Бонус 10 000 грн Відомі на всю футбольну Україну футболісти брати-близнюки Борис та Григорій Баранці несподівано вибрали для продовження своєї кар'єри не клуб з Прем'єр- чи хоча б Першої ліги, а команду, хоча й із завданням, але другого ешелону. Поява Баранців у Тернополі стала справжньою сенсацією для вболівальників «Ниви». Останні на цих футболістів покладають величезні надії, бачать у них лідерів команди та сподіваються, що з Баранцями «Нива» розпочне писати нову сторінку в своїй історії.
Брати Баранці завжди грали разом
– Яким чином ви потрапили у футбольну секцію, адже, мешкаючи у Львові, могли займатись у різноманітних гуртках і не лише спортивних?
Борис (Б.): Нам ще змалку подобався футбол, тому особливого вибору не було.
Григорій (Г.): У дитинстві ми жили в будинку, напроти якого був футбольний майданчик. Фактично, на ньому виросли, граючи ледь не весь день у футбол з сусідськими хлопцями. Деякі хлопці з двору вже відвідували школу «Карпат», тому й ми попросили батьків записати нас у футбольну секцію. Першим нашим тренером став Микола Іванович Дударенко, котрий дав дуже багато у плані професійного росту.
– Чи була Ваша сім'я спортивною?
Б.: Батьки зовсім не мали відношення до спорту. Мама Галина працювала вихователем у дитсадку, батько Григорій – токарем на фірмі.
Г.: До футболу мав відношення дідусь Борис, котрий свого часу виступав за різні робітничі команди Львівщини. Можливо, саме він і вплинув на те, що ми стали футболістами, адже в дитинстві постійно брав нас в якості глядачів на різноманітні футбольні матчі.
– Якими успіхами можете похвалитися в дитячо-юнацькому віці?
Г.: Практично щороку вигравали чемпіонат Львова. Згадуються також турніри високого рівня у Дніпропетровську та Вроцлаві (Польща), на яких наша команда якщо не здобувала перемоги, то постійно була у призерах.
Б.: Що стосується дитячо-юнацької футбольної ліги України, то у випускному році наша команда здобула перемогу на груповій стадії змагань, а у фінальній пульці «Карпати» вибороли «бронзу», поступившись донецькому «Шахтарю» (1:2) та луцькій «Волині» (0:1).
– Через постійну зайнятість футболом не мали проблем з навчанням у школі?
Б.: Особливими успіхами в навчанні похвалитися не можемо, адже футбол забирав майже весь час.
Г.: Вчителі, щоб ми не ображалися, зазвичай ставили нам однакові оцінки. І здебільшого це не були п'ятірки.
– Від початку своєї футбольної кар'єри грали у півзахисті чи змінювали позиції?
Б.: Здебільшого діяв у середині поля, хоча був випадок, коли тренери пробували мене на позиції правого захисника.
Г.: Я завжди грав у центрі півзахисту: в опорній зоні або під нападником.
– Мали за честь у юнацький період пограти за збірну країни?
Б.: У 2004 році кілька матчів зіграв за юніорську збірну України (U-18).
Г.: Провів з перемінним успіхом чотири матчі проти однолітків із Франції, Німеччини та Чехії, але подальшого продовження у молодіжній чи національній збірних не було.
– По життю Ви постійно граєте в одній команді чи були випадки, коли доля роз'єднувала братів-близнюків?
Г.: Ми завжди грали разом. Коли переходили з однієї команди в іншу, то це теж відбувалося одночасно.
– Чи безболісно відбувся перехід з юнацького футболу в дорослий?
Г.: У «Карпат» на той час була вибудувана піраміда від першої до третьої команди. Після випуску з футбольної школи кращі молоді футболісти потрапляли до команди «Галичина-Карпати» (Дрогобич), потім – до «Карпат-2» і далі в головну команду. Початок цього шляху пройшли і ми. На перших порах було трішки важко, адже ми в команді були наймолодшими, але поступово освоювались у колективі, тренери нам довіряли.
Б.: «Карпатівська» школа одна, тому без проблем влились в колектив другої ліги «Галичина-Карпати».
– Чи пригадаєте свої перші матчі та перші голи на професійному рівні?
Г.: Перший свій матч у лізі майстрів провів у 17 років. Було це у Рівному. Тоді вийшов на заміну в складі команди «Галичина-Карпати» (26 липня 2003 р. – авт.). Що ж до забитого голу, то першим розпечатав ворота команди «Іква» (Млинів).
Б.: Я теж дебютував у згаданому братом матчі з «Вересом», натомість уперше голом відзначився в дебютному професійному сезоні у грі проти «Борисфена-2» з Борисполя.
ФК «Львів» «поховали» земляки з «Карпат»
– Свого часу брати Баранці знайшли свою команду, з якою здобули путівку до Прем'єр-ліги?
Г.: Ми стояли біля витоків ФК «Львова», який три роки грав практично одним складом. До того ж, багато гравців цієї команди пройшли школу тієї ж «Галичини-Карпати», відповідно на полі розуміли з півслова один одного.
Б.: Львівська команда в сезоні 2006/07 впевнено здобула путівку в Прем'єр-лігу, виграючи в більшості суперників як за грою, так і за рахунком. Та й в еліті українського футболу ФК «Львів» показав себе міцною командою, хоча й змушений був розпрощатися з нею, провівши там всього один сезон.
– На Ваш погляд, чого не вистачило ФК «Львів», щоб закріпитися в Прем'єр-лізі?
Г.: Очевидно, така команда, як ФК «Львів», була нікому не потрібна в Прем'єр-лізі. Українським грандам, у тому числі, було незручно приїздити літаком до Львова, щоб потім їхати ще 120 км автобусом до селища Добромиль, де домашні матчі проводив ФК «Львів».
Б.: На мій погляд, щоб залишитися серед еліти українських клубів, ФК «Львів» не вистачило банального досвіду. Ми багато очок втратили, пропускаючи необов'язкові голи в кінцівках матчів. У підсумку нам одного очка не вистачило, щоб залишитися в Прем'єр-лізі. Прикро, що все вирішив матч останньому туру з земляками з «Карпатам», яким ФК «Львів» програв (1:2), пропустивши вирішальний гол на 80 хвилині.
– На Вашу думку, краще грати в команді нижчого рівня, але мати постійну ігрову практику, чи бути в запасі у колективі вищого рівня?
Г.: Коли ти постійно граєш, то почуваєшся в тонусі, відповідно впевнений у своїх силах. Тобто можна стабільно грати в команді Першої ліги і це футболістові дасть більше, ніж коли ти сидиш у запасі команди Прем'єр-ліги.
Б.: Будь-якому футболісту хотілося б затриматись в елітній лізі, але тут потрібно зважати на багато чинників.
– Можливо, саме ці чинники стали причиною того, що Ви перейшли з «Карпат», які в тому сезоні були на «коні», до менш амбітної, але все ж прем'єрлігової «Оболоні»?
Г.: Ми півроку захищали кольори «Карпат», зіграли чимало хороших матчів як у чемпіонаті, так і в Лізі Європи, щоправда, не завжди отримували місце в основному складі. Відкрито на цю тему переговорили з наставником «Карпат» Олегом Кононовим і за обопільної згоди прийняли рішення перейти до «Оболоні».
Б.: У «Карпати» ми перейшли всього за кілька днів до старту сезону, відповідно в Кононова були свої погляди на стартовий склад. Там він бачив гравців, які пройшли з командою передсезонну підготовку... А щодо амбітності, то сьогодні в Україні є п'ять клубів, які мають стабільне фінансування і з року в рік грають на високому рівні. Всі решта один сезон можуть «вистрелити», а в інший, навпаки, борються за місце під сонцем. Тому я б не сказав, що «Оболонь» на той час була менш амбітною за «Карпати». Якби не три поспіль поразки на фініші сезону, то київська команда не опинилася б на 10 місці, а реально претендувала б на зону єврокубків.
«Деколи потрібно шапку з голови скинути»
– Перехід до друголігової тернопільської «Ниви» для Вас, гравців, котрі спробували сили в Прем'єр-лізі – суттєве пониження в статусі. Чому зважились на такий крок?
Б.: Деколи потрібно шапку з голови скинути і на нижчому рівні грою доводити, на що ти здатен.
Г.: Граючи останніх півроку в київській «Оболоні», яка на той час вже вилетіла до Першої ліги, ми втратили багато як в ігровому плані, так і в усьому іншому. В клубі творилося те, що до професійного клубу і футболу загалом немає нічого спільного. Після того, як стало зрозуміло, що «пивовари» знімаються зі змагань, було кілька варіантів працевлаштування як в Україні, так і за кордоном. Але вже ж таки пристали на пропозицію Ігоря Яворського, котрий розповів про «Ниву» і її амбітні плани.
– Які завдання ставите перед собою у «Ниві»?
Г.: Є велике бажання з «Нивою» піднятися у Першу лігу. Над втіленням цього завдання футболісти працюють на футбольному полі, а керівництво клубу робить усе можливе, щоб гравці не відчували фінансових проблем.
– Багато тернопільських вболівальників, зважаючи на магію прізвища Баранець, сподівалися, що Ви самі можете вирішити долю того чи іншого поєдинку. Як гадаєте, чи спроможні забезпечити «Ниві» успішний результат?
Б.: У нашому колективі результат команди забезпечують усі футболісти і тренерський штаб.
Г.: Як на мене, у нашій команді достатньо хороших виконавців, які працюють на загальний позитивний результат. Ми лиш частка цього колективу.
– Стартові три поєдинки 2013 року, незважаючи на дві перемоги і нічию, не особливо потішили тернопільську публіку. Від оновленої «Ниви» чекали більшого…
Б.: Я б не вважав, що «Нива» грала погано. В Овідіополі ми перемогли «Реал Фарм» з рахунком 3:0, створивши велику кількість гольових моментів. Що ж до домашніх матчів, то тут все сказав наш тренер Ігор Яворський, котрий мав великі претензії до стану футбольного газону. Якщо вболівальники хочуть бачити красивий і результативний футбол, люди, від яких це залежить, мали б зробити все можливе, щоб місцевий стадіон був зручним не тільки для глядачів з пластиковими сидіннями та електронним таблом, а й щоб футбольне поле було належної якості.
Г.: Чому домашні матчі давалися зі скрипом? У багатьох моментах і ми, футболісти, винні в тому, що не вдавалося забивати голи під час гольових нагод. Особливо це стосується перших таймів. До прикладу те, що «Нива» зіграла внічию зі «Славутичем» (1:1), повністю наша провина, адже в першому таймі ми тотально переважали суперника, натомість те, що сталося після перерви, не має логічного пояснення.
– Тренер «Ниви» Ігор Яворський після останніх матчів команди бідкався, що футболісти мало завдають ударів по воротах, натомість намагаються ледь не завести м'яча у ворота. Чи правильними є ці закиди коуча?
Г.: Про це Ігор Петрович і нам говорить. Очевидно, тренер правий, адже на важкому полі удари з середньої і дальньої відстані – грізна зброя, яку потрібно використовувати.
Б.: Будемо виправлятись і в подальшому вдаватися й таких ударів.
– Тільки-но прийшовши до «Ниви», Вас одразу стали порівнювати з легендарними її гравцями - братами Капанадзе. Як ставитесь до такого порівняння і чи готові показувати таку ж красиву і результативну гру, як грузини?
Г.: Ми готові показувати той футбол, який вміємо. І не хотілося б, щоб нас порівнювали з братами Капанадзе.
Б.: Брати Капанадзе – висококласні футболісти і заслужили, щоб їх називали легендами тернопільського футболу. Але вони – це вже історія «Ниви», ми ж будуємо сьогодення «Ниви» і своєю грою хочемо стати частиною цієї історії.
– До речі, влітку «Нива» відзначатиме 35-річницю з часу свого заснування. Отож своєю успішною грою можете долучитися до ювілею.
Б.: Вважаю, що найкращим подарунком до дня народження «Ниви» має стати путівка до Першої ліги. Ми докладемо всіх зусиль, щоб це стало реальністю.
– До речі, на який термін у Вас укладено контракт з ФК «Нива»?
Г.: На один рік.
Б.: Якщо наша гра буде влаштовувати керівництво клубу і команда виконуватиме завдання, то цілком можливо ми поєднаємо свою долю з «Нивою» і на триваліший термін.
У Бориса Баранця очікується поповнення
– Як Ваші дружини зустріли звістку про те, що їх чоловіки переїздять зі столиці до Тернополя?
Б.: Моя дружина Христина завжди підтримує мій футбольний вибір, вона знає, що доля футболіста – це постійні переїзди. На сьогодні вона мешкає у Львові і змінювати нічого не плануємо, адже в нас незабаром очікується поповнення. Водночас, хочеться все-таки бути разом, тому в майбутньому хотілося б, щоб Христина з дитиною переїхала до Тернополя.
Г.: Думаю, з літа перевезу до Тернополя свою сім'ю – дружину Анну та донечку Настю. Наразі підшуковую квартиру.
– А як дружини ставляться до футболу, відвідують матчі за Вашою участю?
Г.: По мірі можливості, Аня намагається бути на кожному моєму матчі. Раніше постійно їздила до Добромиля на поєдинки ФК «Львів». Менше відвідувала поєдинки в Києві, адже маленьку донечку ні з ким було залишити. Натомість, залишивши Настю батькам, вже була на матчі «Ниви» зі «Славутичем».
Б.: Оскільки футбол – це моя професія, відповідно і Христина ним стала цікавитись. Що ж до моїх матчів, то дружина приїздила до Тернополя на останній домашній поєдинок зі «Скалою».
– Чи були у Вас кумири, гра яких захоплювала найбільше?
Г.: Кумирів не було. Натомість дуже подобалася гра француза Зінедіна Зідана, у дитинстві був у захопленні від гри італійця Алесандро Дель П'єро.
Б.: У різні періоди подобалася гра того чи іншого гравця (Роналдіньйо, Шевченко, Мессі), але щоб захоплювався грою якогось конкретного футболіста – такого не було.
– На сьогодні для багатьох вболівальників брати Баранці самі стали кумирами. Чи впізнають Вас на вулиці, просять автографи?
Б.: Ми зазвичай грали у великих містах – Львові, Києві, тому не завжди нас впізнавали, але коли таке траплялося і вболівальники просили автографи, то ніколи їм не відмовляємо.
Г.: Зазвичай автографи просять після матчів. Це приємна процедура, адже все-таки ми граємо для глядачів.
– В якій з команд, а їх було вже чимало, Вам було найкомфортніше?
Г.: Однозначно – у ФК «Львові». Тоді всі гравці і керівництво клубу були одним цілим.
Б.: Якщо взяти «Ниву», то в ній ми провели ще надто мало часу, щоб говорити, що в Тернополі нас все влаштовує. Хоча, сподіваюся, з часом назвемо і «Ниву» командою, в якій Баранцям було комфортно.
– Можете пригадати свої найкрасивіші чи найважливіші забиті голи?
Б.: Запам'ятався гол, який я забив у складі львівських «Карпат» ісландському «Рейк'явіку» в рамках відбору до Ліги Європи.
Г.: Найціннішим, на мою думку, став переможний гол, забитий мною за ФК «Львів» на останніх хвилинах у поєдинку 1/16 фіналу кубка України проти ужгородського «Закарпаття» (2:1). До красивих можу віднести гол у ворота «Карпат», захищаючи кольори того ж ФК «Львів».
– А чи була якась закономірність, скільки брати Баранці забивали в середньому за сезон?
Б.: Бувало по-різному, забивав і 5, і 8, і навіть 11 голів за сезон. Що ж до виступів у Прем'єр-лізі, то в трьох сезонах відзначався один-два рази.
Г.: Все залежало як від рівня ліги, в яких доводилося грати, так і від того, як команда виступала в тому чи іншому сезоні. Скажімо, коли команди успішно грала, то в плані результативності ті сезони були хорошими. До прикладу, в чемпіонаті 2007/08, коли ФК «Львів» здобув путівку в Прем'єр-лігу, відзначився 12 голами.
– А загалом перед початком сезону атакувальні півзахисники ставлять перед собою завдання забити певну кількість голів чи все-таки на першому плані командний результат?
Б.: Кожен футболіст ставить перед собою мету і я не виняток, але одні говорять про захмарні цифри і далеко не завжди їх виконують, а інші ставлять реальні показники.
Г.: В мене на першому місці завжди було те, щоб команда, за яку я виступав, виконала поставлене завдання. Цього принципу намагаюсь дотримуватися постійно.
– Одні футболісти вправно володіють правою ногою, інші – лівою. І небагато є таких, які однакого сильно грають обома ногами. А як у цьому плані у Вас?
Б.: Не скажу, що я лівша, хоча й не яскраво виражений правша. Мені комфортніше грати правою ногою, хоча можу працювати й обома ногами.
Г.: Зручніше теж працювати з м'ячем правою ногою, хоча й ліва не пасе задніх.
– Чи буває таке, що, перебуваючи на футбольному полі з м'ячем, ви підсвідомо шукали один одного, щоб віддати передачу?
Б.: Коли партнер по команді перебуває у зручнішій позиції, йому й відаєш м'яча, і неважливо, брат це чи не брат.
Г.: Все залежить від логіки на футбольному полі. Коли партнер буде за три метри від тебе, я ж не віддам передачу Борису, котрий перебуває на іншому фланзі…
– На сьогодні Вам комфортно на тих позиціях, на яких Ви виступаєте в «Ниві»: Григорій - піднападник, Борис - лівий хав?
Б.: Згідно з тактичною розстановкою ти можеш бути на тому чи іншому місці, але під час матчу футболіст опиняється не лише у півзахисті, а й на вістрі атаки або ж в обороні. Інколи крайні півзахисники змінюють фланги, тому визначена тренером позиція не є сталою величиною. Сучасний футбол – це, у першу чергу, універсалізм, тому футболіст повинен з однаковим успіхом грати на різних позиціях.
Г.: Про комфортність футболісти не говорять. Там, де тренер тебе поставив, ти найбільше можеш принести користі.
– А чи має для Вас значення, під яким номером на футболці виступаєте?
Б.: На останніх зборах я грав під 14 номером і хотів би під ним виступати в офіційних матчах. Керівництво ФК «Нива» обіцяло замовити нову форму, відповідно я собі візьму футболку з 14 номером.
Г.: У «Ниві» я вибрав собі восьмий номер, бо саме він зі мною проходить по життю від дитячо-юнацьких команд… Хоча не завжди цей номер мені діставався, адже коли переходиш у нову команду, то він може бути закріплений за іншим гравцем.
– Ви забобонні люди, маєте якісь традиції, наприклад, при виході стаєте на газон з якоїсь ноги чи, скажімо, не голитесь у день гри?
Г.: Я б не сказав, що є забобонним. Спеціально ніколи не роблю чогось такого, що раніше приносило позитивний результат на футбольному полі.
Б.: Ми віруючі люди. Коли є можливість – йдемо до церкви. До того ж, для нас немає значення, православний це, чи греко-католицький храм. Якщо ж нагоди немає, адже граємо здебільшого по неділях, то перед кожною грою молимося.
– Де зазвичай відпочивають сім'ї Баранців?
Б.: Останнім часом з дружиною їздив у Барселону, Рим, були в кількох містах Німеччини.
Г.: Маленька донечка не давала можливості на далекі мандрівки закордон.
– Чи можна в українському футболі заробити гроші на безбідне життя в майбутньому?
Б.: Великі гроші крутяться тільки в клубах Прем'єр-ліги.
Г.: У нижчих лігах матеріально покращити сімейний стан неможливо.
