Юрій Габовда: "Через рік планую отримати тренерську ліцензію"

Перехід Юрія Габовди до винниківського «Руху» спричинив величезний резонанс серед футбольної спільноти. Тоді своє рішення півзахисник пояснив доволі стримано: «Так склалися обставини, і я хотів бути вдома». Сьогодні уявити стартовий склад винниківської команди без Габовди просто неможливо. Він прагне і надалі писати історію «Руху», тепер уже у Першій лізі.

«Дядько головою міг пенальті пробивати»

Юрію, як відомо, у твоїх генах тече кров легендарного форварда «Карпат» Яноша Габовди. (Юрій є племінником Яноша Габовди). Ти у дитинстві про що раніше дізнався - про дядька чи футбол?

Спершу про футбол. Було це на мій день народження 6 травня. Я вийшов на вулицю, усі мене привітали з шестиріччям та запросили з собою на тренування. У Мукачевому тоді була дитяча команда «Соколята» з амбітним президентом Коханом Олександром. Царство йому небесне! Він вкладав у нас душу, було поле, влітку по два тренування, в його ресторані харчувалися, умови найвищого рівня. Згодом ми почали грати у першій українській лізі. На один з матчів прийшов Олег Дмитрович Родін, побачив мене у грі та запропонував влітку прийти на перегляд та спробувати вступити до Львівського училища фізичної культури. До Львова я приїхав у 14-річному віці у супроводі батька, склав усі нормативи, тести. У команді Родіна було лише два вакантних місця. Тож усе вирішувалося за підсумком двосторонньої гри. На перегляд приїхало близько шістдесяти охочих потрапити у команду Родіна. Ми з батьком до Львова прибули електричкою і коли побачили біля училища величезний автопарк з дороговартісних іномарок, то подумали, що треба розвертатися і їхати додому. Гадав, що все вирішуватиметься не на футбольному полі, та, на щастя, все було чесно. Я відзначився трьома голами, а команда перемога 4:3. Звісно, Олег Дмитрович після цього залишив мене у складі, а одне місце лишилося вакантним, бо з тих шістдесяти осіб ніхто так і не пройшов відбору.

Якщо за іншими дітьми стояли впливові батьки, то за тобою було дещо більше - прізвище на спині?

В училищі нас із батьком доволі тепло зустрів ще один легендарний «карпатівець» - Володимир Данилюк. Він був дуже радий бачити рідного брата Яноша Габовди. Їм було про що поговорити, адже батько відвідував усі матчі за участю Яноша. У цей день Данилюк мені подарував відеокасету з фіналу Кубка СРСР 1969 року. Але водночас сказав, що моє прізвище не відіграватиме ролі, триває жорсткий відбір і ніякого «блату» бути не може. Я був упевнений у власних силах, тож і всі тести склав найкраще від усіх.

Шлях з ЛУФК до «Карпат» був тернистим?

Насправді не все так легко. Був такий період, коли моя мрія стати футболістом могла не справдитися. В училищі зазнавав прикрих травм, які заважали грати у футбол. Все почалося з пахових кілець. В одинадцятому класі у мене виникли з ними серйозні проблеми. Потрібно було робити операцію. На той час грошей на це – 200 доларів - родина не мала. Я вже планував повертатися до Мукачевого. Про ці фінансові проблеми знав тренер, тож разом з усіма партнерами зібрав кошти на операцію. Доволі швидко я відновився і за півтора місяці почав готуватися у загальній групі. Через два місяці у мене «полетіли» пахові кільця з правого боку. Це був сильний удар, оскільки знав, що мене очікує операція, на яку немає фінансів. Я закінчував 11 клас, пропозицій з «Карпат» про контракт не було, отож думав: все - приїхав. Однак батько у когось позичив гроші, мене прооперували, минув процес відновлення, і я видав блискучу кінцівку у випускному класі. На мене звернули увагу керівники клубу і таки запропонували угоду про співпрацю. Відтоді я й почав грати за «Карпати-2» у Другій лізі. Так розпочався мій шлях у великий футбол.

Ти розумів який внесок в історію «Карпат» зробив твій дядько Янош Габовда, відчував, що з таким прізвищем на спині маєш серйозну відповідальність ?

Справді усвідомлював. Як ви кажете, розумів яке прізвище у мене на спині. Це великий стимул і велика відповідальність для мене. Мій дядько сягнув таких вершин з «Карпатами», не знаю чи хтось повторить його досягнення. Тож старався робити усе можливе, щоб з кожним роком прогресувати.

Що батько розповідав про брата Яноша?

Коли я уклав контракт з «Карпатами», то почав більше цікавитися історією клубу. Батько показував книги, де писали про мого дядька, про перемогу у Кубку СРСР. Дай Боже, щоб «Карпати» колись виграли хоча б Кубок України. Тато розповідав, що коли приїжджав до Львова, то на вокзалі таксистам просто казав «підвезіть мене до Яноша Габовди». Цього було достатньо, бо всі знали, де живе форвард львів’ян. Тоді усі дуже любили футбол і поважили гравців. В будинку Яноша розташовувався магазин, тато заходив, брав що хотів і скільки хотів. А записували все на дядька, який потім розраховувався. У команді він був зіркою, його слово мало велику вагу. Виглядав фактурним і мав гучний голос, його поважали в колективі. Коли виграли Кубок, то машину Яноша несли на руках.

Янош Габовда любив і вмів забивати головою. У тебе інший стиль?

Так, я зовсім іншого плану гравець. Дядько головою міг пенальті пробивати - так жартували, звісно. Але гра головою - це його блискуча фішка. Досі говорять, що він і Старухін на другому поверсі діяли бездоганно. Скільки років минуло, а вболівальники про це пам’ятають дотепер.

Юро, нещодавно у Вінниці перед матчем з «Нивою» до тебе підійшли син і донька Яноша від першого шлюбу. Ти їх уперше побачив?

Так, для мене це стало приємною несподіванкою. Батько казав, що вони підійдуть перед грою. Шкода, що у брата і сестри було обмаль часу, тому знайомство і спілкування вийшло кількахвилинним. Хотів би більше з ними поспілкуватися. Із татом уже погодились, що потрібно родичів запросити до нас у гості. Гадаю, їм теж приємно було, що династія Габовди продовжується.

«У першій команді «Карпат» я отримував дві тисячі гривень»

Пригадую, коли ти виступав за другу «карпатівську» команду і за дубль, багато вболівальників та журналістів ходили на матчі, щоб наживо побачити нового Габовду. На тебе покладали великі надії, ти діяв ефективно в атаці і здобув чемпіонство у складі дубля «Карпат». Мабуть, спогади про ті часи лише позитивні ?

Пригадую мій дебют за «Карпати-2». Це було на стадіоні у Дублянах. Я вийшов наприкінці матчу замість Олега Голодюка. Відтоді усе і почалося: багато уваги, мною почали цікавитися. Отож виникло ще більше стимулів працювати і рухатися вперед. З часом своєю грою привернув увагу тренерів з дубля, де і розпочали свій похід за «золотом». У нас була класна команда: окрім мене, Ярік Мартинюк, Андрій Сагайдак, Олексій Омельченко, Андрій Гурський, Степан Гірський, Ярослав Куцяба.

Чому із «золотого покоління» ніхто в основній команді так і не закріпився?

Ви розумієте, останні чотири роки спостерігаю за «Карпатами» і дивлюся скільки молоді виходить у складі. Душа розривається, бо у наші часи такого не було. Коли я грав у цій команді, то три роки поспіль вона боролася за путівку в єврокубки. Таких шансів, як зараз надають хлопцям після 11-го класу, у нас і близько не було. Вони мають повноцінну ігрову практику, а у нас було 10-15 хвилин часу проявити себе. Якщо не віддав пас, змарнував гольову нагоду – все, до побачення, чекаєш на нову можливість десять матчів. А зараз люди закінчують школу і виступають за основу «Карпат». Але за що вони борються? Щороку за виживання. Так, це чудовий шанс для хлопців, тож хай цінують. У мене такої можливості не було. Десять, п’ять, сім хвилин - який це шанс? Якщо розібратися, то я у Лізі Європи більше зіграв, ніж у чемпіонаті України. З «ПСЖ» і «Севільєю» на 60-й хвилині вийшов, з «Рейк’явіком» провів на полі повний другий тайм. Мені вже 21–й рік минав, і я відчував, що переріс рівень дубля.

Свій дебют в основній команді пам’ятаєш?

За головну команду дебютував у матчі з київським «Динамо» - замінив Дениса Кожанова.

Пригадую, ми тоді виграли 1:0 завдяки голу Батісти. Це була перша перемога «Карпат» над столичним грандом за 12 років. Стадіон заповнений, атмосфера неймовірна. Після матчу ми підійшли до фанатського сектора, вболівальники вивісили банер з написом: «Юро, дядько гордий за тебе!»

Ти з Кононовим спілкувався?

Звичайно, і не раз. Це перша людина, яка надала мені шанс у великому футболі, бо до цього тренери не запрошували до основної команди. А він великі надії на мене покладав. Якось на колективних зборах, на яких були присутні керівники клубу, тренера, журналісти, президент спитав думки щодо мене. Кононов сказав, що я майбутнє не лише львівського, але й всього українського футболу і висловив бажання, щоб я уклав контракт. Ми з керівництвом потиснули руки і домовилися про умови. Через два дні я мав продовжити угоду. Але про мене забули. Скажу вам чесно, у першій команді я отримував дві тисячі гривень. Вони користувалися тим, що я уклав контракт у 18-річному віці. Я терпів, аж поки не надійшла пропозиція від іншого клубу і, звісно, на набагато кращих умовах.

Як наважився піти з рідної команди?

Було дуже важко залишати Львів і команду. Серце моє хотіло бути тут. Я жив «Карпатами» і мрією продовжити тут кар’єру. Але знав, що деякі люди не хочуть мене тут бачити, отож довелося шукати кращої долі. Так фінанси відіграли важливу роль. Я з незаможної сім’ї, тож у мене виникла можливість допомогти дружині, батькам, сестрам та віддячити їм за те, що вкладали у мене душу. Я думав лише про футбол.

«Максимов півроку вважав мене центрфорвардом»

Чому саме у «Кривбасі»?

Тоді в мене були дві цікаві пропозиції від луганської «Зорі» і дніпровського «Дніпра». Особисто розмовляв із генеральним директором Андрієм Стеценком. Тут вийшла така ситуація: оскільки з «Карпатами» я відмовлявся укладати контракт, то ігрової практики не мав. Переважно намотував кола полем. В останньому матчі з «Оболонню» надійшла вказівка випустити на заміну Габовду. Я не розумів, для чого виходити на кілька хвилин. Виявляється, мене «Карпати» спеціально заграли, щоб я мав лише один перехід у цьому році. Тож якби перейшов у «Дніпро», то не мав би шансу там грати, оскільки конкуренція була ще вища, ніж у Львові. Коноплянка, Матеус - самі розумієте. А набирати форму у дублі я не хотів. Відтак прийняли рішення укласти однорічний контракт з «Кривбасом», після цього я мав повернутися у «Дніпро».

Чому «Кривбас» за чудових фінансових умов не грав у Лізі Європи?

Після першого кола ми були на п’ятому місці, поїхали на зимові збори - і нас наче підмінили. Мабуть, зменшили до себе вимоги і займалися не тим чим потрібно. Це далося взнаки: у весняній частині чемпіонату ми вісім матчів не могли перемогти. Це був провал, хоча після першого кола усі захоплювалися нашою грою. Тоді класні футболісти були: Бартулович, Федорчук, Самодін, Лисицький, Канкава, Лобжанідзе, Бойко, Льопа. Команда потужна була.

З Юрієм Максимовим знайшов спільну мову?

Коли я прийшов у команду, Юрій Вільйович дуже зрадів, ми один одного розуміли. Я відчував його підтримку, у тенісбол грали - страшенні заруби були. Мені цікаво з ним працювати. Потім сталася прикра травма, надрив зв'язок гомілкостопу - місяць у гіпсі. Важке відновлення, тренер просив «грати на уколах». Усю ногу обколювали і я виходив, хотів допомогти команді, але зрештою сам себе плавив. Так я і не зміг вибороти місце в основному складі та виправдати довіру тренера. Але за цей рік здобув упевненість у власних силах, і вже в Україні дізналися хто такий Габовда і які мої хороші якості. Бо були і хороші матчі у складі «Кривбасу».

У «Кривбасі» в тебе була незвична позиція на полі?

Так у Максимова ми грали у два форварди, одним з яких був я, тому діяв у тандемі з Самодіним. Потім через деякий час підійшов до нього і сказав, що я там ніколи не грав. Він здивувався: - Як не грав? Я думав ти центральний нападник, бо переглядав твою статистику. Ти багато забивав за дубль. – Кажу, «ні», я фланговий. - А як ти на фланзі стільки забив і віддав? – Кажу, завдяки хорошій атакувальній тактиці 4-3-3, зміщувався і забивав. Тільки після першого кола він почав мене на фланг ставити.

«Лужний прагнув, щоб ми грали на рівні «Шахтаря» і «Динамо». Були такі моменти, коли я перегорав після його криків»

Після завершення контракту з «Кривбасом» ти мав перейти у «Дніпро», але натомість опинився у «Таврії»?

Ну оскільки я в «Кривбасі» не продемонстрував усіх своїх найкращих якостей, то зрозуміло, в «Дніпрі» на мене не чекали. Думали, буду забивати, віддавати, наберу гарну форму і прийду вже готовим футболістом. Я міг залишитися у Кривому Розі, якраз на місце Максимова прийшов Кварцяний, і він хотів мене бачити у своїй команді. Але надійшла краща пропозиція від сімферопольської «Таврії». Я хотів грати під орудою такої видатної особистості, як Олег Лужний. Тим паче завдання - потрапити в єврокубки. Всі умови для мого зростання були, тренувальна база і фінансове забезпечення на найвищому рівні. Тому я уклав з кримським клубом трирічний контракт.

Як виник варіант з «Таврією»?

Це все було через агентів. Лужний шукав флангових півзахисників, і я поїхав туди на перегляд. Провів з командою тиждень, а тоді Олег Романович дав добро на угоду зі мною.

Чому з Лужним команда не дала результату?

Справді, тоді вся Україна про «Таврію» говорила, адже фінансові умови були надзвичайно потужні. За прізвищами у нас була хороша команда: Єзерський, Калиниченко, Назаренко, Шиндер, Фещук, Путраш і плюс іноземці. Мабуть, тренеру видніше чому не склалося.

Який він тренер Олег Лужний?

Були цікаві тренування. Звісно, багато важкої роботи теж вистачало, але він це все поєднував. Мав фантастичних наставників - Лобановського і Венгера. Було помітно, що Олег Романович відповідально ставиться до своєї роботи. Він важка людина, та має менталітет переможця. Сам досягав максимального результату в якості гравця і від нас цього вимагав. Мовляв, ми повинні боротися за «золото», він не думав про Лігу Європи. Натомість прагнув, щоб ми грали на рівні «Шахтаря» і «Динамо». Були такі моменти, коли я - тоді 22-річний - перегорав після його криків. А він - тренер з характером. Бувало, на його бровці граю, а після першого його крику не можу нормально м’яча зупинити. Були різні часи.

Далі виникало багато сандалів навколо «Таврії», Лужного відправили у відставку. Прийшов грек Христопулос. Тоді й розпочалися проблеми кримського клубу?

Керівництво клубу платило, укладало шалені контракти з футболістами і потім не виконувало своїх зобов’язань. Відтак отримали заборону на трансферну діяльність. Христопулос тренував у Греції «Пас Яніну» і за схожої ситуації зумів продемонструвати успішний для цієї команди результат. Треба віддати належне, він справді професіонал, якого можу порівняти з Олегом Кононовим. Людина жила на базі усі 24 години, він щось розбирав, аналізував. Хотів змінити усе, розпочав з тактики. Ми грали за схемою 3-5-2, мене поставив справа, я діяв на усій бровці і багато відпрацьовував у захисті. Інколи грав і чистого захисника. Тренерський штаб надзвичайно професійний. Але кадрові проблеми давалися взнаки, у Христопулоса не було ресурсів. Іще виникли конфлікти з досвідченими футболістами. Але попри це команда почала давати результат. Утім через півроку грека звільнили. Коли він залишав «Таврію», то спитав мене: «Коли настане час і я очолю у Греції команду, ти приїдеш до мене?» Кажу: «Поживемо побачимо».

Згодом до керма клубу прийшов Ніколай Костов, з яким у тебе склались діаметрально протилежні стосунки?

Я його взагалі не знав. Натомість він знав мене ще за виступами у дублі «Карпат» і сказав, що покладається на мене. Поїхали на перші збори, я забив двічі у п’ятьох матчах. На тренуваннях і в побуті все гаразд, повертаємось додому і наступного дня мені адміністратор каже, що на другі збори мене не беруть. Мовляв, це рішення тренера. Я зателефонував Костову, а той відповів, що це рішення керівництва клубу. Тож залишився у дублі. І все згодом дізнався, що у «Таврії» почали позбуватись тих, хто прийшов за Олега Лужного. Через два тижні я попросив керівництво віддати мої документи. Вже виникли фінансові проблеми, четвертий місяць мені не платили грошей. Тому так завершилася моя кар’єра у Криму.

«Коли я прийшов у кабінет Дедишина укладати контракт, то побачив зовсім інші цифри, які значно відрізнялися від тих, про які ми домовилися».

Ти був у Криму під час початкової окупації, бачив формування «зелених чоловічків»?

Спершу не розумів, але побачив, як ці «зелені чоловічки» перекривали центр міста. Все так стрімко відбувалося. Основній команді запропонували на другі збори з метою безпеки взяти з собою сім’ї. А хто мав турбуватися про мою дружину? У цей же період мені зателефонував генеральний директор «Карпат» Ігор Дедишин і запропонував повернутися до Львова. Сказав, що весь час за мною стежили, у команді планують зробити ставку на власних вихованців, тож хочуть повернути у «карпатівську» родину. Для мене це стало сюрпризом - коли побачив хто мені телефонує, спершу не повірив. З однієї сторони, було приємно, з другої - не міг збагнути, що відбулося і для чого мене повертали до Львова. Хоча потім усе зрозумів.

Для чого повертали?

Напевно, щоб провчити Юру Габовду за минуле. Адже я такий поганий, на думку керівників, утік зі Львова. Це було з такою метою зроблено, бо мене повернули і знову ж таки не давали грати.

Що говорив Олександр Севидов?

Говорив, що все залежить від мене.

На який термін ти уклав контракт?

2+2, хоча відбулися невеличкі нюанси. Коли я ще не розірвав контракту з «Таврією», вже домовилися з Ігорем Дедишином про умови, на яких перейду в «Карпати». Я відмовився від заборгованості з боку кримського клубу і все заради повернення до рідної команди. У мене дружина була вагітна, тому переїзд до Львова – ідеальний на той час варіант. Коли я прийшов у кабінет Дедишина укладати контракт, то побачив зовсім інші цифри, які значно відрізнялися від тих, про які ми домовилися. Це для мене стало маленьким шоком. Протягом двох тижнів я сидів удома і не ставив підпису під угодою. Потім ми таки знайшли компроміс, і то це вже більше я пішов назустріч, бо хотів грати у «Карпатах» і бути вдома. Виявилося, що став на одні і ті самі граблі. Припустився помилки. Бо міг перейти в луцьку «Волинь» або ж одеський «Чорноморець» і там прогресувати. А так зіграв кілька неповних матчів, що далося згодом взнаки.

Чому влітку ти залишив «Карпати»?

Це загадка для мене. Ігор Йовичевич очолив команду, викликав мене і казав, що покладається на мене як на правого атакувального захисника. На збори приїхав Петро Петрович, я провів один матч і почав не потрапляти у склад. У деяких поєдинках взагалі не брав участі, на моїй позиції награвали молодого футболіста, хоча йому було ще зарано виходити на поле. Що й підтвердилося у чемпіонаті. Ми прихали зі зборів, викликав мене на розмову Йовичевич і сказав, що не має претензій, але надалі більше молодим довірятиме. Гадаю, це була вказівка президента, тому за тиждень до початку чемпіонату пішов і забрав свої документи. Це був ризикований крок, оскільки на той час не мав жодної пропозиції від іншого клубу. Агенти мене не зрозуміли, я не зміг би просто сидіти у дублі і отримувати гроші. Мені 25 років, але конкретних варіантів не було. Виникала можливість поїхати до Маріуполя, але тоді почалися воєнні дії, у мене народилася донька, тож ми залишилися вдома.

«Уся команда мешкала у двоповерховому будиночку по двоє, по троє, а то й по четверо, зокрема і тренер».

Як воно півроку без футболу?

Я готувався індивідуально з тренерами двічі на день. Підтримував форму у дублі «Карпат» і багато працював зі своїм тренером з фізичної підготовки. Також займався з тренером з легкої атлетики. Думав, після цього атлетом стану.

Настала зима і новий виклик?

Так, я поїхав на збори з луцькою «Волинню». Після того, як Сімінін залишив команду, мої агенти запропонували Кварцяному мою кандидатуру. Приїхав до Луцька, провів двосторонню гру, після цього Віталій Володимирович запропонував укласти контракт, прямо на полі узгодили умови і потиснули один одному руки. Якби не неділя, то оформили б одразу. Каже: «Не хвилюйся, сьогодні ти отримуєш екіпіровку, завтра вилітаєш з нами на збори, після цього все оформляємо». У Туреччині перші дві гри у мене вийшли чудовими, Кварцяний ходить щасливий, обіцяв за рік з моїми навичками зробити гравцем збірної. Думав, невже я з ним спрацююся і мене очікує в його команді велике майбутнє? В останньому матчі на зборах ми поступились якимось «глухарям», «валізний» настрій був, тож і відіграв погано. Тренер дуже розізлився після цього. В аеропорту зустрів мій агент, якому Кварцяний сказав, що не бачить мене у складі «Волині». Хоча за два тижні я надивився багато, дізнався про методи роботи і темперамент цього тренера.

Методи Кварцяного мають право на існування?

У мене язик не повернеться сказати «ні», адже він виховав стількох футболістів. Тому гадаю - так, просто він має знайти своїх футболістів, а вони відповідно свого тренера.

Згодом настав час міжнародного досвіду. Чемпіонат Білорусі та «Граніт»?

Команда вийшла до вищої білоруської ліги, агент запропонував мою кандидатуру. Тренер зібрав про мене інформацію та часто телефонував, і це відіграло визначальну роль. Я не цікавився зарплатні, умовами праці. Хоча коли приїхав туди, хотілося розвернутися і тікати. Але знав, що назад дороги немає, півроку не граю, потрібна практика, щоб відновити свої кондиції. Контракт укладав із заплющеними очима, хоча мені запропонували найкращі умови, які могли. Вся команда мешкала у двоповерховому будиночку по двоє, по троє, а то й по четверо футболістів, зокрема і тренер. Це Лунінець, дуже маленьке місто. Там одне поле зі штучним покриттям, на якому ми тренувалися за 35-градусної спеки і проводили офіційні матчі. Але тренер підібрав відомих особистостей для білоруського футболу, той же Паша Кирильчик грав, якого вболівальники знають за виступами у «Карпатах». Зрештою я допоміг команді, вона допомогла мені. Тут заслуга наставника, бо коли відчуваю довіру, то віддам усі сили. Якщо у мене негаразди з тренером, все йде погано, а якщо з ним на одній хвилі - обов’язково дам результат на полі. Я провів усі матчі від свистка до свистка, була з боку тренера довіра. Нам одного балу забракло для виходу у Лігу Європи.

Ти був визнаний найкращим гравцем року?

Так, я шість м’ячів забив та стільки ж зробив результативних передач.

«Граніт» багато глядачів збирав?

Ні. У нас маленький стадіон, але коли приходило тисячі три, то здавалося, що він вщерть заповнений. І картинка була приємною.

«У нас правий захисник травмувався і тренер довірив мені це місце на полі. 80% матчів я провів на цій позиції. Віддав вісім гольових передач і забив три м’ячі».

Твої здобутки помітили у мінському «Динамо». Це твоя наступна білоруська зупинка. Команда брендова, постійно грає у єврокубках. Таких пропозицій і очікують?

Очікував, що має бути серйозна пропозиція, відчував у собі потенціал грати за кращі білоруські команди. У мене після першого кола якось запитали: якщо надійде пропозиція від «Бате» і «Динамо», що ти вибереш? – всі сподівались на відповідь «Бате», а я сказав «Динамо» - бо це ім’я, в них так все гарно, солідно, така форма крута. Я проти Мінська ще видав дві чудові гри, в мене було багато пропозицій, але вирішив: якщо залишусь у Білорусі, то тільки у мінському «Динамо». Так і вийшло.

Чому «Динамо» не змогло здобути довгоочікуване чемпіонство?

Все йде від психології. Я переходив у «Динамо» і був певен, що гратиму і покажу себе з найкращої сторони. Хоча там неабияка конкуренція, знав, що цьому клубові щось дам. Так і відбулося. Я провів першу гру, потім сів у запас, згодом вийшов на заміну, віддав гольову передачу, пробив штрафний, після якого рахунок збільшився. Відтоді став незмінним футболістом основи. За свою кар’єру найбільше відіграв у сезоні, а саме 35 матчів. Шість поєдинків провів у Лізі Європи. У нас правий захисник травмувався і тренер довірив мені це місце на полі, 80% матчів я провів на цій позиції. Віддав вісім гольових передач і забив три м’ячі. Так я себе знайшов на цій позиції і став своїм у «Динамо». Був визнаний гравцем місяця, нагороди різні отримував, багато разів ставав гравцем матчу. Все було супер.

Який рівень білоруського футболу?

Ми схожі за менталітетом і стилем гри з білорусами. Хоча там футбол не є таким простим, як здається. Дуже грамотно команди діють, багато тактики. Білоруські тренери цим відрізняються, їм в Україні тому все і вдається. Візьміть того ж Кононова, Кучука, Дулуба. Теперішнього наставника «Карпат» я вважаю чудовим спеціалістом зі своїм баченням гри. Про нього в Білорусі доволі добре відгукувалися. Хоча в Україні рівень на голову вищий.

«Динамо» (Мінськ) за які місця у нас змагалося б?

Я думаю, було б у п’ятірці найкращих.

В єрокубках ви пройшли два етапи, на третьому зупинилися, хоча шанси здолати сербську «Войводину» були непогані?

Так, на виїзді ми з сербами розійшлися нічиєю 1:1, усі питання про переможця вирішувалися у Білорусі. Ми грали у Бресті, де чудова атмосфера, заповнений десятитисячний стадіон. Уболівальники нас підтримували, все йшло до того, що ми здолаємо цю команду. Але сталося прикре вилучення на 50-й хвилині нашого гравця через його безглуздий вчинок. Ми залишилися удесятьох і зазнали поразки 0-2. Хоча рахунок був не за грою. Вболівальники аплодували нам стоячи. Перед цим ми пройшли латвійський «Спартак» та ірландський «Сент –Патрікс» , було нелегко, бо зараз уже грати у футбол навчилися усі команди.

Юро, ти провів блискучий сезон за мінське «Динамо». Всі чекали, що ти залишишся там, або ж підеш на підвищення?

Я вже казав, що припустився помилки, коли повернувся у «Карпати», а це моя друга груба помилка у футбольній кар’єрі. «Динамо» пропонувало мені контракт, протягом трьох місяців домовлялися. Так ми не могли дійти згоди щодо умов, клуб пояснюва це тим, що зараз важке фінансове становище. Хоча зарплату платили день у день, премії - все чітко і професійно. Ми обговорювали підвищення зарплатні, і я справді не увійшов у становище клубу, не зрозумів, що на той момент це неможливо. Але таке рішення я прийняв за порадою агентів, які впливали на мене і обіцяли золоті гори. Це була і Туреччина, і Казахстан за дуже великі гроші і так далі. Агентам в Мінську одразу сказали, що належну їм частку за мене платити ніхто не буде. Я хотів бути з ними порядним. Кажу: ок, даєте гарантію, що я залишу «Динамо» і ви мені знайдете варіант удвічі кращий? Запевнили, що так. Ось цілу зиму я й очікував цих варіантів. Далі почалися відмовки, мовляв, зараз такий ринок, він диктує свої правила. Зрештою я відмовив клубові, в якому був лідером, в якому у мене було все супер.

Була в тебе пропозиція від «Олександрії», усі бачили, як ти навіть в її складі відзначився голом?

«Олександрія» в Україні зараз на хорошому рахунку, там є стабільність. Але це не те, про що ми з агентами домовлялися. До «Олександрії» мене відправляли на зарплату удвічі меншу, ніж у мене була в «Динамо». То який я крок роблю у поліпшенні фінансової складової для своєї сім’ї?. Тому вирішив почекати на інший варіант. Мені приємно було працювати з Володимиром Богдановичем, він говорив зі мною, казав що сподівається на мене.

«Мене сюди притягнуло те, що клуб має високі цілі. Я бачу, як президент вкладає душу у цей клуб»

І через кілька тижнів ти знову у Туреччині, тепер у складі «Руху»?

Ви не уявляєте, як це все важко було для мене і родини. Думав повернутися у мінське «Динамо», але то клуб, який швидко знайде гравців. Легіонерів привезли, але інше питання, що на мою позицію вони не змогли знайти рівноцінної заміни. Після «Олександрії» мав різні пропозиції, але вони були мені нецікавими. І тут зателефонував спортивний директор «Руху» Володимир Лапіцький і запропонував зустрітися у Львові за кавою та обговорити подробиці та можливості клубу. Після цього ми вийшли на контакт з президентом клубу Григорієм Козловським і про все домовилися.

Вже зараз можна говорити про певні проміжні підсумки. У складі «Руху» ти провів усі одинадцять матчів. Вони були різними, в деяких ти діяв блискуче, а колись і не зовсім вдалі поєдинки у твоєму виконанні. Як оціниш сам цей відрізок кар’єри?

Не все так відбулося, як хотів. Після мінського «Динамо» я мав робити кроки вперед, для цього працював наполегливо. А тут бах - і ти у Другій лізі. Психологічно дуже важко було спочатку, та й зараз нелегко. Але вже трохи оговтався. Мільйон процентів, я б не пішов у Другу лігу в будь-яку команду - і це однозначно. Тут ніхто мене не зрозумів. Мене сюди притягнуло те, що клуб має високі цілі. Я бачу, як президент вкладає душу у цей клуб. «Рух» розвивається, адже він молодий.

Ще року немає…

Так, а вже скільки зроблено, ми вже вийшли у Першу лігу. Дивіться, який у нас підбір виконавців. Варто віддати належне спортивному і генеральному директорам «Руху», медичному персоналу і вам, прес-службі. У мене, до речі друзі часто дивляться наші відеометаріали та кажуть, що нам стільки уваги приділяють, начебто мадридському «Реалу», кожен крок знімають. Тому про нас все знають, не всі клуби Прем’єр-ліги можуть похвалитися таким медійним підходом, як у нас. Всі складові є, щоб рухатися вперед.

І повернемося до ігор. Чому немає стабільності?

Немає якоїсь однієї причини чому ми не перемогли в гостях. Десь футболісти недопрацювали, десь тренерський склад, але це все і називається одним словом - команда. Ми винні всі разом, не можна казати, що помилився тренер і не можуть бути винні лише гравці. Не правильно налаштувалися, кожен з нас пройшов певний шлях у житті і має досвід. Я вважаю, що у цих матчах ми повинні були перемагати. В нас такі футболісти, які чекають на серйозніших суперників.

Ти про мотивацію?

Так, наприклад, ми приїжджаємо до тієї ж Горностаївки, я вперше чую назви таких міст або сіл, інколи вимовити їх не можу. Вчора ще грав у Лізі Європи, а сьогодні проти Горностаївки. І не знаю, як себе налаштувати - говорю чесно і відверто. Мотивація не та, краще грати проти «Динамо» (Київ) чи «Шахтаря». Хоча розумію, що я професіонал і маю налаштовуватися на кожного суперника, підлаштовуватися під поля і під той футбол. Приймаєш м’яч, на тебе вже троє летять, один в груди б’є, другий ззаду. Більшість матчів виїзних, які ми провели - це антифутбол. Бий, біжи, боротьба. Хочеться грати у футбол.

Залишилося ще два матчі у Другій лізі. Вистачить сил, натхнення, мотивації?

Відчуваю навіть по собі, чим менше залишається до кінця чемпіонату, тим вища мотивація. Я агресивніше дію у відборі, в мене в середині виникло те бажання. Бо хочу, щоб моє прізвище було серед переможців. Так пишеться історія, відчуваю по собі і партнерах, що вони хочуть бути першими. Дві останні зустрічі показали, що у хлопців горять очі і вони прагнуть досягнути вершини. Я вірю, що ми усі разом доведемо цю справу до кінця.

Команда вже у Першій лізі. Вже думаєш про наступний сезон?

Ще зарано про це говорити, бо ми ще не завершили цей сезон. Все залежить хто піде, хто залишиться у команді. Є трансферне вікно, тому попереду ще комплектація. Тут має спершу сказати слово керівництво клубу, озвучити завдання на наступний сезон. Наразі йдемо поетапно, одне головне завдання ми вже виконали, тепер ще є принципове завдання, яке теж потрібно виконати.

«Відкрию вам таємницю: я зараз навчаюся на категорію С, через рік планую отримати цю тренерську ліцензію».

На кожному матчі тебе підтримує чарівна дружина з красунею донькою, це вже традиція?

Де б я не грав, вони завжди зі мною, на кожному матчі «Динамо» були.

Розкажи про свою сім’ю ?

З дружиною ми познайомилися ще в училищі. В 11 класі до футболістів додали трьох дівчат гімнасток. Я почав загравати до Анни. Вона настільки скромною була, що навіть «привіт» соромилася сказати. В неї лише гімнастика була в голові, кудись запросити погуляти – без шансів. Дружина у мене майстер спорту, виступала за збірну України, потім танцювала у кордебалеті Софії Ротару. Коли я перейшов у «Кривбас» і почав більше заробляти, то забрав Анну до себе і сказав: «Усе! Досить! Тепер я відповідаю за тебе і будуємо нашу сім’ю». Тому що часи були такі: коли я грав у другій команді «Карпат», то Аня заробляла більше за мене, і приносила додому борщ. Вона зі мною пройшла все.

І пожертвувала заради тебе кар’єрою гімнастки?

Усім. Куди б я не їхав, Анна зі мною. Вона каже: все вирішуєш ти, я за тобою поїду хоч куди. І так ми вже десять років разом.

Донька цікавиться футболом?

Так, сидить у кімнаті і просить мене увімкнути футбол. На матчі Сабіна кричить «тато-гол», це для мене великий стимул. Вона на світ з’явилася, коли я вдома сидів без команди і це мене змусило в десять разів більше працювати.

Вільний час як проводиш?

Звісно, з родиною, не сиджу на місці. Йду в тренажерний зал, плаваю, велосипедом катаюся.

Я бачу, що ще книжки читаєш?

Зараз читаю автобіографію Алекса Фергюсона, багато від нього вже взяв.

Що вразило?

Я навіть не підозрював, що Бекгем був настільки складним футболістом у «Манчестер Юнайтед». Але Фергюсон настільки велика людина для «Манчестера», що для нього зірок немає. У Девіда в голові був більше шоу-бізнес, аніж футбол. Хоча за фізичними показниками Фергюсон відзначає саме Бекгема і Гігза. Вони могли усі 90 хвилин в одному темпі бігати.

У тебе теж є позитивний рекламний і модельний досвід?

Я інколи думаю, що класно було провести кар’єру в одній команді, а з іншої сторони я в стількох клубах був. Бачив багатьох тренерів, назбирав для себе багато інформації, дещо нотую. Ще з училища, коли Родін викладав. Відкрию вам таємницю, я зараз навчаюся на категорію С, через рік планую отримати цю тренерську ліцензію.

Майбутнє своє бачиш у ролі тренера?

У мене таке бажання виникло давно, прийшов новий тренер щось робить. А собі думаю: я б це зробив так, а це так, а це ще інакше, по-іншому повівся би в плані психології з футболістами. Десь поговорив, збирав би команду разом, якісь би заходи вигадував, щоб футболісти ставали однією сім’єю. В мене стільки бажання і фантазії, буду старатися вчитися і з кожним роком йти вище. Маю велике бажання стати тренером.

Я думав, тебе шоу-бізнес забере?

Все почалося на серйозному рівні у мінському «Динамо». Зі мною в команді півроку грав Ян Тігарєв. Далі через травму він вирішив завершити кар’єру. Бачив, що я в залі працюю, індивідуально займаюся. В нього з’явилася змога розпочати свій проект - в айфонах і айпадах запустити програмку з фізичних вправ. Потрібна була людина модельної зовнішності, і він запропонував мені стати його моделлю. Приїхала ціла знімальна група, зйомка тривала вісім з половиною годин, за цей час я виконав 250 вправ, які зараз вийдуть на наших телефонах. Тобто усі охочі матимуть можливість займатися за цією програмою. Звичайно, кожен етап коштує певну суму. Там є і мої відсотки. Я відкритий для тих робіт, мені це подобається.

Ще реклама Nike була?

Так, у Мінську відкрився магазин, і мені запропонували як гравцю «Динамо» знятися для реклами бутсів. Зробили мені знижку 45% на усі товари в магазині.

Яка твоя футбольна мета?

На даному етапі важко загадувати. У мене ще не відбулася розмова з керівництвом клубу, тому рано щось загадувати. Може з часом «Рух» стане суперклубом, я готовий робити з ним поетапні кроки. Хочу теж залишити у Львові після себе слід, як це зробив дядько. Не вийшло з «Карпатами», можна з «Рухом». Коли до Мінська приїжджала наукова група і визначала футбольну витривалість, то мені сказали, що можу грати на високому рівні до 36-ти років. Якщо і надалі буду стежити за собою і так тренуватися.