Бонус 10 000 грн Вступне слово;
Пролог;
Розділ 1. Безодня. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 2. Фуентеальбілья. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 3. Брунете. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 4. "Ла Масія". Частина I; Частина II
Розділ 5. Тато. Частина I; Частина II
Розділ 6. Мудрець. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 7. Перша команда. Частина I; Частина II
Розділ 8. Франк. Частина I; Частина II
Розділ 9. Брати
Розділ 10. Пеп. Частина I; Частина II
Розділ 11. Біль. Частина I; Частина II; Частина III
Розділ 12. Вершина світу. Частина I; Частина II; Частина III; Частина IV
Розділ 13. Суперники. Частина I; Частина II
Розділ 14. Дель Боске
Розділ 15. Дані (частина I)
"За кілька секунд до гола я вже знала, що він зараз відбудеться. Я почала плакати перед тим, як ти забив"
Джессіка, вдова Дані Харке - Андресу
"Мені важко віддавати цю футболку, але я вважаю, що їй краще знаходитися саме тут. Я забив м'яч, але Дані також залишиться в пам'яті людей назавжди". З цими словами переповнений емоціями Андрес, які наринули від спогадів про друга, що передчасно пішов у інший світ, передав свою білу футболку без рукавів зі знаменитим на весь світ посланням, нанесеним маркером, в музей "Еспаньола", стадіон якого довгі роки був рідним домом їхнього колишнього футболіста Дані Харке.
Андрес забив той м'яч лише один раз. Але кожен, хто переглядав його незліченну кількість разів з тих самих пір, відчуває себе так, ніби сам забив його, своєю власною ногою. В той вечір в світі була щонайменше одна людина, яка знала, що цей гол ось-ось станеться. Людина, яка відчула, що щось має статися, в той самий момент, коли Іньєста зробив пару кроків назад, аби не потрапити у офсайд, отримуючи передачу від партнера.
Джессіка, вдова Дані Харке, на мить забула про своє безмежне горе (пройшов лише рік з дня смерті її чоловіка, яка сталася, коли він тренувався в Італії з "Еспаньолом") і присіла біля телевізора, щоб подивитися гру - фінал чемпіонату світу з футболу між збірними Іспанії та Голландії на стадіоні "Соккер Сіті" в Йоганнесбурзі. Минуло цілих 11 місяців, перш ніж вона змогла змусити себе знову подивитися футбольний матч. Цей матч став взагалі першим, що вона подивилася з тих пір, як помер її чоловік. Це був її перший матч за довгий час, і першим же він був у житті її доньки - їх доньки - Мартіни.
"Я не дивилася футбол взагалі. Навіть телевізор не включала. мені просто потрібно було бути в повній тиші наодинці зі своїм горем. Але в ту ніч я вирішила подивитися фінал. Не питайте, чому. Я була вдома з мамою і Мартіною. Їй ще навіть року не виповнилося. їй було тоді лише десять місяців. Пам'ятаю, що я щойно прийняла душ і, загорнувши волосся на голові в рушник, сіла перед телевізором, сильно нервуючи. Зрештою, мав бути фінал чемпіонату світу.
Дані б із задоволенням подивився такий матч в компанії друзів. Може, тому я сказала собі: "Чи буду я дивитися цю гру? Так я буду дивитися фінал". Мама час від часу поглядала на мене зі стурбованим виразом обличчя і повторювала: "Ти впевнена, що хочеш подивитися?" Вона знала, що цей матч був першим для мене з того часу, як нас покинув Дані, і розуміла, що мені буде дуже важко.
Перегляд матчу без нього вперше в житті буде жестом прийняття моєї нової реальності, нового життя - без нього. "Так, мамо, я хочу подивитися". І ось я сіла на диван. Не буде зайвим сказати, що про футбол я мало що знаю. Пам'ятаю, як Дані багато разів питав у мене: "Ну як я зіграв?" Ось чому в дні, коли він грав далеко від дому, я проводила свій власний ритуал. Залишалася одна, включала телевізор і запалювала свічки. Я люблю свічки: вони випромінюють таку безтурботність і спокій, але в той же час їх світло ніби не дає тобі скучити на самоті. Я йому відповіла: "Ти був неабиякий, Дані". А він мені каже: "Але сьогодні нічого не виходило, день був невдалий". Тоді я заперечувала: "Ну, зате я багато раз бачила тебе на екрані". В інших матчах, коли він питав: "Ну, як я зіграв?", я відповідала: "Жахливо, Дані, я майже не бачила тебе!" На що він говорив: "Але сьогодні я був неабиякий, у мене все виходило!"
Якщо вже говорити зовсім відверто, то я дивилася матчі тільки з тієї причини, що вони були чимось, що ми могли розділити з ним разом, - я могла відчути його нерви, його збудження, бачила його завзятість і в якомусь сенсі могла поділяти його дитячу мрію грати в футбол. До того ж я намагалася транслювати йому позитивну енергію. З усіх цих причин я не дивилася матчів з того часу, як він помер. Мені більше не було з ким розділяти емоції. Але все ж в день фіналу я опинилася перед телевізором разом з Мартіною і мамою Марією, ми всі збиралися подивитися найважливіший футбольний матч.
Я відчула, що щось ось-ось повинно статися за кілька секунд до забитого м'яча. Я почала плакати перед тим, як Андрес забив. Пам'ятаю момент, коли він отримав пас, опинившись один перед воротами. Він забиває, але на той час я вже не дивлюся, мої руки вже закрили очі".
Джессіка перериває свою розповідь і замовкає. Її руки знову закривають очі. Вона така світла, але в цю секунду спогади знову повертають її в морок, прямо як в ті миті фіналу, коли м'яч прилітав до ніг Андреса.
"Я побачила, як він вдарив, але очі мої вже були закриті руками. Більше я нічого не бачила. Гол, а скоріше навіть його святкування, змусили мою маму скрикнути: "Дивись! Дивись! Дивись!" Але я не могла, бо знала: там буде Дані. Я не знала, яким саме чином, я просто знала це. Я знала, що гол ось-ось відбудеться; знала, що заб'є Андрес, і відчула, що Дані теж якимось чином буде до нього причетний. Андрес міг присвятити цей гол будь-якій іншій близькій і дорогій людині, дружині, дітям - кому завгодно. Але він присвятив свій гол Дані".
Джессіці, мати Мартіни, досить складно знайти в собі сили договорити речення до кінця і не обірвати розповідь сльозами. Вона говорить, а потім плаче. Плаче і знову говорить декілька фраз.
"Чому він присвятив свій гол Дані? Думаю, що цей жест багато говорить про Андреса, але також і про самого Дані - про те, що він означав і завжди буде означати для всіх тих, кому випала можливість розділити з ним своє життя. Жест говорить про всі цінності, яким він нас навчив, і про його незабутній дар проживати життя на повну.
Коли я нарешті підняла очі, я навіть не побачила футболку, яка була на Андресі. Мама продовжувала повторювати: "Дивись, дивись..." Але на той час, як я підняла голову, вони вже всі накинулися на Андреса, і нічого, крім натовпу гравців, я вже не бачила. Тільки через деякий час, коли я стала переглядати повтори голу, я побачила те послання, яке він адресував Дані. З тих пір я багато разів про це думала. Чому Дані був в той день з Андресом? Чому я з ними обома дивилася цей гол через стільки часу у відриві від футболу взагалі? Ми всі були в різних місцях, але в той же час разом, в Йоганнесбурзі. В одному голі зійшлися небо і земля.
Ви знаєте, у Дані не було жодної футболки Андреса. Вони обмінювалися ними щоразу, коли грали один проти одного, але потім ці футболки кудись зникали. Вдома у нас немає жодної. Я уявляю, що у Андреса, мабуть, багато футболок Дані, але це нормально, їх не дуже просто було роздати. Футболка "Барси", в якій грав Андрес, завжди буде користуватися великим попитом. Друзі приходили до нас додому, і якщо хто-небудь з них просив у Дані футболку Андреса або просто "Барси", Дані завжди їм віддавав. Він був дуже щедрим і ніколи не надавав великого значення всім цим матеріальним речам. Для нього це були просто предмети, і якщо він міг когось ощасливити, поділившись з ним футболкою Андреса, це означало для нього набагато більше. Він був людиною, яка не придавала цьому значення. Футболки належали Андресу, але, в врешті-решт, це були просто футболки. На контрасті любов і захоплення, яке Дані відчував по відношенню до Андресу, жило в ньому завжди, і неважливо, як багато його футболок він роздав друзям. Їх взаємини трималися не на шматку тканини".
Тепер Джессіка починає посміхатися своєю заразливою посмішкою. Але коли говорить, все одно плаче. Кажуть, що час лікує. Але це не так. Нічого воно не лікує.
"Андрес випромінює ніжність, їм не можна не захоплюватися. Іноді, коли я гуляю разом з Мартіною, а вона бачить якісь нові рекламні плакати з його зображенням, вона тут же кричить мені: "Мамо, дивись, Андрес!" І завжди робить це з широченною посмішкою на обличчі. Мені все одно, хто і чого там домігся; набагато важливіше, які емоції транслює ця людина. Він з тих людей, за щастя яких в житті ти відчуваєш величезну радість, тому що він заслуговує свого щастя. Емоційно Андрес дуже тактовний і розумний; він з хороших хлопців. З Дані у нього багато спільного. У цьому холодному світі матеріальних речей він виділяється на тлі інших своєю простотою і скромністю.
Я не хочу, щоб моя частина книги про нього була сумною. Будь ласка, чого я не хочу, так це саме цього. Все, через що ми проходимо в житті, робить нас тими, хто ми є. Всі труднощі і чорні смуги в житті, які ми долаємо, існують для того, щоб нагадати нам: ми можемо вижити і стати щасливими. Він був в Йоганнесбурзі, а я у Кастельдефельсі, але я знала, що він заб'є цей м'яч. Просто знала і все. Деякі речі не можна пояснити. Це як якщо ти любиш кого-небудь, між тобою і цією людиною з'являється зв'язок, набагато глибше фізичної. Я не знаю, як це називається, але людей пов'язує щось більше".
Раптово завдяки цьому фіналу Джессіка заново відкрила для себе футбол, після чого повернулася в самотність своєї туги і смутку. Вона плакала вдома, а Андрес там, на полі. Вони були пов'язані тоді і залишаються пов'язаними зараз.
Далі буде...
