Бонус 10 000 грн Ексворотаря "Металіста 1925", "Олександрії" та низки інших українських клубів Руслана Зарубіна війна застала на Сумщині, де він працював тренером ФК "Вікторія". Через спортивну травму одразу піти добровольцем на фронт не зміг, але зробив це, як тільки дозволили лікарі. І нині захищає Україну на Слобожанському напрямку.
Цензор.НЕТ поговорив з нацгвардійцем з позивним Салам не про футбол, а про ситуацію на Харківщині, про те, наскільки важлива підготовка людей, які не мають бойового досвіду, і чому ті, хто нині в окопах, менше втомилися від війни, ніж цивільні.
– Задовго до наступу росіян було чимало розмов про можливе вторгнення. Влада заперечувала, що таке може статися. Та воно сталося, й ми виявилися не готовими до війни. Хоч і не всі. Люди, яким довелося захищати Україну на Донбасі в 2014-2015 роках, розповідають, що всерйоз сприймали всі ці розмови й готувалися до такого розвитку подій. У вас не було такого досвіду. Як сприймали подібні заяви міжнародних партнерів? Вірили в те, що росія справді може напасти?
– Так, цілком вірив. Скажу більше: десь ще за два тижні ми зібрали чемодани з речами й документами, баки в наших з дружиною автомобілях були повністю заправлені пальним. Тобто готувалися, як змогли.
Я не розумію, як можна було не готуватися. Певно, то треба було ходити в рожевих окулярах, щоб не розуміти, до чого йдеться.
– Думаю, що людям хотілося більше вірити в щось краще, ніж у негативні прогнози щодо війни.
– Хотілося вірити – це одне. Та реальний стан речей на той час був іншим.
– Виїхали, коли все почалося?
– Я на початку війни був у Сумах, ми готувалися до чемпіонату. Та повернувся у Харків, забрав свою родину й родину брата, яка була якраз у тому районі, котрий одним із перших потрапив під обстріли, й ми всі разом виїхали в бік західної України.
– Ви в Сумах були вже на тренерській роботі?
– Так, у футбольному клубі "Вікторія", це в Миколаївці. Базу було розташовано за 30 тридцять кілометрів від Сум.
– А що з командою?
– Ми зранку зробили таке імпровізоване зібрання, сказали хлопцям, у кого є можливість виїжджати, то їдьте, нікого не чекайте, бо розуміли, що розвиток подій міг бути різним. У нас там чоловік з десять поїхало одразу, а хлопці, які дзвонили рідним і радилися з ними, не встигли виїхати. У нас біля бази пройшла колона з російською технікою в триста одиниць. Хлопці ще тижнів зо два сиділи на базі, чекали якусь інформацію.
– Ця територія теж потрапила під окупацію?
– Ні, росіяни поїхали в бік Києва, не зупиняючись. Але вони боялися виїхати, щоб не натрапити десь там на трасі на російську техніку. Тому сиділи й чекали якихось новин, щоб розуміти хоча б у який бік виїжджати, щоб не потрапити під обстріли.
– Добре, що не обстріляли базу з танків.
– Хлопці розповідали, що коли колона їхала, вони вийшли подивитися. То ті їм кричали з танків: "Хохлы, не бойтесь, мы на Киев, у нас другие задачи". Хлопці перенервували, звісно. Тим паче, що все відбувалося дуже швидко. Бо росіяни ж о десятій уже були в передмісті Сум, і вони думали, що все пропало.
– На щастя, захопити Київ за три дні, як розраховували окупанти, у них не вийшло.
– Розвідка їх трохи підвела. Вони ж думали, що їх з квітами зустрічатимуть. А зустріли трохи з іншим. Може, воно й добре, що вони нахабно повелися, бо якби підійшли трохи з розумом, напевно, нам би важче було.
– Але ж багато хто каже, що на Харків знову можуть піти. Як вважаєте, вдасться втримати місто?
– Я думаю, вони не відмовляються від ідеї захопити Харків. Але з того, що бачу, наразі у них такої змоги немає. Харків зараз укріплене місто. Жахливо те, що вони щоденно кошмарять цивільне населення. Вони намагаються зробити так, щоб у людей виникли якісь панічні настрої. Я так розумію, вони це роблять для того, щоб суспільство підштовхувало владу до якихось перемовин. Бо ж люди дуже втомлюються від усього цього. Ти ж щовечора лягаєш спати – і з 23.00 починаються різноманітні "прильоти".
– Можливі компроміси з росією і загалом якісь перемовини?
– Які компроміси з росією можливі після звірств у Бучі, Ірпені, Маріуполі? Я вважаю, що не може бути жодних компромісів і жодних перемовин, тільки їхня поразка на полі бою. Якщо ми зараз зупинимось на якійсь лінії розмежування, то наступний напад – це питання часу. Як тільки вони трохи підлатають рану, то підуть далі. Тому це треба в будь-який спосіб і за будь-яку ціну, але закінчити зараз. Я не вважаю, що з цими людьми можна про щось взагалі домовитися. Уже весь світ бачить, що вони без принципів, без будь-яких моральних засад.
– Зрозуміло, що люди втомилися від постійних "прильотів", що є проблеми з економікою й відповідно – із зарплатами, й багато чого іншого, та нам точно не важче, ніж вам на фронті.
– На фронті люди менше втомилися, ніж багато хто з цивільних. Коли мені кажуть, що втомилися і треба домовлятися, відповідаю: "Ну, якщо ви готові зараз трохи відпочити, щоб потім воювали ваші діти, тоді можна розглянути цей варіант". Так, усім важко. Але ж ми не можемо після всього того, що сталося, про щось домовлятися із вбивцями й ґвалтівниками.
– Я в одного військово прочитала пост на цю тему. Він написав: "Втомився від втомлених".
– Так воно і є.
– Мене більше дратують пости від людей, які виїхали за кордон, постять фото з ресторанів чи пляжів і дають поради.
– А ще зараз з’явилася окрема категорія людей, які пишуть, що, мовляв, я прийняв для себе рішення нічого не писати про війну, нібито нічого не відбувається, бо це руйнує мій внутрішній світ. Є й такі. А є й ті, хто досі чекає "руський мір" і в Харкові, і в області. Ну що ти з цим робитимеш?
– А що саме вони чекають від цього "руського міра"?
– З моїх спостережень, це люди за 50 років. Певно, вони не знають, що ракета не розрізняє, ти за "руський мір" чи ні. Не знаю, що коїться у головах таких людей, для мене це взагалі за межею якогось розуміння.
– Звідки знаєте, що чекають? Щось розповідають?
– Хтось розповідає. Є такі, що підходять до наших хлопців і питають: "Чого ви сюди заїхали? Не треба нас тут захищати. Їдьте, а то нас тут будуть обстрілювати". Очевидно, думають, що прийде "добрий руський солдат" і годуватиме шоколадом чи даватиме гроші.
Одним словом, незрозуміло, що там у головах, і лізти туди не хочеться. Бо, з одного боку, це дивно, з іншого – страшно, що досі не пройшло розуміння того, що відбувається. Це треба бути дуже тупим, щоб чекати чогось доброго від тих, хто намагається знищити нашу націю.
– Ви сказали, що на початку війни виїхали з Харкова. А що було далі? Як потрапили в Нацгвардію?
– Це було на початку травня. Бо в мене була травма, я в грудні зробив досить важку операцію на коліні, мені реконструювали хрестоподібні зв’язки. Після неї пів року нічого робити не можна. Я навіть пересуватися не міг повноцінно. Коли сам для себе зрозумів, що можу ходити, тоді вже пішов у військкомат. І то там у лікарів питання були: що з коліном, чого шкутильгаєш. Сказав, що все нормально з коліном, проблем не буде, не переймайтеся.
– Яка у вас військова спеціальність?
– Я – стрілець.
– Тобто це піхота? Але ж тут фізичне навантаження чимале. Бронік, зброя теж мають вагу. Тому це легкою прогулянкою не назвеш.
– Ну, зараз не та війна, де треба бігати. Ти перебуваєш у місці дислокації й виконуєш певні функції.
Не можу сказати, що мені було надважко все опанувати, для цього і є навчальні центри, де отримуєш необхідні для військового навички. До того ж, у мене непогана фізична підготовка (посміхається, – авт.).
– Наскільки справді важлива підготовка?
– Коли потрапив до навчального центру, зрозумів, що це дійсно дуже важливо. Бо люди різні приходять. Є й ті, хто старший за віком, їм дуже важко. Я на них дивився і мені навіть шкода їх було. Бо коли ти цілий день бігаєш, стрибаєш, пересуваєшся, це навіть молодій людині не завжди легко дається. Людям за 40 років важче. Сміялись із нас. Ви, мабуть, військові, вже десь були і щось бачили. Кажу: "Якби я щось бачив, то, мабуть, не був би в навчальному центрі".
Тому я вважаю, що навчання тільки в плюс.
– Окопи навчилися копати? Бо це ж одна з умов виживання на війні.
– Це 80% успіху. І цього теж навчають у навчальному центрі. Це, мабуть, найважче з того, що треба зробити. Особливо коли треба закопатися, лежачи під обстрілом, бо ти навіть голови не можеш підняти.
– Є хлопці, які отримали настільки важкі поранення, що не можуть повернутися на фронт. Та вони мають бойовий досвід. Можливо, їх варто залучати як інструкторів до підготовки тих, кого ще не мобілізували? Щоб у людей була змога завчасно підготуватися і психологічно, й фізично.
– Я думаю, що в таких людях є дуже велика потреба. Бо коли людина має бойовий досвід, і ти розумієш, що людина це розповідає не з книжок, а з того, що пережила сама, це важливо. Навіть долучати їх до навчальних центрів, щоб вони розповідали, як і що. Знаєте, що мене вразило? Багато людей, яких комісували, мають велике бажання потрапити назад до лав ВСУ і бути корисними. Я особисто знаю таких людей.
Та багатьох назад не беруть. Наприклад, мого старшого товариша комісували за віком, але він оббиває пороги всіх установ, щоб хоч водієм взяли назад.
– Така сильна мотивація?
– Він на фронті з 2014 року. Каже: "Я не можу нічого не робити, мені комфортніше, коли я десь корисний, коли поруч із хлопцями". Тому дуже багато людей, які не хочуть просто сидіти вдома й дивитися, як країну захищають інші.
– Як відомому футболісту в армії? Впізнають?
– Одиниці людей, які впізнали. Я взагалі не хотів афішувати, хто я і де. Бо не вважаю, що це щось таке незвичайне.
У мене навіть дружина дізналася про те, що я пішов служити, за день до того, як потрапив у навчальний центр.
У цій ситуації неважливо, футболіст ти чи хтось інший за професією. Наприклад, є люди, які мали великий бізнес і могли сидіти не один рік за кордоном за зароблені гроші, але вони теж тут.
Хоч я нікого не хочу засуджувати, тут хто для себе як вирішив. Якщо людина не вмотивована, можливо, краще, щоб вона займалася своєю справою і платила податки. Це, як на мене, теж велика допомога країні.
– Варто повертати тих, хто заплатив гроші й утік?
– Навіщо? Я не бачу сенсу. Якщо людина не хочете допомагати, ти ж її не змусиш. Це особистий вибір.
Вмотивованих людей вистачає.
– Що допомагає на війні вижити, та й загалом триматися? Напевно ж, бувають і миті відчаю.
– Найкраща мотивація – це діти. Поговориш із дітьми – й нібито легше стає. Хоч буває, що починаєш сумувати, рахуючи, скільки їх не бачив. Думаєш про те, скільки ще не побачиш і чи взагалі побачиш.
Тому так, морально буває тяжко. Але процитую Юрія Гудименка, дописи якого читаю: "Нам випала честь жити в такий час, що ми можемо завершити цю війну раз і назавжди". Тому руки точно опускати не можна.
– За рахунок чого ми можемо поставити крапку в цій війні?
– Можливо, я скажу якість тривіальні речі, але, по-перше, правда за нами. Ми на своїй землі й робимо те, що повинні робити. Люди об’єднались, ми побачили, що у нас є нація. Тому ми повинні це зробити.
Так, ціна надвисока, бо гине цвіт нації. Але ми маємо боротися. А допомогти в цьому може тільки зброя, яка даватиме перевагу. Бо оборонятися можна і кількістю людей, і надзвичайними людськими якостями, і героїчними подвигами. Але щоб вигнати звідси росіян, треба зброя. Дочекаємося – і все буде добре. Зараз важливо зберегти країну. Ніхто не йде у військо помирати, всі сподіваються повернутися з перемогою.
