемо до поліцейських. "Хлопці, тут треба допомогти футболісту назад до Львова добратися", – пояснює наш адміністратор.
– Оригінально.
– "Гаразд, заходь до нас, а ми поки спробуємо когось зупинити", – сказали поліцейські. Минуло 15 хвилин, вони повернулися: "Ніхто не порушує правил, доведеться їхати з нами". Ось так у супроводі поліції добирався у розташування команди перед тим матчем (посміхається).
"Мене врятував реабілітолог Даніло Сілви"
– У молодіжній команді "Динамо" ви провели тривалий час з нинішніми гравцями збірної: Бущаном, Харатіним, Яремчуком, Бурдою, Буяльським. Хто вражав найбільше?
– Яремчук, Циганков і Бущан. З усіх воротарів найзручніше було з Жорою – розуміли одне одного без слів. Завжди повторював йому, що все буде гаразд і на нього чекає класна кар'єра. Він переживав через це, а я казав, що прийде і його час. Щиро радий за Бущана. Яремчук? Теж красень, вистрілив. Роман – великий молодець, заслужив своєю працею.
– У який момент ви зрозуміли, що треба йти з "Динамо"?
– Вдруге серйозно травмувався і пропустив 15 місяців. Під час першої операції мені вирізали меніск. Так сталося, що у коліні просто стерся хрящ. Довелося заливати штучний, чекати, поки він приживеться.
– Не кожен витримає 15 місяців без футболу. Думок про кінець кар'єри не було?
– Були і цілком реальні. У той момент мене сильно підтримали рідні і близькі. Партнери дали віру у себе. Недавно переписувався з Бурдою. Розумію його, як ніхто. Намагаюся не запитувати, як нога, оскільки знаю по собі, що відчуває людина у такі миттєвості. Мені пощастило, що Даніло Сілва привіз до Києва свого бразильського реабілітолога Паулу. Він мене і врятував. Підказував, направляв і змушував бігти через біль. Надзвичайно вдячний Даніло Сілві і Паулу. Хоч у мене і потужна сила волі, та без них двох я б не впорався. Окремі слова подяки хочу висловити Ігорю Суркісу. Попри завершення контракту, "Динамо" перепідписало угоду зі мною і допомогло з відновленням.
– Прощання з "Динамо" не було легким?
– Реброва у першій команді замінив Хацкевич. Тренер, з яким у мене чудові стосунки. Але я розумів, що грати при ньому не зможу. Я мав відразу показувати рівень. Але витримати темп "Динамо" складно, я лише переніс важку травму. Хто на мене чекатиме? Подзвонив Хацкевичу, попросив посприяти з припиненням співпраці і видачею документів на руки. Робив все це з легкістю.
– Після Києва ви поїхали у молдовський "Петрокуб". Розраховували набрати форму у добре знайомій країні?
– Спершу з'їздив у "Кішварду", мав варіант у "Волині" та "Русі", які виступали у Першій лізі. Але я вирішив, що краще піти у Молдову, але в елітний дивізіон. Приїхав туди, отримав серйозні навантаження – спина "вилетіла". Після місяця перебування у "Петрокубі" зрозумів, що це не моє. Зараз жартую – добре, що я там набирав форму і мене таким "розібраним" в Україні не бачили.
– В одному з матчів Кубка Молдови "Петрокуб" переміг 18:0, а ти забив один з голів. Що це за гольовий фестиваль?
- У нас навіть на районному рівні таких команд нема. Якщо зараз ми вийдемо на вулицю і зберемо випадкових людей, то вони, напевно, зіграють не гірше. Такі молдовські реалії.
"Постійно чекав, що зараз хтось вийде з базукою і вистрілить, як у фільмі"
– Згодом ви повернулися в Україну, де три роки провели у "Волині".
– Класний період, але осад залишався від того, що ми ніяк не могли вийти в УПЛ. Точніше, керівництво цього не хотіло. Рішення про перехід з "Волині" ухвалював цілий місяць. Я з "Динамо" легше йшов, ніж з Луцька. Місяць майже не спав, постійно думав чи варто залишати "Волинь". Вирішив, що сидіти немає сенсу, треба вийти із зони комфорту, хоча душею прикипів до Луцька.
– Влітку 2019-го "Волинь" була близька до виходу в УПЛ. І все ж у перехідних матчах перемогли "Карпати", а ви заробили пенальті у свої ворота.
– Рівне протистояння: ми могли вигравати і у Львові, і в Луцьку. Я ще й забити міг – Макс Кучинський, до речі, класно потягнув мій удар. Пенальті? Я б посперечався щодо його однозначності. Було до сліз образливо, що, крім футболістів і вболівальників "Волині", ніхто не хоче в УПЛ.
– Справжній вихід із зони комфорту – переїзд у Вірменію на початку 2021-го. Чому саме "Пюнік"?
– Швидко вирішив і зібрав сумки. Зателефонував Антон Братков, якого знав по "Динамо-2". У "Пюніку" була ціла українська діаспора, а очолював команду Єгіше Мелікян. Я вирішив, що варто спробувати. І не пошкодував. Дуже комфортно було з Мелікяном – це сильний тактик і чудова людина.
– Вірменію сприймали, як екзотику?
– Дуже сподобалася місцева кухня і тамтешні ціни на продукти. Пригадую, як добиралися автобусом на якийсь матч. За межами Єревану – суцільна пустка, багато завалених будівель. Постійно чекав, що зараз хтось вийде з базукою і вистрілить, як у фільмі (посміхається). Загалом у дорозі мали провести дві години. Трохи проїхали, чую команду: "Зупинка, треба перепочити". Я був шокований. Це ви ще в Україні не їздили по 12 годин в один бік.
– Повертаючись до справ насущних. Недавно ви забили гол у ворота "Любомира". Зізнайтеся, дотик головою до м'яча після навісу Дениса Кожанова таки був?
– Звичайно, інакше я б не радів так. Навпаки хочу, щоб Денис став найкращим бомбардиром. Взагалі вважаю, що бомбардир має бути один. Щодо того взяття воріт, то якби не було мого черкання, то м'яч у воротах не опинився б. Але забиті голи не мають для мене жодного значення. Головне, щоб команда перемагала.
– "Карпати" стабільно перемагають, команда впевнено крокує у Першу лігу. Відчуваєте себе щасливим у Львові?
– На всі 100 сконцентрований на "Карпатах". Спочатку такого не було, зізнаюся відверто. З одного боку хвилювала травма, з іншого – нове середовище. Але потім я перейнявся атмосферою і любов'ю до цього клубу. Дуже хочу віддати "Карпатам" всього себе. Важливо, щоб ми були єдиною командою. Якщо залишатимемося одним цілим, то все у нас вдасться.
