Бонус 10 000 грн Вступне слово;
Пролог;
Розділ 1. Безодня. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 2. Фуентеальбілья. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 3. Брунете. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 4. "Ла Масія". Частина I; Частина II
Розділ 5. Тато. Частина I; Частина II
Розділ 6. Мудрець. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 7. Перша команда. Частина I; Частина II
Розділ 8. Франк. Частина I
Розділ 8. Франк (частина II)
Болі більше не було. Але це не означає, що він зрозумів те рішення. Він не зрозумів його ані тоді, не розуміє ані тепер, і вже ніколи його не зрозуміє. "Якщо буду до кінця відвертим, я скажу, що дещо підозрював. Люди цього не усвідомлювали, але я розумів, що до чого. Останній перед фіналом матч чемпіонату ми грали у Севільї, і я залишився там на лавці. Ван Боммел теж не грав". Різниця була в тому, що Іньєста вийшов на поле і зіграв у матчі, в якому брали участь суцільно резервісти - Хоркера, Беллетті, Родрі, Сільвіньо, Жюлі, Габрі, Мотта, Ларссон, Монтаньєс, Максі Лопес і Ескерро, - тоді як Ван Боммел просидів весь матч у своєму спортивному костюмі. Було видно, що тренери бережуть його на фінал, до якого залишалося всього чотири дні. "Чому я раптом засумнівався? - говорить Іньєста. - Тому що протягом усього того часу, що пройшов з моменту мого приходу у першу команду, траплялися ситуації, які наштовхували мене на думки про те, що тренер не цілком мені довіряє. Я не завжди був гравцем стартового складу і грав нерегулярно. Я не був упевнений до кінця; у мене були сумніви".
Той факт, що в матчі у Севільї він вийшов не в старті, а з'явився по ходу цієї гри, яка не мала ніякої важливості і завершилася поразкою 2:3, лише збільшив ці сумніви. "Барселона" на той час вже виграла чемпіонат. Та гра, той склад команди були натяком на те, що в Парижі може статися щось дивне. Але Іньєста продовжував сподіватися на той факт, що добре зіграв в Лісабоні і Мілані. "У мене була слабка надія, у мені жив оптимізм, і причиною його був чвертьфінал з "Бенфікою" і півфінали проти "Мілана", які я провів дуже добре. Тож надії були..."
За відсутності Хаві Андрес став грати трохи іншу роль - домінуючу. Були часи, що залишилися вже в далекому минулому, коли Іньєста грав як Серхіо Бускетс зараз. Або, скоріше, навпаки: можливо, тоді Бускетс дивився за грою Іньєсти. У Лісабоні Іньєста грав півзахисника з глибини, а ван Боммел і Едмілсон грали з боків від нього. В одному епізоді він очолив атаку, зробивши чудовий маневр: пройшов від одного кінця поля до іншого, обіграючи суперників з легкістю, з якою молодий батько проходить коло за колом навколо свого маленького сина. У Мілані ж, на контрасті, він зіграв лівого півзахисника в трійці - Едмілсон і ван Боммел надавали йому підтримку. Вони були ногами команди, її м'язами; він же був втіленням її футболу. До кінця матчу, коли Райкард випустив Мотту, щоб зміцнити півзахист, Андрес відійшов на позицію "десятки", під Ето'о і Максі Лопеса. У той вечір проблиск геніальності від Роналдіньо і проникливість Людовика Жюлі принесли "Барсі" перемогу 1:0, а разом з нею і путівку до Парижа.
"Іньєста був вільним художником, вільним духом, як і Роналдіньо. Він, немов змія, атакував безшумно. Як можна впоратися з цим недоторканним маленьким дияволом?" - запитувала газета L'Equipe на наступний день після півфіналу.
Маленький диявол сподівався. І сумнівався. Пам'ятайте заміну? Коли годинник на табло починав показувати 60-ю хвилину будь-якого матчу, Райкард майже завжди робив одне й те саме. Та ж хвилина, та ж заміна, немов робот. Десь між 60-ю і 70-ю хвилинами Іньєста виходив і заміняв Жюлі. У 11 з 18 матчів, в яких француза міняли, він залишав поле точнісінько через годину після початку матчу. І на його місце виходив Іньєста. 24-й номер, тодішній номер Андреса, почав при Райкарді у старті всього 25 матчів з 57. В кінцевому рахунку сумніви здолали надію.
Андрес говорить: "Коли він назвав склад на фінал і я побачив, що не потрапив у нього я пам'ятаю, що відчув якесь дивне почуття. Як ніби мене обдурили, як ніби щось відняли у мене. Я не розумів. Я відчув, що не заслуговую місця на лавці запасних, але... в черговий раз мені довелося прийняти це. Довелося дивитися вперед, не назад. Довелося забути біль, яку я відчув у той момент. Судячи з того, що я чув, дуже багато людей відчували те саме, що і я. Вони теж не могли зрозуміти, чому він так вчинив. Не мені вирішувати, чи гідний я грати в фіналі, але того дня я відчував, що так, я заслуговую на це".
Приголомшений, розчарований і "вбитий", Андрес вирішив в той день, що відповість своєю грою на полі.
"Я завжди був сильним. Набагато сильніше, ніж здається людям. В той момент, ледь я дізнався, що не потрапив до складу, я зосередився на своєму єдиному бажанні. Я просто хотів отримати шанс вийти на поле і допомогти партнерам виграти фінал. Я дуже, дуже сильно хотів зіграти, і зіграти добре. І це бажання з розвитком гри ставало тільки сильніше..."
Він дивився з лавки на видалення Лемана, на моменти Анрі, на гол Кемпбела - єдиної людини, яка змогла пробити у той вечір Вальдеса. Коли прийшов його час виходити на поле, його біль, біль його батька стали рушійною силою. Якщо це рішення і можна висловити одним чином, то це повинен бути образ Хосе Антоніо. Всі ці довгі години, весь біль і досада, вся довга дистанція до цього дня, всі принесені жертви - все це виразилося у одній особі. "Chiquillo не грає, він не грає..." Іньєста бачить це розчарування, робить його своєю мотивацією, і вона стає дедалі сильнішою з кожною хвилиною фіналу, що складається аж ніяк не на користь "Барси".
"Я майже нічого не пам'ятаю із того, що тренер сказав мені у перерві - зізнається Іньєста. - Я не думаю, що я навіть розчув його слова. Я думаю, що в такі емоційні моменти думати про тактику просто неможливо. Все зводиться до одного: ця гра - фінал Ліги чемпіонів, і ми повинні його виграти. Я відчував, що мені відмовили у праві мати 90 хвилин на це, залишивши тільки 45. Я був налаштований довести тренеру, що він помилявся на мій рахунок".
***
Едмілсон покинув поле. Маленький диявол вийшов на другий тайм. "Барселона" раптово перетворилася. Потім з лави вийшли Ларссон і Беллетті. Тьєррі Анрі говорив, що його "Арсенал" і гадки не мав, що його чекає попереду. "Не проходить ані дня, щоб я не думав про той фінал проти "Барселони" у 2006-му, - розповідає Анрі каналу BarcaTV. - Чому? Тому що "Арсенал" ніколи не перемагав у фіналах Кубка чемпіонів, він навіть жодного разу не доходив до них. І з тих пір теж жодного разу туди не повертався. Щодо мене, то я грав вдома, може, кілометрів за тридцять від місця свого народження. Вся моя родина була на стадіоні. А крім того, всі тільки й говорили про те, що я можу піти до "Барселони" у наступному сезоні. Так що день був для мене дивним. Обидві команди заслужили право зіграти в фіналі. Перемогла найкраща з двох, але..." Анрі ледь може договорити до кінця пропозиції: пам'ять болісно жалить його. "Є одна думка, яка ніяк не виходить у мене з голови. А що якби ми грали одинадцять на одинадцять? Ну добре, нехай Жюлі забиває, але без видалення нашого воротаря. рахунок 0:1, але ми граємо у рівних складах..." Анрі робить паузу, немов для того, щоб знову пережити те, що трапилося. Немов він знову і знову прокручує у голові момент з виходом Жюлі на Лемана у сповільненому повторі. "Я пам'ятаю, що близько години ми грали добре, навіть незважаючи на те, що були в меншості. Але потім, через годину гри, "Барселона" своїм контролем м'яча сильно ускладнила нам завдання. З кожною хвилиною ставало все важче і важче".
Анрі пам'ятає, як Вальдес у той вечір дивовижним чином відбивав всі удари. Дальні, моменти при виходах віч-на-віч, удари з близької відстані і в упор. Що б не робили суперники, як би не старалися, м'яч незмінно опинявся у руках Віктора. "Це правда, - говорить він, - але перевернув хід матчу Андрес. Коли він виходить, все змінюється від і до. Ми могли стримати Едмілсона і ван Боммела, але Андреса..."
В його голосі чуються смиренність, безпорадність. "Коли він отримує м'яч і починає рух, коли він розгортається, зупиняється і знову стартує... через годину гри стежити за всіма його діями просто нереально. Нас було тільки десять; мені доводилося грати і нападника і "десятку"; я повинен був діяти попереду, але також допомагати і півзахисті. Ми більше не могли впоратися з ними. Андрес вбивав мене. Він розвертався і щоразу, отримуючи м'яч, уникав мене і робив це дуже швидко, щоб я не міг встигнути за ним. Ми всі знаємо цю історію про Ларссона і Беллетті. Звичайно, і я теж. Але людиною, яка дійсно вбивала мене того дня, був Андрес".
"Вбивця" отримав те, чого хотів, і довів тренеру його неправоту. "Щастя було неймовірним", - говорить Андрес. його команда тріумфально перемогла 2:1 з голами Ето'о і Беллетті, який вийшов на заміну. І обом асистував інший запасний, Ларссон. "У кінцевому підсумку все вийшло ідеально. Але якби не мій друг Віктор..."
