Бонус 10 000 грн Нещодавно до тренерського штабу «Руху» приєднався вихованець винниківського футболу Роман Манорик. Левову частку своєї кар’єри він провів у рідній команді, з нею тріумфував на місцевому рівні в усіх можливих турнірах. Тепер прагне бути корисним для «Руху» у новій ролі.
- Романе Зіновійовичу, як Ви прийшли у футбол?
- Я народився у Винниках, мій будинок поруч зі стадіоном, тому вважаю, що народжений для футболу. Бо у ті часи то була єдина розвага для дітей. А ще мій дядько виступав за місцеву команду, яка колись назвалися «Харчовик». Мабуть, гени теж далися взнаки. З шести років я почав займатися футболом у команді «Жупан». Із того часу я і м’яч нерозлучні. Першим тренером був Богдан Поточняк. А вже з дев’ятого класу я приєднався до винниківського клубу під керівництвом Романа Гданського, що виступав у першості міста. Згодом був колектив з Городка, де і почався мій етап обласного футболу.
- Саме з цієї команди Вас запросили до професійного клубу. Але у друголіговому «Газовику-Скалі» Вам так і не вдалося закріпитися?
- Тоді тренером був В’ячеслав Мавров, ми грали у Комарному, тренувалися у Стрию. Я мав замало ігрової практики, тож вирішив перейти до кам’янко-бузьких «Карпат». У 20-ти річному віці хотілося більше мати часу на футбольному полі. У тій команді я провів чотири роки і ставав найкращим бомбардиром чемпіонату. Потім у кар’єрі були Рава-Руська, Червоноград, Судова Вишня, Торчиновичі, де теж перемагав у перегонах бомбардирів. Потому надійшла пропозиція від Григорія Козловського перебратися до Винників. Відверто кажучи, я навіть довго не думав та із задоволенням погодився.
- Тоді тільки формувався «Рух»?
- Так нас було троє старших: я, Назаркевич, Яценків. Решта - випускники школи. Пригадую, тоді ще Григорій Петрович стояв на воротах. Ми поступово відчували смак обласної Прем’єр-ліги, «Рух» з кожним роком набирав обертів і став непереможним на обласному рівні упродовж чотирьох років поспіль.
- Ви були чемпіоном з командами з Кам’янко–Бузької, Рави-Руської, Винників. Яке «золото» найцінніше?
- Звісно, з Винниками! Це моя рідна команда. Подарувати радість своїм уболівальникам - це особливі емоції. Завжди додавали стимулу амбіції нашого президента, який ніколи не зупиняється на досягнутому.
- У Вашій колекції чимало нагород командних та індивідуальних, але це все здобутки на обласному рівні. Чи була можливість повернутися на професійний рівень?
- Був шанс, коли з Ярославом Хомою виступав за кам’янко-бузькі «Карпати». Мені тоді виповнилося 22 роки. Мирон Маркевич запрошував до Туреччини на збори з «Карпатами», але травма паху завадила. Довелося лягти на операцію і після цього відновлюватися. Тож ні про які «Карпати» вже не йшлося.
- А що це за історія про «Металіст»? Кажуть, Мирон Маркевич хотів Вас запросити на той час у суперкоманду з Харкова?
- Ви знаєте, що кожного року перед сезоном «Металіст» проводив перші тренувальні збори у Винниках. Перед контрольною грою з «Рухом» до мене підійшли тренери, і кажуть: віддай усі сили на полі, тебе пильнують у таборі слобожанців. Мотивація зашкалювала, і я двічі забив Горяїнову. Потім іще мав дві гольові нагоди. У команді згодом жартували, мовляв, треба було забити три або чотири м’ячі, тоді може і запросили б у «Металіст». Грати навіть із такими зірками, як Девич, Едмар - одне задоволення. Пригадую, у першому таймі грав проти нас Володимир Лисенко, і ми йому нічого не дозволили вдіяти. У перерві Мирон Богданович його відправив з команди.
- Що для Вас футбол? Адже Ви все життя граєте на обласному рівні і доводиться гру поєднувати з роботою ?
- Я завжди дуже любив футбол, тому паралельно тренував дітей. Зі своїм кумом Андрієм Грисьом створили дитячу школу «Леви». Я кажу дітям: ви любите себе у футболі, вам потрібні модне взуття, нові м’ячі, зачіски. Наше покоління любило футбол. На такому рівні, де я грав, великих грошей не заробляв. Батьки наполягали на вступі в університет. Та я й сам розумів, що топ-рівня не досягну. Але окрім футболу себе ніде не бачу у житті. Тому обрав професію тренера.
- Що дав Вам футбол?
- Він дав мені знайомство з багатьма людьми. І це дуже важливо. Також я пережив незабутні емоції. Нехай і на обласному рівні, але вони були щирими.
- Багато гравців завдяки футболу неабияк збагатилися, можна сказати, забезпечили собі життя. Чи реально в області заробити великі гроші?
- Нереально. Якщо ти холостяк, то на життя і найнеобхідніші речі вистачає. Але коли є дружина, діти, то одним футболом ситий не будеш.
- Ви завершили ігрову кар’єру через травму. Мабуть, нелегкий період у житті був?
- Ми грали в Червонграді. На календарі листопад, холодно. Я вийшов на заміну. В ігровому епізоді викривилося коліно в бік, тоді зрозумів, що це дуже серйозно. Травмувався я часто, але цей біль був інакшим. Хлопці вже над головою піднімали кубок, а я скрутився в кутку від болю. Тоді усвідомив, що варто завершувати кар’єру. Григорій Петрович сам доправив мене до лікарні і там уже запропонував стати помічником Романа Гданського.
- Кажуть, що Ви дуже давно знайомі з президентом?
- Так, ми вже більше двадцяти років знайомі. Грали разом за Винники. Пригадую, у нього була ще машина «вісімка». Григорій Петрович доволі добре стояв у воротах, та й у полі міг дати майстер-клас. Тому наш президент і розуміється добре на футболі.
- Кажуть, Роман Манорик - це душа команди. Усі жарти і найсильніші позитивні емоції йдуть від Вас?
- Може, воно так і є, хоча у нас багато у команді хлопців з гумором. Вважаю, що жарти додають позитиву, і особливо на зборах такий настрій потрібен кожному. Так легше відновити свої сили.
- Хочеться торкнутися теми дитячого футболу. Адже, як ми вже згадували, Ви тривалий час тренуєте дітей. Є якісь здобутки на цьому поприщі?
- Я вже вісім років треную дітей. Мої вихованці двічі ставали переможцями обласної дитячо-юнацької ліги. Вигравали у фіналі «Карпати», у півфіналі ФК «Львів», а це серйозні школи у нашому регіоні, і наше основне завдання - віддати туди талановитих дітей. Тішуся, що вже кілька хлопців займається у цих школах і мають добру перспективу. Є ще таланти, які найближчим часом підуть на підвищення. Сподіваюся, що за кілька років буду ними пишатися.
- На чому акцентуєте увагу в роботі з дітьми?
- Я їм завжди кажу: навіть якщо не станете футболістами, будете любити цю гру завжди. Вона зробить вас самостійними, дисциплінованими, сильними. У футболі проявляється характер, і це знадобиться у повсякденному житті.
- У Вашому клубі навчання платне?
- Так, ми громадська організація, батьки оплачують навчання своїх дітей. Така практика у нашій країні поширена. А вже згодом, коли найкращі гравці переходять до спецшкіл, там навантаження на батьків стає меншим.
- Тепер у Вас футбол буде цілодобово. Після короткої перерви Ви повернулися до «Руху». Що входить в обов’язки Романа Манорика?
- Звичайно, що у пріоритеті робота з «Рухом», але сподіваюся, на даному етапі матиму час і для дітей. Ми з Богданом Костиком допомагатимемо Русланові Івановичу у тренувальному та адміністративному напрямку. Конкретної ролі у тренувальному процесі ще немає, оскільки я тільки прийшов у команду. У п’ятницю поспілкуємось із головним тренером. Потому все буде відомо.
- Робота яких тренерів Вам імпонує, стиль якої команди потрібно сповідувати?
- Не буду оригінальним: мені подобається «Барселона». Зі спортивним директором Володимиром Лапіцьким їздили на «Камп Ноу». Мені до вподоби комбінаційний швидкий футбол. А тренер - це Гвардіола. Його робота заслуговує найвищої похвали.
- Ваша родина теж живе футболом?
- Ми одружені більше чотирьох років, виховуємо синочка Юрчика. Коли я познайомився з Зоряною, то був приємно здивований, адже вона теж вболівала за «Барселону» і Гвардіолу. Уявіть: моя дівчина знала увесь стартовий склад каталонської команди. Тому коли їздили на матчі «Барси», це був подарунок для двох. Зоряна була у захваті..
- Син має йти стежкою батька?
- Наразі у нього такого бажання немає. Я хочу, щоб він грав, але це буде його вибір. Примушувати не будемо.
